В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Камо грядеши, Украина?

     Предметом первого ДИАЛОГА является ответ на вопрос «Камо грядеши, Украина?». И это не случайно, ибо человеку свойственно смотреть не только назад, но и с не меньшим интересом думать о будущем. Пришло время оценить те возможности, которые Украина не использовала и причины того, почему это произошло. Кроме того, 12 лет – это повод подвести черту под достижениями прошедших лет и оценить, насколько прочный фундамент они заложили для нашего будущего.
    
Увы, подавляющее число опрошенных нами людей высказывало свои мысли без малейшей гордости от достижений периода независимости. Общий рефрен интервью близок к знаменитой фразе нашего первого президента Л.Кравчука – «маємо те, що маємо... »
    
Более того, несмотря на празднование 12-летнего юбилея независимости нашей страны вряд ли можно с полной уверенностью говорить, что проект «Украина» состоялся. Однозначного ответа нет. Именно поэтому Украину можно рассматривать как большой, один из самых интересных проектов ХХ века, который сейчас переживает критический период по целому ряду параметров. Именно поэтому можно смело утверждать, что не 12 лет назад, а именно сейчас, в наши дни, судьба проекта «Украина» актуализируется вновь. 
    
Открытыми остаются и вопросы о том, каково будущее у этого проекта. Ведь страна не может существовать и, главное, развиваться имея только атрибуты независимого государства, но не более того. Ведь развивать государство в национальном формате становится все сложнее на фоне процессов глобализации. Не потому ли существующий в обществе запрос на нового лидера означает ничто иное, как ответ на вопрос о будущем нашей страны. 
    
Нам показалось, что очень важно сейчас попытаться организовать постоянно действующий разговор-диалог, своеобразные «публичные чтения» по теме «Камо грядеши, Украина?», по тем ключевым вопросам, которые сейчас подспудно находятся в центре внимания и общественности, и политиков, и экспертов.

Свернуть

Предметом первого ДИАЛОГА является ответ на вопрос «Камо грядеши, Украина?». И это не случайно, ибо человеку свойственно смотреть не только назад, но и с не меньшим интересом думать о будущем.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Не можна дотримуватися тактики “не той козак, що переміг, а той, хто викрутився”

 

Дмитро Степовик, професор, доктор мистецтвознавства, доктор філософських наук, доктор богословських наук

     Пане Дмитре, як би Ви оцінили 12 років незалежності Україні? Якої України Ви очікували? Що з того, що Ви очікували, не справдилося і чому?
    
Стало звичайною справою, навіть серед звичайних громадян, говорити, що вони очікували не такої України і не такої незалежності. Про це говорять і журналісти, так само як і пересічні громадяни. Я також можу повторити цю фразу, що такої України, яку ми одержали після 1991 року, не очікував. Які ж причини того, що Україна з могутнім потенціалом опинилася сьогодні в становищі найбідніших і найупослідженіших країн Європи? Величезну 50-мільйонну державу з працьовитим і терплячим народом ставлять на рівні з Молдовою, Албанією і Білорусією – нас випередили країни, які були набагато слабші на початковому етапі, коли розвалювався Радянський Союз. На все це мають бути свої причини.
    
Чи можете Ви сказати, що в українському політичному просторі присутні поняття національної ідеї, національної ідентичності? Чи наповнені вони змістом?
    
У нашій політиці все це відсунуто на задній план. І зараз здійснюється формула, проголошена нашою владою, що “національна ідея не спрацювала”. І це твердження, що національна ідея не підходить для України здійснюється на практиці. І це позиція не тільки центральної влади, але і влади на місцях. Що стосується свідомих українців, то вони з цією формулою не згодні. Сьогодні наша інтелігенція – і творча, і наукова – робить усе, щоб ця ідея спрацювала. І вона спрацює обов’язково, тому що без цієї ідеї не можна зробити національного громадянського суспільства, та й взагалі державу. Сьогодні інтеграційні процеси у Європі проходять на основі складених націй, які мають глибоку традицію національної ідеї. Наприклад, Франція і Німеччина досить близькі, але француз ніколи не перейде на німецьку мову і ніколи не буде плекати німецької чи голландської культури – він буде плекати свою.
    
