В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Перекресток цивилизаций
Другие диалоги:

Просвітницький фундаменталізм, чи расизм анти-расистів?

Версия для печати
Паскаль Брюкне
2 фев 2007 года

«Колонізація та рабство викликали у людей Заходу відчуття провини, що веде до спокуси підлещуватися до іноземних традицій. Це ледача, навіть расистська позиція»

Аян Хірші Алі 

Паскаль Брюкне є одним із найвідоміших французьких «нових філософів», який свого часу вичав філософію в Сорбоні під керівництвом Ролана Барта. У своїй статті, що з'явилася в німецькому електронному журналі «Perlentaucher» 24 січня 2007 року, він виступає з критикою принципів мультикультуралізму, звинувачуючи останній у толеруванні дискримінації членів національних, чи релігійних меншин. Пропонуємо витяги із цієї статті.

Безсумнівно, що вороги свободи з'являються саме у вільних суспільствах, у колі просвітницької еліти, яка заперечує переваги демократичних прав заради спокою людства, особливо якщо йдеться про їхніх співвітчизників, які на своє нещастя виявилися представниками інших релігій чи етносів.

Просвітництво часто зображають нічим іншим, як ще однією релігією, такою ж безумною та непримиримою, як католицизм інквізиції, або ж як радикальний іслам. Після Хайдеггера ціла низка мислителів від Гадамера до Дерріди сперечалися з вимогами Просвітництва започаткувати нову еру свідомої історії. На противагу тому, вони стверджували, що всі напасті нашої епохи (капіталізм, колоніалізм, тоталітаризм) були спричинені цим філософським та літературним явищем. На їхню думку критика упереджень сама по собі є упередженням, яке передбачає, що людство не спроможне до саморефлексії. Згідно з ними, саме химери освічених людей, котрі прагнули розгромити уявлення про Бога та одкровення, і несуть відповідальність за занурення Європи в темряву.

Подальша історія XX століття підтверджує фанатизм модерної доби. Безперечно, що віра в прогрес набула ознак релігії, проповідниками якої виступили Сен-Сімон та Огюст Конт, не забуваймо також про Віктора Гюго. Такі відразливі релігії, як нацизм та комунізм, з їхніми смертоносними ритуалами та масовими побоїщами, були не менш страшними, ніж найгірші теократії, яким вони (принаймні комунізм) радикально протиставляли себе. Не так важливо, що нацизм, а за ним і комунізм були подолані демократичними режимами, натхненними Просвітництвом, правами людини, толерантністю та плюралізмом. На щастя, романтизм пом'якшив узагальнення Просвітництва, з його вимогами створити нову людину, вільну від релігійних сентиментів та плотських думок.

Ми є нащадками обох цих рухів і тому розуміємо, як примиряти окремішність національних, лінгвістичних та культурних зв'язків із універсальністю людської раси. Здавна і дотепер модерність була самокритичною та підозрілою щодо власних ідей. Іншими словами, вона мала достатньо мудрості для того, аби розуміти власні межі. У свою чергу Просвітництво показало свою здатність до перегляду та переоцінки власних помилок. Отже, відкидання перебільшень та помилок Просвітництва означатиме найбільш точне розуміння його духу. Ці уявлення є невід'ємною часткою нинішнього стану справ, враховуючи той факт, що навіть релігійні фанатики апелюють до них у своїй пропаганді. Хочемо ми того, чи ні, але всі ми є дітьми цього контроверсійного століття, змушеними звинувачувати своїх батьків мовою, якою вони колись виголошували нам свій заповіт. І оскільки Просвітництво отримало тріумф навіть над своїми найзлішими ворогами, немає сумніву, що воно подолає і ісламістську гідру за умови, якщо воно віритиме в себе і не звинувачуватиме поодиноких реформаторів ісламу.

Нині ми маємо два уявлення про свободу: перше з них походить з XVIII століття і засноване на звільненні від традицій та авторитетів. Друге, що бере початок із антропології анти-імперіалізму, основане на уявленні про рівність всіх культур, оцінити які вкрай важко, користуючись власними культурними критеріями. Релятивізм потребує від нас бачення власних цінностей лише в якості переконань окремого племені, яке ми називаємо Заходом. Результатом цього процесу став мультикультуралізм . Будучи народженим в Канаді у 1971 році, цей принцип має на меті переконання в потребі мирного співжиття на одній території народів, що мають різне етнічне чи расове коріння. Згідно з концепцією мультикультуралізму будь-яка група людей має цінність та легітимність, що є передумовою її права на існування, за умови, що вона мирно взаємодіятиме з іншими групами. Критерії справедливого чи несправедливого, кримінального чи варварського, зникають перед абсолютним критерієм поваги до іншого. Більше немає незмінної правди, оскільки віра в неї походить від наївного етноцентризму.

