В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Камо грядеши, Украина?

     Предметом первого ДИАЛОГА является ответ на вопрос «Камо грядеши, Украина?». И это не случайно, ибо человеку свойственно смотреть не только назад, но и с не меньшим интересом думать о будущем. Пришло время оценить те возможности, которые Украина не использовала и причины того, почему это произошло. Кроме того, 12 лет – это повод подвести черту под достижениями прошедших лет и оценить, насколько прочный фундамент они заложили для нашего будущего.
    
Увы, подавляющее число опрошенных нами людей высказывало свои мысли без малейшей гордости от достижений периода независимости. Общий рефрен интервью близок к знаменитой фразе нашего первого президента Л.Кравчука – «маємо те, що маємо... »
    
Более того, несмотря на празднование 12-летнего юбилея независимости нашей страны вряд ли можно с полной уверенностью говорить, что проект «Украина» состоялся. Однозначного ответа нет. Именно поэтому Украину можно рассматривать как большой, один из самых интересных проектов ХХ века, который сейчас переживает критический период по целому ряду параметров. Именно поэтому можно смело утверждать, что не 12 лет назад, а именно сейчас, в наши дни, судьба проекта «Украина» актуализируется вновь. 
    
Открытыми остаются и вопросы о том, каково будущее у этого проекта. Ведь страна не может существовать и, главное, развиваться имея только атрибуты независимого государства, но не более того. Ведь развивать государство в национальном формате становится все сложнее на фоне процессов глобализации. Не потому ли существующий в обществе запрос на нового лидера означает ничто иное, как ответ на вопрос о будущем нашей страны. 
    
Нам показалось, что очень важно сейчас попытаться организовать постоянно действующий разговор-диалог, своеобразные «публичные чтения» по теме «Камо грядеши, Украина?», по тем ключевым вопросам, которые сейчас подспудно находятся в центре внимания и общественности, и политиков, и экспертов.

Свернуть

Предметом первого ДИАЛОГА является ответ на вопрос «Камо грядеши, Украина?». И это не случайно, ибо человеку свойственно смотреть не только назад, но и с не меньшим интересом думать о будущем.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Відзначаючи ювілей Переяславської ради, не треба ховати голову у пісок, а треба йти на діалог

Відзначаючи ювілей Переяславської ради, не треба ховати голову у пісок, а треба йти на діалог: Відзначаючи ювілей Переяславської ради, не треба ховати голову у пісок, а треба йти на діалог

Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії НАН України.

     Пане Станіславе, наскільки ви задоволені сучасним станом речей в Україні? Наскільки це відповідає вашим уявленням про те, що мало б бути?
    
Я думаю, що дуже мало людей знайдуться, які задоволені сучасним станом. І ставити таке питання в абсолютному вимірі не зовсім коректно. Питання треба ставити так – чого слід було чекати і чого ми досягли за ці 12 років порівняно з нашими очікуваннями? З цього приводу я згадую відозви Народного Руху розклеєні на телеграфних стовпах, і там було написано скільки Україна випускає на душу населення того-то і того-то, і якби не Москва, то вже в нас був би рай земний. І тут є різні причини того, чому так сталося. Одна з цих причин суто статистична – ті енергоносії, які ми споживали в радянські часи нічого не коштували, а тепер ми змушені купувати їх за світовими цінами. Отже, наш національний доход і валовий внутрішній продукт набагато менший, ніж він був показаний статистикою – але це не головна причина. Для мене головною причиною є слабкість українських кадрів. Кадри в широкому розумінні цього слова – людей на своїх місцях. Мова передусім йде про кадри політичні, кадри економічні – загалом про лідерів нації.
    
Куди ж вони поділись? Не може ж так бути, щоб їх взагалі не було?
    
А на це може дати відповідь якраз історик. За часів Сталіна ці кадри винищувалися 25 років підряд. Потім був Хрущов і Брежнєв. Причому закономірність появи Брежнєва зрозуміла – Хрущов витягав усіх з України. Потім і Брежнєв витягував з України потрібних йому людей. Якщо спочатку кадри винищували, то потім їх просто забирали в Москву. І забирали не найдурніших. Отже, так чи інакше, ті, хто залишався тут, можна назвати провінційними кадрами.
    
