В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

В демократических обществах выборы представляют собою элемент развития, дают возможность менять закостенелые общественно-политические устои с определенной периодичностью, а также по мере необходимости. В результате этого, появляется возможность корректировать или углублять в необходимом направлении стратегический курс страны, а в крайнем случае – и кардинально обновлять его. Украина же с каждым избирательным циклом вместо того, чтобы найти ответ на простые вопросы – Что нужно стране для развития? Что мешает переломить укоренившийся тренд постоянного падения? – наступает на одни и те же грабли выборов без выбора.

Предвыборная гонка началась. В ближайшие три месяца мы будем слышать только о «Прекрасном Далеко», которое нам будут обещать все без исключения кандидаты в президенты. Но вот парадокс – избиратели-то уже ничего не ждут, и мало кто верит в какие-либо серьезные политические изменения. «Раскол Украины», «вопросы языка», «проблемы Черноморского флота», впрочем, как и геополитического выбора, – в целом все меньше трогают людей. Люди опасаются лишь дальнейшего ухудшения экономической ситуации и потери возможности кормить свои семьи.

Именно поэтому мы хотели бы предложить нашим читателям пристально взглянуть на повестку дня этих выборов сквозь призму ожиданий избирателей. Насколько они коррелируют между собою? И не отсюда ли фиксируемый социологами скепсис и желание голосовать «против всех», которого не было на предыдущих выборах?

Все большего внимания заслуживает взвешенная оценка произошедшего за 2004–2009 годы. В Украине, где в последнее время «верхи» и «низы» утратили какую-либо связь, политики забыли о таком понятии как ответственность, демократические свободы либо открыто попираются путем манипуляций с законодательством на самом высоком уровне, либо их содержание выхолащивается путем доведения до абсурда ситуаций, требующих моральных оценок общества.

При этом все 5 прошедших лет мы наблюдали, как корабль украинской экономики терял управление, а функционирование социальной инфраструктуры приходило в упадок, зачастую превращаясь в угрозу для жизни людей.

Поэтому мы и предлагаем обсудить на страницах нашего Интернет-журнала, что же произошло с Украиной за последние 5 лет, чтобы понять: где мы находимся, куда нам двигаться дальше, и что будет с нашей страной в ближайшие пару-тройку лет.

Еще один парадокс нынешней предвыборной гонки состоит в том, что целенаправленно создается впечатление, что грядущие выборы – это выход из сложившейся ситуации в стране. Вот выберем правильного кандидата и решим все наболевшие вопросы. Будет хороший, правильный президент, он и управлять страною будет с чувством, с толком, с расстановкой…

Ан, нет! Все нынешние кандидаты кричат о том, что нужны изменения и прочее, но при этом никто из них на самом деле провести их не способен. Ибо в той политической системе, которую реформировали да не дореформировали, украинский президент не может управлять всем, – у него для этого просто нет полномочий. Сегодня функция президента – контролировать. Как гарант Конституции он контролирует и еще иногда вмешивается в те вопросы, в которые ему позволяет вмешиваться Конституция.

Эти выборы не являются Рубиконом для Украины еще и потому, что их результаты – промежуточные; они так или иначе будут корректироваться уже в ближайшем будущем. Даже чувство политического самосохранения нашей элиты не подсказало ей необходимости проведения в 2004–2009 гг. ряда реформ, которые объективно были бы полезны для всей страны. Теперь же отказ от проведения этих реформ уже в ближайшее время, как раз после президентских выборов, гарантирует повторение очередного кризиса законодательной и исполнительной власти.

Другими словами, президентские выборы 2010 года получат продолжение в последующих досрочных парламентских выборах, или, в крайнем случае, в выборах в местные органы самоуправления, запланированные на май 2010-го. А еще политическая борьба сосредоточится вокруг изменений в Конституции, которые, как декларируют заинтересованные лица, должны будут создать сбалансированную систему власти, тем или иным образом интегрирующую все основные политические силы на общегосударственном уровне, и максимально высвободят инициативу на уровне местном.

