В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Стояти осторонь інтеграційних процесів, які сьогодні охоплюють всю планету, ще не вдалося жодній країні. Хочемо ми чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів, наше життя все більше підпорядковується глобалізованим ритмам, хвилям інтернаціоналізації та інтеграції.

Попри всю відірваність значної частнини української економіки від глобальних ринків та автаркічність економічної поведінки уряду й національного капіталу, Україна змушена більш активно шукати відповіді на виклики глобалізації (вступ до СОТ, доступ до міжнародних ринків капіталів), вирішувати дилему про те, кому врешті-решт „делегувати” частину економічного суверенітету - Росії з її проектом ЄЕП чи об`єднаній Європі, що розширюється, напрацьовувати національну модель співпраці та взаємодії з транснаціональним капіталом.

І уряд, і корпоративний сектор в Україні лише починають розуміти, що здатність синхронізувати себе з процесами, які пов’язані з глобальними та регіональними вимірами, вміння „вбудовувати” свої внутрішньополітичні плани та проекти в глобальні геостратегічні контексти визначає не лише конкурентоздатність економіки країни, але і створює умови для підтримання внутрішньополітичного консенсусу та збереження власної національної ідентичності.

Зазначені питання є актуальними сьогодні для України як ніколи. Адже ні держава, ні бізнес, ні українське суспільство ще не готові до того, щоб продемонструвати сеанс „одночасної гри” на майданчиках, на яких діють принципово різні правила: на традиційних театрах геополітичної гри, у багатовимірному простірі геоекономіки, у світі геокультури. Врешті, застарілі уявлення про національно-державну іділію в умовах кризи „міжнародного порядку” стають просто небезпечними, оскільки можуть призвести Україну до „шоку глобалізації”.

У той же час, навряд чи можна серйозно говорити про осмислену участь України в інтеграційних проектах (ЕС чи ЄЕП). Ні серед політичної еліти, ні в суспільстві в цілому досі немає відповіді на питання – а навіщо Україні взагалі входити в те чи інше інтеграційне об`єднання. Замість реального визначення у багатовимірному світі нових загроз та можливостей, Україна і далі блукає „у трьох соснах”:

  • І влада, і опозиція намагаються залучити зовнішньополітичних гравців на поле внутрішньополітичної конкуренції, нехтуючи при цьому національними інтересами і звужуючи „коридор можливостей” для країни в майбутньому;
  • Продовжується самовиснаження у боротьбі за східний та західний вектор економічної інтеграції, в той час коли обидва вектори є лише похідними від включення країни в процеси інтернаціоналізації та глобалізації;
  • Перехід від економічної автаркії, що була обумовлена специфікою первинного накопичення капіталу, до фронтальної інтернаціоналізації всіх сторін життєдіяльності держави, економіки, соціуму, наполегливо підмінюється вибором між „Сходом” та „Заходом”.

Нарешті, на 12 році незалежності, ні у держави, ні у політичних сил, що представлені у парламенті немає цілісної стратегії розвитку України у світі, стратегії яка б не тільки декларувала, але й пропонувала технології ухвалення та проведення послідовної та прогнозованої зовнішньої політики. Нажаль, з цих питань навіть відсутня змістовна та побудована на аргументах, а не на передвиборчих ідеологемах загальнонаціональна дискусія.

Ми переконані у тому, що тільки розгортання широкого громадського обговорення цих питань дозволить зробити крок до подолання морально застарілих підходів та уявлень про Світ та Україну, про Україну у Світі.

Запрошуючи наших читачів, авторів та експертів до нового діалогу, ми сподіваємося спільно знайти відповіді на питання, які пов’язані з перспективами участі України в процесах інтернаціоналізації, глобалізації та макрорегіональної інтеграції. Ми розраховуємо на діалог, в якому замість відтворення стереотипів, що пов`язані з ідеологією „фортеці, що в облозі”, розпочнеться обговорення глобальних проблем, які стоять сьогодні перед Україною, і визначатимуть наше майбутнє на найближчі десятиліття.

