В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Перекресток цивилизаций
Другие диалоги:

Роль національних меншин у процесі розширення та консолідації Євросоюзу

Версия для печати
Тоув Маллой (Tove H. Malloy)
14 дек 2006 года

Датський етнополітолог Тоув Маллой є автором низки статей та монографій, присвячених проблемам національних меншин у Європі та їхньому впливу на політику Євросоюзу. Пропонуємо конспективний переклад його дослідження «Національні регіони в розширеному Європейському Союзі», виданого у липні 2005 року за допомогою Європейського центру з питань меншин, у якій автор розглядає нацменшини Європи у контексті регіональної політики ЄС.

Після закінчення холодної війни розпочалося помітне зростання популярності націоналізму в країнах Євросоюзу і країнах-кандидатах на членство в ЄС. Прихильники такого субетнічного націоналізму відстоювали культурну окремішність національних спільнот, вимагали економічного та політичного самовизначення. Вони базували свою аргументацію на історичній приналежності національних спільнот до певних територій (регіонів), на глибокій внутрішній колективній солідарності та культурній близькості. Сьогодні ці національні спільноти є носіями субнаціональних ідентичностей, інтереси яких нерідко контрастують з інтересами ідентичностей титульних націй європейських країн.

Національні спільноти та європейські регіони

Існує чимало визначень поняття «регіону». В сучасній Європі є низка регіонів, у яких національні меншини складають більшість, тому їх можна назвати національними регіонами. Регіональні та місцеві влади почали відігравати доволі значну роль у європейській політиці після запровадження наприкінці XX століття системи багаторівневого управління в країнах ЄС.

Маастрихтська угода 1992 року ввела принцип субсидіарності як спосіб розподілити повноваження всередині Євросоюзу. У зв'язку з цим значно зросло значення європейських регіонів. Нині субнаціональні (регіональні) влади складають так званий «третій рівень» європейської інтеграції, у той час, як перший рівень є наднаціональним (міждержавним), а другий – формується країнами-членами ЄС.

Слід зауважити, що формування політики на третьому субнаціональному рівні є доволі складним процесом, котрий включає в себе інтереси різноманітних регіональних груп населення. При цьому у багатьох країнах цей рівень представляють окремі національні меншини, у той час як інші нацменшини не мають такої можливості. І якщо в одних державах національні меншини вже давно мають свою автономію, то в інших – вони лише нещодавно почали вибудовувати власну політику на регіональному рівні. Таким чином, національна ідентичність багатьох країн Європейського Союзу нерідко не лише не співпадає, але й суперечить ідентичностям національних меншин та місцевих громад.

Території країн Європи поділено на регіони з метою їх економічного або ж демократичного розвитку, причому мета такого розподілу відрізняється в залежності від держави. Деякі країни діляться суто за економічними критеріями, багато які – за географічними, проте є і такі, що зазнають територіального поділу на основі національних ідентичностей. При цьому у тих країнах, де критерієм поділу є національність, дуже часто жителі певних прикордонних регіонів етнічно близькі із регіонами країни-сусіда, бо кордони держав у Європі нерідко розділяють національні спільноти. Прикладами національних регіонів, що знаходяться на межі двох держав, є Південний Тироль в Італії, Фландрія в Бельгії, а також місце компактного проживання угорців у Словаччині та турків на Кіпрі. Існують також національні меншини, котрі не мають власної держави і компактно живуть на чужій території, наприклад, шотландці, валлійці, автономні іспанські регіони, а також бретонці у Франції.

Хоча більшість країн Європи поважає національні ідентичності своїх спільнот, проте у деяких державах (Словаччина, Данія) кордони внутрішніх регіонів адміністративно розділяють, або ж навіть фактично нищать соціально сполучені національні групи. У деяких нових країнах-членах ЄС субнанаціональні групи настільки малочисельні, що вони не мають змоги самовизначитися на регіональному рівні, проте можуть заявити про себе на нижчих рівнях, зокрема на муніципальному (така ситуація склалася у деяких містах Естонії та Латвії, де більшість становлять росіяни). Важливим є той факт, що у деяких країнах-членах, чи кандидатах на членство у Євросоюзі субнаціональні ідентичності часто тісно пов'язані із ідентичностями сусідніх держав, де ця нація домінує (Трансільванія в Угорщині, Країна в Хорватії). Існує також один унікальний випадок, коли ідентичність національної меншини в країні була сформована громадами діаспори цієї меншини в країнах ЄС (Південно-Східна Анатолія в Туреччині).