Таким чином, той, хто насмілиться стверджувати, що свобода є неподільною, що людське життя всюди має однакову цінність, що ніде не можна відрубувати руку злодієві, або ж каменувати невірну дружину, може бути звинуваченим в нетолеруванні рівності культур. В результаті цього ми можемо заплющувати очі на те, як живуть інші люди, страждаючи від того, що вони замкнені в гетто своєї окремої спільноти. Захоплення їхньою непорушною інакшістю звільняє нас від потреби турбуватися умовами їхнього життя. Однак, одна справа визнавати традиції та обряди громадян іншого походження, і зовсім інша – не зважати на існування поряд вороже налаштованих замкнених спільнот, котрі створюють мури між собою та рештою суспільства. Як можна толерувати ту інакшість, яка замість того, аби вітати гуманність, відкидає її. Тут парадокс мультикультуралізму: він пропагує однакове ставлення до всіх спільнот, проте не до людей, які ці спільноти формують, не дозволяючи таким чином цим людям звільнятися від своїх власних культурних традицій. Отже, маємо: визнання групи та пригнічення індивіда. Таким чином, позбавленими прав будуть ті, хто бажає звільнитися від своєї традиції та родини і, наприклад, кохати так, як вони цього бажають.

Ми намагаємося забути про справжній деспотизм меншин, що опираються асиміляції, якщо вони не мають спеціального статусу на певній території та спеціальних прав. В результаті маємо нації, створені всередині націй, котрі, наприклад, спершу вважають себе мусульманами, а вже потім англійцями, канадцями, датчанами. Тут ідентичність перемагає національність. Гірше того: під виглядом поваги до інакшості особи стають полоненими своєї етнічною та расової приналежності і потрапляють під гніт шаблону, з якого вони могли би вивільнитися. Темношкірі, араби, пакистанці, мусульмани стають бранцями своєї історії і змушені, як це було за колоніальної доби, жити в межах своїх спільнот та їхніх переконань.

Таким чином, відкидається те, що завжди становило наш привілей, а саме – можливість переходити від одного світу до іншого, від традицій до модерності, від сліпої покори, до раціонального прийняття рішень. Захист прав меншин передбачає також захист кожного члена цієї меншини, який повинен мати змогу безкарно вийти із меж своїх етнічних чи релігійних традицій, ставши атеїстом, уклавши змішаний шлюб, власноруч творячи власну долю.

Попри те, що вони зазнавали утисків, етнічні, сексуальні, релігійні та регіональні меншини самі часто є надзвичайно шовіністичними всередині своїх спільнот. Сумнозвісні практики минулого існують і досі дозволяють колективу притіняти особистість. Маргінальні групи нині формують щось на зразок етнополіції, своєрідного мікро націоналізму, який, на жаль, деякі країни Європи сприймають в якості способу підтримання громадського порядку. Під гаслами толерування різноманітності, створено чимало етнічних, або конфесійних тюрем, де одна група громадян позбавлена тих прав, які має решта суспільства.

Не секрет, що кожного разу, як якась із західних країн хотіла кодифікувати права нацменшин, проти цього висловлювали протести представники саме цієї меншини (зазвичай це були жінки). Благородне бажання пристосуватися до правил меншини (як, наприклад, канадська провінція Онтаріо хотіла встановити законом правило судити мусульман згідно з Шаріатом, або ж ініціатива колишнього судді Конституційного суду Німеччини законодавчо не допускати мусульманських дівчаток на уроки фізкультури) призводили лише до дискримінації та погіршення правового становища мусульман.

Містична повага до інших, сформована в Західній культурній традиції, великою мірою є сумнівною, оскільки етимологічно повага означає погляд з відстані. Пам'ятаймо, що у XIX столітті деякі народи уявлялися настільки відмінними від нас, що вважалося неймовірним, щоби вони інтегрувалися до європейської моделі, або навіть до французького громадянства. Таким чином, інакшість мусить сприйматися як нездоланна дистанція. Чим, як не повагою до окремішності, можна вважати апартеїд у Південній Африці, адже його суть полягала в уявленні, що інакший не може навіть наближатися до мене? Ціною прекрасної мрії підтримувати красу кожної з культур може стати патерналізм, дуже подібний до того, який існував в колоніальну добу минулого.

Просвітництво стосувалося всієї людської раси, а не лише купки привілейованих осіб в Європі та Північній Америці, які прийняли це вчення для себе, однак не вважають за необхідне, аби воно було сприйнято всіма іншими. Англосаксонський мультикультуралізм таким чином це ніщо інше, як легалізований апартеїд, доволі часто доповнений улесливими переконаннями багатими бідних про те, що не в грошах щастя. Ми несемо на собі тягар свободи, самовизначення, сексуальної рівності; ви ж маєте радість архаїзму, тиску звичаїв своїх предків, сакралізованих приписів, змушених шлюбів, релігійних хусток та полігамії. Члени іншокультурних спільнот «захищені» від фанатизму Просвітництва та «напастей» прогресу. Ці так звані «мусульмани» (північно-американці, пакистанці, афганці) захищені від можливості не вірити, або частково вірити в Бога, від побудови свого життя за своїм бажанням із не у відповідності з Кораном та правилами свого племені.

