В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Камо грядеши, Украина?

     Предметом первого ДИАЛОГА является ответ на вопрос «Камо грядеши, Украина?». И это не случайно, ибо человеку свойственно смотреть не только назад, но и с не меньшим интересом думать о будущем. Пришло время оценить те возможности, которые Украина не использовала и причины того, почему это произошло. Кроме того, 12 лет – это повод подвести черту под достижениями прошедших лет и оценить, насколько прочный фундамент они заложили для нашего будущего.
    
Увы, подавляющее число опрошенных нами людей высказывало свои мысли без малейшей гордости от достижений периода независимости. Общий рефрен интервью близок к знаменитой фразе нашего первого президента Л.Кравчука – «маємо те, що маємо... »
    
Более того, несмотря на празднование 12-летнего юбилея независимости нашей страны вряд ли можно с полной уверенностью говорить, что проект «Украина» состоялся. Однозначного ответа нет. Именно поэтому Украину можно рассматривать как большой, один из самых интересных проектов ХХ века, который сейчас переживает критический период по целому ряду параметров. Именно поэтому можно смело утверждать, что не 12 лет назад, а именно сейчас, в наши дни, судьба проекта «Украина» актуализируется вновь. 
    
Открытыми остаются и вопросы о том, каково будущее у этого проекта. Ведь страна не может существовать и, главное, развиваться имея только атрибуты независимого государства, но не более того. Ведь развивать государство в национальном формате становится все сложнее на фоне процессов глобализации. Не потому ли существующий в обществе запрос на нового лидера означает ничто иное, как ответ на вопрос о будущем нашей страны. 
    
Нам показалось, что очень важно сейчас попытаться организовать постоянно действующий разговор-диалог, своеобразные «публичные чтения» по теме «Камо грядеши, Украина?», по тем ключевым вопросам, которые сейчас подспудно находятся в центре внимания и общественности, и политиков, и экспертов.

Свернуть

Предметом первого ДИАЛОГА является ответ на вопрос «Камо грядеши, Украина?». И это не случайно, ибо человеку свойственно смотреть не только назад, но и с не меньшим интересом думать о будущем.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Україна мусить позбавитися “смішного” націоналізму, а не націоналізму взагалі

 

Ернст Заграва, історик

  Як би Ви оцінили розвиток української державності за останні 12 років? Чи відповідає сучасний стан речей вашим уявленням про те, як би це повинно було відбуватися? Що вдалося зробити в Україні такого, що істотно продвинуло її на шляху до утвердження статусу (умовного) “успішної” держави?
    
Це період “дивного націоналізму”, або смішного, якщо хочете. А за одне і смішного демократизму.
    
Наші демократи ненавиділи комуністичну еліту, “відповідальну за комуністичні репресії, еліту, що все тримала в своїх руках, розпоряджаючись всією власністю країни як своєю”. 
    
Демократи заповзялися зруйнувати цю систему і носилися з планами покарання тої еліти. Чого вони домоглися на ділі? Того, що та еліта, розібрала національну власність, якою вона лише розпоряджалася, у свою неподільну приватну власність. Така була їм помста і розплата.
    
Смішні демократи і націоналісти також запевняли нас, що комуністична влада роздає допомогу “недорозвинутим” сателітам, і роздаючі іншим наше, вона робить злочин проти свого народу. Заявляючі так, вони, як виявилося, сподівалися і сподіваються на те, що західні країни будуть допомагати Україні. Звертаючись до наших ницих інстинктів (і виховуючи в нас знамениту українську жадібність: “самим сала мало”), вони щиросердно вважають, що інші нації будуть добрими і щедрими до українців. (А чому? Чому взагалі допомагати комусь? Тим більше тому, хто вважає допомогу іншим злочином?)
    
