В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Стояти осторонь інтеграційних процесів, які сьогодні охоплюють всю планету, ще не вдалося жодній країні. Хочемо ми чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів, наше життя все більше підпорядковується глобалізованим ритмам, хвилям інтернаціоналізації та інтеграції.

Попри всю відірваність значної частнини української економіки від глобальних ринків та автаркічність економічної поведінки уряду й національного капіталу, Україна змушена більш активно шукати відповіді на виклики глобалізації (вступ до СОТ, доступ до міжнародних ринків капіталів), вирішувати дилему про те, кому врешті-решт „делегувати” частину економічного суверенітету - Росії з її проектом ЄЕП чи об`єднаній Європі, що розширюється, напрацьовувати національну модель співпраці та взаємодії з транснаціональним капіталом.

І уряд, і корпоративний сектор в Україні лише починають розуміти, що здатність синхронізувати себе з процесами, які пов’язані з глобальними та регіональними вимірами, вміння „вбудовувати” свої внутрішньополітичні плани та проекти в глобальні геостратегічні контексти визначає не лише конкурентоздатність економіки країни, але і створює умови для підтримання внутрішньополітичного консенсусу та збереження власної національної ідентичності.

Зазначені питання є актуальними сьогодні для України як ніколи. Адже ні держава, ні бізнес, ні українське суспільство ще не готові до того, щоб продемонструвати сеанс „одночасної гри” на майданчиках, на яких діють принципово різні правила: на традиційних театрах геополітичної гри, у багатовимірному простірі геоекономіки, у світі геокультури. Врешті, застарілі уявлення про національно-державну іділію в умовах кризи „міжнародного порядку” стають просто небезпечними, оскільки можуть призвести Україну до „шоку глобалізації”.

У той же час, навряд чи можна серйозно говорити про осмислену участь України в інтеграційних проектах (ЕС чи ЄЕП). Ні серед політичної еліти, ні в суспільстві в цілому досі немає відповіді на питання – а навіщо Україні взагалі входити в те чи інше інтеграційне об`єднання. Замість реального визначення у багатовимірному світі нових загроз та можливостей, Україна і далі блукає „у трьох соснах”:

  • І влада, і опозиція намагаються залучити зовнішньополітичних гравців на поле внутрішньополітичної конкуренції, нехтуючи при цьому національними інтересами і звужуючи „коридор можливостей” для країни в майбутньому;
  • Продовжується самовиснаження у боротьбі за східний та західний вектор економічної інтеграції, в той час коли обидва вектори є лише похідними від включення країни в процеси інтернаціоналізації та глобалізації;
  • Перехід від економічної автаркії, що була обумовлена специфікою первинного накопичення капіталу, до фронтальної інтернаціоналізації всіх сторін життєдіяльності держави, економіки, соціуму, наполегливо підмінюється вибором між „Сходом” та „Заходом”.

Нарешті, на 12 році незалежності, ні у держави, ні у політичних сил, що представлені у парламенті немає цілісної стратегії розвитку України у світі, стратегії яка б не тільки декларувала, але й пропонувала технології ухвалення та проведення послідовної та прогнозованої зовнішньої політики. Нажаль, з цих питань навіть відсутня змістовна та побудована на аргументах, а не на передвиборчих ідеологемах загальнонаціональна дискусія.

Ми переконані у тому, що тільки розгортання широкого громадського обговорення цих питань дозволить зробити крок до подолання морально застарілих підходів та уявлень про Світ та Україну, про Україну у Світі.

Запрошуючи наших читачів, авторів та експертів до нового діалогу, ми сподіваємося спільно знайти відповіді на питання, які пов’язані з перспективами участі України в процесах інтернаціоналізації, глобалізації та макрорегіональної інтеграції. Ми розраховуємо на діалог, в якому замість відтворення стереотипів, що пов`язані з ідеологією „фортеці, що в облозі”, розпочнеться обговорення глобальних проблем, які стоять сьогодні перед Україною, і визначатимуть наше майбутнє на найближчі десятиліття.

