В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Стояти осторонь інтеграційних процесів, які сьогодні охоплюють всю планету, ще не вдалося жодній країні. Хочемо ми чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів, наше життя все більше підпорядковується глобалізованим ритмам, хвилям інтернаціоналізації та інтеграції.

Попри всю відірваність значної частнини української економіки від глобальних ринків та автаркічність економічної поведінки уряду й національного капіталу, Україна змушена більш активно шукати відповіді на виклики глобалізації (вступ до СОТ, доступ до міжнародних ринків капіталів), вирішувати дилему про те, кому врешті-решт „делегувати” частину економічного суверенітету - Росії з її проектом ЄЕП чи об`єднаній Європі, що розширюється, напрацьовувати національну модель співпраці та взаємодії з транснаціональним капіталом.

І уряд, і корпоративний сектор в Україні лише починають розуміти, що здатність синхронізувати себе з процесами, які пов’язані з глобальними та регіональними вимірами, вміння „вбудовувати” свої внутрішньополітичні плани та проекти в глобальні геостратегічні контексти визначає не лише конкурентоздатність економіки країни, але і створює умови для підтримання внутрішньополітичного консенсусу та збереження власної національної ідентичності.

Зазначені питання є актуальними сьогодні для України як ніколи. Адже ні держава, ні бізнес, ні українське суспільство ще не готові до того, щоб продемонструвати сеанс „одночасної гри” на майданчиках, на яких діють принципово різні правила: на традиційних театрах геополітичної гри, у багатовимірному простірі геоекономіки, у світі геокультури. Врешті, застарілі уявлення про національно-державну іділію в умовах кризи „міжнародного порядку” стають просто небезпечними, оскільки можуть призвести Україну до „шоку глобалізації”.

У той же час, навряд чи можна серйозно говорити про осмислену участь України в інтеграційних проектах (ЕС чи ЄЕП). Ні серед політичної еліти, ні в суспільстві в цілому досі немає відповіді на питання – а навіщо Україні взагалі входити в те чи інше інтеграційне об`єднання. Замість реального визначення у багатовимірному світі нових загроз та можливостей, Україна і далі блукає „у трьох соснах”:

  • І влада, і опозиція намагаються залучити зовнішньополітичних гравців на поле внутрішньополітичної конкуренції, нехтуючи при цьому національними інтересами і звужуючи „коридор можливостей” для країни в майбутньому;
  • Продовжується самовиснаження у боротьбі за східний та західний вектор економічної інтеграції, в той час коли обидва вектори є лише похідними від включення країни в процеси інтернаціоналізації та глобалізації;
  • Перехід від економічної автаркії, що була обумовлена специфікою первинного накопичення капіталу, до фронтальної інтернаціоналізації всіх сторін життєдіяльності держави, економіки, соціуму, наполегливо підмінюється вибором між „Сходом” та „Заходом”.

Нарешті, на 12 році незалежності, ні у держави, ні у політичних сил, що представлені у парламенті немає цілісної стратегії розвитку України у світі, стратегії яка б не тільки декларувала, але й пропонувала технології ухвалення та проведення послідовної та прогнозованої зовнішньої політики. Нажаль, з цих питань навіть відсутня змістовна та побудована на аргументах, а не на передвиборчих ідеологемах загальнонаціональна дискусія.

Ми переконані у тому, що тільки розгортання широкого громадського обговорення цих питань дозволить зробити крок до подолання морально застарілих підходів та уявлень про Світ та Україну, про Україну у Світі.

Запрошуючи наших читачів, авторів та експертів до нового діалогу, ми сподіваємося спільно знайти відповіді на питання, які пов’язані з перспективами участі України в процесах інтернаціоналізації, глобалізації та макрорегіональної інтеграції. Ми розраховуємо на діалог, в якому замість відтворення стереотипів, що пов`язані з ідеологією „фортеці, що в облозі”, розпочнеться обговорення глобальних проблем, які стоять сьогодні перед Україною, і визначатимуть наше майбутнє на найближчі десятиліття.