Властиво саме це міркування лежіть за наполегливим бажанням смішних націоналістів увійти в ЄС. Тобто ніхто з них не здає собі справи спитати “навіщо?”. Адже вони бачать в цьому якийсь містичний механізм – якщо ми увійдемо в “їхній” багатший дім, то станемо багатшими. Але ж це можливо лише в тому разі, якщо господарі проявлять добру волю, щоб ділитися з нами. І властиво, не бажання приймати Україну в ЄС на 50% як раз і пояснюється цим самим “здоровим” з точки зору наших демократів почуттям жадібності і небажання ділитися. Другою складовою є їхній націоналізм, який їм каже, що ми інші, чужі для них люди. Приблизно як пакістанці, чи бірманці для нас.
    
Нарешті націоналісти кликали націю встати з колін.
    
Я тут не маю часу вдаватися у подробиці минулого. Ми всі знаємо, що в СРСР українська нація об”єктивно була упосліджена. І за рахунок гонінь на українську мову, і за рахунок неможливості розпоряджатися у власному домі.
    
Поряд із цим є не розумним забувати, що психологічно вона була таки сильною нацією. Чому? Тому що вона дивилася в очі США і не боялася їх! Так ми були не самі. Ми були в Союзі, так ми були упосліджені, але ТАК, ми дивилися США в очі, й будь-які поступки їм, самі найменші, сприймалися як національна ганьба.
    
Мало націй, які могли це робити. І ми були серед цих небагатьох.
    
Тепер нам кажуть: “не можна продавати зброю Іраку (чи там Ірану, чи ще комусь), бо США осерчають.” І ми мусимо підібрати вушка і тремтіти. 
    
Крім психологічного, така ситуація має і цілком економічний ефект. Раніше Ірак купував зброю в нас, тепер купуватиме в США. Отже ми втратили ще один ринок зброї. (До речі, звинувачення самих себе у “аморальних” продажах зброї, теж було одним з пунктів програми опозиції 1991-го року. Тепер про це навіть згадувати смішно, але ж це було).
    
Так ось. Націоналісти кликали націю встати з колін, щоб піджимати вушка, коли Дядько Сем сердиться? Саме це є способом виховання самоповаги в української нації? І саме це є омріяною незалежністю?
    
Кажуть, що мусимо дивитися на реальну ситуацію, що склалася. Але ж знов таки, смішним є те, що саме ми її такою і “склали”. І продовжуємо “складати”. 
    
Саме Україна розвалила СРСР, а тому саме Україна “склала” поточну ситуацію. Саме наша дія створила сьогоднішній світ. Але ми не матимем за це подяки від США. Вони бачать в нас дрібну розмінну монетку, якій за потреби можна кинути сотню другу тисяч доларів, щоб купити потрібне собі рішення українського президента та парламента.
    
Взагалі нас ніхто не зробить, якщо ми самі себе не зробимо. Щоб робити себе треба напружуватися. Наші ж “смішні націоналісти”, бачать щастя в іншому. Є відома порада жінкам: “Якщо вас гвалтують, то розслабтеся і спробуйте одержати задоволення”. 
    
Смішні націоналісти закликають нас розслабитися і спробувати одержати задоволення (у вигляді подачек, що похапцем суне нам Вашингтон). 
    
Нормальний же націоналізм завжди закликає боротися. Жінки, дивиться навколо - може поряд лежіть цеглина. Вдарьте нею гвалтивника!
    
Стосовно ж того, що істотно просунуло Україну “на шляху до утвердження статусу (умовного) “успішної” держави”, то багато сказати тут важко.
    
Хіба, що розбудження приватної ініціативи, започаткування багатьох дрібних бізнесів, що вже стараються зростати. Нарешті, як би кволо цей процес не йшов – а зміцнення національної самосвідомості, окремішності від російської нації... Якщо б нам ще позбавитися смішного націоналізму.
  