Повна гетерогенність цих груп ставить перед ЄС чимало нових викликів у питанні інтеграції. Як поводитимуть себе ці національні меншини в межах 25 країн Євросоюзу і поза їхніми межами? Як вони мобілізуватимуть свої людські ресурси на рівні країн-членів для того, аби здійснювати вплив і на наднаціональному рівні? Відповіді на ці запитання є дуже важливими для стабільності Європи. Як ці національні меншини мобілізовуватимуться через кордони національних держав? Це питання має значення для майбутнього спільної європейської політики. Якими засобами вони намагатимуться впливати на прийняття рішень у Брюсселі? Як це вплине на архітектуру нової Європи? Чи тиснутимуть вони на європейський Комітет регіонів з метою реструктуризації останнього? Це далеко не все з переліку питань, які зводяться до одного: куди далі рухатиметься Європа.

Система багаторівневого управління

У тих країнах, де національні меншини мають певну автономію або ж навіть право на самоврядування, їхня політична влада на національному (державному) рівні значно вища від тієї, яку вони мають на рівні загальноєвропейському. Однак, у деяких нових країнах-членах Євросоюзу, де локальне та регіональне врядування виникло відносно недавно і де ідентичність національних менших не завжди бралася до уваги, європейський політичний простір може наштовхнутися на труднощі, пов'язані з тим, як включити в себе ці субнаціональні ідентичності. Існують різні погляди щодо можливого впливу національних меншин на політичну інтеграцію всередині ЄС. Якщо одні говорять, що поява так званого „нового регіоналізму” спричинить послаблення кордонів країн Європейського Союзу і можливо знизить роль рівня національних держав, то інші стверджують, що новий регіоналізм означатиме появу сильніших та більш політизованих регіонів і таким чином укріплення всіх трьох рівнів вироблення європейської політики.

Отже, якщо XX століття було ерою консолідації Європи на державному рівні з метою попередження подальших міждержавних конфліктів, то XXI століття можна розглядати як еру, коли ЄС консолідується на регіональному рівні задля уникнення можливих культурних конфліктів. Євросоюз прагне подолати проблему наявного в ньому „демократичного дефіциту” (тобто низького рівня впливу громадян на вироблення європейської політики) шляхом розповсюдження своєї системи управління на ближчі до громадян рівні, а саме на рівні місцевих та регіональних влад. Водночас, цілком можливо, що подолати дефіцит міжкультурного взаємопорозуміння ЄС прагнутиме через звернення до субнаціональних ідентичностей, зокрема до ідентичностей нацменшин. Для вирішення цих непростих для європейських (в тому числі і національних) регіонів питань, у ЄС створено навіть спеціальну структуру – Комітет регіонів.

Комітет регіонів складається із представників регіональних (регіони) та місцевих (муніципальні одиниці) влад, котрі отримали повноваження від громад своїх регіонів шляхом прямих, чи непрямих виборів. Членів комітету регіонів призначають владні органи країн-членів ЄС на термін до чотирьох років. При цьому кожна країна має власну процедуру їхнього призначення, а у Бельгії, Іспанії, Італії та Португалії такі представники призначаються без втручання центральної державної влади.

Згідно із Маастрихтською угодою Рада Європи та Єврокомісія зобов'язані консультуватися з Комітетом регіонів з п'яти питань: щодо економічної та соціальної єдності, щодо мереж трансєвропейської інфраструктури, охорони здоров'я, освіти та культури. Амстердамська угода додала до цього списку іще п'ять площин: політику зайнятості, соціальну політику, екологію, сферу туризму та транспорт. Окрім того, Єврокомісія, Рада Європи та Європарламент повинні консультуватися із Комітетом регіонів, якщо розглядуване ними питання матиме якісь наслідки та передбачає певні пропозиції для одного із регіонів, чи для всіх регіонів ЄС у цілому.