Але ж якщо наші кадри знищувалися, а потім вони знову з’являлися, то чому не припустити такої думки, що вже в новітній період мали б з’явитися нові кадри, які б відповідали найвищим стандартам?
    
На це питання є дуже добра відповідь. По-перше, нам слід чекати кадри з молоді, тому що в кожен момент народжуються люди серед яких є певний процент здібних, геніальних і тому подібне. І що робиться з цими людьми, коли вони не піддані ніяким репресіям, коли їх ще не запросили у Сполучені Штати? Є таке поняття як школа, яка відтворює новий інтелектуальний потенціал.
    
Ви хочете сказати, що немає у кого вчитися?
    
Є в кого вчитися. Але те, чому вчилося три останніх покоління у своїх попередників не завжди було добрим. Тому не слід було б вчитися – а вчилися. І вихід з цього один – почекати 10-20 років. Іде постійний процес видужання. Те молоде покоління, з яким я спілкуюся на своїх лекціях, дає мені таку надію. Ці люди знають мови, знають комп’ютер, у них немає радянських передсудів. Але коли вони виходять з університетів – вони влаштовуються на різні посади, але не керівні. Чому? Тому що є поняття не тільки школи, а й передачі тих місць, які займає еліта. І ці місця не обов’язково передаються найбільш здібним, а обов’язково землякам, команді – все це зчеплене дуже сильно. І тому молоді пробитися дуже важко. Таке наше суспільство – і нічого тут не вдієш.
    
А з цим можна було б справитися? Чи є взагалі якісь втрачені можливості – те, що можна було б зробити за ці 12 років, і внаслідок якихось причин не було зроблено?
    
Та ми тільки й кажемо про те що ми чогось не доробили. І знову ж таки, є досить об’єктивна статистична картина. У мене є дані з розвитку 12 держав СНД за 10 років незалежності, які включають в себе ВВП, інші показники – і Україна там залишається на останніх місцях. Якщо взяти посткомуністичні країни, крім Югославії, то там ми теж побачимо Україну на останніх місцях. Так у чому ж справа? Що це за фактор, який змушує відкочуватися Україну на останні місця? Якби був один якийсь фактор, наприклад, війна, то можна було б цим пояснити. Я не знаю остаточної відповіді на це. Але я твердо переконаний, що справа – в якості кадрів, хоча, можливо, і не тільки в цьому.
    
Нещодавно в “Дзеркалі тижня” була стаття доктора економічних наук Розенфельда, який стверджує, що економічні показники України занижені, і однією з причин є, наприклад, “тіньова” сфера товарообігу. Можливо, ми за рахунок цього на останніх місцях? Можливо й немає такої прірви між лідерами в цьому регіоні і аутсайдерами?
    
Можливо. Але справа в тім, що всі ці країни мають приблизно однакові закономірності розвитку. І серед цих закономірностей є і ця “тіньова” сфера. Яку б ви країну не взяли, не менше третини ресурсів обертаються в “тіні”. Україна тут нічим не відрізняється від інших.
    
А чи є здобутки протягом цих 12 років?
    
Коли була проголошена незалежність, один американський журналіст написав велику статтю в авторитетному журналі, де доводив, що Україна не може існувати самостійно. Бачите, Люксембург може існувати – а Україна самостійно існувати не може. При цьому він навів цілий ряд переконливих доказів, навіть історичного плану, що Україна – це щось таке невідоме. І я тоді написав в журналі “Політика і час” велику статтю на цю тему, де аргументував історичними фактами, оскільки історична традиція має досить великий вплив на свідомість людей, і багато в чому виховувалася в людях. Пройшло 12 років – і ніхто зараз не скаже, що треба приєднуватися до когось. І цей клуб “ЗУБР” виявляється не такий вже й впливовий. І сама Росія не ставить на цей “ЗУБР”, бо якби ставила, то він би досяг кращих результатів. Але ставити питання про перспективи України неможливо без питання про перспективи Росії, тому що остання має величезний вплив на нашу державу. Тут не тільки енергоносії, тут не тільки ментальність – тут і родичі і багато ще чого є.
    