В демократических обществах выборы представляют собою элемент развития, дают возможность менять закостенелые общественно-политические устои с определенной периодичностью, а также по мере необходимости. В результате этого, появляется возможность корректировать или углублять в необходимом направлении стратегический курс страны, а в крайнем случае – и кардинально обновлять его. Украина же с каждым избирательным циклом вместо того, чтобы найти ответ на простые вопросы – Что нужно стране для развития? Что мешает переломить укоренившийся тренд постоянного падения? – наступает на одни и те же грабли выборов без выбора.

Элита – лишь отражение общества, которым она правит. Несмотря на брутализацию политики – коррупционные, алкогольные, «артековский» и прочие скандалы – вряд ли стоит идеализировать и народ. Да, люди сегодня переживают свои кризисы и катастрофы. Все чаще можно встретить очень тревожные сигналы: по разным оценкам, от 15 до 26 млн. граждан Украины живут за чертой бедности, в условиях раздвоения морали, кризиса базовых социальных институтов. Это выражается в тотальной беспризорности, массовой миграции, деморализации широких слоев населения. Такие процессы создают условия для новых социальных конфликтов, более острых и более сложных, чем те, которые мы наблюдаем в политической сфере, а выборы могут оказаться недостаточным инструментом для того, чтобы избежать социальных взрывов в Украине. Когда народ не ждет ничего хорошего, мало кто из политиков способен обмануть его ожидания.

Так какой все-таки выбор ожидает наше общество? И что принесут ему предстоящие выборы? И когда у Украины, наконец, появится шанс сделать достойный выбор?

Свернуть

В демократических обществах выборы представляют собою элемент развития, дают возможность менять закостенелые общественно-политические устои с определенной периодичностью, а также по мере необходимости. В результате этого, появляется возможность корректировать или углублять в необходимом направлении стратегический курс страны, а в крайнем случае – и кардинально обновлять его. Украина же с каждым избирательным циклом вместо того, чтобы найти ответ на простые вопросы – Что нужно стране для развития? Что мешает переломить укоренившийся тренд постоянного падения? – наступает на одни и те же грабли выборов без выбора.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Новий президент має сказати правду стосовно положення в країні

6 ноя 2009 года

Перед тим, як говорити про значення нинішніх президентських виборів, порядок денний наступного президента та інші речі, давайте зробимо підсумок того, що відбулося за останні п’ять років. Які наші втрати, і які надбання?

Що стосується втрат, то вони очевидні, і ми про них дуже багато говорили. Це нереалізованість тих програм, які декларувались під час так званої помаранчевої революції: злам неототалітарного суспільства, розбудова реальної незалежності, створення ринкової економіки. Найбільшим негативом, і це я хочу особливо відзначити – є дискредитація національної ідеї.

Майдан і прихід Ющенко був пов`язаний фактично з ідеєю національно-визвольної боротьби, з ідеєю поступового переходу від продовження розпаду геополітичного простору колишнього Радянського Союзу, який триває і зараз, реально загрожуючи збереженню нашої територіальної цілісності, і використання накопичених попередніми поколіннями по кримінально-тіньовим схемам ресурсів, до реального націєтворення, що зокрема передбачало обіцяне Ющенком створення додатково п’яти мільйонів робочих місць.

І питання не тільки в тому, що це національне відродження не відбулось, а в тому, що дискредитована сама національна ідея відродження через консолідацію всіх здорових сил суспільства навколо ідеї порятунку української державності. Тобто фактично коли комуністи говорять про те, що не спрацював націонал-демократичний проект, то вони помиляються – справжнього націоналізму, націоналізму в тому сенсі, як його розумів де Голль або Роберт Кеннеді, якому належить знаменитий вислів сказаний під час інавгураційної промови «не запитуй, що дала тобі батьківщина, запитай себе, що ти дав батьківщині», в Україні не має і фактично не було спочатку формально отриманої незалежності, яку потрібно було ще вибороти. І це дуже небезпечно, тому що насправді без сучасного типу націоналізму, націоналізму екзистенційного, з особистісним баченням тієї чи іншої території, не просто як сфери реалізації власних економічних інтересів, а з точки зору реалізації свого творчого «я» у консолідованій спільноті не може відбутися ані подолання кризи, ані виживання в умовах глобальних проблем сучасності, ані вступ до Європи.