Свернуть

Стояти осторонь інтеграційних процесів, які сьогодні охоплюють всю планету, ще не вдалося жодній країні. Хочемо ми чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів, наше життя все більше підпорядковується глобалізованим ритмам, хвилям інтернаціоналізації та інтеграції. І від того, наскільки Україна зможе синхронізувати себе з процесами, які пов’язані з глобальними та регіональними вимірами, навчиться „вбудовувати” свої внутрішньополітичні плани та проекти в глобальні геостратегічні контексти залежатиме не лише конкурентоздатність економіки країни, але і умови для підтримання внутрішньополітичного консенсусу та збереження власної національної ідентичності.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Україні потрібно знайти новий, виключно свій шлях

Україні потрібно знайти новий, виключно свій шлях: Україні потрібно знайти новий, виключно свій шлях

Ернст Заграва, економіст-аналітик, автор книги "Глобалізація і нації"

"Ми не маємо права забувати те, що нинішній час – це час гігантських корпорацій, а приватизація – це процес знищення наших великих корпорацій і перетворення їх на маленькі приватні олігархічні “фірмочки”. В наших умовах – широкомасштабна приватизація – це процес, що відкидає нас (і вже відкинув) у початок 20-го століття"

Як Ви оцінюєте включеність України у міжнародний розподіл праці, світові грошові потоки і інтернаціоналізацію виробництва?

Якщо вийти за межі колишнього Союзу, то Україна не включена міцно у жодну ланку міжнародних економічних зв’язків. Ті зв’язки, що є, найчастіше можуть розглядатися або як спорадичні, або як не суттєві у світовому масштабі.

Яка з форм міжнародних відносин – ізоляціонізм чи інтеграція та інтернаціоналізація була використана Україною протягом останніх 13 років? Яка перспектива подальшого розвитку саме цього вибору України?

На це питання відповісти важко однозначно. Начебто була воля відкритися і навіть розчинитися у світовій економіці. Але капітал ззовні не захотів приходити. Внутрішні процеси перешкоджали цьому. Обвальна приватизація не лише дезинтегрувала і послабила українську економіку, вона ще й відштовхнула потенціальних капіталовкладників. Відштовхнула тими процесами, що були розбуджені цією приватизацією – боротьбою і нищенням одне одного різними угрупуваннями. Навіть зараз соціально-економічні сили, що приватизували державний потенціал, а отже і владу, гризуть не лише один одного, а й кожного, хто приходить на українській ринок. Звідси й стіна, що реальності стоїть перед західним бізнесом. Зрештою, наша держава тихо ставить палки в колеса іноземному капіталу.

Звідси, два можливі варіанти розвитку подій. Перший – держава все ж таки намагається регулювати економічні процеси в країні. У цьому випадку, не маючи достатньо сил для впровадження своїх рішень у життя, вона залишає своїх чиновників наодинці з реальними економічними потугами, що постали на уламках колишньої державної потуги – на приватизованих національних підприємствах. Чиновники, в цьому випадку, створюють сприятливі умови окремим економічним гравцям, при цьому вимагаючи певний податок на свою особисту, а не державну користь. Останнє свідчить про те, що держава ослаблена настільки, що вже не спроможна контролювати власний апарат, не кажучи, вже про що-небудь поза ним.

Другий шлях – держава просто усувається і дозволяє все. Наприклад, знищується прогресивна шкала податків (це ж звичайно не на користь населенню, чи дрібному бізнесу, це на користь великим компаніям), або відміняються інші регуляції і правила, які не було можливості контролювати і проводити у життя.

Чи погодитесь Ви з твердженням, що Україна відстоювала ізоляціонізм в економіці, тоді як активно протистояла ізоляціонізму в політичних відносинах?

Як я вже зазначив, і в економіці, як і в політиці, була воля політиків вийти з ізоляції, але реальні дії суперечили меті – приватизація великих підприємств перешкоджала декларованій меті. За невдачами в економічній інтеграції слідували і політичні невдачі. Не дивлячись на усю ганьбу, якою ми себе покрили, підтримавши американську агресію, ми все-одно не дістали бажаних дивідендів. І це також через ту саму причину – Україна не є об’єктом великого інтересу американських корпорацій, а отже і американської політики. До того ж вона економічно і політично послаблена, а тому вона не є інтересом американських політиків, хіба що в певні моменти загострень відношень з Москвою.

Наскільки життєздатними є інтеграційні утворення, в основі яких лежать політичні, а не економічні передумови?

Це неоднозначно. Політичні передумови можуть і доповнювати економічні. Взагалі треба пам’ятати, що світ глобалізувався вже давно – наприклад через зв’язки метрополії з домініонами, які зв’язували, скажімо, Британію, Австралію, Індію та Беліз. Тоді виникали економічні зв’язки, що були накинуті політичною волею. Але і після того як ця політична воля зникла, економічні зв’язки продовжують функціонувати.

