В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЯК ТЯГАР

Версия для печати
21 янв 2011 года

Омріяна представниками української інтелігенції незалежність виявилася важким тягарем для нинішньої правлячої еліти. Хоча представники цієї еліти продовжують говорити про цінність незалежності, своїми реальними владними та бізнесовими рішеннями впродовж останніх 20 років вони засвідчили — незалежність країни для них це лише товар, який можна продавати оптом всередині країни, а вроздріб — назовні. Торгівці незалежністю країни, яка випадково потрапила до їх рук, — ось хто такі представники національної еліти останніх 20 років. Як же так сталося, що мрія про незалежність була так цинічно перетворена на предмет торгів? Щоб зрозуміти, давайте почнемо з історії.


Історичні рефлексії щодо суверенітету України

Незалежність (в іншомовному варіанті цього поняття — суверенітет) існувала на території нинішньої України не зажди, періодично і не довго. Причини цього походять з геополітичної суті території України — Чорне море на Півдні, болота та неродючі землі на Півночі, гори Карпати та річки на Заході і відсутність очевидних природних кордонів на Сході. Історія України це історія періодичних спроб створити незалежність та втрат такої незалежності через неспроможність вистояти відносно зовнішніх сил.

Україна починається з Київської Русі (IX ст. — 1240 р.). Київська Русь закладає умови політичного суверенітету (конституційний суверенітет — «Руська правда» та початковий територіальний суверенітет — означення київських земель як руських). Втрата єдності (політична роздробленість) спрощує монголо-татарам руйнування Києва (1240) та і Київської Русі загалом. Саме Київська Русь назавжди закладає головну умову майбутньої незалежності — на цій території може існувати окрема держава. Водночас саме цей період закладає і головну проблему — роздробленість країни через слабку мотивацію до єдності.

Входження руських земель до Великого князівства Литовського, а потім перехід їх до нового федеративного утворення (1569) Речі Посполитої, свідчило про неспроможність мати незалежну українську державу з XIII до XVII століть. Саме цей період заклав умови виникнення козацтва (з XV ст.) як основи військового суверенітету (військової козацької республіки, військової доблесті та військової культури загалом). Водночас цей період заклав і майбутні проблеми — козацька вольниця як основа засадничого анархізму українського народу, недовіра до держави як інституту.

Визвольна війна 1648—1657 рр. означує виникнення громадянського суверенітету майбутньої України, коли з’являється самоусвідомлення себе як окремішнього руського християнського народу. Руїна, яка з’явилась як наслідок цієї визвольної війни, створює родову травму української самосвідомості — боротьба за незалежність надзвичайно затратна і веде майже до повного руйнування.

Це зумовлює болюче усвідомлення — український народ неспроможний захистити свою державу, не піддавши себе майже повному винищенню. Відсутність при цьому державницької стратегії та інтелектуальних потуг, спрямованих та творення власної держави, породжує процес входження України-Руси під руку московського царя. Відбувається символічний акт — майже добровільне позбавлення себе незалежності на користь держави-сусіда. Ця символіка і досі є основою непримиренних суперечок щодо ролі Росії в історії України.

Саме у складі Російської імперії (1721 — 1917) Україна здобуває основи майбутнього економічного суверенітету. Однак Російська імперія закладає обмеження для появи в Україні стратегічного суверенітету, що відчувається і досі. Росія також знищує козацтво як загрозу можливому військовому суверенітету. Росія опирається також громадянському суверенітету України, повсякчас обмежуючи розвиток української культури та мови.

В складі Радянського Союзу 1917 — 1991 Україна остаточно здобуває основи територіального суверенітету (західні території та Крим) та передумови військового суверенітету. Радянський Союз продовжує творення основ економічного суверенітету України та проведення політики культурно-мовної асиміляції України, яка започаткована ще Російською імперією. Це не завадило однак процесу повільного творення громадянського суверенітету через соціальне структурування суспільства, високі стандарти радянської освіти та доступність культурних надбань. Водночас Радянський Союз фізичним знищенням української інтелігенції закладає обмеження духовного суверенітету, що відчувається і досі.

