В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Стояти осторонь інтеграційних процесів, які сьогодні охоплюють всю планету, ще не вдалося жодній країні. Хочемо ми чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів, наше життя все більше підпорядковується глобалізованим ритмам, хвилям інтернаціоналізації та інтеграції.

Попри всю відірваність значної частнини української економіки від глобальних ринків та автаркічність економічної поведінки уряду й національного капіталу, Україна змушена більш активно шукати відповіді на виклики глобалізації (вступ до СОТ, доступ до міжнародних ринків капіталів), вирішувати дилему про те, кому врешті-решт „делегувати” частину економічного суверенітету - Росії з її проектом ЄЕП чи об`єднаній Європі, що розширюється, напрацьовувати національну модель співпраці та взаємодії з транснаціональним капіталом.

І уряд, і корпоративний сектор в Україні лише починають розуміти, що здатність синхронізувати себе з процесами, які пов’язані з глобальними та регіональними вимірами, вміння „вбудовувати” свої внутрішньополітичні плани та проекти в глобальні геостратегічні контексти визначає не лише конкурентоздатність економіки країни, але і створює умови для підтримання внутрішньополітичного консенсусу та збереження власної національної ідентичності.

Зазначені питання є актуальними сьогодні для України як ніколи. Адже ні держава, ні бізнес, ні українське суспільство ще не готові до того, щоб продемонструвати сеанс „одночасної гри” на майданчиках, на яких діють принципово різні правила: на традиційних театрах геополітичної гри, у багатовимірному простірі геоекономіки, у світі геокультури. Врешті, застарілі уявлення про національно-державну іділію в умовах кризи „міжнародного порядку” стають просто небезпечними, оскільки можуть призвести Україну до „шоку глобалізації”.

У той же час, навряд чи можна серйозно говорити про осмислену участь України в інтеграційних проектах (ЕС чи ЄЕП). Ні серед політичної еліти, ні в суспільстві в цілому досі немає відповіді на питання – а навіщо Україні взагалі входити в те чи інше інтеграційне об`єднання. Замість реального визначення у багатовимірному світі нових загроз та можливостей, Україна і далі блукає „у трьох соснах”:

  • І влада, і опозиція намагаються залучити зовнішньополітичних гравців на поле внутрішньополітичної конкуренції, нехтуючи при цьому національними інтересами і звужуючи „коридор можливостей” для країни в майбутньому;
  • Продовжується самовиснаження у боротьбі за східний та західний вектор економічної інтеграції, в той час коли обидва вектори є лише похідними від включення країни в процеси інтернаціоналізації та глобалізації;
  • Перехід від економічної автаркії, що була обумовлена специфікою первинного накопичення капіталу, до фронтальної інтернаціоналізації всіх сторін життєдіяльності держави, економіки, соціуму, наполегливо підмінюється вибором між „Сходом” та „Заходом”.

Нарешті, на 12 році незалежності, ні у держави, ні у політичних сил, що представлені у парламенті немає цілісної стратегії розвитку України у світі, стратегії яка б не тільки декларувала, але й пропонувала технології ухвалення та проведення послідовної та прогнозованої зовнішньої політики. Нажаль, з цих питань навіть відсутня змістовна та побудована на аргументах, а не на передвиборчих ідеологемах загальнонаціональна дискусія.

Ми переконані у тому, що тільки розгортання широкого громадського обговорення цих питань дозволить зробити крок до подолання морально застарілих підходів та уявлень про Світ та Україну, про Україну у Світі.

Запрошуючи наших читачів, авторів та експертів до нового діалогу, ми сподіваємося спільно знайти відповіді на питання, які пов’язані з перспективами участі України в процесах інтернаціоналізації, глобалізації та макрорегіональної інтеграції. Ми розраховуємо на діалог, в якому замість відтворення стереотипів, що пов`язані з ідеологією „фортеці, що в облозі”, розпочнеться обговорення глобальних проблем, які стоять сьогодні перед Україною, і визначатимуть наше майбутнє на найближчі десятиліття.