У часи Єльцина Росія займала такий патерналістський підхід, навіть допомагала. Зараз все зовсім інакше, все досить прагматично. І я б не сказав, що це тільки зміна президентів – помінявся суспільно-економічний лад. В Росії уже все має свою ціну – і той же газ, нафта.
    
А чи відбувається щось подібне в Україні?
     Відбувається. І ці зміни мене якраз і турбують. Коли Україна виникла, то наша еліта одразу поставила жовто-блакитний прапор – як казали раніше, тепер кажуть синьо-жовтий. Та сама радянська еліта, яка виховувалася в антинаціоналістичному ключі, взяла за основу символіку УНР – синьо-жовтий прапор, тризуб. Чому? Тому що будь-який інший варіант не давав незалежності. Будь-який інший варіант прив’язував Україну до Росії. Символіка УНР одразу відрізала Україну від Росії. Таким чином не Чорновіл, з усім Народним Рухом, був гарантом незалежності України, а та сама радянська еліта, хоча це і звучить як парадокс. Пройшло 12 років – і становище змінилося. Змінилося настільки, що це починає тривожити. Зараз в середовищі нашої еліти виникають настрої на те, щоб ввести подвійне громадянство, зробити російську мову офіційною. І такі позиції поділяються виборцями – можливо, навіть більше, ніж половиною. Якщо йти цим шляхом, то ми в перспективі будемо мати другу Росію. А якщо буде друга Росія, то тоді виникне питання про возз’єднання. В тривалій перспективі – я не кажу про 10-20 років – така лінія розвитку на закріплення тих позицій російської мови, які вона зараз займає, є небезпечною. Завжди треба мати щось наступальне – і я не кажу про українізацію промислову, але треба мати свою мову, треба мати свою символіку і треба мати свою історію. І суспільство це розуміє. Минулого року була ціла дискусія з приводу спільних підручників з історії – ясна річ, що це була просто помилка. Ніхто і ніколи не пропонував спільні підручники – це все та ж історія СРСР. Але є небезпека того, що претенденти на посаду президента будуть брати на озброєння гасла подвійного громадянства, підтримки офіційного становища російської мови. Я розумію, що вони поміняють своє ставлення, коли стануть президентами, тому що краще бути президентом незалежної України, ніж генерал-губернатором колонії. Але ж я знаю, що дуже часто політики використовують у своїх егоїстичних інтересах що завгодно. За прикладом не треба далеко ходити. Подивіться, хто у 90-х роках першим підняв питання про суверенітет – російський парламент разом з Єльциним. І це він зробив, виходячи суто з своїх міркувань – через боротьбу за владу з Горбачовим. Бо Росія – це не просто республіка, а державоутворююча республіка, це вона тримала на собі Радянський Союз. Коли Єльцин показав приклад, тоді вже й почався парад суверенітетів.
    
Наскільки для українського народу важливо відчувати цю українську тяглість?
    
Дуже важливо. Історія – це не тільки наука, це не тільки навчальна дисципліна. Історія – це щось більше. Вона організовує людину, вона дає їй національну свідомість. Тільки ця історія повинна бути справжньою. Чому зараз багато хто хоче повернутися до радянської історії? Тому що вони хочуть відновити Радянський Союз, вони хочуть, щоб час йшов назад. Статистика свідчить, що більшість людей хочуть мати якусь форму Радянського  Союзу. І тут не тільки люди старшого віку. Молодь, звичайно, не дуже цього хоче, бо навіть не пам’ятають.
    
Чи можна будувати власну сучасну історію не основі історії державності, а наприклад, на основі історії культури, народу, нації, на якихось інших засадах?
    
Нація тільки починає формуватися. Я не можу сказати, щоб існувало таке поняття як українська політична нація. І зараз, після 12 років розвитку у нас формується можливо навіть російська політична нація – настільки русифікація сильно зачепило українське суспільство, настільки вплив Росії великий, що та, саме політична нація, яка формується не на етнічній основі, а на основі громадянського суспільства, має більше російських ознак.
    
Але, разом з тим, українське суспільство вже укорінюється в своєму просторі. Українці все таки відрізняють себе від росіян, хоча б за тією ознакою, що “в них воно не так”. Навіть новинам надають перевагу саме українським, якими б заангажованими вони не були, а не російським.
    