Європейська політика єдності

Одним із важливих факторів мобілізації національних меншин, що проживають на території Євросоюзу, є європейська політика єдності (відома також як регіональна політика). Виникала вона іще в далекому 1975 році, коли після вступу Великої Британії до європейської спільноти було створено Європейський фонд регіонального розвитку. Концепцію економічної єдності було спершу представлено у Стратегічній оцінці довкілля ( SEA ) і в результаті запровадження такої політики було створено так звані Структурні фонди ЄС. Після укладання Маастрихтської угоди (1992 рік) політика єдності стала одним із основних пріоритетів політики Євросоюзу. Впродовж 2000-2006 років на реалізацію цієї політики передбачено 213 млрд. євро, що становить приблизно третину бюджету ЄС.

Зараз європейська політика єдності має три пріоритетні цілі. Ціль №1 – яка є фундаментальною – допомога регіонам, чий економічний та соціальний розвиток значно відстає від середньоєвропейського. Допомогу за цим ступенем пріоритетності можуть отримати лише місцевості, чий ВВП на душу населення є нижчим від 75% середнього ВВП по країнах ЄС. На досягнення цієї цілі передбачено витрати близько 70% структурних фондів. Активність в рамках цілі №2 зосереджена на підтримці економічної та соціальної конверсії тих галузей, котрі мають значні структурні проблеми в індустрії, сільському господарстві та ін. У свою чергу ціль №3 наголошує на модернізації освіти, а також систем підготовки кадрів та сфери зайнятості.

У липні 2004 року Єврокомісія прийняла п'ять нових правил для покращення ефективності структурних фондів та їхніх інструментів. Згідно із планами ЄС на період із 2007 до 2013 років на них буде витрачено близько третини бюджету Європейського Союзу, що складатиме 336,1 млрд. євро. При цьому більшість цих коштів буде спрямовано на допомогу найменш розвиненим країнам та регіонам. Таким чином, практично кожен регіон нових країн-членів Європейського Союзу матиме змогу отримати дотації із Структурних фондів.

Така увага збоку Євросоюзу до регіонів значною мірою є результатом діяльності нацменшин, котрі часто становлять більшість у деяких регіонах. Роками вони зазнавали утисків збоку державних влад і тепер за допомогою ЄС прагнуть отримати гідну компенсацію та ресурси для подальшого автономного розвитку. Хоча політика єдності є перш за все соціально-економічним засобом для забезпечення територіальної єдності Євросоюзу, важливо пам'ятати, що соціально-економічна сфера ЄС насправді значною мірою залежить від культурно-національних факторів, і саме культура зазвичай є тією рушійною силою, котра спрямовує потужні політичні рухи.

Партійні коаліції національних меншин

Одним із доказів мобілізації політики національних меншин на третьому рівні є поява міжнародних партійних коаліцій нацменшин. Такі партійні федерації успішно поширилися завдяки незадоволенню електорату діяльністю наявних уже традиційних політичних партій. Ці коаліції відбивають прагнення географічно сконцентрованих периферійних національних меншин, котрі не зовсім задоволені порядком роботи урядів держав, у яких вони мешкають. Діють такі коаліції відповідно до моделі соціалістичних партій, котрі вже давно розвивають міжнародні федерації та політичні спілки. Фінансує діяльність таких коаліцій сам Європейський парламент, який робить це з метою заохотити європейські політичні партії до взаємодії у передвиборчий період, а також у процесі парламентської роботи.

Прикладом таких коаліцій нацменшин є Європейський вільний альянс (European Free Alliance), членами якого є Шотландська національна партія, партії Уельсу і Каталонії. У Європарламенті Європейський вільний альянс перебуває у коаліції із „зеленими”. З часів створення Альянсу у 1981 році кількість його членів на сьогодні зросла до 20 партій.

Іншою потужною нещодавно створеною коаліцією партій нацменшин є Регіональні влади із законодавчими повноваженнями (Regional Authorities with Legislative Powers), або RegLeg. Ця організація включає до себе представників 20 впливових регіонів Євросоюзу, і була вона створена на неофіційних засадах з метою лобіювати прийняття потрібних їм рішень на Міжурядовій конференції ЄС у 2000 році та при підписанні Ніццької угоди. У регіонах, представники яких входять до RegLeg, проживає значний відсоток населення ЄС. Діяльність цієї організації спрямована на збільшення впливу цих регіонів у Європейському Союзі, тобто зростання політичного та юридичного статусу цих регіонів у всіх сферах управління Євросоюзу відповідно до їхньої компетенції та повноважень.