Майбутнє, на мій погляд, пов’язане зі створенням новітніх геополітичних союзів, де буде панувати не імперсько- глобалістська, навіть не гегемоністська, стратегія, а саме синтез країнних і надкраїнних політичних і економічних інститутів, в якому поєднуватимуться етнічно-культурний і цивілізаційно-світоглядний виміри. І це б я також відніс до позитивних моментів, які пов’язані із втратою ілюзій про непереможний поступ глобалізму, «кінець історії», яка начебто невдовзі завершиться ліберальним проектом суцільної вестернізованої однорідності.

Прийшов час нарешті на рівні системної геополітики і навіть цивілізаційного підходу осмислити, що реально міститься за поняттями-міфами, поняттями-заклинаннями, поняттями-кліше, які бездумно товкмачилися майже три десятиліття: «інформаційне суспільство», «постіндустріальне суспільство», «сталий розвиток» тощо. А це, своєю чергою, спонукає до пошуку реального суспільного устрою, який максимально сприятиме консолідації так званих суперетносів і зможе стимулювати відтворення як харизматичності політичних еліт, так і пасіонарності, яку сьогодні стрімко втрачають народи навіть розвинутих країн. Адже, як визнає той же і Д. Сорос, і багато інших західних аналітиків, недавні держави-лідери у гонитві за максимумом комфорту вже значною мірою втратили здатність до мобілізаційних надзусиль, або за словами видатного філософа, соратника Де Голля А. Бергсона «життєвих поривів», завдяки яким власне і виникали і досягали піку розвитку різні цивілізації, а сьогодні просто не зможуть відродитись навіть неухильно деградуючі титульні етноси економічно розвинених країн.

Більше того, проблема полягає навіть не в тому, що ці поняття не прояснені, але використовуються як самодостатні, так би мовити само собою зрозумілі, а в тому, що часто за ними приховуються негативні явища, деградація, а не прогрес. Наприклад, постіндустріалізм, який пов’язували з розвитком так званого «четвертого сектору», – інформаційних технологій і програмного забезпечення – виявився заплямованим шахрайськими схемами отримання надприбутків (згадаймо знаменитий скандал з американською корпорацією «Енрон»), зростанням спекулятивної складової економіки, та її відривом від реального виробництва. Те ж саме стосується і «сталого розвитку». Про який сталий розвиток можна говорити, коли починається торг квотами на викиди вуглекислого газу, немовби забруднення, яке ми за гроші «делегуємо» розвиненим країнам знов таки не впливає на всю планету?

На мій погляд, надзвичайно важливо і те, що зараз під тиском кризової ситуації відбувається переосмислення цих стереотипів не тільки в українській масовій свідомості, а й у свідомості західних еліт. Врешті-решт, якби цих негативних стереотипів не було, те, що сталося в Україні, не сталося б, тобто такого обвалу не відбулося.

Спробую пояснити. Справа в тому, що останні десятиліття в світі панувала неоконсервативна система глобального лихварства, монопольного привласнення матеріальних і навіть інтелектуальних товарів і ресурсів і без того розвиненими державами коштом країн нерозвинутих, до яких сьогодні належимо і ми. Адже схема реформ в стилі «лібералізація, приватизація, фінансова стабілізація», яку у якості альтернативи комунізму запропонували нам західні фахівці, насправді прекрасно спрацювала на реалізацію неоколоніальної стратегії забезпечення цього нееквівалентного перерозподілу природних і товарних ресурсів на користь «західного світосистемного ядра» спочатку в Африці в 60-х, а потім в Латинській Америці в 70-80-х роках минулого століття.