Свернуть

Стояти осторонь інтеграційних процесів, які сьогодні охоплюють всю планету, ще не вдалося жодній країні. Хочемо ми чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів, наше життя все більше підпорядковується глобалізованим ритмам, хвилям інтернаціоналізації та інтеграції. І від того, наскільки Україна зможе синхронізувати себе з процесами, які пов’язані з глобальними та регіональними вимірами, навчиться „вбудовувати” свої внутрішньополітичні плани та проекти в глобальні геостратегічні контексти залежатиме не лише конкурентоздатність економіки країни, але і умови для підтримання внутрішньополітичного консенсусу та збереження власної національної ідентичності.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Новий ізоляціонізм

Новий ізоляціонізм: Новий ізоляціонізм

Антон Бутейко, екс-посол України у Сполучених Штатах, заступник голови Української народної партії

Україна спочатку проголосила інтеграцію до ЄС, а потім розвернулася до Росії. Якраз в цьому і полягає наша закритість – замість того, аби виходити на зовнішні ринки, ми закриваємо значну частину економічних ресурсів в межах колишнього Радянського Союзу – це і є новий ізоляціонізм України.

Пане Антоне, як Ви ставитесь до глобалізації? Наскільки це явище позитивно впливає на Україну?

Глобалізація – це закономірний результат розвитку цивілізації, що несе народам як позитив, так і загрози. Вона не залежить від бажань великих чи малих країн. Держави, залежно від свого потенціалу, намагаються використати цей процес і реалізовувати у ньому свої переваги. І ми, замість посилання проклять на адресу глобалізації та Заходу, який ніби-то її породив, повинні займатися активним вивченням нових тенденцій у світі і адаптувати себе до нових викликів. Наша готовність мала б бути сформульована в новій загальнодержавній програмі розвитку України на довгострокову перспективу. На жаль, до цього часу спроби підготувати подібну програму мали чисто виборче забарвлення. Проекти готувалися тими політичними силами, що представляють позавчорашній світогляд. Вони за своєю природою і сьогодні нездатні створити таку програму. Очевидно, що з таким завданням справляться лише демократичні сили, які зможуть прийти до влади в Україні внаслідок наступних президентських та парламентських виборів. Над цим працює Українська народна партія.

Як ви оцінюєте включення України в світовий розподіл праці, світові грошові потоки і інтернаціоналізацію виробництва?

Роль України у цих процесах ще не є повністю самостійною – вона до цього часу є наслідком тої включеності, яку мав ще Радянський Союз. Участь незалежої України в інтернаціоналізації виробництва тривалий час значною мірою відбувалася за параметрами структури народного господарства СРСР. І тут слід пам’ятати, що левова частка виробництва в СРСР була пов’язана з ВПК. Причому, з стратегічних міркувань це виробництво нерідко дублювалося. На міжнародних ринках колишній Союз мав свою нішу, яка не дуже виходила за рамки підпорядкованих йому клієнтів. Відповідно українські підприємства працювали у цій ніші разом з підприємствами інших союзних республік. Тому й не дивно, що після розпаду СРСР на зовнішніх ринках нашими найбільшими конкурентами стали не західні країни, а колишні созники, в першу чергу, Росія. І чи не найбільш яскраво це було продемонстровано боротьбою за контракт на виробництво танків для Пакистану чи турбін для атомних елекростанцій в Ірані. Аналогічні речі можна говорити і про участь України у світовому розподілі праці.

Що ж до світових грошових потоків, то про якусь серйозну участь України в них говорити зарано. Вона обмежується хіба що відправкою українських капіталів в офшори, відмиванням нелегальних грошей українськими псевдоолігархами з відповідними судовими процесами та акціями ФАТФ. Бо до повноцінних олігархів світового рівня українським треба рости й рости. Це можна продемонструвати хоча б таким прикладом: під час одного з візитів українського прем’єра до США мені прийшлося організовувати для нього діловий обід за участю керівників трьох солідних американських корпорацій. Кожен з них оперував коштами, що були вп’ятеро більшими за зведений річний бюджет України. А таких корпорацій в США – тисячі. І не лише в США.

Яка з форм міжнародних відносин була використана Україною за останні 13 років – ізоляція чи інтернаціоналізація?

