Слов’янська єдність, або її модель, може розглядатися лише під кутом зору культурної співпраці, однак без перегинання палиці, без пафосних умлівань, “ось ми слов’яни”.

Чи є в сучасну епоху перспектива у ідей слов’янської єдності? Чи можна говорити про слов’ян як про деяку спільноту?

Ідеї слов’янської єдності, які час від часу виникають є не що інше як реанімація давньої ідеї панславізму чи слов’янофільства, які були вельми популярними, скажімо, у 19 столітті. Одначе чомусь такі ідеї виходять часто-густо або від російських кіл, які вкладають в цю ідею досить кон’юнктурні речі, або від менших слов’янських спільнот, зокрема, балканських слов’ян, які намагаються у такий спосіб шукати підтримки у “сильніших” слов’ян. При цьому риторика носить радше ізоляційний характер, на зразок протистояння глобалізації і таке інше. Однак в сучасних умовах, навіть якісь заяви Росії та певні дії України щодо призупинення бомбардування НАТО Сербії не викликали жодних суттєвих змін у політиці Північноатлантичного блоку.

На мій погляд, слов’янська єдність, або її модель, може розглядатися лише під кутом зору культурної співпраці, як і співпраці взагалі, однак без перегинання палиці, без пафосних умлівань, “ось ми слов’яни”.

Що ж до слов’ян як певної спільноти, то тут є більше відмінностей, які склалися історично, аніж подібностей. Західні чи південні слов’яни надто не подібні ані темпераментом, ані певними ментальними рисами. Зрештою, кожна слов’янська група – чи то східні, чи то південні, чи то західні слов’яни – сьогодні відчувають, більше непорозумінь, аніж спільного.

Чи є специфічні “слов’янські” проблеми, спільні для Польщі и Росії, Македонії и Білорусі, Хорватії и Чехії, Болгарії и України, Сербії и Словаччини, Словенії и Чорногорії – для всього “слов’янського світу”?

Думаю, що специфічних “слов’янських” проблем не існує – у кожної країни вони все-таки різні.

Якщо існує “слов’янство” як спільнота етнічних ментальностей, то що з них об’єднує нас на рівні національної психології? Який він сьогодні, “дух слов’янства”?

Протягом історії слов’яни не лише підтримували одне одного, але і, навпаки, доволі часто ворогували, для прикладу: домінанта російського в українському просторі, військові конфлікти поміж росіянами та поляками протягом тривалого історичного часу, домінанта “сербської ідеї” у колишній Югославії, що зрештою спричинилося до не менш трагічної розв’язки поміж сербами та хорватами. Про який “дух слов’янства” можна тоді вести мову? Можна, але потрібно враховувати безліч контекстів...

Як Ви думаєте, чи існують у сучасних слов’янських держав спільні державні пріоритети, якщо врахувати, що всім їм доводиться розв’язувати проблеми модернізації як економіки, так і соціальних відносин?

Усе залежить від ситуації у світі, звичайно якась співпраця ведеться, якісь тотожні елементи “перехідних періодів” можуть бути подібними, однак ніяких спільних державних пріоритетів я не бачу. Які можуть бути спільні державні пріоритети поміж словенцями, які уже у Европейському Союзі, мають ефективну економіку, і сербами, які заліковують рани після воєн 90-х років, причому напружена ситуація у Косово зберігається й надалі? Чи невеличка Македонія, котра “зависла” поміж проблемою із албанцями і проблемою із греками, які не визнають офіційної назви цієї держави? Очевидно, що вельми суттєвими для усіх слов’янських держав є її сусіди і Європа – ось той вузол, який кожна з них намагається розв’язати, як гордіїв вузол, самотужки.

Пане Василю, чи мають сенс розмови про слов’янське мистецтво і слов’янську культуру? Чи можна уявити собі означення “слов’янський” поруч зі словами художник, поет, музикант? В якому сенсі можна взагалі говорити про слов’янськість мистецтва?