  Чи не здається Вам, що Україна втратила якісь можливості протягом цих 12 років незалежності?
     Безумовно. Якщо б ми розуміли від самого початку, що провести повальну приватизацію – це в реальності значить віддати національну власність в руки окремих олігархів, кланів, віддати себе в їхню владу, а омріяну демократію на відкуп їхніх інтересів, то пішли б іншим шляхом. Для нас головною проблемою виглядала відсутність демократії (поза відсутністю української незалежності). Державний апарат (частиною якого була компартія) вирішував все. На зміну ми привели владу кланів, владу, олігархів, владу їхніх фінансових можливостей.
Вони тепер вирішують все.
    
На початку 90-х ми напружено вслуховувалися в дебати у Верховній Раді, бо там вирішувалася доля України, великою мірою, наша власна доля. Тепер ніхто не слухає дебатів ВР. Бо депутати з вершителів доль країни перетворилися на статистів, на виконавців волі тих, хто захопив національну власність, хто, через це захоплення, одержав в руки джерела великого прибутку, який вони можуть спрямувати, зокрема, на керування депутатами, отже країною, отже нами.
    
Скажімо Китай, що мав подібну до нас вихідну ситуацію, обрав інший спосіб виходу з неї, і, на відміну від нас, має разюче відмінні успіхи у просуванні до стану “успішної держави”. 
    
Головними складовими їхнього успіху можна назвати дві складові: 1) Вони не роздали національне майно у приватні руки (не провели карколомної приватизації, не породили клани), а, утримуючи головні економічні ресурси в руках держави, дали можливість розвиватися справжньому приватному бізнесу – дрібному, який поступово, в умовах сприяння держави, перетворюється на середній і великий. 2) Вони не стали запобігати перед США і їхня нація як вірила в себе так і вірить, як дивилася прямо в очі США, так і дивиться. 
    
Така нація має зовсім інші перспективи.
     Наскільки реально в сучасному світі братися за побудову національної держави? Наскільки зрозуміло з Вашої книги “Глобалізація і нації”, то основним чинником у побудові національних держав є економічна складова. Як виглядає тоді перспектива України у системі економічних зв'язків, де домінуючі позиції вже розібрали розвинуті країни?
    
Як завжди, духовне важко відірвати від матеріального і навпаки. Дух Нації є не менш важливим ніж економіка. І в нашому випадку він є головною умовою її зростання. З іншого боку сам Дух Нації цілком може підігріватися усвідомленням власної сили, успішності, визнанням іншими національних успіхів.
    
Так, сучасна економіка вийшла на такі масштаби, що їй вже затісно в рамках окремих країн. Справжні прориви, технічні, наукові, організаційні, можливі лише в масштабах великих корпорацій. Розміри вирішують все. Ця широко поширена на Заході приказка, залишається істиною. Більш за те, стає істинною ще більше, не дивлячісь навіть на намагання популярних нині неолібералів поколивати впевненість в ній.
    
В принципі, відсутність великих корпорацій можна компенсувати штучно – створити такі вольовим рішенням держави. Так починали Японія і Південна Корея. Так починали і старі західноєвропейські країни. На зорі капіталізму, у 16-18 столітті це була нормальна практика – започатковування державою великих бізнесів, яких не вистачало країні. Далі, коли почали успішно розвиватися бізнеси приватні, коли вони почали зростати в розмірах, потреба в державних підприємствах знизилась (але насправді ніколи не зникала до кінця).
    
В Україні теж не існувало великих приватних підприємств. Але на відміну від Японії, чи Південної Кореї нам не треба було засновувати державні. Ми вже мали їх. Єдине, що нам не вистачало – так це конкуренції (батога, що загрожує банкрутством, втратою роботи і доходу), та розв”язання приватної ініціативи, з відповідною можливістю розбагатіти (пряника, за сміливі дії). Замість того, щоб творити ці необхідні умови успіху, для вже існувавших компаній ми заходилися руйнувати ці самі великі компанії під приводом приватизації та нищення монополій. Хоча ціль уникнення монополізації легко рішалася в інший спосіб, спосіб, який би зберіг досягнутий рівень концентрації. Цим шляхом було впущення великих західних корпорацій на наш ринок. Таким чином, наші “великі” корпорації, однім махом набували великих конкурентів і переставали бути монополістами.
    