Не було у нас ні класичного ізоляціонізму, ні справжньої інтеграції чи інтернаціоналізації. Була специфічна українська абракадабра. На перших порах у нас не було і не могло бути реалістичної конкретної політики на зовнішніх ринках. Президент Л.Кравчук і його команда робили лише своєрідний прорив у зовнішній світ – можна сказати, що вони здійснювали розвідку боєм. Тоді ми змогли лише вийти самостійно у світ, щоб його побачити і пізнати. Адже за радянських часів українці на міжнародній арені були лише туристами. За нас усе взнавала і вирішувала Москва.

Команда, яка прийшла з Л.Кучмою, ці “розвіддані” мала, але не скористалася ними належним чином в національних інтересах України. Я бачу причину в тому, що багато провідних гравців цієї команди вийшли з військово-промислового комплексу, його найбільш закритої галузі – ракетно-космічної. Через таку “профорієнтованість” за радянських порядків вони не мали шансів побувати за кордоном, відповідно, не могли сформувати сучасного європейського світогляду. Ці люди у своїй масі не володіли європейськими мовами, а тому Росія залишилась для них практично єдиною країною, де їх могли розуміти в буквальному сенсі цього слова. Лише там вони знаходили розуміння своїх власних консервативних совково-комуністичних переконань.

З названих причин переважна частина нашої політичної еліти була ментально повністю зорієнтована на економічну систему СРСР, на російські цінності і російське, а не власне, лідерство. Впродовж багатьох років вони намагалися і зараз намагаються втиснутись в прокрустове ложе саме радянської економіки в її російському форматі. У них до сих пір зберігається ілюзія того, що ми можемо безперешкодно розвивати свої позиції на російських ринках. Така внутрішня налаштованість знаходила адекватну реакцію росіян, з геополітичних міркувань зацікавлених у відновленні свого домінувння над Україною у новому вимірі і прив’язці її до своєї орбіти. У той же час, сама Росія робила максимально ефективні кроки оновлення своєї економіки, щоб на рівних вийти на європейські ринки.

Це ми говоримо про державну політику. Але ще є незалежні агенти економічної системи – приватні компанії. Наскільки вони займають активну позицію на зовнішніх ринках?

Приватні компанії довгий час знаходились під контролем держави. Процес приватизації відбувався дуже часто непрозорими методами. Невизначеність правового статусу цих компаній сприяла тому, що їх власники намагалися працювати в “тіні”, причому під прикриттям окремих державних структур. Тому приватний капітал в Україні, часто не українського національного характеру, тривалий час був так само затиснутий в межах своєрідної “державної” ідеології. Лише в останні роки цей капітал намагається вийти за встановлені цією ідеологією межі, в результаті чого частка українського експорту на ЄС-івський ринок наблизилася до 40%.

Тобто, у нас не було послідовної політики просування державних інтересів і підтримки власних виробників на західних ринках?

А звідки у нас могла бути послідовна політика, якщо керівництво держави декларувало шлях в Європу, а реальні заходи здійснювалися у напрямку СНД. В МЗС, до якого я повернувся наприкінці 1995, існувало управління Росії і СНД, але не було окремих управлінь Європейського Союзу та НАТО. Лише пізніше під час перебування “на господарстві” в Міністерстві мені прийшлося їх створювати. В апараті Кабміну так само існували відділи Росії та СНД, в одному, за штатним розкладом, було 28 посад, в іншому – 30. Відділу Європейського Союзу так само не було.

У той же час, у країнах, керівництво яких було по-справжньому зацікавлене в євроінтеграційних процесах – у Польщі, Угорщині, та навіть в Румунії – одразу після розпаду соцсистеми створювались державні структури, які відповідали за цей напрямок. У тій же Румунії у кожному з міністерств і відомств започатковувались департаменти європейської інтеграції, до складу яких входило не менше 30 фахівців. Вони очолювались державним секретарем. У нас цього нічого не було. Та навіть зараз, створені якісь паралельні структури – при президенті, при адміністрації президента. Разом з тим, Кабмін жодного разу серйозно не розглядав хід підготовки України до вступу у Європейський Союз. Закомплексованість значної частини політичної еліти до сих пір домінує над потребами оптимального розвитку української держави та її економіки.