Звичайно, що у західному світі існує означення “слов’янська культура” чи “слов’янська література”, зрештою існують катедри слов’янських мов та літератур в Америці та Європі, отже сенс у такій розмові та у таких означеннях, поза сумнівом, є. Зрештою, з-поміж письменників, які представляють сьогодні світовий канон літератури подибуємо немало слов’янських імен: Мілан Кундера, Милорад Павич, Віслава Шимборська, Чеслав Мілош, Збіґнєв Герберт etc. Так, що внесок слов’ян до світової культури аж ніяк не менший, аніж інших етносів. На мій погляд, “слов’янськість” мистецтва це дещо умовний термін, який уже не відбиває тих реалій, які, скажімо, були характерні для часів Шевченка чи перед ним. Хоча для мене цілком очевидним є те, що лежить в основі інакшості слов’янської поезії і поезії західної, це не стільки тип мислення, а так би мовити – тип культурних традицій, які формувались століттями. Так що сенс такі розмови, поза сумнівом, мають, але, коли ми скажимо, що Шевченко чи Міцкевич – великі слов’янські поети, то це сприймається, але Шимборська чи Томаш Шаламун – слов’янські поети, то це звучить вельми анахронічно.

Чи може слов’янство відчути себе в якості “іншої Європи” і висунути свій проект – “європейський” по суті, але альтернативний тому образу західної цивілізації, який склався на сьогоднішній день?

Однозначної відповіді тут не передбачається. Хто знає, що буде за якихось 50 років і як зміниться політична і економічна мапа Європи. Однак під цю пору, це вельми ризикований проект, тому що економіка будь-якої слов’янської держави залежна від Заходу: чи це Польща, чи Чехія, чи Словенія, які поволі інтеґруються у західний тип економіки, не кажучи вже про Україну чи Македонію, у яких надії на ЄС не менші.

Яке місце займає Україна у сучасній картині слов’янського світу?

Україна – велика слов’янська країна, з нею, мабуть, мали б рахуватися. І напевно зважають на усе, що відбувається у цій країні, підтвердження чого маємо в останніх подіях помаранчевої революції, коли позиція Заходу (хай і не одностайна, бо офіційна Франція більше підтримує російську політику) чітко вималювала позицію щодо України. Однак Захід хоче бачити Україну демократичною, правовою державою, котра якраз саме тепер має чи не найбільший шанс спробувати увійти до Європейської спільноти (звичайно, це трапиться не одразу, хоча я за таке пришвидшене вирішення цього питання). Слов’янський світ прозахідного типу вітає такі зрушення української суспільної свідомості. Але щось не надто видно позицію інших слов’янських країн, скажімо, південних, а от позиція Росії та Білорусі, зрозуміла і без коментарів.

Що можна зробити, щоб міжслов’янські зв’язки в цілому стали більш тісними і результативними?

Ці контакти, в першу чергу, мали б вестися у сфері культури і вони, звичайно, відбуваються: скажімо не може не тішити велика пропаганда української культури в Польщі. Зокрема, добре перекладається нова українська література, ось приклад: поет і перекладач Богдан Задура щойно видав антологію української поезії “Вірші завжди вільні” (Вроцлав, 2004). Українська поезія і проза друкується вельми часто на сторінках провідних літературних часописів сучасної Польщі – хіба це не доказ того, як культурна співпраця впливає на залагодження наших історичних перипетій у минулому. Щось подібне для української культури помалу відбувається у культурному просторі Чехії і Словенії – і це дуже позитивний елемент, на якому, я певен, будуть будуватися нові політичні та економічні стосунки.

Однак поки позиція декого із слов’янського світу не зміниться, себто якесь ідіотичне переконання, що хтось повинен верховодити іншими слов’янами не зміниться, то про такі “тісні зв’язки” говорити зарано.

Бесіду вів Юрій Таран