Свернуть

Стояти осторонь інтеграційних процесів, які сьогодні охоплюють всю планету, ще не вдалося жодній країні. Хочемо ми чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів, наше життя все більше підпорядковується глобалізованим ритмам, хвилям інтернаціоналізації та інтеграції. І від того, наскільки Україна зможе синхронізувати себе з процесами, які пов’язані з глобальними та регіональними вимірами, навчиться „вбудовувати” свої внутрішньополітичні плани та проекти в глобальні геостратегічні контексти залежатиме не лише конкурентоздатність економіки країни, але і умови для підтримання внутрішньополітичного консенсусу та збереження власної національної ідентичності.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

На тлі фінансової кризи національні ринки будуть закриватися

Створення реальних національних корпорацій, а в перспективі і власних ТНК – це головна справа приватного бізнесу і держави. Об’єктивні показники свідчать, що потенціал всесвітнього лихварства вичерпується, і вже через 10–15 років відбудеться зміна загальносвітової економічної парадигми

Пане Олександре, як би Ви оцінили включеність України в світове економічне господарство?

Я думаю, що включеність України у світове господарство парадоксальним чином синхронізується з недостатнім рівнем інтеграції у світову економічну систему. Мова йде про те, що Україна більшою мірою виступає як об’єкт геополітичної гри, ніж як суб’єкт. Відповідно, ми не можемо впливати на наше становище на зовнішніх ринках, і скоріше є об’єктом докладання зусиль для маніпуляцій з боку третіх сторін. Але це не тільки наша проблема. Навіть Росія за нинішнього економічного рівня і наявності ядерної зброї також не є самостійним економічним гравцем. Наприклад, достатньо знизити ціну на нафту на 5–7 доларів за барель – і вже через півроку на Росію можна буде впливати майже в усіх вимірах.

Отже, можна говорити, що ми інтегровані у світову спільноту, фактично, в автоматичному режимі – тобто наша включеність не є наслідком цілеспрямованих дій. Через це Україна не може скористатися перевагами і правилами гри, які склалися у світовому економічному просторі. Ми вже достатньо сильно відстали від розвинутих країн, щоб займатися експортом, наприклад, наукомістких технологій. До того ж ми маємо обмежену кількість унікальних природних ресурсів.

Чи володіє все ж Україна якимись потенційними ресурсами для того, щоб відігравати бодай якусь роль на світових ринках?

Єдиним таким ресурсом в Україні є земля. Але це пасивний ресурс, який скоріше є предметом потенційного інтересу, аніж реальним важелем для того, щоб скористатися світовим поділом праці. Поки що ми володіємо досить обмеженими можливостями для того, щоб інтегруватися у геоекномічні процеси. Наша країна в цьому плані достатньо периферійна.

Врешті, для реалізації цього ресурсу потрібна політична воля, якої немає у наших еліт – без цього ми можемо дуже просто виявитися зоною гуманітарної катастрофи. За таких умов включеність у світові процеси може регулюватись за допомогою міжнародних сил з підтримання порядку.

Але ми вже зараз є об’єктом міжнародної допомоги – конверсія зброї, допомога ВІЛ-інфікованим і так далі.

Поки що ця допомога носить характер прагматичного впливу і пов’язана більшою мірою з якимись вигодами, які отримують суб’єкти надання цієї допомоги. Гуманітарна катастрофа носить зараз “млявий” характер, вона ще не вийшла з латентної фази в гостру. Якщо найближчим часом не будуть зроблені кроки для збільшення потенціалу незалежності країни, то запобігти гуманітарній катастрофі буде дуже складно.

Ви вже сказали, що Україна залучена до міжнародного середовища в “автоматичному режимі”. Отже говорити про якісь цілеспрямовані дії уряду, суспільства просто не доводиться?