Який з варіантів є найбільш оптимальний для України – інтеграція до європейських структур, інтернаціоналізація економіки поза межами інтеграційних проектів, чи просто закритість від усіх?

Я є активним прибічником справжньої, а не декларованої, європейської інтеграції України. Вона несе українському народу і перспективу демократії, і нормальний економічний розвиток та процвітання, за умови наполегливої праці. І я стверджую, що тільки не дуже розумні люди можуть говорити, що нас в Європі не чекають, що нам потрібно орієнтуватися головним чином лише на євразійський ринок. Наша біда – в тому, що керівництво держави проголошує як мету інтеграцію до ЄС, а реально веде Україну під російську економічну та безпекову конструкцію. Якраз в цьому і полягає найбільша небезпека: чинна влада намагається законсервувати значну частину економічних ресурсів в межах обрізаного колишнього Радянського Союзу. Це і є своєрідний український ізоляціонізм. Тому, якщо, всупереч справжнім національним інтересам, нинішнім посадовцям, які в своїй масі не знають європейських мов, і які зорієнтовані на російський ринок, вдасться ратифікувати угоду про ЄЕП, то для українців ніякої нормальної перспективи найближчим часом не буде. А коли до влади з часом прийдуть справді демократичні сили, а це неодмінно відбудеться, то розвернути звихнуту в ЄЕП-нутий бік економіку їм буде дуже непросто. Разом з тим оптимізм вселяє те, що в Україні почав формуватися і сучасний національно зорієнтований приватний сектор, здатний мислити перспективними європейськими категоріями національних інтересів. Він ще не займає провідних державних посад, але його час прийде.

До речі, якщо абстрагуватися від влади, то українське суспільство ніколи не сповідувало ідей ізоляціонізму. Навпаки, ми намагалися вирватися назовні – і в багатьох сферах нам це вдавалося. Колись на відповідному рівні я займався тим, щоб у свій час для Радянського Союзу, а пізніше – для України отримати свій сектор у міжнародному супутниковому бізнесі. Довгий час велися переговори, щоб аерокосмічна галузь СРСР вийшла на ці ринки, але досягти згоди Заходу не вдавалося. І тільки за часів незалежності, при наполегливій і грамотній праці Києва і Дніпропетровська нам вдалося реалізувати декілька проектів і вмонтувати продукцію “Південмаша” (ракети “Зеніт”) у спільний україно-американсько-російсько-норвезький проект. Якщо застосувати голову і бажання, то ніякого ізоляціонізму не буде.

Наведу інший приклад: коли ще у складі делегації президента Л.Кравчука побував на угорському заводі “Ікарус”, то це величезне підприємство просто безпорадно лежало. В очах робітників, які тинялися в цеху без роботи, відбивалася “безнадьога”. Через декілька років, вже у складі урядової делегації В.Пустовойтенка знову відвідав це підприємство. Його не можна було впізнати: воно жило, працювало, люди демонстрували оптимізм і впевненість. Причина: прийшли десять молодих людей, які приватизували завод і вивели його на міжнародні ринки – стали експортувати мости та шасі навіть до США та Канади. Розум, вміння і бажання дають результат.

Наскільки заполітизованим є процес інтеграції, яку роль у цьому відіграє економічна доцільність?

Інтеграція не є річчю абстрактною. На жаль, в Україні вона є більше феноменом політичним, ніж економічним. Вона починається з кожного громадянина – з його здатності реалістично оцінити ситуацію та свої можливості, вміння виробляти і продавати конкурентоздатну на зовнішніх ринках продукцію. Але ще більше вона залежть від усвідомлення тих морально-етичних цінностей, які сповідуються в цивілізованому секторі Європи і світу. Інтеграція здійснюється через суб’єктів господарювання. Коли домінуюча частина еліти в державі здійснює чесну і прозору приватизацію, то це справляє свій вплив. Коли людина стає власником підприємства, а не думає, як вкрасти і втекти – приходиться думати про те, як зробити своє підприємство рентабельним. Так от наші підприємці вже почали вчитися і виходити на зовнішні ринки. Зараз майже 40 % нашого експорту йде в країни Європейського Союзу. Це і є показник нашої інтеграції, а заразом і інтернаціоналізації економіки. Вже є інтерес людей, які заангажовані на приватній власності. І тому політика буде менше впливати на наші переваги – ми будемо йти туди, де вигідніше.

