В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

В августе Украина отметила 19-ю годовщину своей независимости. Согласно ст. 5 ныне действующей Конституции, «Украина является республикой. Носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления».

Де-юре – то, что Украина является республикой – факт никем не оспариваемый. Но вот «де-факто»… все выглядит несколько иначе.

Респу́блика (лат. res publica, «дело народа»). Республика, – это государство, где живут граждане, а не просто индивиды с определенной национальной идентичностью. При этом граждане являются участниками общего политического проекта, что подразумевает соблюдение их прав и выполнение ими своих обязанностей.

В настоящее время из 194 государств мира более 140 являются республиками. Но что стоит за этим определением? Слова, которые используются в современной политике, часто имеют иное значение чем то, которое они имели раньше. Не менее частой является ситуация, когда политический лексикон меняется «на ходу», а понятиям дается новое, нетрадиционное значение. Политологи, историки и юристы иногда вспоминают об этом, когда пользуются такими расплывчатыми концептами, как, например, «суверенитет», «конституция», «государство», «федерализм», «коррупция» или «республика».

Многие считают слово «республика» размытым и имеющим противоречивые значения. Тем не менее, в настоящее время это слово проходит через изменение смысла, делающее его бесспорным двигателем политического обновления. В современном политическом языке четко просматривается оттенок республиканства.

Как объяснить появление этой внезапной и мощной республиканской волны в интеллектуальных поисках политических аналитиков? Как могло случиться, что за 19 лет независимости государства ни в обществе не сформировалось социально активное и политически ответственное ядро, ни во власти не выкристаллизовались ориентированные на развитие страны (ее проекта) элиты? Что может объединять людей в рамках одного государства? Способен ли рост социального капитала консолидировать украинское общество?

На практике, республиканство это нечто значительно большее, чем бесконечные дискуссии. Недавний подъем интереса к этим идеалам широко распространился в мире как новое политическое течение – неореспубликанство. В известной статье Ричарда Даггера (Richard Dagger, 2006), дается обзор четырех важных составляющих республики 21-го века: политическое равенство, свобода как самоуправление, совещательная политика и гражданские ценности.

В то же время, сложилось представление о гражданстве как о довольно пассивной вещи: граждане голосуют на выборах, и на этом их политическая активность заканчивается. А требование политической активности в правящих политических кругах до сих пор считается неразумным и даже опасным. Однако основным вызовом нового времени как раз и является создание более активного и демократического идеала гражданства. Со всеми вытекающими последствиями для правящих элит и будущего страны, ибо это позволило бы сократить разрыв между властью и обществом в ближайшее время относительно одинакового восприятия исторических и стратегических ориентиров.

Свернуть

В августе Украина отметила 19-ю годовщину своей независимости. Согласно ст. 5 ныне действующей Конституции, «Украина является республикой. Носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления».

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

В багатокультурній Україні президентська республіка є неприйнятною

24 сен 2010 года

Де-юре Україна є республікою, але наскільки республіканська ідея реалізується де-факто? Які основні інститути республіки вже є в Україні, а які досі не «розбудовані»/засновані?

Спочатку потрібно дати визначення терміну «Республіка». Республіка, як форма державного устрою в сучасному світі з`явилася спочатку у Франції, а потім у США і відрізняється вона від не-республік тим, що тут глава держави обирається, причому не обов’язково на прямих виборах, можливо, і на опосередкованих виборах.

Німеччина є республікою, але глава держави, тобто президент Німеччини, обирається на спеціальному зібранні депутатів парламенту і місцевих парламентів (певна кількість представників від них присутні). Є держави, де просто парламент обирає главу держави, є – де народ обирає, прямо чи опосередковано.

Республіками можна називати і ті держави, скажімо, як Росія чи США, які є федераціями, – це федеративні республіки. Це країни, де глави держав обираються, але певні суб’єкти федерації також можуть обирати собі керівників, а отже владна піраміда має особливу структуру.

Тобто, республіка може мати пряме обрання глави держави, а може – непряме. Вона може бути федеративною, а може – унітарною. Але республіка, на відміну від тих країн, де глава держави, які б повноваження він не мав – символічні, як у Великобританії, чи не символічні, як в Саудівській Аравії, – не обирається. Тобто, є монархом і влада йому передається у спадок за певної процедури в різних країнах, але в межах однієї сім’ї.