Свернуть

Стояти осторонь інтеграційних процесів, які сьогодні охоплюють всю планету, ще не вдалося жодній країні. Хочемо ми чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів, наше життя все більше підпорядковується глобалізованим ритмам, хвилям інтернаціоналізації та інтеграції. І від того, наскільки Україна зможе синхронізувати себе з процесами, які пов’язані з глобальними та регіональними вимірами, навчиться „вбудовувати” свої внутрішньополітичні плани та проекти в глобальні геостратегічні контексти залежатиме не лише конкурентоздатність економіки країни, але і умови для підтримання внутрішньополітичного консенсусу та збереження власної національної ідентичності.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Переваги потрібно реалізовувати в реальній конкурентній боротьбі

Пане Ігоре, наскільки українська економіка є відкритою для зовнішніх економічних агентів?

Українська економіка в цілому є досить відкритою. Це означає, що економічний розвиток нашої країни залежить, в першу чергу, від міжнародної торгівлі. Що стосується включення в світові потоки капіталів, то можна говорити про те, що Україна є чистим імпортером фінансових коштів. Проблема України полягає в тому, що вона отримує капітали не в тих кількостях, які їй необхідні для того, щоб прискорити свій економічний розвиток. Крім того, є ще одна підсистема, про яку дуже часто забувають, коли говорять про інтеграцію України у світове господарство – регулятивні структури. Тут Україні потрібно ще багато зробити, щоб бути активним учасником світових процесів регулювання міжнародних економічних зв’язків. Я маю на увазі, наприклад, вступ до СОТ.

В чому проблема того, що кількість капіталів, які приходять в Україну недостатня для розвитку української економіки?

Коли ми аналізуємо рівень інтегрованості країни в міжнародні економічні стосунки та говоримо про місце країни в світовому господарстві у порівнянні з іншими країнами, ми повинні виходити з того, що ми не єдині на земній кулі. Україні дуже заважає те, що вона намагається вирішувати питання, вважаючи себе, так би мовити, “центром всесвіту”, що є абсолютно невірним.

В принципі, зараз у світі немає вільних ресурсів. Ресурси залишають галузі, певні види виробництва тоді, коли в інших галузях їм пропонують більш високий рівень прибутку або менший рівень ризику. Тому нагальні проблеми України полягають не в її політичному устрої, а у тому, що вона програє конкуренцію за міжнародний капітал. Бо виграти це змагання можна лише створивши нормальне інвестиційне і регулятивне середовище.

Іншим показником проблеми є високий рівень тіньового сектора. Це говорить про те, що офіційна економіка є непривабливою як для іноземних, так і для національних інвесторів.

Чи працює уряд над тим, щоб створити справді привабливий і комфортний інвестиційний клімат?

Створення інвестиційного клімату є дуже складним завданням. Порівняно дуже просто досягти макроекономічної стабільності – якщо говорити спрощено, то не треба друкувати зайвих грошей і пускати їх в обіг. З цим може справитися фактично одна людина – голова національного банку.

А от створення інвестиційного клімату – це вже комплексна справа. Тут треба розуміти, як взаємодіють різні види політик – скажімо, політика уряду у сільськогосподарській сфері, політика у фінансовій сфері, антимонопольна політика. На сьогодні, уряд намагається зробити певні кроки для цього. Але проблема ускладнюється тим, що в Україні є декілька центрів прийняття рішень – Верховна Рада, Президент, Кабінет міністрів. Наскільки мені відомо, то навіть у самому уряді, в свою чергу, також існує декілька центрів прийняття рішень. Багато в чому кожне міністерство проводить самостійну політику і мало переймається її макроекономічними наслідками. Тому така ситуація об’єктивно ставить на порядок денний необхідність реформи державної влади.

З іншого боку, уряд ще не навчився займати рівновіддалену позицію від основних політико-економічних сил. Саме через це нинішньому уряду важко займати нейтральну позицію і відстоювати загальноекономічні і загальнонаціональні інтереси.

Рівновіддалені від будь-якого капіталу, чи від якогось специфічного, наприклад, закордонного?

Від будь-якого. Уряд має бути нейтральним. Звичайно, він повинен захищати національний капітал, захищати національних підприємців, виходячи з конкретних загальнонаціональних інтересів. Але дуже часто під приводом захисту наших виробників, створюються особливі умови для роботи конкретних підприємств, які важко прив’язати до загальнонаціональних інтересів.

Пане Ігоре, а як Ви ставитесь до тези, що принаймні у перші роки незалежності, Україна сповідувала економічний ізоляціонізм?

Коли ми говоримо про терміни на зразок ізоляціонізму, протекціонізму і так далі, виникає проблема того, що серед політологів і економістів ці поняття мають різні відтінки.