Це говорить не про любов до своєї Батьківщини, а про те, що люди хочуть бути в курсі новин, які відбуваються у них під носом. А той народ, та політична нація, яка тут формується зазнає величезного впливу з боку Росії.
    
Ви хочете сказати, що український народ стає не більш українським, а більш російським?
    
Так. У мене немає відповідної статистики, але така загроза існує. Справа не в тому, що Росія якась зла чи хоче завдати якоїсь шкоди Україні. Просто Росія має власні проблеми, які вона хоче вирішити їх і за рахунок України у тому числі. Росія просто хоче включити українців як частину російського населення. В тій же Росії, подивіться, скільки росіян і скільки всіх інших народностей. Подивіться як там йде процес демовідтворення. Дуже погано для росіян і дуже добре для татар, наприклад. Демографи кажуть, що через 50 років населення, по-перше, може бути вдвічі меншим, ніж зараз, і, по-друге, національний склад може бути зовсім інший.
    
Ви хочете сказати, що Україна може бути більш російською, ніж сама Росія?
    
Так, може бути і так. І Росія всіляко сприяє цій тенденції. Якщо ми цього не хочемо, то про це треба говорити. І відзначаючи ювілей Переяславської ради, не треба ховати голову у пісок, як це робить наша українська діаспора і багато, так званих, свідомих українців, а треба йти на діалог і добиватися своїх бажань. По-перше, нам треба поділити нашу історію, яка у нас є спільною. І тут є багато точок зору у самих росіян. Одні російські історики – я маю на увазі професіоналів – тягнуть вже російську історію від Новгорода. Вони ігнорують Київ і беруть Новгород за початок російської історії. Це нісенітниця, але вони так кажуть, бо це політична позиція. Інші про Київ кажуть так, як казали про Київ до революції, тобто, не бачать впритул українського народу, бо тоді українців справді не було. І, нарешті, треті – і таких меншість – ведуть свою історію від Москви.
    
Щось подібне відбувається в Україні? Чи намагається хтось маніпулювати історичними подіями?
    
Такого скільки завгодно. Замість старих радянських міфів наросли нові пострадянські. Про Пилипа Орлика і його конституцію, про трипільців, перших українців, навіть про укрів. Такого в Україні багато, навіть не хочеться про це говорити.
    
До речі, чи існує конкуренція між різними історичними школами, якщо вони звичайно є?
     Особливої конкуренції тут немає, тому що ми не визначилися зі школами. Багато істориків, які не поміняли своєї точки зору з радянських часів. По-друге, ми всі дуже відстаємо в галузі методології – ми не знаємо методології, крім марксизму-ленінізму. Молодь взагалі не знає ніякої методології. Історія – це наука специфічна, спеціалістом можна стати тільки після сорока років. Щоб працювати ефективно, то треба знати мови, спілкуватися з іноземними колегами, бувати за кордоном.

Бесiду вiв Таран Юрiй

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Николай Рыжков, доцент кафедры международных коммуникаций и связей с общественностью

Политика должна быть последовательной в любом случае

Игорь Коваль, д-р политических наук, заведующий кафедры международных отношений Одесского государственного университета

Проще говорить о том, что не удалось сделать за двенадцать лет

Ернст Заграва, історик

Україна мусить позбавитися “смішного” націоналізму, а не націоналізму взагалі

Александр Рар, Ведущий эксперт Германского совета по внешней политике

Можно сказать, что Украине сейчас очень трудно определиться: она делает то, что может делать

Василь Куйбіда, проректор МАУП

Нашому поколінню випав надзвичайний шанс – зробити те, що не зробили покоління наших предків – створити свою державу.