В цьому плані Україна, звичайно, є республікою. Тому що монархічної форми правління в Україні не існує ні де-юре, ні де-факто. На пострадянському просторі фактично всі держави є республіками, які утворилися після розпаду Радянського Союзу. Але як показав досвід Азербайджану, і як показує досвід деяких азійських пострадянських країн, швидше за все, де-юре вони залишаються республіками, але президентська посада передається шляхом виборів в межах однієї сім’ї. Тобто, де-факто, вони будуть республіканськими монархіями.

В Україні є всі інститути республіки. Але інститути в соціологічному сенсі, тобто організації і установи, – парламент, президент, уряди, міністерства і інші органи влади. Але насправді інститути – це правила гри. Тобто це, перш за все, закони і їхнє виконання. І в цьому плані не всі закони діють. Хоча вони всі є. Іншими словами, правила гри є, де-юре вони існують, а от де-факто, вони не зовсім існують.


Але ж у нас часто нарікають, що закони в Україні не досконалі, а отже недосконалі і «правила гри»…

Правила гри і традиції, насправді, можуть бути не менш важливі, ніж писані закони. Що таке правила гри в «зрілих» демократіях можна побачити на прикладі США. В Сполучених Штатах фактично президента обирають не виборці, а виборщики. Президентом стає не той, хто набрав більше голосів у цій країні, а той, хто набрав більшість голосів у тих штатах, де проживає більшість населення. І йому достатньо набрати хоч на один голос більше, ніж інший кандидат, в певному штаті, наприклад в Пенсильванії, де 49% голосів отримав цей кандидат, а його суперник – набрав 47%. І тоді автоматично голоси всіх зареєстрованих виборців, а не лише тих, хто взяли участь у виборах, переходять цьому кандидату. Отже, хоча кандидат у президенти набрав всього 49% від тих, хто прийшов, фактично 25% від усіх зареєстрованих виборців, йому дістаються голоси всіх виборщиків штату.

Що далі? За законом на зібранні виборщиків виборщики не обов’язково мають голосувати за того, хто переміг у їхньому штаті. Вони не мають імперативного мандату. Вони фактично виконують правила гри, виконують волю жителів штату. Теоретично, кандидат, який програв за американською системою, може підкупити 15 виборщиків і стати президентом. Але жодного разу в Америці ніхто нікого не підкупив. Там виконуються правила гри, навіть не писані, – а це не писане правило, голосувати так, як голосували більшість виборців твого штату за певного кандидата. Але виборщик завжди голосує саме так, а не інакше. Така традиція. В Україні, звичайно, якби було таке законодавство, можна було б програти вибори, а потім купити 15 чи 20 голосів виборщиків, яких не вистачає, і стати президентом. Юридично було б все правильно, якби у нас діяла американська система.

В Україні дуже хороша Конституція і дуже добре, демократичне законодавство, але це, на жаль, ще не все. Багато Латиноамериканських країн, а зараз і африканських, і азійських переписували літера до літери американську конституцію у себе. Але діяло там все не так, як в Америці.

Тому головне те, що в республіці Україна не заснований «інститут виконання законів», а тим більше не існує традиції виконувати не писані правила гри і політичні домовленості.


У дослівному перекладі з латини «республіка» – це «спільна справа». Але часом складається враження, що в Україні це спільна справа еліт. Чи є у наших пересічних громадян інтерес до розвитку держави Україна? Чи існує суспільний запит на побудову республіканського ладу в Україні?

Річ у тім, що Україна є республікою, але не усталеною республікою. Оскільки в Україні уже двічі мінялася Конституція, і після кожних виборів президента мова йде про те, щоб знову змінити Конституцію. Бо республіки бувають як президентськими, так і напівпрезидентськими, і парламентськими. Цей формат республіки у нас є дуже неусталеним, і кожний намагається переробити його під себе. Спочатку еліти вирішили, що Ющенко є не той президент. Всім було зрозуміло, що в третьому турі він стане президентом, тому змінили конституцію на парламентську республіку, залишивши деякі атавізми від президентської. Зараз намагаються, оскільки президент змінився, знову повернути президенту певні повноваження. Хоча одні еліти цього хочуть, а інші – не хочуть. Але і президентська республіка, і напівпрезидентська, і парламентська, фактично є республіками. При цьому визначеність українців щодо того, яку саме республіку вони хочуть, є дуже низькою. А еліти мають ситуативні переваги, в залежності від гравців, які мають виконувати повноваження в цій республіці. Одного разу вони хочуть одного лідера, а іншого разу – другого.