Цей процес носить досить хаотичний характер. Крім того, така ситуація вигідна багатьом силам, оскільки розпад країни в неконтрольованому режимі дав можливість деяким маргінальним елітам отримати певні дивіденди. Тому процес інтернаціоналізації нашої економіки переважно відбувається за принципом вилову риби в каламутній воді.

Максимальна відкритість, лібералізація економічних відносин в умовах практичної нездатності контролювати негативні процеси призвела до руйнівних наслідків. Наприклад, неконтрольоване ввезення імпортних товарів, які продавалися фактично нелегально, без оподаткування, підривало фундаментальні принципи декларованої ринкової економіки і змусило багатьох національних виробників згорнути свій бізнес. Я знаю багатьох бізнесменів, які прогоріли саме тому, що вони були неконкурентноспроможні порівняно з тими, хто контрабандою завозив товари до України.

Більше того, зараз в Україні порушені елементарні норми економічної незалежності. Існує поняття критичного імпорту, суть якого полягає в тому, що держава повинна гарантувати випуск певної кількості найменувань товарів за різними товарними групами. Так, якщо мені не зраджує пам’ять, держава повинна гарантувати випуск 60 % основної номенклатури лікарських препаратів власними силами. По деяким товарним групам достатньо випускати самостійно до 30 %. В Україні ці співвідношення порушені. Без такого, фактично протекціоністського, забезпечення виробництва мінімуму найважливіших товарів країну взагалі не можна розглядати як самостійну державу.

Власне, йдеться не про посилення протекціонізму, а про необхідність захисту національного ринку і відновлення статусу національної економіки як такої. Тому для того, щоб інтеграція була ефективною, потрібна максимально швидка модернізація. А поки що для нас характерний особливий вид економічного протекціонізму, який я б назвав маргінальним протекціонізмом. Ми не стільки самі закриваємося, скільки витісняємося на периферію статусом нашої економіки і статусом нашого ринку.

Про який статус Ви говорите?

Це статус надзвичайно архаїчної економіки, яка залежить від зовнішньої кон’юнктури і яка є конкурентноздатною тільки тому, що вона не грає за загальносвітовими правилами гри, а левова частка прибутку переважно складається з неадекватної оцінки робочої сили, невідшкодування екологічних затрат, і практичного привласнення грошей, які мали йти на амортизацію і модернізацію виробництва. От недавно в газеті “День” була надрукована стаття Гальчинського, в якій була висловлена думка про безпрецедентні в світі темпи економічного розвитку України за останні 5 років. Але якщо підрахувати первісно-протекціоністські параметри, за рахунок яких зберігається економічне зростання, то виявиться, що ми знаходимося не в такому вже й гарному становищі. Це є не що інше як замикання економіки на її безперспективному, з точки зору структури виробництва, статусі.

Тому не випадково академік Пахомов з Інституту світової економіки і міжнародної політики говорить, що в чомусь таке економічне зростання гірше, ніж економічний занепад. Адже бувають ситуації, коли на тлі високої інфляції і керованого падіння відбувається цілеспрямована структурна переорієнтація у бік більш перспективних виробництв і замкнених виробничих циклів високотехнологічної продукції.

Наскільки я пам’ятаю, то один з пунктів “рейганоміки” якраз передбачав прискорення амортизаційних виплат. Наскільки можливо в Україні на законодавчому рівні стимулювати підприємства робити відрахування на екологічні втрати і на модернізацію підприємств?

Зараз це практично нереально, тому що тут потрібні комплексні економічні реформи, за яких кожен законодавчо підкріплений захід повинен синхронізуватися з іншими заходами. Наприклад, підвищення платні, за кейнсіанською теорією, дало б на короткому відтинку часу кумулятивний ефект інвестування виробництва. Якби цим скористатися, використовуючи інші чинники, наприклад, форсовану приватизацію, яка не була б зорієнтованою на купівлю і перепродаж якихось об’єктів, а тим більше на затикання бюджетних “дірок”, то можна було б отримати непоганий економічний ефект.