Нарешті, третім прикладом коаліцій нацменшин є Федеральний союз європейських національностей (Federal Union of European Nationalities). Ця асоціація спеціально представляє інтереси національних меншин, визначених, або ж невизначених територіально, і має на меті захист їхніх національних ідентичностей, мов, культур та історії. Вона працює шляхом формування „сусідства”, тобто мирного співіснування більшості та меншини в межах держави, чи ж регіону. Федерація підтримує будь-які державні дії, направлені на узгодження інтересів та політики нацменшин, а також наміри переконати парламенти та уряди країн Європи в тому, що мирний розвиток континенту передбачає врахування інтересів національних меншин та етнічних спільнот.

Представництва у Брюсселі

Офіси представництв субнаціональних спільнот у Брюсселі ростуть як гриби після дощу. Виникають вони як відповідь на брак інформації щодо діяльності європейських інституцій з одного боку, і національних урядів з іншого. Тому, регіони, котрі лобіюють себе на рівні ЄС, створюють власні офіси в столиці Євросоюзу, щоб вирішити обидві ці проблеми.

Для цього, по-перше, регіони використовують „внутрішньодержавні” стратегії задля лобіювання своїх інтересів через державні інституції. По-друге, існують і „позадержавні” стратегії, які використовуються для лобіювання регіональних інтересів напряму через роботу брюссельських представництв регіонів, які комунікують із Єврокомісією. Першою ластівкою у створенні таких представництв була поява у Брюсселі 1984 року офісу міської ради Бірмінгему. Нині ж у Брюсселі вже існує майже 170 представницьких офісів, 151 із яких представляють європейські регіони, а 17 – місцеві влади деяких територіальних одиниць Європи.

Більше того, такі країни, як Німеччина, Австрія та Іспанія мають представництва регіонів у офісах своїх парламентських представництв у Брюсселі. Метою запровадження такої практики було бажання напряму інформувати регіональні та місцеві влади про розвиток політики Євросоюзу, особливо з питань, котрі напряму зачіпають ці регіони, чи територіальні одиниці.

На жаль, на сьогодні, лише кілька регіонів із нових країн ЄС мають власні представництва у Брюсселі. Найбільше їх у Польщі, одинадцять із шістнадцяти регіонів якої мають представницькі офіси у Брюсселі. Словаччина має три представницькі офіси, а Естонія – лише один, і це є представництво міста Талліна. Водночас, у Латвії та Кіпру поки немає представницьких офісів, а Румунія хоча й має окремий офіс, що представляє у Брюсселі інтереси нацменшин цієї країни, проте, інформування її регіонів про рішення, котрі приймає ЄС, здійснюється лише через представництво її центрального уряду.

«Пара-дипломатія»

Феномен «пара-дипломатії» виник в результаті пошуків національними спільнотами шляхів для більш активного та ефективного партнерства. Одним із визначень пара-дипломатії є уявлення про неї, як про функціонально специфічний феномен, котрий зводиться до спільних економічних та культурних інтересів. Таким чином у випадку із національними спільнотами це явище розширюється до позиціонування певної території в якості чогось більшого, ніж просто регіон, і таким чином це слугує для легітимації національних прагнень.

Оскільки пара-дипломатія стосується всіх рівнів міжнародних дій (військового, рівня взаємодії, розвитку, захисту прав людини) коли регіональні уряди стають суб'єктами міжнародної діяльності, міжнаціональні взаємини регіонів можуть стати певним викликом державній монополії у сфері міжнародних відносин.

Пара-дипломатія означає, що хоча європейські держави і залишаються основними дійовими особами у сфері євроінтеграції, вони більше не є там монополістами. Основна частина пара-дипломатичної активності в Європі відбувається між регіональними урядами та національними меншинами, котрі мають власне самоврядування – це, так звані, міжрегіональні, або міжкордонні взаємини. Чотири регіони-мотори Європи – Баден-Вуртемберг, Каталонія, Рон-Альп та Ломбардія саме шляхом налагодження міжкордонних та міжрегіональних взаємин і проводять активну пара-дипломатичну діяльність.