Наскільки перспективним для України є інтеграція в одну з вже існуючих структур – ЄС або ЄЕП?

За наявних умов (вищеописаних) входження у ЄС є проблематичним. Європейські корпорації не зацікавлені у вході на наш ринок, а отже не здійснюють тиску на уряд. Уряди європейських держав, у свою чергу, не зацікавлені, бо бачать проблеми у пересуванні великих мас нашого населення на їхні території у випадку зняття кордонів. Незадоволення громадян цих країн міграційними процесами стає все більшою проблемою і суттєвим питанням виборів.

З іншого боку, правила ЄС передбачають допомогу відсталим країнам. Україна, що постала (між іншим звичайно) і на небажанні ділитися з іншими республіками (мовляв, Москва все вивозить, Середня Азія – дотаційна за наш рахунок тощо), мусить розуміти, що вона тепер розраховує на місце Середньої Азії в ЄС. Але інші країни, так само, як Україна свого часу, не хочуть за свій рахунок робити чиєсь життя кращим. Таким чином, європейські уряди мають негативний вектор тиску на себе стосовно України, і він не компенсується ніяким позитивним тиском. Сумарний вектор, зрозуміло, – негативний.

Що стосується ЄЕП, то туди нас кличуть (позитивний вектор). Але, 1) ми маємо багатий від’ємний досвід спілкування з Росією, 2) Росія не може нас нагодувати, як це може зробити потенційно Європа, 3) Росія недемократична і не здатна дати нам імпульс в цьому напрямку. Це ті міркування, що задають нам негативний вектор стосовно Росії.

Але ми маємо не менш гіркий досвід взаємовідносин і з Європою. Варто лише згадати останню війну з Німеччиною (до союзу з якою нас фактично кличуть, коли кличуть в ЄС). Можна згадувати і далі вглиб історії.

Нарешті, постає ще ряд важливих питань, на які не можна відповісти тут коротко. Ми можемо бути зрусифіковані остаточно (але чи не несе нам глобалізація американізацію?), ми можемо бути поглинуті економічно (а чи не будемо ми поглинуті економічно, скажімо, ФРН?).

Ми мусимо визначитися з пріоритетами, що важливіше для нас – демократія чи добре життя? Добре життя чи сильна нація? На жаль, досягнення цих цілій (в нашому конкретному випадку) неможливе, якщо йти однією дорогою. Тут треба обирати. І відповідь буде залежати від того, що ми визначимо як пріоритет. Намагання довести, що шлях до всіх трьох цілей лежить в одному напрямку, були фальшивими від самого початку і тим більше виглядають фальшивими тепер після 12 років зусиль.

Який з інтеграційних проектів залишає для нас більше можливостей для маневрів?

В союзі з Заходом ми безперечно об’єкт, в союзі зі Сходом можемо стати об’єктом, але можемо бути і суб’єктом за наших цілеспрямованих зусиль. Захід таких шансів нам не дає. Отже, якщо ми хочемо бути суб’єктом, самостійною нацією, то єдина імовірність досягнути цього – в ЄЕП. І лише в тому разі, якщо ми спроможемося відбудувати (чи тепер вже побудувати нові) наші національні великі корпорації. Тобто, якщо ми зможемо відбудувати (побудувати) осередки економічної потуги, за допомогою яких, як танковими колонами, ми могли б розпочати завоювання східного ринку. Завоювавши його, можна і на Захід подивитися – тоді можна і з ним силами мірятися. А без того – вихід на західний ринок є цілковитою здачею території і її ресурсів. Наші приватні підприємства надто слабкі навіть для завоювання східного ринку, що вже казати про західний.

Зрештою, якщо Росія в нас зацікавлена, треба висувати умови – українська освіта у всіх колись українських районах Росії, безкоштовні українські підручники для України – як слабеньке відшкодування всього раніше заподіяного лиха тощо. Все це поряд з розумними економічними умовами.

Якщо ж ми продовжимо неоліберальний шлях, якщо ми не дамо “відкат” приватизації, то ЄЕП виглядає гіршим варіантом. Тоді ми не одержимо ні милостині від Заходу, ні поштовху до демократії, ні гордої нації.

Таким чином ЄЕП може бути як кращим, так і гіршим варіантом від Західного напрямку. Він буде залежати і від нашого бажання, і від нашої спроможності. І тут важливим є те, що це буде виглядати як боротьба за успіх, а не очікування подачки.