Для мене політика ізоляціонізму – це політика автаркії, політика захисту національного ринку, скорочення впливу міжнародного середовища на внутрішні ринки. В цілому, така політика не може бути ефективною. Якщо вона і виявиться результативною, то лише в короткотерміновій перспективі. Світовий досвід показує, що не можна відгородитись від усього світу. Можна згадати часи Великої депресії, коли США і європейські країни створювали протекціоністські бар’єри для того, щоб відгородитися від кризового середовища – але все закінчилося тим, що криза тільки посилювалась.

Що стосується України, то з самого початку незалежності ми досить активно намагалися вбудуватися в світові торгові потоки. Інша справа, наскільки цей механізм був прозорим і наскільки він був корисним для України.

Ізоляціонізм України проявлявся хіба-що у бажанні приймати власні рішення у галузі економічної політики, які досить часто базувалися на неправильних уявленнях про міжнародні закономірності розвитку. У цьому плані можна справді говорити про специфічний ізоляціонізм.

А наскільки ефективним може бути ізоляціонізм в сучасному світі? Нещодавно в “Новой газете” була опублікована доповідь про те, що Росія повинна сповідувати ізоляціонізм – як Ви до цього ставитесь?

На сьогоднішній день мені важко назвати якісь країни, в яких би втілення ізоляціонізму давало позитивні результати. Класичною ізольованою системою був Радянський Союз – і ця економічна система виявилася неефективною. Варто знати одне – ринок дуже важко ізолювати і забезпечити його функціонування за моделлю острова Робінзона Крузо.

Є ще питання масштабів економічної діяльності, величини валового внутрішнього продукту, запасів природних ресурсів. Тут ми можемо поділити держави на дуже великі і дуже маленькі. Дуже великі держави – це ті, які можуть впливати на міжнародні умови торгівлі, тому що вони можуть, наприклад, продавати більше товарів. Малі країни змушені активно пристосовуватися до того, що відбувається на світових ринках. Якщо ми подивимося на бюджет Росії, то мені важко уявити, як вона зможе жити за умов ізоляціонізму, якщо від 40 до 50 % бюджетних надходжень пов’язані з видобутком і експортом енергетичної сировини. Виникає питання – куди буде спрямований розвиток цієї галузі? Припустимо, що Росія закриється – але чи прийме капітал такі обмеження свого “життєвого простору”? Адже зараз Росія є інвестором як для України, так і для багатьох інших країн. Тому якщо російські колеги вважають ізоляціонізм інструментом розв’язання якихось проблем, то це досить хибна модель розвитку.

А якщо до економічних факторів підключити ще й політичні – чи можна уявити, що ізоляціонізм може бути кращий? Наприклад, можливо нам варто закритися від російського капіталу?

Сьогодні в громадській свідомості, та й навіть серед моїх колег існує неправильне уявлення про механізм взаємодії між політикою та економікою, а з іншого боку, між іноземними інвестиціями, міжнародним рухом капіталів і політичним впливом на країни, які приймають цей капітал. Якщо говорити, про Україну, то багато галузей, наприклад, нафтопереробка, без російських інвестицій просто не розвивалася б. Та й чи могли б ми залучити якісь інші інвестиції? Певно, що ні.

Що стосується безпосереднього політичного впливу, то навряд чи можна сказати, що якісь російські компанії проштовхують ідеї, наприклад, політичної реформи в тому чи іншому напрямку. Мова сьогодні може йти про якісь лобістські проекти, якими займаються не тільки російські, але й українські підприємства. Якщо держава є достатньо сильною і відповідальною, патріотично налаштованою, то у цьому випадку боротьба лобістських груп дає можливість уряду маневрувати і узгоджувати економічні інтереси у найбільш прийнятний спосіб. Тому я б розрізняв політичний вплив і присутність іноземного капіталу. Звичайно, якщо Україна оголосить ідею націоналізації нафтопереробних заводів, то Росія виступить проти цього. Навряд чи вона надішле сюди війська, але те, що вона чинитиме тиск через міжнародні структури – це легко спрогнозувати.

