В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

В августе Украина отметила 19-ю годовщину своей независимости. Согласно ст. 5 ныне действующей Конституции, «Украина является республикой. Носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления».

Де-юре – то, что Украина является республикой – факт никем не оспариваемый. Но вот «де-факто»… все выглядит несколько иначе.

Респу́блика (лат. res publica, «дело народа»). Республика, – это государство, где живут граждане, а не просто индивиды с определенной национальной идентичностью. При этом граждане являются участниками общего политического проекта, что подразумевает соблюдение их прав и выполнение ими своих обязанностей.

В настоящее время из 194 государств мира более 140 являются республиками. Но что стоит за этим определением? Слова, которые используются в современной политике, часто имеют иное значение чем то, которое они имели раньше. Не менее частой является ситуация, когда политический лексикон меняется «на ходу», а понятиям дается новое, нетрадиционное значение. Политологи, историки и юристы иногда вспоминают об этом, когда пользуются такими расплывчатыми концептами, как, например, «суверенитет», «конституция», «государство», «федерализм», «коррупция» или «республика».

Многие считают слово «республика» размытым и имеющим противоречивые значения. Тем не менее, в настоящее время это слово проходит через изменение смысла, делающее его бесспорным двигателем политического обновления. В современном политическом языке четко просматривается оттенок республиканства.

Как объяснить появление этой внезапной и мощной республиканской волны в интеллектуальных поисках политических аналитиков? Как могло случиться, что за 19 лет независимости государства ни в обществе не сформировалось социально активное и политически ответственное ядро, ни во власти не выкристаллизовались ориентированные на развитие страны (ее проекта) элиты? Что может объединять людей в рамках одного государства? Способен ли рост социального капитала консолидировать украинское общество?

На практике, республиканство это нечто значительно большее, чем бесконечные дискуссии. Недавний подъем интереса к этим идеалам широко распространился в мире как новое политическое течение – неореспубликанство. В известной статье Ричарда Даггера (Richard Dagger, 2006), дается обзор четырех важных составляющих республики 21-го века: политическое равенство, свобода как самоуправление, совещательная политика и гражданские ценности.

В то же время, сложилось представление о гражданстве как о довольно пассивной вещи: граждане голосуют на выборах, и на этом их политическая активность заканчивается. А требование политической активности в правящих политических кругах до сих пор считается неразумным и даже опасным. Однако основным вызовом нового времени как раз и является создание более активного и демократического идеала гражданства. Со всеми вытекающими последствиями для правящих элит и будущего страны, ибо это позволило бы сократить разрыв между властью и обществом в ближайшее время относительно одинакового восприятия исторических и стратегических ориентиров.

Свернуть

В августе Украина отметила 19-ю годовщину своей независимости. Согласно ст. 5 ныне действующей Конституции, «Украина является республикой. Носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления».

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Республіка небайдужих громадян – це ідеал до якого треба прагнути

26 авг 2010 года
Республіка небайдужих громадян – це ідеал до якого треба прагнути: Республіка небайдужих громадян – це ідеал до якого треба прагнути

Олег Проценко, Центр політичного консалтингу

В останні роки в академічних колах Сполучених Штатів, та й не тільки, спостерігається певний ренесанс республіканізму. Це призвело до появи так званого неореспубліканства і пожвавлення ідеї громадянського суспільства, яка вже мало не померла. Як ви розцінюєте ці події – чергова політична мода чи, може, щось більше?

Навіть у промові Президента ми чули кілька фраз про сучасне демократичне суспільство, про громадян-патріотів і про те, що сучасна демократична республіка вимагає правової держави і так далі. Але мені здається, що це лише лінгвістично-ідеологічна оболонка, своєрідна гра.

Чому? Насамперед тому, що в реальних діях нинішньої влади немає ніякої відповідності теорії республіканізму. А гра ця обумовлена тим, що ми дуже швидко вчимося: протягом років Незалежності українці засвоїли чимало політичних понять, ідей та концепцій. Але переважно на рівні мови. Так ми «проковтнули» і «демократію», і «громадянське суспільство», і «ринкову економіку», і «політичну конкуренцію», і, зрештою, «республіканські ідеали». Натомість кожна нова виборча кампанія чи кожне наступне послання Глави держави вимагає озвучення якоїсь нової ідеї, нової «фішки». Потрібна нова упаковка, аби загорнути туди цілком зрозумілі речі.