Таким чином, саме в історії закладено всі проблеми, всі протиріччя та досягнення, які обумовлюють сьогоднішній стан суверенітету України.


Структура, умови та загрози суверенітету України

В XX столітті на тлі процесів технологізації нашого життя та глобалізації інфраструктур суверенітет не тільки структурується, але і з’являється можливість різні частини такого структурованого суверенітету по різному використовувати. Відтак сьогодні існують різні типи, різні частини чи різні рівні суверенітету, якщо розглядати набуття і постійне відтворення та посилення його як процес. Найбільш значимими є такі типи суверенітету: 1) політичний (конституційний та територіальний); 2) військовий; 3) громадянський; 4) економічний; 5) культурний; 6) стратегічний; 7) духовний.

З 1991 року в Україні концепції набуття повноцінного суверенітету у політичної еліти не існувало, і кожна наступна влада робила кроки кон’юнктурного характеру, які то рухали Україну до посилення суверенітету, то до його послаблення, що проявлялося як маніпуляції різними типами суверенітету з нестратегічними цілями. Здебільшого політична еліта України сприймала частини суверенітету як окремі товари для зовнішньополітичного торгу, маніпулювання якими давало їй тактичні внутрішньо- чи зовнішньо- політичні переваги. В цьому сенсі, хоча дуже часто різні політичні партії (навіть націонал-демократи) говорять про цінність суверенітету, направду це не так, якщо аналізувати їх реальні дії.

Найбільше і щонайперше, коли говорять про суверенітет, мають на увазі політичний суверенітет. Його Україна здобула вже другий раз впродовж ХХ століття — 24 серпня 1991 року. На початку ХХ століття після кількох універсалів також була оголошена часткова незалежність, яка не підтверджувалася військовою силою. Тобто політичний суверенітет тоді не був підтверджений військовим суверенітетом. Політичний суверенітет це спроможність мати свою власну державу на певній території та захищати її конституційними засобами та за допомогою власного військового суверенітету.

Політичний суверенітет можна поділити на конституційний та територіальний суверенітети, що потребують військового суверенітету. Тобто поняття „військовий суверенітет” тісно пов’язано з політичним суверенітетом так, що вони існують тільки разом, і коли втрачається одне, то дуже швидко втрачається і інше.

Конституційний суверенітет означає спроможність країни мати дієву конституцію, яка створює республіканську єдність громадян, солідарність різних соціальних верств суспільства, довіру суспільства до влади. Впродовж 20 років конституційний суверенітет постійно перебував під загрозою, хоча конституція змінювалася тричі (1996, 2004, 2010): 1) республіканська єдність громадян (іноді її розуміють у ідеальній формі національної ідеї) не була публічною метою жодної конституції і жодної довгострокової політики; 2) солідарність різних соціальних верств суспільства виникала як короткострокова політика соціал-демократичних лідерів, але її здобутки зажди ліквідовувалися наступниками; 3) довіра суспільства до влади постійно знищувалася через відсутність систем контролю за владою, постійне посилення привілеїв влади та зростання корупції.

Територіальний суверенітет це спроможність країни існувати в стійких територіальних межах. Територіальний суверенітет протягом 20 років незалежності піддавався наступним загрозам: 1) загроза федералізації з боку Східної України, яка означає ускладнення можливості проводити єдину культурну політику на всій території; 2) загроза більшої автономізації та навіть відділення Криму від України; 3) загроза сепарації русинів на Закарпатті. Але найбільшою і досі не подоланою є загроза диференціації політичних партій за регіональною ознакою, яка повсякчас розколює суспільство країни, що проявляється на всіх політичних виборах з 2004 року.