Причому, поки держава тримала в своїх руках ключові економічні висоти, вона могла створити потрібні умови для приходу західних корпорацій. Тепер же, коли приватний інтерес заволодів основними економічними висотами, він не дасть цього зробити, бо прихід західних монополій є не в його інтересах. Держава могла на це піти, для цього лише було потрібно усвідомлення державою потреби і корисності цих дій для національного інтересу. А оскільки держава, самою своєю природою, мусить відстоювати національний інтерес, до усвідомивши корисність приходу західний корпорацій, мусила сприяти цьому. Для приватного ж інетерсу прихід західного капіталу є просто приходом сильнішого конкурента, і є абсолютно небажаним.
    
Крім того, послаблення держави (в зв”язку з захопленням основних економічних ресурсів в приватні руки), призвело до нездатності держави регулювати чвари між різними приватними інтересами. А це, в свою чергу, створило атмосферу беззаконня, убивств, корупції, в яку не за що не бажають приходити західні корпорації.
    
Отже, створення державою великих національних підприємств було, і ще є, шляхом до успіху для нас. В той же час, час тікає від нас. Сучасна економіка все більше стає економікою великих розмірів. Скажімо Україна, зібравши свою важку індустрію в один національний кулак, ще може вийти на економічний герць із Заходом. Вийти чималою корпорацією, що все ще може скласти гідну конкуренцію західним гігантам. А, скажімо, Молдова цього вже не може. Навіть якщо вона всю свою економіку перетворить у єдину корпорацію, цього вже замало щоб бути солідним конкурентам західним корпораціям.
    
Але насправді вже і масштаби України стають замаленькі. не даремно всі передові країни об”єднуються у блоки. Європа в ЄС, північна Америка в Північно Американську Вільну Зону Торгівлі (ПАВЗТ), яку хочуть перетворити на загальноамериканську. Японія формує свій блок (хоча і не офіційний) в Азії. Навіть Африка заявила про бажання утворення загальноафриканської зони вільної торгівлі.
    
Економічні блоки дають великим компаніям більший “простір для розбігу” – більше споживачів їхньої продукції, більш різноманітних постачальників, посилена конкурентна боротьба, зрештою відкриває шлях до злиття корпорацій різних країн (тобто ще більші можливості для їхнього зростання). Але вступ в економічний блок тягне за собою відмову від певних елементів контроля за своєю територією - вплив на курс валют, вхідні і вихідні потоки капіталів і товарів, пересування робочої сили, своєї грошової одиниці. Тобто практично всього, на що молилися наші смішні націоналісти. Додайте до цього ще й безперешкодне оперування іноземних суб”єктів на національній території та вивіз прибутків.
    
Само лише це вже говорить про те, що націоналізм можливий тепер лише за умови змінення ним форм, за умови пристосування до нових умов (як бачите, я на цей раз навіть і не торкався проблеми взаємостосунків Держава-Корпорації). А для цього потрібне не стандартне мислення і нестандартні ходи.
    
Принаймні нам треба відмовитися від постулатів смішного націоналізму, який бачить загрозу лише в російській мові, й не бачить її в англійській. Який до смерті боїться залежності від Росії, але запопадливе виконання американських вказівок вважає трохи, що не за щастя. Таким чином вони просто пропонують одну залежність на заміну іншій. Тобто в реальності вони прагнуть “кращої залежності”. 
    
В той же час ми мусимо позбутися смішного націоналізму, а не націоналізму взагалі.
    
Ще в минулому році в нас була лише одна альтернатива – СНД. Можна тут багато написати про переваги і недоліки кожного шляху, але обидва далеко не є ідеальними.
    