Євген Бистрицький, виконавчий директор Міжнародного фонду „Відродження”

Дії майбутнього Президента повинні були початися ще вчора

Владимир Спиваковский, Президент всенародного конкурса «Бренд года», руководитель лицея «Гранд»

Надо становится частью глобальной экономики, чтобы не остаться «матрешечной страной»

Лариса Брюховецька, провідний відчизняний кінокритик, засновниця і головний редактор журналу “Кіно-Театр”, ст. викладач кафедри культурології

Українське кіно більш життєздатне, ніж багатьом здавалося

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Людям надо платить в первую очередь, а не по остаточному принципу

Николай Пааль, исполнительный директор украинской ассоциации бизнес-инкубаторов и инновационных центров – об итогах украинской независимости

Нашей державе гордиться пока нечем

Вячеслав Кредисов, председатель правления всеукраинского объединения предпринимателей «Новая формация», заслуженный экономист Украины

Украина, изобретающая велосипед, неминуемо станет восточноевропейским Парагваем

Александр Дергачев, Главный редактор журнала «Політична думка»

12 лет в Украине происходил сложный и болезненный процесс самосознания во всех аспектах

Ігор Каганець, головний редактор альманаху нової еліти ПЕРЕХІД-IV

Справжня еліта вміє вчитися на чужому досвіді, у неї завжди є продумана стратегія.

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Інфантильність нового покоління не дає жодних надій.

Юлия Мостовая, заместитель главного редактора еженедельника «Зеркало Недели»

Мы по-прежнему являемся населением, живущим по хуторскому типу.

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Мы идем от политики выживания к политике жизни

Ігор Осташ, заступник голови Комітету у закордонних справах, віце-президент Парламентської Асмблеї ОБСЄ

Я вірю в майбутнє України, тому що Україна має колосальний людський потенціал, інтелектуальний потенціал.

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Лучшее образование политиков – светлое будущее всей страны.

Дмитро Степовик, професор, доктор мистецтвознавства, доктор філософських наук, доктор богословських наук

Не можна дотримуватися тактики “не той козак, що переміг, а той, хто викрутився”

Владимир Лутай, доктор философских наук

Хотя мне никто из политиков не нравится, думаю, что худшее для нас уже позади

Василь Лісовий, доктор філософських наук, співробітник Інституту філософії НАНУ, викладач кафедри політології Києво-Могилянської академії

Наша культура, збережена хоч і у фрагментованому вигляді, оцінюється досить високо

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології.

Домінуючою верствою, специфічним “пануючим класом” ми маємо не підприємців, а чиновництво

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Ми всі є українцями – це можна сказати і українською, і російською. Але ми все одно залишимся українцями...

Виктор Небоженко, президент Агентства корпоративной поддержки «Трайдент»

Мы не успели создать национальное государство с полноценным комплексом реквизитов и этого шанса у нас уже действительно нет

Владимир Малинкович, политолог

Главные враги Украины – ретрограды и коррупционеры

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Сегодня, по сути, осуществляется российский геополитический проект. Украинского же «проекта «Украина» как не было, так и нет

Александр Стегний, доктор социологических наук, исполнительный директор Центра социальных и маркетинговых исследований «Социс», ведущий научный сотрудник Института социологии НАНУ

Революции в Украине не будет. Будет эволюция – так требует время

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

В Гондурасе больше демократии, чем в Украине

Михайло Басараб, керівник Центру прикладної політики “ЗНАК”

Ми будемо незалежною країною по формі, але по суті – навряд

Ігор Бураковський, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій

В Україні є попит на ідеї, але дуже мало попиту на реалізацію цих ідей

Віра Нанівська, Директор Міжнародного центру перспективних досліджень

Треба навчитися більше говорити про завтрашній день

Андрей Марусов, руководитель Агентства информационного развития

Лучше пусть будет мучительная независимость, чем полная зависимость

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

На сегодняшний день влияние Украины значительно ниже, чем оно могло бы быть

Сергей Толстов, Директор Института политического анализа и международных исследований

Когда «враг не стоит у ворот», Украина должна определиться с моделью социально-экономического развития

Валерій Чалий, директор міжнародних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова

Якщо люди, які мають важелі впливу – особливо на майбутнє держави – будуть думати, як обійти закон, нічого гарного у такій країні не буде

Валерій Пустовойтенко, народний депутат, лідер Народно-демократичної партії

Моральне відродження суспільства — це найважливіше політичне завдання, і саме воно є найважливішою складовою політичної реформи

Вадим Карасев, политолог, лидер партии «Единый центр»

России и Украине нет иного выбора, кроме как идти в Европу

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Сначала «ввязались в драку», а потом уже стали думать, как и чем это должно завершиться

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

page generation time:0,073