Нічого поганого (або не правильного) тут не було. І можна спрогнозувати, що й в посланні наступного Президента також не буде нічого поганого (або не правильного), звісно якщо нічого суттєво не зміниться в країні. Тобто наявна така критична маса проблем, що куди пальцем не тикнеш, вони всюди, а відтак, якщо не проголошувати повних дурниць, то вийде наче й правильно та слушно. Одним словом, я б радив сприймати республіканізм у промові Президента України як привід до дискусії. Зрештою, 5-та стаття Конституції визначає Україну республікою. Очевидно, є всі підстави більш детально досліджувати дане питання та міркувати над проблемою.

Ідея республіки як форми державного устрою закорінена ще в античності. Латинський відповідник грецького polis – res publica, «спільна справа». Такими були давньогрецькі поліси. В Афінах, де правили правителі-громадяни, не розрізняли держави і суспільства. Там існувала природна єдність влади і спільноти. Громадяни полісу були і підданими політичної влади, і творцями суспільних законів і норм. «Громадянське» (політичне) і «приватне» було тісно взаємопов’язане. Не було і не могло бути громадянина поза полісом. Це й стало основою сучасної республіканської традиції.

Ця концепція відродилася у містах-республіках північної Італії наприкінці Середніх віків. І саме авторам і політичним діячам тієї доби ми завдячуємо розвитком республіканської традиції, для якої характерними були наголоси на громадянській чесноті, так званий sibi princeps – володар над самим собою, а також ідеї створення мудрого конституційного механізму. Наступною віхою в розвитку республіканізму стали революції у Франції та Америці. Масштаби цих подій, території, які вони охоплювали, потребували трансформації основної ідеї. Так постала сучасна ідея політичного представництва. Античні республіки були невеликі за чисельністю населення і територією, а відтак практичні механізми прямої демократії важко було застосувати в умовах Франції, чи Сполучених Штатів. Відбулася зміна масштабу.

Співвідношення прямої демократії та політичного представництва – давня і змістовна дискусія. Наприклад, Медісон вважав, що через представництво відбувається значно краще осмислення рішень. Він убачав у представництві можливість «підтягування» аристократичного елементу в демократичний устрій. Натомість в прямій демократії багато хто вбачав загрозу тиранії більшості (Токвіль). Це була певна засторога перед «загальною волею» Руссо, адже демократичний і самовладний народ може, не розуміючи власного добра, заподіяти собі більше зла, ніж тиранія. А у Франції аббат Сійєс у своїй славнозвісній промові про «третій стан» наполягав на необхідності перетворення урядової діяльності на професійну.

Сприйняття політичних ідей завжди залежить від «оптики часу». Звичайно мова республіканізму сьогодні видається дещо ідеалістичною, архаїстичною. Проте, я переконаний, що ані Аристотель, ані Цицерон, ані Макіавелі не є застарілими. Все залежить від того, наскільки ми здатні зрозуміти їхні політичні ідеї, засвоїти їх і використовувати в контекстах сучасної доби. За мотто республіканізму може правити неодноразово повторювана в «Політиці» Аристотелем ідея про те, що найдосконалішою завжди є влада над досконалими підданими.

Республіканізм залишив нам у спадщину комплекс ідей, який ґрунтується на таких «китах» як свобода, принцип участі, визнання та громадянської доброчесності. Звичайно за нинішніх умов виглядає так, що ми (перефразовуючи відомий вислів) можемо збудувати республіку, але нам вкрай важко буде знайти для неї республіканців. Таким чином, те, що нині називають новим республіканізмом є, по суті, альтернативою академічному лібералізму. Я маю на увазі типовий кабінетний, з американським присмаком, лібералізм, що довго змагався з комунізмом (з лівими взагалі) до розвалу СРСР, до так званої перемоги Фукуямівської ліберальної демократії. Криза цієї ліберальної ідеології поставила питання альтернативи. Однією з них є повернення до республіканських традицій.

Як класичні республіканці, так і сучасні неореспубліканці мають доволі своєрідне розуміння свободи і проблеми власності. До кого вони все ж таки ближче – до лібералів чи соціалістів?