До речі, нещодавно проведена податкова реформа, зокрема зниження ставки податку до 13 %, навряд чи дасть позитивний економічний ефект. Не можна тільки маніпулюванням ставки податку досягти ефекту, на який розраховують. Тому я ще раз наголошую на тому, що будь-які заходи повинні носити комплексний характер.

Стосовно екологічних витрат. Як тільки приватизація починає йти у режимі реального залучення коштів, з’являється потенціал для модернізації виробництва і зниження екологічного забруднення не за рахунок бюрократичних маніпулювань, а за рахунок реальних економічних процесів. Те ж саме стосується створення оптимального народногосподарського комплексу. Це завжди було питанням, яке не могло регулюватися суто ринковими механізмами. Навпаки, якщо відпустити ці процеси, то відбувається монополізація економіки.

Наскільки я зрозумів, то Ви вважаєте державну власність більш ефективним способом відбудови економіки, ніж приватну?

У західних країнах у кризових ситуаціях саме держава брала на себе відповідальність за відновлення економіки. Згадайте післявоєнні роки в Європі, коли велика частка підприємств були націоналізовані, тобто спочатку створювалися національні корпорації. Зокрема у Франції робилося так, що в процесі становлення національних корпорацій однотипний іноземний бізнес допускався тільки частково – і тільки для того, щоб бути критерієм ефективності. Тобто, абсолютно вільна конкуренція не допускається на початковому етапі. А от коли відбувається відновлення обладнання, коли підприємства починають виробляти наукомістку продукцію, тоді можна відпускати ринки.

Наскільки ефективним може бути державний менеджмент в управлінні національними корпораціями?

Створення національних корпорацій зовсім не виключає приватного співволодіння часткою акцій. Модель приватизації, коли реальний власник зобов’язаний не просто заплатити за підприємство, а виконати інвестиційну програму, вирішує першу частину проблем, пов’язаних з модернізацією виробництва. За такої умови, власник зацікавлений запросити іноземний менеджмент, який може розв’язати питання ефективного управління підприємством. Взагалі, приватизація не виключає можливості збереження певного – і навіть не завжди контрольного – державного пакету акцій підприємства. Держава може цей пакет продати, коли корпорація виходить на режим прибутковості і конкурентоспроможності.

Але все це можливе, знову таки, тільки за наявності політичної волі українських еліт. Повинен бути механізм, за яким невиконання інвестиційної програми потягне за собою анулювання власності на це підприємство. У нас же практично всі нові власники підприємств не виконують своїх інвестиційних зобов’язань у повному обсязі.

Я бачу, що ви є прихильником великих корпорацій. А як же бути з малим і середнім бізнесом, який протягом довгого часу вважався основою економіки?

Якраз у цьому і є проблема. Перші 7–8 років наших економічних перетворень ми жили міфологією дрібного бізнесу. Багато політиків і економістів позитивно відзивалися про те, що левову частку економіки складали торгівельні операції “човників”. Віталося утворення маленьких підприємств шляхом розподілу великих – замість високотехнологічного обладнання вони почали випускати дрібну побутову техніку. Дехто навіть говорив, що фінансово-посередницька сфера повинна домінувати на першому етапі реформ – і якраз вона буде двигуном розвитку промисловості. При цьому називалися декілька механізмів: наприклад, потрібно тримати низький рівень інфляції для того, щоб зробити вигідним банківське кредитування – і в такій спосіб забезпечити інвестування промисловості. В результаті, інфляцію тримали, а інвестиції не прийшли. Від західних держав прийшли кредити, але вони зникли, тому що надходили не за цільовим принципом, а за загальним. Тобто, існувало декілька міфів, під прикриттям яких відбувався фактично розвал економіки.