До речі, певна частка росіян до недавнього часу йшла шляхом, коли економіка рухала політику. Люди, які там займаються бізнесом є національно мислячими, є націоналістами в хорошому значенні цього слова для свого народу. Вони займаються не тільки просуванням свого бізнесу, але й просуванням своєї культури і мови. У нас же цього ще немає.

У всьому світі еліта – це націоналісти. Іншої еліти бути не може, бо в протилежному випадку вона думає і захищає інтереси інших держав. Еліта повинна домагатися того, щоб про її націю, історію, культуру, мову знали у всьому світі. Візьмемо приклад угорців – вони надзвичайно довго тиснули на Україну, щоб відкрити на Варецькому перевалі знак, що тисячу років тому в цих місцях їх предки, угро-фінські племена пересувалися через Україну на територію нинішньої Угорщини. Це було одне з важливих питань у наших двосторонніх міждержавних стосунках. Те ж саме можна сказати про румунів, які хочуть відкрити тридцятиметровий пам’ятник в Чернівцях на честь перемоги Штефана Великого над поляками. От вони піклуються, щоб у кожному місці, яким можна пишатися, стояли їх пам’ятні знаки.

Тож ми маємо поставити пам’ятник Хмельницькому під Варшавою?

Такі речі потрібно робити розумно. Ми повинні завжди пам’ятати, що великі етноси намагаються знищити все, що можна у малих – перш за все, історичну, культурну і національну пам’ять. Особливо наполегливо це роблять великі імперії. Так от, згадайте історію з гетьманом Мазепою. Після поразки під Полтавою, він втік до Молдавії, де і помер. Його мали поховати в Яссах, але там правив Кантемир, який був васалом Петра Першого. Козаки боялися, що Кантемир видасть труну Мазепи на глум московському самодержцю, тому поховали його у СвятоЮріївському храмі в місті Галаці, на півдні сучасної Румунії. Тож це поховання збереглося аж до 20 століття. Але коли в середині ХХ століття в Україні з’явилися гуртки, які радянська влада називала українськими буржуазними націоналістами, то з Москви прийшов наказ знищити це поховання. Причому знищено було не тільки поховання. І храм, і пагорб, на якому він знаходився, були зрівняні з землею. От таким чином імперія знищувала символи української нації.

З чим прийшлося зусрітися мені особисто, коли лобіював встановлення памятника гетьману І.Мазепі? Один з українських міністрів сказав: “А хіба Мазепа – це та фігура, якій треба ставити пам’ятник?” Підійшов потім до знайомого банкіра, якого попросив грошей на пам’ятник, бо уряд не був готовий на цей крок. І у відповідь почув: “А разве вы не знаете, что Мазепа был предан анафеме православной церковью?” От такі у нас, на жаль, “еліти”.

А яку роль можуть відіграти ТНК у розбудові економіки України? Наскільки Україна є привабливою для них? Чи можлива поява власних ТНК?

Російські ТНК в Україні вже є. Прихід серйозних західних ТНК можливий тільки тоді, коли у нас буде нормальний інвестиційний клімат. До цього часу в Україні його не було. Ми зараз розповідаємо, що за 13 років в Україну прийшло аж 4 мільярди доларів інвестицій. Але така цифра може свідчити лише про ганьбу для України і її керівництва. Невеличка за розміром Чехія за 1 рік отримувала понад 6 мільярдів.