Сучасні дослідники-неореспубліканці, такі як Петтіт та Скінер, вказують на те, що республіканська свобода не обмежується дихтомією позитивної і негативної свободи Берлінівського зразка. Вона має більш просте і водночас більш прагматичне визначення, що одним словом звучить як «недомінування». Тому в кожному конституційному устрої, який претендує на назву республіканського, на першому місці не форма правління, а невідчужувані права людини, її свобода. Свобода як «недомінування», коли ні я не можу хазяйнувати над кимсь, ні хтось не може наді мною панувати. І право власності сюди вписується як невід’ємне право кожної людини: в республіці не може бути перерозподілу майна за кожної зміни політичної влади. До речі, в Афінах кожен новий архонт, заступаючи на посаду, підтверджував права власності, набуті попереднього року.

Якщо так, то чи можуть бути в республіці жебраки та олігархи? Адже одні «випадають» з суспільного життя, а другі домінують у політичному житті суспільства? Чи можливий стан, коли половина населення живе в бідності, а невеликий відсоток володіє фактично всім національним багатством?

За визначенням – ні. В історії політичної думки найбільш ідеалізована республіка була змальована в «Океанії» Гаррінгтона, де він дуже добре показав, як інституалізація свободи може впливати на стосунки в республіці і формувати суспільство рівних можливостей. Республіка – це спільнота небайдужих, активних людей. Республіка – це загальна справа громадян, свідомих не лише своїх прав, а й обов’язків.

Внаслідок утвердження виключно ліберальної економічної моделі, ми почали апріорі сприймати як догму те, що людина керується передусім своїми егоїстичними інтересами. Вона хоче брати участь лише у тих процесах, де за мінімального внеску отримає максимальні вигоди. Республіку на цьому (або принаймні лише на цьому) не побудуєш. Ще древні розуміли, що «поліс» і «ойкос», тобто домашнє господарство, – дві різні речі. На Агору – для політичної діяльності, треба йти полишивши особисті клопоти. Тут, до речі, можна провести цілу низку паралелей з дискусією про відокремлення влади та бізнесу. Громадяни древніх республік приймали участь у політичному житті, бо лише так вони могли існувати і мати свободу. Сьогодні ми цього не маємо, тому мотивувати участь громадян у політичному житті треба. Зокрема й через збільшення потенціалу політичних інститутів.

Сьогодні республіканізм змагається з технологізмом. Інакше кажучи, домінують не політичні ідеї та ідеології, а політичні технології. Якщо ми накладемо це на Шпенглерівську матрицю, то отримаємо політичні ідеї та ідеології як культуру, а політичні технології як цивілізацію (тобто, занепад культури). Це поле для серйозної роботи. Не дарма у тій-таки «Політиці» Аристотель підкреслює важливість громадянського виховання.

Республіканізм потребує високої політичної культури, брак якої в Україні є очевидним. Треба виховувати небайдужих людей, плекати громадянські чесноти. Безумовно, це щось діаметрально протилежне українському «моя хата з краю». Ліберальний індивідуалізм, до якого ми звикли і вважаємо чимось дуже добрим, фактично загрожує руйнуванням політичної спільноти. Він цілеспрямовано (принаймні в Україні) збільшує прірву між політикою (владою) та суспільством (особистістю). Словом, республіка небайдужих, вільних громадян – це ідеал, але ідеал, до якого треба прагнути.


Бесіду вів Андрій Маклаков
Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Кравчук Леонід Макарович, перший Президент України

Не можна змінити ситуацію в країні, не змінивши самого себе

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Республіка – це «народна справа», але сам по собі народ здійснювати владу не може

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Если не будет реализована идея народного самоуправления, то настоящего республиканизма тоже не будет

Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, директор фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

В багатокультурній Україні президентська республіка є неприйнятною

Андрей Федоров, заместитель директора Европейского Института интеграции и развития

Необходимо искать иной способ интеграции граждан в общество

Игнат Захарченко, сотрудник Института Политических и Этнонациональных Исследований

Инсталляция республики завершена успешно

Алексей Крысенко, к.ф.н., заведующий отделом украино-российского регионального сотрудничества НИСИ

Головна ідея неореспубліканізму це повернення до “втраченого раю”

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

«Патріоти-республіканці всіх країн, єднайтесь!» - іншого шляху не існує.

Тимур Алексеєнко, науковий співробітник Vienna School of Governance

Республику нужно «выстрадать»

Квітка Остап, Директор центру соціологічних досліджень «КМС»

Рецепти “республіконаслідування”

Владимир Золоторев, журналист

Что может прорасти из республиканской традиции

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Республиканская идея как альтернатива идеи национального государства

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,051