Традиційно європейські країни діяли за логікою централізованої держави, вирішуючи, яку із форм міжнародної політики запровадити у себе. Проте, субдержавні регіональні структури підштовхнули їх до визнання більш значущої ролі регіонів у Європі як у відносинах із державними урядами, так і з європейськими інституціями. Зараз нацменшини прагнуть стати суб'єктами міжнародної діяльності, аби здобути ресурси та підтримку, яких їм дуже часто бракує на внутрішньодержавному рівні.

Глобалізація та європейська інтеграція надали нового контексту територіальній політиці та регіональній реструктуризації. Регіони більше не обмежені кордонами держав і натомість стають елементом європейської та міжнародної політики. Потреба у визнанні та конструюванні ідентичності деяких регіонів Європи (Каталонія, Шотландія, Фландрія, Уельс та Країна Басків) пояснює пріоритетне значення пара-дипломатії для націоналістичних субдержавних рухів.

Оскільки ключовою силою, яка стоїть за пара-дипломатією, є націоналізм, тому і найбільшого розвитку вона набула серед нацменшин, котрі мають сильну націоналістичну спрямованість. Хоча багато центральних урядів держав вважають втручання національних сил у свою ексклюзивну сферу міжнародної політики негативним явищем, однак наявність цього феномену є об'єктивною реальністю, що виникла внаслідок формування більш диверсифікованої картини світу.

Переклала Оксана Гриценко, "Діалог.UA"

Оригінал статті «National Minority ‘Regions' in the Enlarged European Union: Mobilizing for Third Level Politics?» міститься на сайті Європейського центру з питань меншин (European Centre for Minority Issues)

http://www.ecmi.de

Центр було засновано у 1996 урядами Данії, Німеччини та німецького регіону Шлезвіх-Гольштайн. Метою його діяльності є проведення міждисциплінарних досліджень на тему співіснування національних меншин та титульних націй у країнах Європи та значення цього феномену в перспективі побудови спільного європейського дому. Особливої уваги експерти Центру надають регіонам Західної та Східної Європи, у яких існує небезпека виникнення міжнаціональних конфліктів.

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Через что в себе должна переступить нация для успеха страны

Хто розділить харківський пиріг на таці України

e-Естонія: як вдалось і що далі?

Инфографика: Что может потерять Украина вместе с Донбассом

В КРЫМ ПРИШЕЛ РУСИЗМ

Ребрендинг Украины

Федерализация для Донбасса: эвтаназия под видом автономии

Втрата прив’язаності до рідного — виродження етносу

Якою бути Україні?

Київ грає в націоналізм

Не банановая республика

Ксенофобия и воспитание толерантности

Недетский взгляд на галичан

Перетворення України в «націю без ідентичності»

В Украине растут ксенофобские настроения

Пресс-конференция: Последствия внесения изменений в Конституцию

Февзі ЯКУБОВ: Міжнаціональні відносини мають оцінюватися з погляду етичних критеріїв...

Когда утрачивается вера в государственную справедливость

Ксенофобія не повинна стати обличчям української національності

Обережно: агітдиверсанти! Але чому наш ворог – не росіяни

Сергей Дацюк: "Или вперед, или в Средние века"

Языковая политика Украины: действия власти, мнения граждан

Русских любят от выборов до выборов

Уся справа — в нас самих

Хто оплатить національні проекти

Взять штурмом

«Мазепа forever!»

«Краткий курс» для України не писатимемо

Українізація неминуча

Перспективи української мови

Комплекс заздрості і страху, як ідеологія української системної Совдепії

Україна на зламі епох: непрості відповіді на складні запитання

Украинцев будут учить быть бедными, но гордыми

Про уявні та реальні загрози

Разжигание искры межэтнических противоречий в Центральной Европе

Місія України - об’єднувати світ

Бренд «Україна»

Ксенофобія, якої нема

Право на місто

Сколь бы сложна ни была история, Крым без сомнения входит в состав Украины

Крымские татары вызывают Кремль

Из множества - Единое

Образование для меньшинств: идентичность плюс интеграция

Міграційна політика в Україні та питання інтолерантності

Чи є в Україні расова нетерпимість та ксенофобія?

Синдром залежності

Мова Криму. Як вивчають і викладають в Україні мову корінного народу — кримських татар?

Кримсько-слов’янська автономія

Крым – поле битвы за землю

300-тисячну болгарську діаспору хочуть позбавити центру

 

page generation time:0,128