В Україні ж зовсім інша ситуація. За 350 років колоніальної підлеглості України Російській імперії на всіх рівнях – культури, мови, навіть церкви – уже всі повірили, що без Росії наша культура розвиватись не може. Це є глибока помилка, це думка, яка працює тільки на користь брутальних випадів російських політиків проти україни. Ті ж, хто висловлюються, що без Росії ми ніщо, що тільки з Росією треба йти в Європу, хай послухають європейських аналітиків, які вважають, що поки Росія стане європейською країною, то пройде сотні років.
    
Україна набагато краще підготовлена для того, щоб бути європейською країною. Тому формула, що ми повинні йти разом з Росією в Європу, разом у СОТ, навіть разом в НАТО – це абсолютно фальшива і приречена на поразку ідея. Нам треба йти слідом за тими націями, які зовсім недавно були комуністичними, нам треба з цими країнами кооперуватися і стукати з ними у Європу.
    
Те ж, що за роки незалежності українській мові та культурі було нанесено більшої шкоди, ніж за роки радянського панування – це вже очевидний факт. При зовнішній декларативності, що українська мова є державною, я можу сказати, що державною мовою є російська. Багато з того, що є декларативним, положення Конституції, які часто повторюються офіційними особами, абсолютно не відповідає реальному стану речей. І наше завдання, щоб майбутні уряди, майбутні президенти категорично зламали цю фальшиву практику декламації офіційних документів. Наприклад, наші державники на найвищому рівні розуміють, що на міжнародних переговорах, перед ЗМІ потрібно виступати українською мовою. Тому вони найняли собі репетиторів і опанували українську мову. Разом з тим, є урядовці, які не хочуть цього робити – це наші манкурти і яничари – які у державних заявах, перед публікою продовжують говорити російською мовою.
    
Наступна причина стагнації України – це відділеність нашої влади від патріотично налаштованої частини українського народу. Подивіться, ні один уряд не запрошував на вищі посади патріотично налаштованої частини українського народу. Якщо і запрошували, наприклад Івана Драча чи Івана Дзюбу на посаду міністра культури, то ці міністерства абсолютно не фінансувалися і вони нічого не могли зробити. Тому ще одна причина – це відсутність патріотизму у вищих посадових осіб. І нинішній уряд це підтверджує – ми не можемо зупинити свого погляду ні на одному з вищих посадовців, про якого можна було б сказати, що він самовіддано, всім серцем любить Україну. Таких немає!
     Ви вважаєте, що тільки влада винна в тому що відбувається в Україні? Але ж це ми обираємо цю владу – і парламент, і органи місцевого самоврядування.
     Так, народ, за Конституцією, є носієм влади. Але це формально, насправді все зовсім не так. Якби народ як цілість мав одну ідею, то принаймні на других президентських виборах чи при виборах у парламент результати були б зовсім інші. Найбільша фракція, яка пройшла в парламент на виборах 2002 року, є фактично безвладною, її випхали в опозицію. Про це говорять експерти, і я про це теж можу говорити як проста людина, яка ходить по вулицям і не має свого авто.
    
Я можу сказати, що 300 років існування цього народу у колоніальному стані нанесли глибоку рану в свідомості, змушуючи думати тільки про те, як вижити. І тому голосують не за тих, хто дасть можливість жити, а виживати. Тому про українців часто такої поганої думки, що вони не мають твердості, як наприклад поляки, які за польщизну  віддадуть усе і вони ніколи не пропустять того, що суперечило б інтересам держави. Про українців же далеко не про всіх можна таке сказати. Народ рухається у різних векторах – одні кажуть, що їм при “совєтах” краще жилося, інші виступають за незалежну державу. Така розпорошеність народної ідеології, яка не могла нізвідки виникнути, тому що владні структури не дають такої ідеї, яка б могла зміцнювати здорові паростки національної свідомості, які все таки живуть в душі кожного українця. Влада цього не дає, а внутрішніх спонук до цього теж немає. Тому можна сказати, що народ дістав ту владу, яку він заслуговує – це правильна формула. Тому треба працювати у цьому напрямку, щоб народ знав, що ідейні, релігійні, віровизнавчі, Божі ідеї можуть сприяти поліпшенню матеріального життя. І треба на перше місце духовне, а не матеріальне. У нас же все було навпаки.
    
Наші політики з початку 90-их років заявляли, що спочатку давайте вирішимо економічні проблеми, а потім будемо займатися культурою і духовністю. Якби ж вони з самого початку взялися за виховання народу через церкву, через пресу, через книжки в дусі національної ідеї, то ми всі набагато краще жили. Так зробили прибалти, поляки і інші наші сусіди. Телебачення ж прямо агітують за щось зовсім протилежне зміцненню національної ідеї.
    