Створення реальних національних корпорацій, а в перспективі і власних ТНК – це комплексна справа приватного бізнесу і держави. Якщо питання національних корпорацій як цілісних об’єднань, які створюють замкнений промисловий цикл, наслідком якого є остаточне виготовлення продукту, віддати тільки в руки державних бюрократів, то така справа буде загублена. І такі спроби були – вони закінчувалися крахом і подальшою приватизацією, але вже за безцінь. Але я все одно переконаний, що на першому етапі тільки змішані, державно-приватні корпорації з ефективним менеджментом зможуть підняти нашу економіку.

Наскільки перспективно створювати національні корпорації в умовах, коли національні держави створюють геоекономічні союзи, а на перший план виходять ТНК?

Руйнування національних бар’єрів, знищення національних ринків і збереження статусу влади практично як колоніальної адміністрації в багатьох країнах веде до стрімкого наростання кризових, якщо не катастрофічних, явищ у загальносвітових масштабах. Війна в Іраку, наприклад, пов’язана з цими деструктивними процесами. І зараз ще до кінця не усвідомлена неконструктивність наднаціональних геополітичних союзів, у тому числі й ЄС. Уже на наших очах конституція ЄС заблокована, група Східноєвропейських держав все активніше виступає проти самої моделі сучасної ЄС як ефективної форми створення геополітичного союзу. Вступ нових 10 членів рано чи пізно актуалізує ідеї національної держави.

Якщо говорити про роль ТНК, то сподіваюсь, що найближчим часом буде відбуватися реалізація тих проектів, які вже існували 30 років тому, коли розроблялися кодекси транснаціональних корпорацій. Ці проекти пропонували абсолютно інші моделі поведінки ТНК по відношенню до національних ринків. Проте, робота над цими кодексами була згорнута, не в останню чергу через те, що світова економіка створила міф про глобалізацію, а також отримала можливість підживлюватися залишками СРСР.

Яку роль у покращенні економічної ситуації можуть відіграти інтеграційні проекти – ЄС або ЄЕП?

Я думаю, що ця роль буде незначною. Сам характер прийняття постанов, сам зміст кодифікованих документів свідчить про те, що ці угоди носять гранично заідеологізований характер. Тобто, вони не носять характер економічної доцільності, а відстоюють інтереси скоріше геополітичні, підвищення міжнародного іміджу і таке інше.

Крім того, існує ще один чинник, який послаблює ефективність інтеграційних угод для України. Для того, щоб такі угоди були вигідними для країн, що розвиваються, потрібна зміна загальносвітової кон’юнктури. Справа в тому, що протягом усього ХХ століття загальносвітова система була дуже сильно пов’язана з феноменом нерівномірного поділу праці і нерівномірного розподілу виробленого продукту. Ця нерівномірність забезпечувалася за рахунок фінансового імперіалізму. Його суть полягає в тому, що кількість наявної грошової маси і цінних паперів неймовірно перевищує кількість товарів і послуг, які можна надати. За рахунок цього вмикаються механізми, які дозволяють отримувати надприбутки без рівноправних економічних стосунків між державами, особливо тими, що розвиваються. Тільки зміна цієї кон’юнктури призведе до того, що ці угоди будуть носити взаємовигідний характер. І вже зараз є досить серйозні об’єктивні показники, які свідчать про те, що потенціал всесвітнього лихварства вичерпується і вже на дистанції у 10–15 років буде зміна загальносвітової економічної парадигми.

Які перспективи України у Єдиному економічному просторі?

Дуже багато буде залежати від реакції геополітичних союзів і окремих країн на ту зміну загальносвітової економічної кон’юнктури, про яку я говорив вище. Зміна загальноекономічної парадигми буде пов’язана з певними економічними деструкціями, які ми вже спостерігаємо, і буде мати військові і політичні складові, які ми теж вже спостерігаємо. На тлі фінансової кризи світової системи національні ринки будуть більшою мірою закриватися. У цій ситуації будуть об’єктивно виникати сприятливі умови для укладання реально вигідних умов, наприклад між тією ж Росією і Європою. Це буде впливати і на ставлення Європи до України.