Тепер перед нами відкрилася нова перспектива. Якщо наші смішні націоналісти хотіли вести Україну в Європу, то саме зараз ми можемо стати потрібними їй. Дві вирішальні сили Європи – ФРН і Франція виступили нарешті проти брутальних спроб утвердження світової гегемонії США. І США не збираються проковтнути це, вони обіцяють, що це “не залишеться без наслідків”. Виглядає, що США “закусили уділа”. Їх понесло. Але Європа для того і об”єднувалася, щоб кинути виклик США. В тій ленівій атмосфері, що існувала раніше, Європа не бачила потреби в нас. Вона лише бачила величезні видатки, що їй доведеться понести, у разі прийняття такого “абсолютно чужого” члена як Україна. Тепер же, коли Європі стає важливим “кожний багнет”, Україна стає в пригоді.
    
Ми мусимо підтримати Європу. Більше за те, ми мусимо докласти зусилля, щоб ситуація не “випарилася”. 
    
Ми вже раз змінили світ. Гайда змінимо його ще раз. Ми зруйнували противажель США, гайда тепер відбудуємо новий, кращій. Поряд з США нам не бути незалежною нацією. США не будуть рахуватися з нами. Вони не вважають нас за серйозного партнера. Про “стратегічне партнертсво” зі США, то наші смішні націоналісти намріяли. В компанії Франції, ФРН, Росії й Китаю в нас більше шансів бути почутими, більше шансів грати помітну роль. Ми потрібні одні однім.
    
Зараз головне надати хоча б моральну допомогу європейцям. Це може зміцнити їх у намірі не поступатися американському тиску.
    
Нинішній розкіл не є ідеологічним. Правий Ширак, разом з лівим Шредером виступили проти правого Буша і лівого Блейра. Це розкіл світу на англосаксонській і все інше. І хоча у “всьому іншому” вистачає прибічників англосаксонського домінування, та й в самому англосаксонському таборі є бреш – Канада. За наполегливої роботи цю бреш можна поширювати.
    
Звичайно, що американська дипломатія старатиметься вносити розкіл у стан суперника. Звичайна тактика загрози і обіцянки. Чиясь воля мусить врятувати світ від гегемонії однієї волі. Хай це буде наша воля! Чим масштабніша задача, тим більше слави її досягнути.
    
Ми, новітні Тараси Бульби, породили цю ситуацію, нам її і вбивати.
    
Все це не просто, але в цій спосіб, ми можемо і будемо грати активну роль у світі, самі будемо будувати своє майбутнє, а не розслаблятися згаданим вище способом. Зрештою, ми хотіли в ЄС, а не ПАЗВТ.
    
Зрештою ми набули незалежність не для того, щоб залежати від США.
    
Чи не здається Вам, що нинішня позиція може виявитися вигідною для України – ми не допускаємо західний капітал, проте частково уникнули проблем, які породжують глобалізовані ринки – фінансові кризи, тероризм, війни і епідемії?
    
Ізоляціоністська позиція безваріантно програшна – це відстовання і загнівання. Безоглядне відкриття свого ринку теж веде до програшу, лише з більшою швидкістю (наша економіка цілковито потрапляє під контроль закордонних потуг). Нам же ж потрібно і не загнівати, і під чужий контроль не потрапляти. Тому відкриватися треба, але не одразу. 
    
Першим етапом мусить бути відбудова зруйнованої економіки, відновлення великих національних компаній. Ренаціоналізація мусить застосуватися лише до найбільш стратегічно важливих для нації підприємств, а також тих, що були приватизовані найбільш брутально і не покращили своєї продуктивності. Поряд із цим найперша увага мусить бути надана реорганізації та налагодженню роботи податкової інспекції та митних служб.
    