Якщо взяти церкву, то наші політики спеціально зробили, щоб тільки православних церков було три.
     Яку, до речі, роль може відігравати православ’я у формуванні національної української ідеї?
     Україномовне православ’я, тобто служіння Боже українською мовою могло б зіграти першорядну роль, набагато більшу, ніж товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Це товариство теж відстоює українську мову, але воно не таке впливове як церква. До тої чи іншої церкви ходять люди з усіх родин, особливо в сільській місцевості. І штучний розподіл православ’я на три частини – на промосковське православ’я, київське і автокефальне – і підігрівання цього розбрату, що московське православ’я є канонічним і істинним дуже негативно впливає на формування ідентичності, тому що цей штучний обман діє. Застосовується фальшива пропаганда, яка відштовхує навіть свідомих людей, коли, наприклад, кажуть, що хрещення у Володимирському соборі не є дійсним і не спасає людину. Таким очорненням займався Гебельс – таким чином діє і Київська метрополія російської православної церкви, яка невідомо чому називає себе Українською православною церквою. Вони не видають жодної української книжки – у них повністю російськомовна література. І російська церква погрожує всім іншим помісним церквам, що вона розірве стосунки з усіма, хто визнає українську церкву.
     Віруючими себе вважають близько 60-70 % населення. Відвідують же церкву бодай щотижня 5-6 % - це показник, хай і формальний, віри.
     Це природне явище. Не тільки церкви, але й молитовні доми відвідують далеко не всі люди, які вважають себе християнами. Багато є хворих, багато є старих, які хотіли б піти, але церква далеко. Або, наприклад, хоче піти до рідної церкви, а не до церкви Московського патріархату, а для цього треба йти в інше село – то їм приходиться молитися вдома. Є ще звичка відкладати на суботу-неділю, коли треба ходити до церкви, якусь хатню роботу, йдуть поратися на городі. Вони вважають, що посадити і виростити щось, полити редьку чи цибулю важливіше зробити в суботу-неділю, а вони прочитають “отче наш”.
     То може й така віра?
     Може й так. Але вона, до речі, теж може спасти людину. Віра без церкви є неповноцінною, але це теж віра, це набагато краще, ніж бути в душі безбожником.
     Чи вбачаєте Ви у тому, що відбувається в Україні присутність плану? На Вашу думку, існує взагалі “проект Україна”?
    
Стосовно України є декілька планів. Свої плани є у США, Росії, країн Західної Європи. У мене є упередження до планів Москви стосовно України, тому що вони здійснюються всупереч нашим інтересам. Що повинні ми робити у цій ситуації – треба мати свої плани. Цей план називається дуже просто – національна ідея. Ця ідея полягає у тому, щоб українець встаючи зранку почувався комфортно, щоб він не турбувався про те, чим прогодувати сім’ю. Ця комфортність досягається тим, що він повинен бути упевненим у собі. Ця впевненість народжується з того, що наша мова не вмре, з знання, що наші письменники пишуть добрі твори, з знання, що на телебаченні будуть йти українські фільми, а з новин можна отримати гарні звістки. А це може бути тільки тоді, коли кожен українець буде настирливо відстоювати свої права і не боятися. Коли Ісус Христос йшов до людей, до 12 апостолів і бачив, що вони бояться цю армію фарисеїв і все суспільство, яке було налаштоване проти них, то він говорив їм: “Не бійтеся”. От коли ми будемо обирати краще не через свої тимчасові вигоди, а будемо думати про те, щоб було всім добре, тоді й кожному буде добре. Ми повинні відстоювати свої права в судах, добиватися свого від влади – і не боятися.
    
Бо коли ти собі зробив євроремонт, а навколо тебе живуть злидні – хіба ти можеш бути щасливим. Якщо ти щасливий з того, що тобі заздрять з твоєї машини, квартири – то ти негідник з психологією тварини. Усвідомлення того, що буде добре тобі, то буде добре й тобі, приведе до щасливої України. Я вважаю, що національна ідея, національна свідомість і націоналізм повинен стояти на першому місці – від цього залежить комфортабельність нашого громадянського суспільства. Не може бути громадянства поперед національного – ніколи не ставлять воза поперед коня.
    
Власне про причинно-наслідковий зв’язок давайте і поговоримо. Адже говорять, що спочатку давайте піднімемо економіку, а потім вже буде і національна свідомість, і національна ідея. Для чого і заради чого людям будувати цю національну державу, якщо немає спільної ідеї? Заради чого відстоювати якісь ідеали в суді, якщо вигравши один суд, я можу втратити набагато більше?
    