Мультикультуралізм – це расизм антирасистів, оскільки він приковує людей до свого коріння. Так, мер Амстердаму, один із ключових голландських політиків, вимагає прийняття «свідомої дискримінації жінок із певних груп ортодоксального ісламу» на тій підставі, що потрібен «новий клей», який би «поєднував суспільство». В ім'я суспільної згоди нам пропонують висловитися на користь нетолерантності, яку пропагують ці групи всередині власних спільнот. За таким підходом можуть існувати герметично замкнені спільноти, кожна з яких має свої власні норми. Однак, якщо відкинемо спільний критерій визначення, що є справедливим, а що ні, то таким чином під загрозою опиниться сама ідея національної спільноти. Французький, британський, або ж датський громадянин, наприклад, буде засуджений за побиття своєї дружини, проте якщо цей злочинець буде сунітом, чи шиїтом, то виходить він матиме можливість уникнути покарання? Невже його віросповідання може давати йому право порушувати закони країни, в якій він живе? В цьому ми ризикуємо дозволити іншим мати те, з чим ми завжди боролися всередині власної культури, а саме із надмірним протекціонізмом, культурним нарцисизмом та закоренілим етноцентризмом!

Це неймовірно, що через 62 роки після падіння Третього Рейху і через 16 років після падіння Берлінської стіни важливий сегмент європейської інтелігенції звинувачують у недружньому ставленні до демократії. Мабуть ідеї Просвітництва хочуть залишити в минулому і зробити з них надбання історії. Нині ми вже далеко від драматичних обставин 1930-х, коли найкращі уми віддалися в руки Берліну, або Москви в ім'я раси, класу, чи революції. Сьогоднішня загроза є значно більш розсіяною і фрагментованою, нема нічого, щоби нагадувало ганебну практику Третього Рейху. Однак, існують явні підстави для занепокоєння. Кант визначав Просвітництво девізом «насмілююсь знати». Культури сміливості мабуть найбільше бракує нинішнім провідникам європейської свідомості. Є симптоми того, що Європа є втомленою, готовою сумніватися у самій собі, і навіть здатною не відповісти на явний виклик своєму існуванню.

Переклала статтю Оксана Гриценко, "Діалог.UA"

Оригінал статті міститься на сайті

http://www.signandsight.com/features/1146.html

 

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Через что в себе должна переступить нация для успеха страны

Хто розділить харківський пиріг на таці України

e-Естонія: як вдалось і що далі?

Инфографика: Что может потерять Украина вместе с Донбассом

В КРЫМ ПРИШЕЛ РУСИЗМ

Ребрендинг Украины

Федерализация для Донбасса: эвтаназия под видом автономии

Втрата прив’язаності до рідного — виродження етносу

Якою бути Україні?

Київ грає в націоналізм

Не банановая республика

Ксенофобия и воспитание толерантности

Недетский взгляд на галичан

Перетворення України в «націю без ідентичності»

В Украине растут ксенофобские настроения

Пресс-конференция: Последствия внесения изменений в Конституцию

Февзі ЯКУБОВ: Міжнаціональні відносини мають оцінюватися з погляду етичних критеріїв...

Когда утрачивается вера в государственную справедливость

Ксенофобія не повинна стати обличчям української національності

Обережно: агітдиверсанти! Але чому наш ворог – не росіяни

Сергей Дацюк: "Или вперед, или в Средние века"

Языковая политика Украины: действия власти, мнения граждан

Русских любят от выборов до выборов

Уся справа — в нас самих

Хто оплатить національні проекти

Взять штурмом

«Мазепа forever!»

«Краткий курс» для України не писатимемо

Українізація неминуча

Перспективи української мови

Комплекс заздрості і страху, як ідеологія української системної Совдепії

Україна на зламі епох: непрості відповіді на складні запитання

Украинцев будут учить быть бедными, но гордыми

Про уявні та реальні загрози

Разжигание искры межэтнических противоречий в Центральной Европе

Місія України - об’єднувати світ

Бренд «Україна»

Ксенофобія, якої нема

Право на місто

Сколь бы сложна ни была история, Крым без сомнения входит в состав Украины

Крымские татары вызывают Кремль

Из множества - Единое

Образование для меньшинств: идентичность плюс интеграция

Міграційна політика в Україні та питання інтолерантності

Чи є в Україні расова нетерпимість та ксенофобія?

Синдром залежності

Мова Криму. Як вивчають і викладають в Україні мову корінного народу — кримських татар?

Кримсько-слов’янська автономія

Крым – поле битвы за землю

300-тисячну болгарську діаспору хочуть позбавити центру

 

page generation time:0,140