Так само це стосується і виборчого законодавства. У нас виборна влада на всіх щаблях, але річ у тім, що кожний раз еліта міняє правила гри. Перед кожними виборами. Не було у нас ще виборів, перед якими фактично правила гри не мінялися. В цьому плані радянська традиція «одна держава – один керівник», який керує всім, від столиці до маленького села, і всіма галузями економіки, і всіма галузями суспільного життя, і втручається навіть в приватне життя, – дуже живуча. Тяга до того, щоб був фактично один керівник, тобто авторитарна президентська республіка, зберігається ось уже майже 20 років. Разом з тим, я думаю, що 95%, як показують соціологічні опитування, не хочуть ніякої монархії в України, а виступають за той чи інший варіант республіки.

Питання лише в тому, що республіки бувають дуже різноманітними в усьому світі. Навіть сучасні республіки. І в кожній країні своя традиція. Американців дуже важко переконати, що їм не потрібна президентська республіка, так само як важко переконати сучасних німців, що їм потрібна президентська республіка. А українців можна за допомогою маніпуляцій переконати, спочатку в тому, що їм потрібна одна республіка, а потім – інша. І поки українці не визначаться, що саме їм потрібно, враховуючи історичний досвід, що складалася Україна з різних частин, враховуючи культурну і ментальну відмінності, в Україні не прийнятна президентська республіка. По тій простій причині, що один керівник, не важливо з якої частини України, все одно має перемогти на президентських виборах. В умовах, коли країна дуже різна, це шкодить.

Так само як скажімо з усіх кавказьких республік, які входять до складу Російської Федерації, Дагестан єдина, яка є парламентською в рамках РФ. Всі інші є президентськими. А чому так склалося? Тому що там проживає багато націй. А там, де багатоетнічна структура, чи, як в Україні, багатокультурній в ментальному відношенні країні, президентська республіка є неприйнятною.

Парламентська республіка, навіть при наявності більшості у парламенті, частково враховує інтереси і того регіону, який програв. А президентська республіка цього не передбачає. Тому що президентську адміністрацію призначає одна особа. А вона, як правило, призначає до влади представників «своїх» регіонів. У парламенті певні пропорції зберігаються, депутати вимушені створювати коаліції, тобто шукати компроміси. Президентська ж республіка не шукає компромісу. Тому Україні більше підходить саме парламентська республіка. Але народ цього не розуміє. Народ розуміє лише одне: перемогу «наших», або перемогу «їхніх». А от пошуку компромісу між «нашими» і «їхніми» народ, як правило, не розуміє. Не розуміє його і еліта. Тобто ні еліти, ні маси не розуміють необхідності такої політичної конструкції в Україні, яка б враховувала її різноманітність і багатокультурність. Всі хочуть перемогти, щоб потім, через коліно нав’язувати свою позицію іншій частині України. Саме цьому сприяє сьогодні президентська республіка.

Сьогодні іде процес визначення, або Україні потрібна диктатура, коли позицію іншої сторони не висловлюють і не чують, або Україні потрібна демократична парламентська республіка, в якій шукають компроміс. Але на компроміс не налаштовані ні еліти, ні маси. Вони хочуть перемоги і нав’язати свої позиції іншій частині України.


Які корекції моделі демократії, що склалася в Україні, будуть запропоновані чи вже пропонуються новою владою?

Поки що проект влади невідомий, конкретного проекту ніхто не формулював і не висловлював. Поки що йдеться про відмову від політреформи 2004 року через Конституційний Суд. Але що з цього випливатиме – невідомо. Принаймні, прямо де-юре, це не значить що буде відновлення Конституції 96 року з усіма її суперечностями, з якими вона тоді була. Якщо політреформа скасовується, то скасовується і нова Конституція, яка була затверджена в 2004 році. Але звідси прямо не витікає що поновлюється стара. А реальних конституційних змін зараз досягти дуже важко. Тому що їх не хоче більша частина еліт (це більше третини парламенту). Це стосується як частини опозиції, так і частини коаліції. Депутати бояться конституційних змін, тим більше, невідомо яких. Тому що нинішній парламент працює так, що проект може бути один, а коли він дійде до фінішу, він може принципово змінитися, і ось цих непередбачуваних змін бояться всі.