В разі правильного впровадження, ЄЕП може стати шляхом будівництва гордої нації і доброго рівня життя для цієї нації. Однак є дивним, що націоналісти відкидають такий шлях з порогу. Чи не головним аргументом є те, що Росія схильна до азіатського насилля і Чечня є підтвердженням цього. В той же час ці самі націоналісти (духовні спадкоємці або терористів-оунівців, або терористів-радянських партизан – те, що складає нашу гордість, на зразках чого ми вчимо нове покоління в школах) засуджують тероризм по всьому світі і схвалюють американську агресію у всіх кінцях світової кулі. Ми ще й війська у Ірак відправили. А один з керівників Руху поїхав у США і прохає їх поставити на вид Україні, що вибори мусять бути демократичними. Мало того, що думка недомовлена (а що буде в іншому випадку?), сам факт добровільного приїзду на килим у Вашингтон, навіть без виклику, принижує нашу націю. Націоналісти проплакали всі очі про приниження української нації, а тепер заходилися виховувати її ось такими зразками гідної поведінки.

Хоча нинішній режим, що призвів до панування олігархії доброго слова не вартий, але й боротьба проти нього не мусить вестися будь-якими засобами. Ми знову приводимо половців на Русь. І хто гірший – поганий князь, чи борці проти нього, що тягнуть на її землю орду – невідомо.

Повертаючись до питання – західний шлях ніяк не може розглядатися будь-яким націоналістом як само собою зрозумілий. Це інерція вчорашнього, ще прорадянського, мислення (США – утілення добра, Росія – імперія зла).

Варто облишити примарні сподівання, що хтось прийде і заходиться нас годувати лише з тої причини, що ми віддані ідеям демократії-лібералізму. Це працювало раніше, поки ми не пішли шляхом неолібералізму, а тому були сильними. Тоді вони були готові нас годувати, щоб ми їм не загрожували. Але чим більше ми просувалися цим шляхом, тим більше слабішали і тим більше ставали простими нахлібниками в очах громадян Заходу.

Яку роль для економічного розвитку України могло відіграти зростання кількості ТНК, які працюють в Україні? Чи можна уявити, що прихід ТНК на нашу територію буде більш дієвим стимулом для розвитку української економіки, ніж участь в інтеграційних проектах?

Прихід ТНК і є інтеграційним процесом. Ми не зможемо відбудувати великі національні дійові корпорації без іноземних капіталовкладень. Їх було б розумно досягати 1) продажем іноземним ТНК деяких об’єктів, що їх цікавлять, 2) одержанням податків від тих ТНК. Зрештою можна зацікавлювати і прямі капіталовкладення в національні корпорації, з умовою утримання за державою 51 % акцій. Все це мусить бути цілеспрямований, продуманий і, як би це не подобалося багатьом, планований процес. Продаж певних стратегічних об’єктів західним відомим компаніям ще вигідна і тим, що такі дії не збільшують потужність внутрішніх олігархів, які б невідворотно стали їхніми власниками в протилежному випадку (а отже ще більше посилили б свою владу в країні).

Зрештою, західні корпорації показували б зразки організації справи. Спеціалісти, що попрацювали б на таких корпораціях могли б переходити у вітчизняні компанії і приносити туди новий досвід (тоді не треба за ним їздити у тридев’яті землі). Зрештою, прихід західного капіталу склав би противагу проникненню російського капіталу.

Все це має сенс лише за умови, що нам потрібний іноземний капітал для будівництва своєї зброї – великих національних корпорацій (дивіться мою книжку “Глобалізація і нація”). Інакше прихід західних корпорацій тягне за собою ситуацію, коли ці ТНК стають осередками, які вибудовують свої ієрархії вже з підпорядкованих компаній. Тобто, в такому разі цей шлях є просто капітуляцією і американізацією нації, замість русифікації. Чому той хто виступає за американізацію, гордо називає себе націоналістом? Лише на тій підставі, що вони проти русифікації?

І ще, нашим компаніям мусить бути даний час на те, щоб пристосуватися до іноземного тиску. Отже вхід іноземних ТНК мусить відбуватися поступово. Тому надзвичайно незрозумілою є гонитва України з вступом у СОТ. Це просто мода чи нерозуміння наших інтересів. Членство у СОТ унеможливить регуляцією нашою державою іноземного тиску, а отже не дасть розквітнути вітчизняним компаніям.