Чи потрібні нам іноземні інвестиції? Звичайно, краще було б, якби наші капітали не відправлялися в офшори, а працювали в Україні. Але іноземні інвестиції несуть не лише загрози та робочі місця, а й новітні технології та виробничу культуру і відносини. Без цього ми не проживемо в світі. Але цим процесом потрібно керувати, щоб не втратити ознак своєї національної ідентичності та державності. Приходом ТНК потрібно уміло розпорядитися на національному рівні, щоб не трапилося так, що ми будемо загарбані великим капіталом. Подивіться на компанію “Лукойл” чи “ТНК”, які проковтнули вже масу речей в Україні, та й не тільки у нас. От послухайте ФМ-ефір і почуєте, що там немає жодного слова українською мовою, то ви зрозумієте, що таке ТНК, неконтрольовані національною державою.

А чи можуть українці спромогтися на власний культурний проект?

Якщо у нас з’явиться критична маса національних бізнесменів, які не будуть розраховувати на те, що вони нахапають грошей і втечуть, тоді у нас будуть свої справжні культурні проекти.

Які перспективи України в міжнародній економічній системі?

Україна є об’єктом політики великих держав, таких як США, Росія та ЄС. І ми маємо фахово захищати свої національні інтереси. Як це робити: прикладів – безліч. Заради національних інтересів Польщі, Кваснєвський не побоявся тривалий час тримати всю Європу в напрузі. Якщо в Україні появиться національне політичне керівництво, яке буде рухати нас до Європи, то наші перспективи хороші, якщо ж до ЄЕП, то в історичному контексті можна очікувати перспективу нульову.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Ернст Заграва, економіст-аналітик, автор книги "Глобалізація і нації"

Україні потрібно знайти новий, виключно свій шлях

Владимир Бревнов, экономист

Экспансия культуры – средство сохранения монополии в интегрированном мировом хозяйстве

Сергій Максименко, директор Інституту регіональних та євроінтеграційних досліджень „ЄвроРегіо Україна”

„Невизначеність з вибором напрямку інтеграції є вкрай загрозливою”

Ростислав Павленко, директор програм Школи політичної аналітики при НаУКМА

“Пропорційність інвестицій – одна з умов рівноправної інтеграції”

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні

„Україна може стати ристалищем”

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Мы должны пробиваться на внешние рынки

Инна Богословская, президент фонда «Вече Украины», президент консалтинговой фирмы «Пруденс»

Глобализация для Украины: проникающий нейтралитет и смена элит

Олег Зарубінський, народний депутат, перший заступник Голови Комітету з питань Європейської інтеграції

„Європейський Союз потрібен Україні значно більше, ніж Україна ЄС”

Илья Пономарев, директор Центра новых технологий ИПРОГ (Россия).

За глобализацию равных возможностей

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

На тлі фінансової кризи національні ринки будуть закриватися

Олексій Плотніков, доктор економічних наук, професор, завідувач відділу міжнародних валютно-фінансових відносин Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Вплив глобалізації на Україну швидше негативний

Евгений Минченко, генеральный директор аналитического агентства «Нью Имидж» (Москва)

С процессами интеграции нельзя торопиться

Володимир Сіденко, директор економічних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова

Україна задіяна в глобалізації асиметрично

Ярослав Жалило, кандидат экономических наук, первый заместитель директора НИСИ

„Діяльність транснаціональних компаній може реально пожвавити роботу нашої економіки”

Кагарлицкий Борис Юльевич, Директор Института проблем глобализации (Москва)

Нынешнему рыночному порядку будет положен конец

Валерій Новицький, заввідділом зовнішньоекономічних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин

„Україні було б корисніше бути автаркічною країною, ніж настільки безглуздо відкритою, як зараз”

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

„Рівень залученості України до глобальних процесів не відповідає її об’єктивному потенціалу”

Ігор Бураковський, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій

Переваги потрібно реалізовувати в реальній конкурентній боротьбі

Тантели РАТУВУХЕРИ, кандидат политических наук, политолог

Суть глобализации в глобальном мышлении

Александр Литвиненко, заместитель директора Национального института стратегических исследований

Нас уже интегрируют, а куда - не спрашивают

Вадим Карасев, политолог, лидер партии «Единый центр»

Кто получит глобализационный дивиденд?

Александр Пасхавер, президент Центра экономического развития.

Борьба за статус

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,211