Метою першого етапу є наведення порядку. Без порядку – усунення кланів, відновлення керованості державним апаратом, винищення мафіозної злочинності, не можливе жодне поліпшення ситуації, як би ви це поліпшення собі не уявляли. Цей етап мусить бути своєрідним НЕПом нинішньої доби. Як відомо, коли більшовіки збагнули, що заскочили занадто далеко по дорозі своїх перетворень, вони зупинилися і дали відкат. І лише домігшись керованості державним апаратом і реального володіння власністю вони перейшли до подальших перетворень. Це саме необхідне і нам у нинішній ситуації.
    
Другий етап. 
    
Економіка може бути організована у дві зони – зону стійкості та зону прориву – і поділена за таким принципом територіально й структурно. 
    
І. Територіальний поділ мусить відбуватися за зразком вільних зон, які є територіями,  відданими на відкуп стихії вільного світового ринку. Кризи, що народжуються з чужої вини у чужих країнах, проноситимуться бурями над такими зонами. Але на решті території країни є змога підтримувати відносну стабільність. Держава в таких зонах може бути усунута аж до неоліберального ідеалу (поліція, суд, військо). Вільні зони, з одного боку, ставатимуть лабораторіями нових ідей, місцем зародження і формування сучасних вітчизняних приватних гігантів, а з іншого – здатні через свою “вільність” і режим податкових пільг (чи повної їхньої відсутності на тривалий час) пригорнути як приватні, так і корпоративні інвестиції.
    
ІІ. Структурний поділ потрібний уже хоча б тому, що в Україні єдиним великим централізованим господарством був і все ще залишається державний сектор. Тож доцільно переорганізувати його як національну корпорацію. Це єдина організована сила, що може не лише дати відсіч іноземним ТНК, але й перейти в найближчій перспективі до захоплення чужих ринків. Національна корпорація повинна являти собою максимально самодостатній конгломерат. Чи не основною вимогою за нинішніх українських умов є те, щоб усі її збутові, посередницькі та постачальні контори також були, по можливості, підрозділами національної корпорації, бо саме через такого роду приватні структури нині перекачуються активи національних підприємств у “чорні дірки”. Бюджет національного конгломерату мусить бути цілковито відокремленим від загальнодержавного бюджету. 
    
Поряд із ним має існувати максимально вільний ринок і достатньо незалежний від держави приватний сектор. Таким чином державне регулювання, “втручання держави” може бути до певної міри обмежено границями державного ж конгломерату. Це є запорукою, з одного боку зменшення бюрократичної корупції, а з іншого створення середовища, сприятливого для іноземного інвестування. 
    
Вільні зони – це відповідь на плинність приватних інвестицій; для них варто виділити дуже нестійкі й ризикові території, але відгородити від решти економіки добрим парканом. Національний конгломерат – це відповідь на величезну потугу ТНК (з якою лише й можемо втягнути в країну довгострокові інвестиції); їх потрібно заманіти до себе, але мати гідну й потужну опору в тилу. 
    
Таким чином економіка країни стає поділеною на три зони: 1) національний сектор, 2) регульований державою ринок, 3) вільний ринок.
    
Така модель, до речі, здатна примирити всі головні сторони ідеологічного спектру: національний сектор соціалістам (та й комуністам), регульована економіка консерваторам та вільний ринок лібералам.
    
Вже лише цей чинник сам по собі мусить бути здатним принести певне примирення у наше суспільство: кожній сестрі - по серзі.
    
Завданням цього другого етапу мусить бути досягнення злагоди у суспільстві та створення великих вітчизняних корпорацій для захоплення зовнішніх ринків за одночасного захисту власного ринку. (докладніше див. Ернст Заграва, Глобалізація та нації: українська перспектива).
    
Третій етап (за умови збереження неоліберальної тенденції у світі).
    
На цьому етапі, коли великі компанії, як державні так і приватні, будуть створенні, нам стане вигідним приєднання до СОТ. Поряд із цим зникне доцільність існування вільних зон, а система вільного ринку мусить бути поширена на всю економіку. Національні підприємства, як і раніше, повинні залишатися головною опорою держави, але вони мусять бути звичайними, рівноправними елементами вільного ринку.
    