В 1994 році військовий суверенітет був отриманий в своєму сурогатному вигляді. У грудні 1994 р. під час Будапештського саміту НБСЄ було підписано Меморандум дій як письмові гарантії Україні щодо запобігання загрозам ядерних держав, але механізм упровадження цих гарантій і досі не розроблено. Цей Меморандум був наслідком трьохсторонньої заяви президентів США, Росії та України, після якої Україна відмовилася від ядерної зброї і виконала це своє рішення.

Справжній військовий суверенітет означає наявність у країни власної сили, власної потуги, що здатна захистити незалежність країни. Україна отримала гарантії територіальної недоторканості від США та Росії, як тимчасовий крок. Водночас на території України присутня російська військова база, яка є по суті форпостом Росії на території Криму і постійно створює політичну напруженість як в Криму, так і в країні загалом. Окрім того, питання вступу України до НАТО це питання орієнтації в сфері військового суверенітету — кому він буде підпорядкований: північно-атлантичним країнам чи Росії.

Ліквідація міжвідомчої комісії з питань підготовки України до вступу в НАТО і ліквідація національного центру з питань євроатлантичної інтеграції 2-го квітня 2010 року та Харківські угоди 21 квітня 2010 року про продовження перебування військової бази Росії в Севастополі на 25 років посилили сурогатний характер військового суверенітету. Було здійснено цинічний і публічний обмін — в інтересах крупного бізнесу за низьку ціну на газ військовий суверенітет України був обмежений в інтересах Росії. Отже військовий суверенітет розглядається економічною елітою як товар з великою ціною, який не має жодної політичної цінності, окрім як важіль тиску на економічних переговорах з Росією.

Громадянський суверенітет Україна здобула в 2004 році в процесі так званої «помаранчевої революції». Громадянський суверенітет означає формування незалежного від держави громадянського суспільства країни, яке здатне здійснювати державницькі дії незалежно від дій держави в цьому напрямку. Громадянський суверенітет на сьогодні — єдиний наслідок «помаранчевої революції» 2004 року. Інші її здобутки політичною елітою були або каналізовані, або продані в процесі корупції, або втрачені під тиском зовнішнього управління країною.

Громадянський суверенітет протягом 20 років піддавався таким загрозам: 1) постійна присутність в країні західних структур, що прямо фінансують так звані неурядові організації; 2) створення та фінансування з боку Росії проросійських організацій на території України; 3) тиск власної держави на структури громадянського суспільства через цензуру та посилення поліцейського режиму в 2001-2004 та знову починаючи з 2010 року.

Економічний суверенітет означає спроможність держави та корпорацій країни проводити незалежну економічну політику, яка передбачає енергетичну, товарну і технологічну незалежність країни не тільки в добрі часи, але і під час кризи. Політика щодо економічного суверенітету повинна виконувати такі вимоги: 1) внутрішня ліквідність власної економіки (в нинішній ситуації це диверсифікація залежності державного бюджету від експортних грошей); 2) незалежність українських приватних корпорацій від дешевих енергоносіїв та наявність у них стратегій зовнішньоекономічної експансії; 3) чисельність українського середнього класу та його спроможність вистояти в період кризи. Власне саме ці вимоги і не були виконані в українській політиці, що створило головні загрози для економічного суверенітету.

Економічний суверенітет означає досягнення економічної самодостатності, яку Україна не здобула і досі. Криза початку XXI століття це наочно показала. Ця криза показала критичну залежність державного бюджету від всього двох статей доходів — експорту металу та експорту продуктів хімічного виробництва. Українські крупні корпорації показали себе абсолютно не готовими до виживання в умовах кризи. Тягар цієї кризи українська держава розподілила між західними фінансовими структурами та українським середнім класом. Як наслідок — величезний і постійно зростаючий зовнішній борг та деморалізований середній клас, який змушений іти в тінь.