Чи не намагатиметься влада внести зміни до Конституції «тихою сапою», коректуючи її крок за кроком шляхом ситуативного досягнення компромісу з тих чи інших статей?

Зміни Конституції, якщо їх робити, краще робити одразу і системно, а не по одній. Тим більше, що кожний раз потрібно проходити дуже складну процедуру і кожний раз шукати 300 голосів. Це дуже важко, особливо, якщо це зміни не системні. Тому що в змінах в одній частині можуть бути зацікавлені одні сили, в інших – другі, в третіх – треті. Якщо шукати компромісу і шукати зацікавленості всіх, то для цього потрібні системні зміни, які б зацікавили, принаймні 300 депутатів. Вносити зміни по одній статті важче, ніж прийняти їх пакетом. Поки що таких проектів немає, тому що немає єдності в самій правлячій партії щодо змін, які потрібні.

А по друге, раз немає єдності в самій ПР, то немає і роботи із союзниками, які можуть підтримати ці зміни. Бо для цього спочатку потрібна єдність всередині партії, а вже потім спроби зацікавити союзників. У союзників теж є свої інтереси, і поки що вони, хоч і маленькі, але акціонери парламенту у впровадженні тих чи інших змін в країні. В разі, коли основні повноваження перейдуть президентові, дрібні партії перестануть бути акціонерами. З ними вже ніхто рахуватися не буде, тому що у парламенту не буде навіть тих повноважень, які є зараз, щоб впливати на політичний курс. Не зацікавлена у відміні політреформи 2004-го і частина ПР, яка не впевнена, що після внесення цих змін до Конституції, президент та його оточення буде рахуватися з усіма частинами Партії Регіонів, а не диктуватиме їм певні умови прямо з адміністрації.


Чи може модернізована сучасна республіканська ідея стати альтернативою неолібералізму, який так і не вдалося реалізувати в Україні?

В Україні фактично і за часів Кравчука, і за часів Ющенка, і за часів Януковича, якщо підходити із світових політичних течій, править неоконсерватизм, а не неолібералізм. Тільки в одному випадку це український націоналістичний неоконсерватизм, який фактично до вчорашніх або й позавчорашніх проукраїнських націоналістичних ідей тягне, або до російсько-радянських ідей схиляється. Ні неолібералізм, ні неосоціал-демократія в Україні ніколи при владі не були. Особливий режим був при президенті Кучмі. Тому що він намагався балансувати між проукраїнським і проросійським націоналізмом, фактично насаджував бюрократичний безкольоровий консерватизм в Україні. Більше того, стримуючи свободу слова, особливо в другий період свого правління, він не давав розвиватися ні проросійському, ні проукраїнському націоналізму в Україні. Тому що фактично позбавляв їх засобів інформації. Прорив свободи слова після 2005 року фактично і призвів до політико-ідеологічного протистояння між двома консерватизмами. Але нині це тільки два вузеньких напрямки світових ідеологічних течій. Ні зелені, ні соціал-демократи (справжні соціал-демократи, а не названі, які нічого спільного з цим не мали), ні ліберали в Україні ніколи не мали значного успіху. Більше того, якщо подивитися на роль лібералів, то ліберальні партії в Європі практично ніде не набирають більше 10% голосів і не є визначальниками курсу. Там боротьба йде між консерваторами і соціал-демократами. В Україні грунт для соціал-демократії є широчезний, але цей напрямок ніхто не зайняв. Великому бізнесу він не цікавий, бо не співпадає з його ідеологією, а щодо пост-радянських бюрократів, які теж є в політиці, їм ближчий радянський соціалізм-комунізм, ніж соціал-демократія.


Що може об`єднувати людей в рамках однієї держави? Чи може, скажімо, економічне зростання сприяти стабілізації політичної системи України на основі політичних компромісів?