Ще є третя проблема – політичний чинник Росії багато у чому міфологізується представниками українських еліт. Чомусь вважається, що Росія може “поставити”, фактично, будь-якого президента. Мені здається, що такі можливості Росії перебільшені нашою уявою. Хоча, з іншого боку, є ритуал, коли представники основних політичних сил мають контакти чи з адміністрацією президента Росії, чи через довірених осіб з самим президентом. Але він не є стовідсотковим чинником виграшу. Думаю, що навряд чи Росія захоче фінансувати з своїх джерел виборчу кампанію якогось кандидата.

А чи можна визначитися з тим, який капітал пускати в Україну, а який не пускати, який назвати чорним, а який білим?

Є певні питання, які не потребують додаткових досліджень. Є міжнародні механізми оцінки, які дозволяють відділити кримінальний капітал від некримінального. Що стосується некримінального капіталу, то проводити щодо нього якусь диференціацію дуже і дуже важко. Наприклад, тіньовий капітал – не обов’язково кримінальний капітал.

Зараз проблема полягає не в тому, щоб провести диференціацію (це вже робиться, і за це відповідають конкретні служби), а в тому, щоб зробити нашу країну настільки привабливою, щоб йшла конкуренція за український ринок, як це відбувалося в країнах Центральної Європи.

Стосовно питання потенційної можливості залучення капіталу. Перший компонент, загальноекономічний, є сьогодні дуже непоганим. У нас досить високі темпи економічного зростання, які треба просто підтримати.

По-друге, має бути нормально врегульоване для всіх економічних агентів середовище. По-третє, іноземному капіталу треба допомагати приходити в Україну. Сьогодні така допомога в усьому світі пройшла рівень надання якихось пільг – майже в усіх країнах іноземним компаніям просто дозволяють працювати на тих же умовах, що і національному капіталу. По-четверте, потрібно активно працювати в інформаційному плані, для того, щоб показати інвесторам, де існують можливості для капіталовкладень.

Чи потрібно при цьому поділяти капітал за країнами походження – на європейський чи російський, і відповідно створювати сприятливі умови для одних і не пускати інших?

Цей вибір має бути дуже прагматичним. Якщо подивитися на статистику, то Україна значну частину експортних поставок переорієнтовує на Європейський Союз. Хоча обсяги торгівлі з Росією у ціновому вимірі не зменшуються, у відносному вимірі вони йдуть на спад. Тому, центром тяжіння не тільки для України, але і для Росії буде Європейський Союз. Але це зовсім не означає, що ми повинні уникати Росії – треба просто вчитися відстоювати свої економічні інтереси. Треба лібералізувати торгові стосунки між нашими країнами – і це дасть позитивний результат.

Пане Ігоре, наскільки Україна активна на зовнішніх ринках?

Є офіційна активність, коли держава укладає двосторонні угоди про взаємний захист інвестицій, або підписує угоди про взаємне визнання стандартів, санітарних норм тощо. Тобто держава створює рамкові умови для бізнесу. Далі вже сам бізнес вирішує, де йому вкладати гроші, а де ні.

Зараз Україна домовляється про вступ до Світової організації торгівлі – це певні зобов’язання стосовно того, як ми в майбутньому будемо визначати торгівельну політику. Ці речі дуже важливі, оскільки вони показують офіційне бачення того, що Україна робить на світових ринках. Але ми повинні не забувати, що ми можемо підписати найкращі угоди, взяти на себе велику кількість серйозних зобов’язань, а потім прийняти декілька непродуманих законів, які перекреслять всі попередні здобутки. І можна назвати десятки прикладів, коли саме так у нас і робилося.

Другий бік економічної дипломатії – це дипломатія підприємств. Якраз цей компонент в Україні представлений найменше. Ми жодного разу не чули, щоб, наприклад, підприємства, які експортують метал, активно співпрацювали з споживачами цього металу за кордоном. Адже можна співпрацювати з асоціаціями автобудівників, які зацікавлені в отриманні дешевого металу. І тоді можна, співпрацюючи з цією асоціацією, стимулювати лобістську реакцію для підтримки наших експортерів. Ці можливості є, але вони не використовуються.

Чи володіє Україна конкурентними перевагами, які вона може реалізувати в міжнародній економічній системі?

В теоретичному плані можна сказати, що будь-яка країна має конкурентні переваги. Інша справа, чи може вона їх реалізувати?