Культурний суверенітет складається з мовного, наукового та інформаційного суверенітетів. Мовний суверенітет означає спроможність народу розвивати титульну мову всупереч іншомовним втручанням. Звичайно, можна констатувати про послаблення у світі ролі мовних суверенітетів. Але при цьому потрібно пам’ятати про компенсаторний характер українського мовного суверенітету — Україна надолужує те, чого інші країни досягли раніше, оскільки тільки зараз здобула можливість для відносно незалежного розвитку мови.

Цікаво, що науковий суверенітет може бути віднесений також і до економічного, і до стратегічного і навіть, частково, до духовного суверенітету. Але значним чином науковий суверенітет є культурним суверенітетом. Науковий суверенітет означає спроможність власної науки до принципово нових досягнень, які визнаються світом як вартісні. Науковий суверенітет України після СРСР був досить високим. Проте недолуга політична та економічна еліта на сьогодні практично знищила це надбання.

Інформаційний суверенітет означає спроможність самостійно інформувати свій народ, даючи власні інтерпретації інформації та протидіючи зовнішнім інтерпретаціям. Інформаційний суверенітет України дуже проблемний з огляду на явну присутність сильного російського впливу в інформаційному просторі країни та невелику можливість опиратися цьому.

Стратегічний суверенітет означає спроможність еліти народу країни будувати власне майбутнє, не підпадаючи при цьому в залежність ні від яких чужих стратегій. Стратегічний суверенітет завжди означає експансіоністську політику, бо коли такої нема, то завжди є чужа експансія, оскільки сусіди та конкуренти завжди можуть скористатися нашими ресурсами. В історичних траєкторіях ми не бачимо експансіоністської політики. Навіть політика Київської Русі була реакційно-стабілізуючою: відсіч ворогам чи навіть далекі військові походи не приводили до територіальної експансії держави. Сьогодні така історична траєкторія проявляється у небажанні мати свою стратегію експансії (економічної, політичної, культурної, інтелектуальної), що більш відоме як політика інтеграції (у Європу, у Росію, у НАТО, у західну науку, у «золотий мільярд» тощо).

Загрози стратегічному суверенітету України є найбільшими з усіх загроз інших типів суверенітету, бо відсутнє головне — стратегічна компетентність української еліти. Інакше кажучи, національна еліта України здебільшого не підозрює про такі загрози. Ці загрози існують як чітко артикульовані стратегії зовнішнього управління Україною з боку США, ЄС, Росії та міжнародних наддержавних інституцій (МВФ, СОТ і т.д.). Відсутність стратегічного суверенітету та вперте небажання його здобувати не залишає Україні історичних шансів зберегтися в якості незалежної країни. В наступний період ситуація зовнішнього управління країною буде інституалізована через ще більшу явну втрату чи обмеження інших типів суверенітету.

Духовний суверенітет це самоусвідомлення народом країни себе як значущого чи гідного серед інших в окремих та незалежних ні від кого процесах самоперетворення на власних глибинних засадах задля випереджаючої відповідності світовим викликам. Духовний суверенітет означає наявність серед різних верств населення ніде не прописаних і ніякими законами не змушуваних дій щодо збереження духовного простору та підтримки інтелектуалів, серед яких іноді виникають особливі духовні люди, що здатні час від часу здійснювати перетворення культурного та навіть цивілізаційного рівня.

Історичний досвід та досвід останніх 20 років незалежності України свідчить про дуже високий рівень інтелектофобії в країні. Інтелектуал завжди був чужим для переважно сільського населення країни впродовж її історії, бо інтелектуал зажди намагався співпрацювати з чужою владою. Низько урбанізована спільнота населення країни (яка при цьому складає до 70% всього населення) так і не спромоглася подолати інтелектофобію як родову травму країни. Сьогодні не видно можливостей для подолання цієї родової травми. Тому духовний суверенітет не може бути здобутий не тільки зараз, але навіть і в найближчій перспективі.