Подивіться на Китай. Вони сміливо виходять з ізоляції (не те слово – вони вже півсвіту завалили своїми товарами), з іншого боку вони уникнули Азіатської кризи.
    
Пошесті ж, як відомо, навіть і тепер поширилися на нашу територію – СНІД, САРС. Та й війну ми виявилися втягнутими. Отже позитивів ніяких, але негативи присутні.

Бесiду вiв Таран Юрiй

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Новый мировой беспорядок – как мы в нем оказались

Развал системы глобальной безопасности – следствие подъема национализма, этой «темной стороны демократии», что уже привело к конфликтам во многих странах мира; происходящее в Украине является доказательством этого, а возможно, и началом революции. Как выбраться из подобной ситуации в реальной жизни? Научные исследования показывают, что есть только два пути: чистая победа одной из сторон, или «мучительный тупик», в котором обе стороны страдают из-за конфликта, пока не согласятся на международное посредничество.

В Украине Россия тоже вошла в мучительный политический тупик. Да, она показала свою силу духа в отношении санкций – а также готовность терпеть неудобства, чтобы при этом терзать Украину, пытаясь сохранить благодаря этому свое влияние и сепаратистскую автономию на востоке страны. Украина, однако, стремится к чистой победе, окружая сепаратистов и обстреливая их позиции. Чего мы пока не знаем – как далеко Украина готова зайти в своем стремлении к полной победе, и как далеко готова зайти Россия, чтобы этого не допустить? Да, можно надеяться, что международные посредники смогут убедить и Украину, и Россию, что издержки открытого конфликта могут быть столь велики, что лучше пойти на сохранение нынешнего положения, чем продолжать военные действия. Я боюсь, однако, что мы увидим дальнейшее обострение конфликта, усиление экономических санкций и расширение военных действий.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Николай Рыжков, доцент кафедры международных коммуникаций и связей с общественностью

Политика должна быть последовательной в любом случае

Игорь Коваль, д-р политических наук, заведующий кафедры международных отношений Одесского государственного университета

Проще говорить о том, что не удалось сделать за двенадцать лет

Александр Рар, Ведущий эксперт Германского совета по внешней политике

Можно сказать, что Украине сейчас очень трудно определиться: она делает то, что может делать

Василь Куйбіда, проректор МАУП

Нашому поколінню випав надзвичайний шанс – зробити те, що не зробили покоління наших предків – створити свою державу.

Євген Бистрицький, виконавчий директор Міжнародного фонду „Відродження”

Дії майбутнього Президента повинні були початися ще вчора

Владимир Спиваковский, Президент всенародного конкурса «Бренд года», руководитель лицея «Гранд»

Надо становится частью глобальной экономики, чтобы не остаться «матрешечной страной»

Лариса Брюховецька, провідний відчизняний кінокритик, засновниця і головний редактор журналу “Кіно-Театр”, ст. викладач кафедри культурології

Українське кіно більш життєздатне, ніж багатьом здавалося

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

Людям надо платить в первую очередь, а не по остаточному принципу

Николай Пааль, исполнительный директор украинской ассоциации бизнес-инкубаторов и инновационных центров – об итогах украинской независимости

Нашей державе гордиться пока нечем

Вячеслав Кредисов, председатель правления всеукраинского объединения предпринимателей «Новая формация», заслуженный экономист Украины

Украина, изобретающая велосипед, неминуемо станет восточноевропейским Парагваем

Александр Дергачев, Главный редактор журнала «Політична думка»

12 лет в Украине происходил сложный и болезненный процесс самосознания во всех аспектах

Ігор Каганець, головний редактор альманаху нової еліти ПЕРЕХІД-IV

Справжня еліта вміє вчитися на чужому досвіді, у неї завжди є продумана стратегія.