По-друге, конкурентна перевага – це властивість, яка не є наперед заданою. Її треба створювати в процесі технічного розвитку, в процесі інвестування, технічного переоснащення, виховання та освіти.. Очевидно, що в Україні є можливості використовувати кваліфіковану і дешеву робочу силу – це вагомий чинник у прийнятті інвестиційних рішень. Правда, зараз це відіграє значно меншу роль, ніж 15–20 років тому. Ми можемо також говорити про потенціал сільського господарства – і ми повинні вести переговори про лібералізацію цього торгового сегменту. Досить активно зростає машинобудівна промисловість.

Разом з тим, ми не повинні забувати про те, що “на світовому ринку конкурують не нації, а компанії”, як сказав американський економіст Майкл Портер. В цьому сенсі добрим прикладом є ІСД, який намагається купувати металургійні підприємства Центральної та Східної Європи. Ця компанія реалізує агресивний (в доброму розумінні) менеджмент і бажання конкурувати на світовому ринку. Тож у будь-якому випадку, переваги потрібно реалізовувати у реальній конкурентній боротьбі.

Чи можна досягти великих успіхів у розвитку української економіки і уникнути інтеграційних проектів, інтернаціоналізуючи економіку у той чи інший спосіб?

Інтернаціоналізація – це об’єктивний процес. Вона буде відбуватися незалежно від того, хочемо ми цього чи не хочемо. Разом з тим, сьогоднішній досвід свідчить про те, що є дуже мало країн, які б не мали тієї чи іншої форми регіональної інтеграції з своїми сусідами. При прийнятті рішення про інтеграцію ми повинні дати відповідь на три питання. Від того, наскільки ми чесно, адекватно і правильно дамо відповідь на них, залежить успіх або неуспіх цього регіонального об’єднання.

Перше питання – навіщо? Тобто, ми повинні визначитися з тим, що ми хочемо від цього об’єднання. Так, наприклад, Європейський союз починався з Європейського об’єднання вугілля і сталі для того, щоб попередити майбутні політичні конфлікти між, зокрема, Францією і Німеччиною.

Друге питання – з ким ми повинні інтегруватися? І третє питання – на яких умовах? В залежності від відповіді на перші два питання, ми будемо визначатися, з ким ми будемо інтегруватися на рівні митного союзу, а з ким нам буде достатньо преференційної зони торгівлі або зони вільної торгівлі.

Чи готова Україна давати відповіді на ці питання?

Якщо подивитися на офіційну точку зору, то вона така – ми створюємо єдиний економічний простір з Білоруссю, Росією, Казахстаном, але обмежуємо його зоною вільної торгівлі. Але це не відповідає тексту угоди, оскільки мінімальний рівень інтеграції задекларований як митний союз. Тоді виникає питання щодо міжнародного іміджу України – приходиться пояснювати іноземним партнерам, що ми підписали одне, а будемо діяти по-своєму.

По-друге, прийняттю подібного рівня рішень бракує публічності. Якщо говорити про те, як сьогодні в Україні обговорюються наслідки розширення ЄС, то стосовно цього було дуже багато конференцій, круглих столів, послання Президента врешті. Коли ж ми підписували договір по ЄЕП, то я не можу згадати подібної активності. Врешті, всі поставилися до цього договору як до факту. Я б собі це уявляв хоча б у вигляді пояснювальної записки, де б чітко розбиралися коротко-, середньо- і довготермінові політичні і економічні наслідки такого рішення. На даний момент я не зустрів жодної експертної оцінки, яка б змогла мене переконати, що нам потрібен саме такий вид взаємодії.

Пояснювальна записка, яка зараз знаходиться разом з проектом Закону “Про Єдиний економічний простір” у Верховній Раді, містить декілька цифр, які потребують серйозних пояснень. Я навіть не знаю тих експертів, які готували цю записку, так само не зрозуміла методика підрахунку – через це у мене закрадається сумнів, що це рішення не було ґрунтовно пророблене.

Яка доля чекає договір по ЄЕП?

Я думаю, що ця угода буде ратифікована парламентом. Причому ратифікована не тому, що хтось продасть інтереси України, а тому, що як і більшість документів, ця угода не матиме адекватного обговорення.

А після ратифікації постане проблема імплементації. І тут цю угоду чекає доля інших угод, підписаних в межах СНД, наприклад, в період між 1993–95 роками. Скажімо, була підписана угода про спільний аграрний ринок. Так само була підписана угода про Євразійське об’єднання вугілля та металу, про спільний транспортний ринок. Врешті можна згадати про останню угоду, яка досі не ратифікована Росією – про зону вільної торгівлі в межах СНД. Тому, мені здається, що ЄЕП приєднається до цієї когорти покинутих і забутих угод.