Зараз ми знаємо, що Європа ставиться до України як до сірої зони, як до вимушеного партнера Росії, з чим ЄС, схоже, вже змирилась. Я думаю, що в найближчі 10 років це ставлення буде мінятися. Перед Росією теж буде поставати проблема виживання як самостійної держави, яка позбавить її еліту від багатьох ілюзій, зокрема від імперського міфу. Наскільки Україна зможе скористатися цим шансом буде залежати від того, чи зможе сформуватися українська контр-еліта, яка почне виконувати завдання, що стоять перед незалежною державою.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Испытание рутиной

Эйфория от институциональных прорывов в интеграционных процессах России, Белоруссии и Казахстана развеялась. Пришло время тщательной притирки друг к другу наших непохожих хозяйственных комплексов

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Ернст Заграва, економіст-аналітик, автор книги "Глобалізація і нації"

Україні потрібно знайти новий, виключно свій шлях

Владимир Бревнов, экономист

Экспансия культуры – средство сохранения монополии в интегрированном мировом хозяйстве

Сергій Максименко, директор Інституту регіональних та євроінтеграційних досліджень „ЄвроРегіо Україна”

„Невизначеність з вибором напрямку інтеграції є вкрай загрозливою”

Ростислав Павленко, директор програм Школи політичної аналітики при НаУКМА

“Пропорційність інвестицій – одна з умов рівноправної інтеграції”

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні

„Україна може стати ристалищем”

Антон Бутейко, екс-посол України у Сполучених Штатах, заступник голови Української народної партії

Новий ізоляціонізм

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Мы должны пробиваться на внешние рынки

Инна Богословская, президент фонда «Вече Украины», президент консалтинговой фирмы «Пруденс»

Глобализация для Украины: проникающий нейтралитет и смена элит

Олег Зарубінський, народний депутат, перший заступник Голови Комітету з питань Європейської інтеграції

„Європейський Союз потрібен Україні значно більше, ніж Україна ЄС”

Илья Пономарев, директор Центра новых технологий ИПРОГ (Россия).

За глобализацию равных возможностей

Олексій Плотніков, доктор економічних наук, професор, завідувач відділу міжнародних валютно-фінансових відносин Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Вплив глобалізації на Україну швидше негативний

Евгений Минченко, генеральный директор аналитического агентства «Нью Имидж» (Москва)

С процессами интеграции нельзя торопиться

Володимир Сіденко, директор економічних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова

Україна задіяна в глобалізації асиметрично

Ярослав Жалило, кандидат экономических наук, первый заместитель директора НИСИ

„Діяльність транснаціональних компаній може реально пожвавити роботу нашої економіки”

Кагарлицкий Борис Юльевич, Директор Института проблем глобализации (Москва)

Нынешнему рыночному порядку будет положен конец

Валерій Новицький, заввідділом зовнішньоекономічних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин

„Україні було б корисніше бути автаркічною країною, ніж настільки безглуздо відкритою, як зараз”

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

„Рівень залученості України до глобальних процесів не відповідає її об’єктивному потенціалу”

Ігор Бураковський, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій

Переваги потрібно реалізовувати в реальній конкурентній боротьбі

Тантели РАТУВУХЕРИ, кандидат политических наук, политолог

Суть глобализации в глобальном мышлении

Александр Литвиненко, заместитель директора Национального института стратегических исследований

Нас уже интегрируют, а куда - не спрашивают

Вадим Карасев, политолог, лидер партии «Единый центр»

Кто получит глобализационный дивиденд?

Александр Пасхавер, президент Центра экономического развития.

Борьба за статус

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,048