Це речі пов’язані між собою. Ми не можемо схиляти свою голову перед неправдивою силою, ми завжди будемо програвати в цілому. Не можна дотримуватися поведінки “не той козак, що переміг, а той, що викрутився”. І це постійне “викручування”, що “моя хата скраю” до добра не доведе. Зажди треба добиватися справедливості – правда врятує українську націю. Я розумію, що легше про це говорити, ніж діяти. Коли журналіст пише правдиву статтю, а йому потім виставляють рахунок на сто тисяч за те, що він образив гідність якогось чиновника, то виходить треба йти до нього і перепрошувати: “Твоя неправда перемогла, а моя правда зазнала поразки”. Так звичайно легше зробити, але ти будеш усвідомлювати, що ти програв, як і твоя правда.
     Пане Дмитре, наскільки плідним було Ваше життя протягом цих 12 років?
    
Протягом цих 12 років я почав дуже інтенсивно працювати для церкви. Я став професором Київської духовної академії. У мене є праці пов’язані з церковним життям і церковним мистецтвом. Викладання у духовних закладах певною мірою освітило мій шлях, хоча я і не скажу, що за радянських часів він був затьмарений. Я почав займатися релігійним мистецтвом ще у 60-і роки, коли став на шлях наукової діяльності. У роки незалежності я знайшов істинну нішу і ці 12 років я прожив дуже насичено. І всю свою роботу я присвятив служінню національній ідеї. Матеріально я нічого не здобув, тому за книжки тепер гонорарів не платять, крім, можливо присуджень якихось фондів.
    
Але все одно я щасливий, тому що мої книжки, мої телепередачі, мої статті ефективно працюють серед народу. Люди кажуть, що прочитавши мою книжку, вислухавши передачу, краще розуміють, що вони самі мають робити у цьому житті. Це приємно, коли навіть одна людина таке сказала – коли ж тобі це кажуть десятки людей, то ти бачиш, що твоя робота не йшла марно.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Новый мировой беспорядок – как мы в нем оказались

Развал системы глобальной безопасности – следствие подъема национализма, этой «темной стороны демократии», что уже привело к конфликтам во многих странах мира; происходящее в Украине является доказательством этого, а возможно, и началом революции. Как выбраться из подобной ситуации в реальной жизни? Научные исследования показывают, что есть только два пути: чистая победа одной из сторон, или «мучительный тупик», в котором обе стороны страдают из-за конфликта, пока не согласятся на международное посредничество.

В Украине Россия тоже вошла в мучительный политический тупик. Да, она показала свою силу духа в отношении санкций – а также готовность терпеть неудобства, чтобы при этом терзать Украину, пытаясь сохранить благодаря этому свое влияние и сепаратистскую автономию на востоке страны. Украина, однако, стремится к чистой победе, окружая сепаратистов и обстреливая их позиции. Чего мы пока не знаем – как далеко Украина готова зайти в своем стремлении к полной победе, и как далеко готова зайти Россия, чтобы этого не допустить? Да, можно надеяться, что международные посредники смогут убедить и Украину, и Россию, что издержки открытого конфликта могут быть столь велики, что лучше пойти на сохранение нынешнего положения, чем продолжать военные действия. Я боюсь, однако, что мы увидим дальнейшее обострение конфликта, усиление экономических санкций и расширение военных действий.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Николай Рыжков, доцент кафедры международных коммуникаций и связей с общественностью

Политика должна быть последовательной в любом случае

Игорь Коваль, д-р политических наук, заведующий кафедры международных отношений Одесского государственного университета

Проще говорить о том, что не удалось сделать за двенадцать лет

Ернст Заграва, історик

Україна мусить позбавитися “смішного” націоналізму, а не націоналізму взагалі

Александр Рар, Ведущий эксперт Германского совета по внешней политике

Можно сказать, что Украине сейчас очень трудно определиться: она делает то, что может делать

Василь Куйбіда, проректор МАУП

Нашому поколінню випав надзвичайний шанс – зробити те, що не зробили покоління наших предків – створити свою державу.