Але споживацтво, вкрай негативно позначилось на самих західних націях, все більше перетворюючи життя на споживання, що, зокрема, супроводжується падінням народжуваності і розмиванням титульних західних етносів, не побоюсь цього слова, „емігрантськім сміттям”, відторгнутим не тільки від західної культури, а й своєї власної. І, якщо, грубо кажучи, припинивши блефувати, західний світ хоча б заради власного порятунку почне працювати з тими проблемами, що загрозливо накопичуються, то є сподівання, що й Україна буде втягнута в ці процеси, не з точки зору міфів про євроінтеграцію чи про СОТ, а реального вирішення цих геополітичних чи геоекономічних завдань порятунку цілісного світу, що вимагатиме реальної підтримки країн, що розвиваються справді патріотично налаштованих, за словами А. Тойнбі, творчих меншостей, «меритократій» – найбільш професійної і справді високоморальної частини суспільства, а не компрадорських місцевих колоніальних адміністрацій, що лише видають себе за справді національну владу.


З якими сподіваннями люди йдуть на вибори? Чи варто нам чекати від цих виборів чогось взагалі?

Я не буду оригінальним, вважаючи, що з точки зору тих обіцянок, які дають претенденти на посаду президента, лідерських якостей від них очікувати не варто. Але, на мій погляд, з точки зору політологічної, ці вибори можуть прояснити дуже важливі механізми справжньої демократії. Вважається, що якщо дуже велика кількість виборців проголосують «проти всіх», то це буде погано. А я вважаю, що це добре, оскільки це і є та реальна демонстрація розчарування суспільства в лідерах, і та заявка на очікування нових лідерів, яка передбачається самою процедурою демократичного волевиявлення. І не треба лякати подальшою дестабілізацією. Найбільший спокій на цвинтарі.

Головне, що нам необхідно усвідомити: політичний процес не зводиться тільки до легітимних та кодифікованих правил. Врешті-решт, свого часу генерал Де Голль прийшов до влади за ситуації загальнаціональної кризи фактично нелегітимним шляхом, а потім вивів із неї країну. Не все так однозначно із часами правління Франко, Піночета, Салазара, грецьких, так званих „чорних полковників”, яких за радянським ідеологічним кліше було прийнято клеймити як узурпаторів влади і диктаторів. Нагадаю, що взявши владу, що насправді вже валялась у багнюці, всі вони врятували свої держави і всі четверо потім знову «запустили», підкреслюю, за власної ініціативи (!) демократичні механізми влади. «Чомусь» в нашій країні практично замовчується і реальний досвід діяльності Франкліна Рузвельта, що отримав надзвичайні президентські повноваження у ситуації, коли у США вже відбувався справжній голодомор! Про що зараз наші американські «наставники» воліють не згадувати. І із закликом «американцям не загрожує нічого окрім самого страху» розпочав нещадну боротьбу з фінансовою олігархією, що довела країну «до ручки», а зараз завалює нас кредитами, чудово знаючи про неефективність їх використання.

В диктаторстві звинувачували і Черчілля, і Аденауера, і Де Голля. Отже, не варто плутати авторитаризм і навіть диктатуру з тіньовою тиранією, яка у нас давно існує, в тому числі і в колегіальних формах.

В будь-якому суспільстві окрім закону писаного (який насправді давно неписаний всім антисоціальним елементам в нашій країні) працює ще й природне право, право прецеденту. Народ, який реалізує своє вище право – право суверена влади, має право на супротив владі, яка його зраджує, навіть якщо формальна процедура зміни цієї влади конституційно не прописана (причому, як правило, цілком свідомо).

Більше того, у нас склалася парадоксальна ситуація: практично вся наша влада нелегітимна. Це показує рейтинг довіри до неї – 2% практично у всіх гілок влади, в тому числі і у судової. І це не випадково. Адже у нас і по сьогодні відсутня ефективна системи виборів і контролю за їх проведенням, яка б забезпечила справжню ротацію політичних еліт. З часів кучмівської Конституції 1996-го року, коли президент і парламент знайшли «політичний компроміс» у тому, що домовились про власну недоторканість, відсутній ефективний механізм розпуску законодавчої влади і імпічменту президенту. Причому тут залишається багато запитань і практично до всіх проектів нових конституцій, які плодять в піарівськіх цілях різноманітні партії і псевдолідери.