Які загалом перспективи України на міжнародній арені?

Капітал, звичайно буде сюди йти – це буде пов’язано з тим, що він не прив’язаний до якогось одного місця. Приєднання нових 10 країн до ЄС означає прийняття ними певних стандартів – а це потребує окремих витрат, окремих інвестицій. У цьому випадку вартість виробництва у нових членів ЄС буде зростати. Тому частина інвесторів вже зараз ласо дивиться на український і російський ринки. Але виникає питання, чи зможе Україна скористатися цим “вікном можливостей”, тому що цей період не буде вічним. Тут багато що залежатиме від українських політиків, так само як і від українських бізнесменів. Це поставить перед нами багато питань фундаментального характеру, на які ніхто зараз не шукає відповідей, наприклад, наскільки українська системи професійної підготовки сьогодні конкурентна у світі. Якщо завтра прийдуть мільярдні інвестиції, чи знайдуть вони необхідну кількість робочих рук? Вже на сьогодні існує ця проблема, бо більшість робітників готувалася за старими стандартами і технологіями. Існує низка проблем з організаторами виробництва – мало мати кваліфікованих робітників і стратегічних мислителів – потрібні кваліфіковані кадри середньої ланки.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Испытание рутиной

Эйфория от институциональных прорывов в интеграционных процессах России, Белоруссии и Казахстана развеялась. Пришло время тщательной притирки друг к другу наших непохожих хозяйственных комплексов

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Ернст Заграва, економіст-аналітик, автор книги "Глобалізація і нації"

Україні потрібно знайти новий, виключно свій шлях

Владимир Бревнов, экономист

Экспансия культуры – средство сохранения монополии в интегрированном мировом хозяйстве

Сергій Максименко, директор Інституту регіональних та євроінтеграційних досліджень „ЄвроРегіо Україна”

„Невизначеність з вибором напрямку інтеграції є вкрай загрозливою”

Ростислав Павленко, директор програм Школи політичної аналітики при НаУКМА

“Пропорційність інвестицій – одна з умов рівноправної інтеграції”

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні

„Україна може стати ристалищем”

Антон Бутейко, екс-посол України у Сполучених Штатах, заступник голови Української народної партії

Новий ізоляціонізм

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Мы должны пробиваться на внешние рынки

Инна Богословская, президент фонда «Вече Украины», президент консалтинговой фирмы «Пруденс»

Глобализация для Украины: проникающий нейтралитет и смена элит

Олег Зарубінський, народний депутат, перший заступник Голови Комітету з питань Європейської інтеграції

„Європейський Союз потрібен Україні значно більше, ніж Україна ЄС”

Илья Пономарев, директор Центра новых технологий ИПРОГ (Россия).

За глобализацию равных возможностей

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

На тлі фінансової кризи національні ринки будуть закриватися

Олексій Плотніков, доктор економічних наук, професор, завідувач відділу міжнародних валютно-фінансових відносин Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Вплив глобалізації на Україну швидше негативний

Евгений Минченко, генеральный директор аналитического агентства «Нью Имидж» (Москва)

С процессами интеграции нельзя торопиться

Володимир Сіденко, директор економічних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова

Україна задіяна в глобалізації асиметрично

Ярослав Жалило, кандидат экономических наук, первый заместитель директора НИСИ

„Діяльність транснаціональних компаній може реально пожвавити роботу нашої економіки”

Кагарлицкий Борис Юльевич, Директор Института проблем глобализации (Москва)

Нынешнему рыночному порядку будет положен конец

Валерій Новицький, заввідділом зовнішньоекономічних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин

„Україні було б корисніше бути автаркічною країною, ніж настільки безглуздо відкритою, як зараз”

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

„Рівень залученості України до глобальних процесів не відповідає її об’єктивному потенціалу”

Тантели РАТУВУХЕРИ, кандидат политических наук, политолог

Суть глобализации в глобальном мышлении

Александр Литвиненко, заместитель директора Национального института стратегических исследований

Нас уже интегрируют, а куда - не спрашивают

Вадим Карасев, политолог, лидер партии «Единый центр»

Кто получит глобализационный дивиденд?

Александр Пасхавер, президент Центра экономического развития.

Борьба за статус

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,256