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Інфантильність нового покоління не дає жодних надій.

Юлия Мостовая, заместитель главного редактора еженедельника «Зеркало Недели»

Мы по-прежнему являемся населением, живущим по хуторскому типу.

Андрей Мишин, заведующий отделом региональной безопасности, Национальный институт проблем международной безопасности при СНБОУ

Мы идем от политики выживания к политике жизни

Ігор Осташ, заступник голови Комітету у закордонних справах, віце-президент Парламентської Асмблеї ОБСЄ

Я вірю в майбутнє України, тому що Україна має колосальний людський потенціал, інтелектуальний потенціал.

Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії НАН України.

Відзначаючи ювілей Переяславської ради, не треба ховати голову у пісок, а треба йти на діалог

Сергей Крымский, профессор, доктор философских наук

Лучшее образование политиков – светлое будущее всей страны.

Дмитро Степовик, професор, доктор мистецтвознавства, доктор філософських наук, доктор богословських наук

Не можна дотримуватися тактики “не той козак, що переміг, а той, хто викрутився”

Владимир Лутай, доктор философских наук

Хотя мне никто из политиков не нравится, думаю, что худшее для нас уже позади

Василь Лісовий, доктор філософських наук, співробітник Інституту філософії НАНУ, викладач кафедри політології Києво-Могилянської академії

Наша культура, збережена хоч і у фрагментованому вигляді, оцінюється досить високо

Валерій Хмелько, професор, доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології.

Домінуючою верствою, специфічним “пануючим класом” ми маємо не підприємців, а чиновництво

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Ми всі є українцями – це можна сказати і українською, і російською. Але ми все одно залишимся українцями...

Виктор Небоженко, президент Агентства корпоративной поддержки «Трайдент»

Мы не успели создать национальное государство с полноценным комплексом реквизитов и этого шанса у нас уже действительно нет

Владимир Малинкович, политолог

Главные враги Украины – ретрограды и коррупционеры

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Сегодня, по сути, осуществляется российский геополитический проект. Украинского же «проекта «Украина» как не было, так и нет

Александр Стегний, доктор социологических наук, исполнительный директор Центра социальных и маркетинговых исследований «Социс», ведущий научный сотрудник Института социологии НАНУ

Революции в Украине не будет. Будет эволюция – так требует время

Віталій Кулік, директор Центру досліджень громадянського суспільства

В Гондурасе больше демократии, чем в Украине

Михайло Басараб, керівник Центру прикладної політики “ЗНАК”

Ми будемо незалежною країною по формі, але по суті – навряд

Ігор Бураковський, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій

В Україні є попит на ідеї, але дуже мало попиту на реалізацію цих ідей

Віра Нанівська, Директор Міжнародного центру перспективних досліджень

Треба навчитися більше говорити про завтрашній день

Андрей Марусов, руководитель Агентства информационного развития

Лучше пусть будет мучительная независимость, чем полная зависимость

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

На сегодняшний день влияние Украины значительно ниже, чем оно могло бы быть

Сергей Толстов, Директор Института политического анализа и международных исследований

Когда «враг не стоит у ворот», Украина должна определиться с моделью социально-экономического развития

Валерій Чалий, директор міжнародних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова

Якщо люди, які мають важелі впливу – особливо на майбутнє держави – будуть думати, як обійти закон, нічого гарного у такій країні не буде

Валерій Пустовойтенко, народний депутат, лідер Народно-демократичної партії

Моральне відродження суспільства — це найважливіше політичне завдання, і саме воно є найважливішою складовою політичної реформи

Вадим Карасев, политолог, лидер партии «Единый центр»

России и Украине нет иного выбора, кроме как идти в Европу

Кость Бондаренко, директор Института проблем управления имени Горшенина

Сначала «ввязались в драку», а потом уже стали думать, как и чем это должно завершиться

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

page generation time:0,285