Поправки до Конституції, за якими ми зараз живемо, внесені з численним процедурними порушеннями, а головне - без попереднього всенародного волевиявлення, саботаж тих законів і постанов, які реально потрібні країні, став нормою життя так званої партії влади, представники якої ведуть запеклу боротьбу за залишки ще не розкрадених ресурсів. А нам всюди кажуть: ви не маєте права на неконституційні форми протесту проти влади. Я не закликаю до кровопролиття (хоча не забуваймо, ми живемо в країні, де щорічно гинуть десятки і сотні тисяч людей, які за нормальних умов могли ще нормально жити); я просто кажу про те, що є велика кількість напрацьованих західною демократією форм політичної діяльності, які ще не задіяні в нашому суспільстві, включаючи різноманітні форми громадянської непокори і самоорганізації народу для захисту від нинішніх «слуг народу».

Наприклад, якби ще 5 років тому у нас з’явилася б політична партія, яка офіційно оголосила б свій позапарламентський статус, декларувала на програмному рівні своє принципове не входження до Верховної Ради, вона б набрала значно більше відсотків, ніж необхідно до подолання прохідного бар’єру до недієздатної за ситуації системної кризи Верховної Ради, що вже стала символом зради свого народу; а головне – це б створило реальну політичну опозицію антинародному режимові, стало б каталізатором реального партійного будівництва в країні, створення реальних політичних партій, за якими б стояли справжні ідеології, національні проекти оновлення, економічні інтереси великих соціальних груп тих, хто створює, а не розкрадає. До речі, подібна практика створення партій-рухів, партій-орденів, партій-братств, про досвід діяльності яких у Європі пише відомий політолог М. Дюверже у своїй праці «Політичні партії», є цілком нормальною, особливо у часи криз.

Те ж саме стосується і президентської кампанії, в якій ми не бачимо жодного кандидата, який би не використовував засоби маніпуляції, що абсолютно не пов’язані зі змістом його майбутньої діяльності, точніше бездіяльності. Йде реклама насправді переважно фанерних «зірок», під прикриттям іміджу яких нинішні політики, навіть від облич яких громадяни вже просто психологічно стомились, прагнуть знову проскочити на свій новий термін правління і наш термін чергового колективного ув’язнення. Численні «він» і «вона» на бігбордах примушують згадати про український займенник «воно», – вони стали символом тотальної політичної безликості.


Яким має бути порядок денний наступного президента? Звичайно, я маю на увазі те, що він має зробити, незалежно від власних уподобань, що диктує сама логіка політичних, економічних та інших процесів в нашій країні.

Новий президент має сказати правду стосовно ситуації в країні і стосовно тих неминуче надзвичайних заходів, які необхідні для подолання ситуації колапсу, в тому числі правду про «пройдений шлях». Адже поки що кожна політична сила вихваляє себе у часи перебування при владі і паплюжить так званих опонентів, коли «рулили» вони. Насправді фактично нація прожила ці 18 років в режимі відкладеного самогубства. І якщо правда про негативні процеси, боротьба з якими є передумовою будь-яких змін на краще, не буде сказана, якщо поведінка влади не зміниться, ніякого майбутнього українська державність не має.

Які негативні процеси я маю на увазі? Наприклад, тотальна наркотизація суспільства і особливого «нашого майбутнього» – молоді. Антидуховність ЗМІ. Деградація освіти. Корупція. Згортання власного виробництва в усіх галузях. Потоки кваліфікованих мігрантів і люмпенів-емігрантів і те, чим це загрожує збереженню національної ідентичності титульних слов’янських етносів. (Поки що у нас стоять бігборди, які застерігають українських громадян, українців і росіян від ксенофобії по відношенню до представників інших етносів і навіть рас). Можна назвати ще безліч негативних процесів і новий президент повинен чітко визначити методи боротьби з ними, механізми, терміни виконання і виявити готовність піти у добровільну відставку у разі невиконання своєї програми навіть без офіційного оголошення імпічменту.

Хіба ми знаємо, кому і яка власність насправді належить в Україні? Ми знаємо, хто і які податки повинен платити? Ні, не знаємо. Причому показово, що всі кандидати у президенти ретельно уникають цих питань.