Чи можлива на даному етапі поява власних українських ТНК?

Чому вона може бути не можливою? Все залежить від волі нації. Якщо націю задовольняє влада олігархів, або іноземного капіталу, якщо нація не хоче чинити зусиль, щоб жити самостійно, то тоді звичайно неможлива. Поява приватних українських ТНК у ключових технологічних областях викликає сильний сумнів. А це вже є першою підставою для цілеспрямованого утворення саме державних корпорацій.

Наскільки ефективною може бути робота державних корпорацій? Як показує практика, українським підприємствам у державній власності бракує адекватного менеджменту. Тож наскільки Ваша концепція великих державних корпорації є прийнятною для українських умов? Наприклад, АНТК Антонова, майже щороку анонсує нову модель літака, але ще жодну не запустив у серійне виробництво.

АНТК Антонова не вистачає фінансування. Це і є приклад можливої успішної національної корпорації. Як приватне підприємство, вони, не дивлячись на весь свій потенціал, не здатні вийти у світові лідери. Правда, вони можуть притягнути іноземні капіталовкладення. Але, з одного боку, це шлях посилення якогось внутрішнього клану, який одержить власність на цю компанію, з іншого, – за розширення іноземної бази капіталовкладників, ця компанія втратить риси української, і, можливо, взагалі стане філіалом якоїсь іноземної ТНК. Тоді вона стане випускати скажімо Боїнги, на тиху радість нашим націоналістам. Тактика солідаристської держави – підтримувати перспективні національні підприємства за рахунок самої ж нації – підтримка йде з загальнонаціональних податків. Це не підтримка підприємства на плаву, це спроба цілою нацією вивести свої флагмани у море глобальної економіки. Коли вони вийдуть в те плавання і завоюють плацдарми на чужих територіях (стануть нашими ТНК), тоді вони відшкодують все вкладене в них. Простіше кажучи, якщо Антонівці, будучи національною компанією, примусять Боїнг працювати на себе (зроблять своїм філіалом), то від цього виграє вся Україна (це приклад, а не обговорення реальних планів). Виграє від цього і українська нація, гордість якої за своє літакобудування, за свою економіку зросте, а отже зросте і самоповага (і це буде доповнено зростанням рівня життя, викликане тими прибутками, що компанія буде перерозподіляти на користь своєї штаб-квартири від своїх філіалів).

Саме так, до речі, обстоїть справа і на Заході. Скажімо, канадській і бразильській уряди зчепилися у суперечці через конкуренцію своїх літакобудівних компаній. Кожний звинувачує іншу сторону у державній допомозі своїм компаніям, але відмовляється припинити допомогу власній компанії. Правда, там випадок дещо іншій, компанії їхні – приватні. В такому випадку, звичайно, завжди один клан може обурюватися, чому держава допомагає підприємству іншого клану за рахунок податків з нашого клану? Цього питання не виникає, коли підприємства є національними.

Управління державними підприємствами нічим принципово не відрізняється від керівництва приватними підприємствами. Утримання державних підприємств – це свідомий вибір нації, бо скрізь і завжди вистачає охочих прибрати їх до рук. На Заході знаходимо чимало прикладів, коли збанкрутілі, але потрібні для функціонування національної економіки підприємства, націоналізувалися, ставилися державою на ноги, а тоді з’являвся тиск (якого перед тим не було) про необхідність приватизувати ці (вже ефективні) підприємства. Що часто і робилося. До того ж, протягом 20-го століття, державні компанії стали вже об’єктом й ідеологічних атак з боку тих, хто вбачав в них проникнення тихою сапою комунізму в західні системи.

Є повідомлення, що нинішня влада вже робить кроки у потрібному напрямку. Наприклад, Кабінет міністрів планує створити національні компанії в електроенергетиці, сільськогосподарському машинобудуванні, авіабудуванні і виробництві титану. Деякі політичні сили в Україні вже вписали солідаризм у свої програмні документи, що радує. Тепер ще б почати реальну боротьбу за нього.

Пане Ернсте, яку перспективу для України Ви бачите в глобалізованому світі?

Ми самі були повитухами народження нашої України. Ми підкидували її високо на руках і мріяли про те, що вона зможе, чого вона досягне...