Перспективи незалежності України

Найглибиннішим питанням стратегічного суверенітету є цивілізаційний вибір. Зазвичай такий вибір для країни є актуальним в момент її створення чи принципового перетворення. Для більшості країн світу, навіть для недавно створених, така проблема не стоїть. Україна унікальна в тому плані, що отримала незалежність тільки в кінці ХХ століття. Окрім того, країна складається з двох частин, які явно належать до двох різних цивілізацій — православної та католицької в їх релігійних засновках, або російської та європейської в їх геополітичних засновках.

20 років незалежності в країні відбувалися процеси, що свідчать про неспроможність зробити впевнений і остаточний цивілізаційний вибір на користь тієї чи іншої цивілізації. За періодом тяжіння до європейської цивілізації (1991—2001) настав період тяжіння до російської цивілізації (2001—2004), потім знову період тяжіння до європейської цивілізації (2004—2009) і знову період тяжіння до російської цивілізації (почався в 2010 році). І цей останній період теж навряд чи можна вважати остаточним вибором.

Росія як православна цивілізація, так само як і більшість інших цивілізацій, не може запропонувати нову цивілізаційну перспективу, особливо на тлі світової кризи, що розпочалася в 2008 році. Явно авторитарна політична система, корупція та постійно знижуваний науковий та загальний інтелектуальний потенціал роблять російську цивілізацію надзвичайно непривабливою з точки зору теперішнього стану. А відсутність цивілізаційних ідей у Росії не створює привабливої перспективи на майбутнє.

Дуже схожою є ситуація в ЄС. Спроба європейців побудувати бюрократичний проект єдиної Європи як католицько-протестантської цивілізації поки що не виглядає вдалою. Європейський Союз так само потерпає від кризи, як Росія чи Україна. Європейські інтелектуали так само неспроможні запропонувати нові цивілізаційні ідеї для світу, як і російські інтелектуали.

Найкращим виходом для України було б запропонувати свій цивілізаційний проект. Але, з огляду на відсутність стратегічного та духовного суверенітетів, це не є можливим в найближчій перспективі. Саме тому подальші перспективи незалежності України виглядають дуже примарними з точки зору збереження цілісного суверенітету.

Що необхідно для того, аби суверенітет України мав перспективу? Перш за все, потрібно розрізнити рівні внутрішньої єдності країни як суспільства: республіка, ідентичність та соборність — і попрацювати над цими засадничими умовами єдності теоретично, жадібно залучаючи нові ідеї.

Республіка (спільна справа) це економічна та політична єдність, яку зазвичай називають спільними національними інтересами. Ідентичність це система ідентифікацій, куди крім національної ідеї відносяться також уявлення про історію, ідеї соціальної справедливості, символічні змісти, культурні норми, включаючи мову. Соборність це принципово фундаментальний рівень єдності — трансцендентна єдність, яку здебільшого ототожнюють з релігією, хоч це не тільки релігія — це також фундаментальна філософія та футурологія. В соборність не може бути включений жодний утилітарний зміст республіки і жодна норма ідентичності, хоча вона як фундамент є їх підґрунтям.

Сьогодні по відношенню до незалежності України існують три типи політики. Перший тип — все краще вже було в минулому, потрібно до цього повернутися ще його покращивши (саме ці люди ідеалізують українську державність в старих ідеях і водночас опираються новим ідеям). Другий тип — все краще маємо сьогодні, тому потрібно його використовувати (саме ці люди торгують частинами суверенітету, і їх не цікавлять жодні ідеї). Третій тип — інтелектуальна політика, яка означає, що майбутнє держави буде інакше, ніж ми сьогодні уявляємо, воно буде побудовано на нових уявленнях (саме цього третього типу політики Україні не вистачає).