Новий президент повинен дати чітку оцінку «зовнішнього вектору» України. За останні роки в світі відбулися помітні зміни, невпинно наростає загальний рівень економічного, екологічного, демографічного катастрофізму, зокрема спостерігається втрата світоглядних орієнтирів. Саме в них найбільш помітні процеси руйнування протестантської трудової етики, які за видатним ученим М. Вебером, були цивілізаційним здобутком цих країн і забезпечили їхній технологічний та економічний прорив. Він також має дати оцінку ситуації і в Росії, оскільки саме російські ЗМІ часто дають неадекватну оцінку того, що відбувається в Україні, в той час як реальний стан речей в самій цій державі просто приховується. І вже в зв’язку з цим він повинен будувати свою зовнішньополітичну стратегію – не те, з ким ми хочемо інтегруватись, а те, що ми маємо зробити, щоб це інтегрування мало сенс. Зокрема, що потрібно зробити в себе вдома, щоб і Росія, і Європа справді розглядали нас як стратегічного партнера, а не хлопчика для биття.


Що нашій країні все ж більше потрібно саме в цей час – реформи чи порядок? Я розумію, що це питання дещо провокативне…

Відповім дещо афористично: щоб в країні був порядок, потрібні реальні реформи. Поки що всі кандидати поливають один одного брудом не зачіпаючи реальних причин того, що насправді відбувалось і відбувається за активної участі буквально кожного із них, адже, як то кажуть, «ворон ворону око не виклює». Рецепти порятунку або надто паліативні або утопічні, а частіше взагалі тонуть у заявах типа «я знаю як робити», «я зможу», «Україна процвітатиме» тощо.


Бесіду вів Андрій Маклаков

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

НАТО: ответ на кризис в Украине и безопасность в центральной и восточной Европе

Действия России в Украине вынудили наблюдателей и политиков по обе стороны Атлантики, включая членов Конгресса США, пересмотреть роль Соединенных Штатов и НАТО в укреплении европейской безопасности. Особую обеспокоенность в плане безопасности вызывает ситуация вокруг таких стран не-членов НАТО, как Молдова и Украина. Отражая взгляды США и их европейских союзников, генеральный секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен назвал военную агрессию России «самым серьезным кризисом в Европе после падения Берлинской стены», и заявил, что НАТО «больше не может вести дела с Россией, как раньше».

Этот отчет, подготовленный всего месяц назад Исследовательской службой Конгресса США, хорошо передает образ мысли и расхождения позиций среди американских законодателей в отношении НАТО и кризиса в Украине – с одной стороны, заявления о готовности защитить интересы членов альянса, а с другой – ссылки на пророссийское общественное мнение в ряде стран Запада.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Андрей Ермолаев, директор Института стратегических исследований «Новая Украина»

Осмелится ли новый президент на реформы?

Павел Фролов, заведующий лабораторией социально-психологических технологий Института социальной и политической психологии

Выборы-2009 – выборы разочаровавшихся

Тимур Алексеєнко, науковий співробітник Vienna School of Governance

Наскільки смачними виявляться наші «огірки» покаже зима

Катерина Щербак, соціолог, експерт Харківського центру співпраці молодих політичних аналітиків

Українська cosa nostra

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Когда нет завышенных ожиданий, то не будет и сильных разочарований

Александр Стегний, доктор социологических наук, исполнительный директор Центра социальных и маркетинговых исследований «Социс», ведущий научный сотрудник Института социологии НАНУ

Новый президент и новая элита не улучшат положение дел в стране

Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, директор фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

«Силы, которые стоят за основными кандидатами в Президенты, не заинтересованы в концентрации власти в одних руках»

Владимир Золоторев, журналист

Выборы – ребрендинг неизменного товара

Александр Литвиненко, ведущий эксперт Центра Разумкова

Новый президент не сможет быстро вывести страну из старых политических тупиков

Євген Головаха, Заступник директора Інституту соціології, Завідуючий відділу історії, теорії та методології соціології, професор

Політики втягують виборця у «розмову»

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Будущие выборы станут началом смены политической элиты

Юрий Романенко, директор аналитического центра «Стратагема»

От следующего президента я не жду ничего, кроме демонтажа старой системы управления

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Все они профессионалы в том, как сумели растащить страну

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,122