Євген Бистрицький, виконавчий директор Міжнародного фонду „Відродження”

Дії майбутнього Президента повинні були початися ще вчора

Владимир Спиваковский, Президент всенародного конкурса «Бренд года», руководитель лицея «Гранд»

Надо становится частью глобальной экономики, чтобы не остаться «матрешечной страной»

Лариса Брюховецька, провідний відчизняний кінокритик, засновниця і головний редактор журналу “Кіно-Театр”, ст. викладач кафедри культурології

Українське кіно більш життєздатне, ніж багатьом здавалося

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Людям надо платить в первую очередь, а не по остаточному принципу

Николай Пааль, исполнительный директор украинской ассоциации бизнес-инкубаторов и инновационных центров – об итогах украинской независимости

Нашей державе гордиться пока нечем

Вячеслав Кредисов, председатель правления всеукраинского объединения предпринимателей «Новая формация», заслуженный экономист Украины

Украина, изобретающая велосипед, неминуемо станет восточноевропейским Парагваем

Александр Дергачев, Главный редактор журнала «Політична думка»

12 лет в Украине происходил сложный и болезненный процесс самосознания во всех аспектах

Ігор Каганець, головний редактор альманаху нової еліти ПЕРЕХІД-IV

Справжня еліта вміє вчитися на чужому досвіді, у неї завжди є продумана стратегія.

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Інфантильність нового покоління не дає жодних надій.

Юлия Мостовая, заместитель главного редактора еженедельника «Зеркало Недели»

Мы по-прежнему являемся населением, живущим по хуторскому типу.

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Мы идем от политики выживания к политике жизни

Ігор Осташ, заступник голови Комітету у закордонних справах, віце-президент Парламентської Асмблеї ОБСЄ

Я вірю в майбутнє України, тому що Україна має колосальний людський потенціал, інтелектуальний потенціал.

Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії НАН України.

Відзначаючи ювілей Переяславської ради, не треба ховати голову у пісок, а треба йти на діалог

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Лучшее образование политиков – светлое будущее всей страны.

Владимир Лутай, доктор философских наук

Хотя мне никто из политиков не нравится, думаю, что худшее для нас уже позади

Василь Лісовий, доктор філософських наук, співробітник Інституту філософії НАНУ, викладач кафедри політології Києво-Могилянської академії

Наша культура, збережена хоч і у фрагментованому вигляді, оцінюється досить високо

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології.

Домінуючою верствою, специфічним “пануючим класом” ми маємо не підприємців, а чиновництво

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Ми всі є українцями – це можна сказати і українською, і російською. Але ми все одно залишимся українцями...

Виктор Небоженко, президент Агентства корпоративной поддержки «Трайдент»

Мы не успели создать национальное государство с полноценным комплексом реквизитов и этого шанса у нас уже действительно нет

Владимир Малинкович, политолог

Главные враги Украины – ретрограды и коррупционеры

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Сегодня, по сути, осуществляется российский геополитический проект. Украинского же «проекта «Украина» как не было, так и нет

Александр Стегний, доктор социологических наук, исполнительный директор Центра социальных и маркетинговых исследований «Социс», ведущий научный сотрудник Института социологии НАНУ

Революции в Украине не будет. Будет эволюция – так требует время

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

В Гондурасе больше демократии, чем в Украине

Михайло Басараб, керівник Центру прикладної політики “ЗНАК”

Ми будемо незалежною країною по формі, але по суті – навряд

Ігор Бураковський, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій

В Україні є попит на ідеї, але дуже мало попиту на реалізацію цих ідей

Віра Нанівська, Директор Міжнародного центру перспективних досліджень

Треба навчитися більше говорити про завтрашній день

Андрей Марусов, руководитель Агентства информационного развития

Лучше пусть будет мучительная независимость, чем полная зависимость

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

На сегодняшний день влияние Украины значительно ниже, чем оно могло бы быть

Сергей Толстов, Директор Института политического анализа и международных исследований

Когда «враг не стоит у ворот», Украина должна определиться с моделью социально-экономического развития

Валерій Чалий, директор міжнародних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова

Якщо люди, які мають важелі впливу – особливо на майбутнє держави – будуть думати, як обійти закон, нічого гарного у такій країні не буде

Валерій Пустовойтенко, народний депутат, лідер Народно-демократичної партії

Моральне відродження суспільства — це найважливіше політичне завдання, і саме воно є найважливішою складовою політичної реформи

Вадим Карасев, политолог, лидер партии «Единый центр»

России и Украине нет иного выбора, кроме как идти в Европу

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Сначала «ввязались в драку», а потом уже стали думать, как и чем это должно завершиться

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

page generation time:0,052