Чому ми сьогодні штовхаємо її у чорнороби то до Берліну, то до Москви? Гідність людини – хоча би в тому, щоб не гнутися перед начальством. І як найменше позитивом минулого було те, що в нашому народі не було ні запопадливості перед світовим начальством – США, – ні тремтіння в колінях перед їхньою могутністю. За це нас хоча б поважали. Тепер, коли ми вистоюємо в коридорах Вашингтону, чекаючи на аудієнцію і прохаємо всесвітнього начальника вплинути на Україну, що ми виховуємо? Чому плачемо, що “хохли самі себе не поважають”?

Краще заходимося будувати свою світову корпорацію, чи світову імперію (з якого боку дивитися). Ми можемо піти на Схід і можемо бути поглинені там сильнішим партнером. І тоді Польща та Литва сміятимуться з нас – вони цей час і пили, і їли, і навіть грошенят на власний супутник нагромадили. Але ми можемо підім’яти розрізнені приватизовані компанії Росії, що гризуться між собою та з урядом і прийти в Європу могутнім велетнем. І тоді Польща і Литва, що просто змінили одного хазяїна на іншого, не менш охоче знайдуть собі місце в ієрархії, що будемо творити ми. Чи не варто це того, щоб спробувати? Ми хочемо бути в Європі чорноробом чи мати право рішучого голосу?

Для чого ми повстали на цій землі? Який сенс нашого відродження?

Інша справа реальність таких проектів – мало того, що треба зламати опір внутрішніх олігархів, нам ще треба пройти через недовіру Заходу до наших реформ. Але пам’ятаймо – ті ж самі США стали великими лише завдячуючи своїй революції, тому, що вони пішли не загальноприйнятим тоді шляхом, а знайшли виключно свій. Якщо ми не знайдемо виключно нашого нового шляху, нам назавжди залишатися чорноробами, чи то в Заходу, чи у Сходу.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Бревнов, экономист

Экспансия культуры – средство сохранения монополии в интегрированном мировом хозяйстве

Сергій Максименко, директор Інституту регіональних та євроінтеграційних досліджень „ЄвроРегіо Україна”

„Невизначеність з вибором напрямку інтеграції є вкрай загрозливою”

Ростислав Павленко, директор програм Школи політичної аналітики при НаУКМА

“Пропорційність інвестицій – одна з умов рівноправної інтеграції”

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні

„Україна може стати ристалищем”

Антон Бутейко, екс-посол України у Сполучених Штатах, заступник голови Української народної партії

Новий ізоляціонізм

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Мы должны пробиваться на внешние рынки

Инна Богословская, президент фонда «Вече Украины», президент консалтинговой фирмы «Пруденс»

Глобализация для Украины: проникающий нейтралитет и смена элит

Олег Зарубінський, народний депутат, перший заступник Голови Комітету з питань Європейської інтеграції

„Європейський Союз потрібен Україні значно більше, ніж Україна ЄС”

Илья Пономарев, директор Центра новых технологий ИПРОГ (Россия).

За глобализацию равных возможностей

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

На тлі фінансової кризи національні ринки будуть закриватися

Олексій Плотніков, доктор економічних наук, професор, завідувач відділу міжнародних валютно-фінансових відносин Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Вплив глобалізації на Україну швидше негативний

Евгений Минченко, генеральный директор аналитического агентства «Нью Имидж» (Москва)

С процессами интеграции нельзя торопиться

Володимир Сіденко, директор економічних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова

Україна задіяна в глобалізації асиметрично

Ярослав Жалило, кандидат экономических наук, первый заместитель директора НИСИ

„Діяльність транснаціональних компаній може реально пожвавити роботу нашої економіки”

Кагарлицкий Борис Юльевич, Директор Института проблем глобализации (Москва)

Нынешнему рыночному порядку будет положен конец

Валерій Новицький, заввідділом зовнішньоекономічних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин

„Україні було б корисніше бути автаркічною країною, ніж настільки безглуздо відкритою, як зараз”

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

„Рівень залученості України до глобальних процесів не відповідає її об’єктивному потенціалу”

Ігор Бураковський, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій

Переваги потрібно реалізовувати в реальній конкурентній боротьбі

Тантели РАТУВУХЕРИ, кандидат политических наук, политолог

Суть глобализации в глобальном мышлении

Александр Литвиненко, заместитель директора Национального института стратегических исследований

Нас уже интегрируют, а куда - не спрашивают

Вадим Карасев, политолог, лидер партии «Единый центр»

Кто получит глобализационный дивиденд?

Александр Пасхавер, президент Центра экономического развития.

Борьба за статус

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,076