Отже незалежність України пов’язана з творенням нової республіки1, творенням нової ідентичності2, творенням нової соборності3. Новий світ потребуватиме принципово нових підходів до єдності. Це буде нова структура суверенітету — розподілений суверенітет. Це буде інша єдність всередині такого суверенітету — фрагментована та мережева єдність. Якщо оцінювати фрагментацію світу як перспективний тренд на майбутнє, то тут Україна має шанс започаткувати цей процес на своїй території. Враховуючи традиції анархізму в Україні, це, можливо, єдиний наш шанс на перспективу.



1 дивіться авторську статтю http://dialogs.org.ua/project_ua_full.php?m_id=19450 «Нова парадигма республіки»

2 дивіться авторські статті http://www.pravda.com.ua/articles/2005/10/7/3014186/ «Чи стане Україна цивілізацією», http://www.uis.kiev.ua/_other/day/selfconsiousness_of_ukraine_u.htm «Самоусвідомлення України. Варіант для Росії» та ін.

3 дивіться статті http://www.pravda.com.ua/articles/2009/06/16/4026929/ «Що таке духовність та навіщо вона потрібна», http://www.pravda.com.ua/articles/2009/05/21/3959372/, http://www.pravda.com.ua/articles/2009/05/25/3968468/ http://www.pravda.com.ua/articles/2009/06/1/3986156/ http://www.pravda.com.ua/articles/2009/06/9/4008646/ - цикл з 4 статей «Перспективи українства» та ін.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Лінія фронту

Під якими гаслами просувати Майдан на Схід?

Как котят. К чему привела "поправка Кличко"

Украинское здравоохранение хронически больно. Его легче «похоронить», чем «вылечить»

СРСР та Україна: де жити краще

Власть собственности или собственность власти: Вадим Карасев о самой важной реформе

Как объединить "донецких" и "бандеровцев"

Год от года не легче

Ирина Бекешкина: "Люди хотят не диктатора, а пришествия Господа Бога…"

Как нам стать "ежиками": возможно ли "украинское чудо"?

Двадцать лет деградации, что дальше?

Что позволено кацапу – не позволено хохлу

Цугцванг Януковича-3: разбор полетов

Чому в Україні немає моральних авторитетів

Если партии выполнят свои обещания после выборов, украинцы "утонут" в долгах

Економіка Західної України. Цифри

Ресурсомор: чому вимирає Україна?

Языковой закон. Платит народ

Деньги — главное оружие XXI века

Детишек Кривого Рога три года травили ядохимикатами

В ожидании демократии - 2 (заметки на полях)

Договору понадобилось добавочное время

Максим Лациба: головна проблема — некомпетентність громадянина

Про чиновників та їхні пільги

Всеукраїнський перепис населення: мовний аспект

Лесь Танюк: Україна не могла піти шляхом Прибалтики

Україна – країна на валізах?

Эксперты называют одноразовым новый закон о выборах Верховной рады

Про зміст сакраментальних цифр і небезпеку самозасліплення ними

ДМИТРИЙ ВЫДРИН: «В УКРАИНЕ ВСЕ ТЕЧЕТ, НО НИЧЕГО НЕ МЕНЯЕТСЯ»

Молодое поколение России и Украины: пути содружества и вызовы эпох

Как Украине избавиться от «совка»?

Украина в мировых координатах человеческого развития

Кому нужно чрезвычайное положение?

В опозиції до України

Соціолог: «В Україні вже 20 років точиться боротьба між сільським жлобом у вишиванці та сином партноменклатурника»

Тюрки посоветовались в Алма-Ате

Станислав Кульчицкий: у молодежи другой взгляд на историю

Градус зростає: революції восени не буде

Генплан-2025: які зелені зони знищать

Неумеренный климат

Двадцать лет демократического транзита

Избиратель, твой номер шестнадцатый!

Нацбанк бьет оттоком

20 лет без СССР

Мир хатам, війна палацам: влада вперто штовхає Україну до крові

Самодеструкція молодих демократій

ЖКХ отдают в хорошие руки

Україна між Сходом і Заходом: стара історія на новий лад

Льготники провели разведку боем

 

page generation time:0,182