Згідно зі світовими теоріями потреб, вирішення нагальних матеріальних потреб не призводить до зникнення інших потреб і відмінностей між суспільними прошарками. Тобто навіть економічний поступ не може цементувати суспільство. Більше того, під час економічного росту деякі потреби нематеріального характеру навіть актуалізуються. Проблеми мовного-культурні в умовах ситості навіть збільшуються, а відмінності стають ще більш явними, ніж у людей голодних. Відсутність матеріальних благ об’єднує регіони України в їх проблемах. А якщо ці проблеми будуть успішно вирішені, то на перший план вийдуть інші. І якщо уже зараз цього не враховувати, то політико-культурні відмінності через 10–20р. тільки загостряться. Політичне протистояння, в разі успішного економічного розвитку тільки загостриться, а не зменшиться. Це треба враховувати вже зараз і вже зараз потрібно шукати національний компроміс.

В Україні не може бути ніякої національної ідеї, тут можливий лише національний компроміс, який ґрунтується на врахуванні багатокультурної різноманітності України. А не в нав’язуванні спочатку позиції однієї сторони, після перемоги одних на виборах, а потім іншої, після перемоги на інших виборах. Це нівелює фактично всяку культурну політику і культурне єднання України. Будь-яке нав’язування не робить ніякої національної стратегії ні тієї, ні іншої культурної сторони України. І цього не враховують. Це як в релігійному протистоянні, коли не шукають компромісу навіть за невеликих відмінностей у різних церков, а навпаки, намагаються лише підкреслювати їх задля того аби контролювати свою паству. Тобто українські політики діють як відверті популісти: «Вам подобається це? Будемо це говорити». Хоча водночас самі можуть розуміти, що це шкідливо. При чому політики як однієї сторони, так і іншої.


Бесіду вів Віктор Сизонтов

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Вооруженные негосударственные силы: тенденции и вызовы

Когда государство не справляется с охраной общественной безопасности, эту лакуну заполняют негосударственные вооруженные силы – инсургенты, банды, частные охранные фирмы; значение этих формирований в мире неуклонно растет. Наиболее тревожным, пожалуй, является то, что процесс приватизации госструктур безопасности происходит «как бы легитимно», когда группировки, описанные выше, не стремятся свергнуть само государство, и действуют якобы на законных основаниях. В самом деле, несмотря на аполитичный характер некоторых вооруженных групп, они разрушительны для государства, в особенности, когда криминальные элементы получают власть и расширяют сферу влияния посредством подпольной деятельности.

Незаконные, негосударственные вооруженные формирования – как и их законные «братья», они формируют сложную сеть безопасности для решения различных задач, первая из которых – их собственное выживание. Приватизация органов охраны общественного порядка разрушительно сказывается на общественной безопасности, так как ответственность переходит в частные руки. Гарантированная безопасность, в конечном счете, становиться доступной только тем, кто располагает средствами для содержания частной охраны, либо рискует довериться нелегальным группировкам и бандам. Это подрывает и без того низкую репутацию государственного правового режима.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Кравчук Леонід Макарович, перший Президент України

Не можна змінити ситуацію в країні, не змінивши самого себе

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Республіка – це «народна справа», але сам по собі народ здійснювати владу не може

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Если не будет реализована идея народного самоуправления, то настоящего республиканизма тоже не будет

Андрей Федоров, заместитель директора Европейского Института интеграции и развития

Необходимо искать иной способ интеграции граждан в общество

Игнат Захарченко, сотрудник Института Политических и Этнонациональных Исследований

Инсталляция республики завершена успешно

Алексей Крысенко, к.ф.н., заведующий отделом украино-российского регионального сотрудничества НИСИ

Головна ідея неореспубліканізму це повернення до “втраченого раю”

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

«Патріоти-республіканці всіх країн, єднайтесь!» - іншого шляху не існує.

Тимур Алексеєнко, науковий співробітник Vienna School of Governance

Республику нужно «выстрадать»

Квітка Остап, Директор центру соціологічних досліджень «КМС»

Рецепти “республіконаслідування”

Владимир Золоторев, журналист

Что может прорасти из республиканской традиции

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Республиканская идея как альтернатива идеи национального государства

Олег Проценко, Центр політичного консалтингу

Республіка небайдужих громадян – це ідеал до якого треба прагнути

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,064