В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

В августе Украина отметила 19-ю годовщину своей независимости. Согласно ст. 5 ныне действующей Конституции, «Украина является республикой. Носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления».

Де-юре – то, что Украина является республикой – факт никем не оспариваемый. Но вот «де-факто»… все выглядит несколько иначе.

Респу́блика (лат. res publica, «дело народа»). Республика, – это государство, где живут граждане, а не просто индивиды с определенной национальной идентичностью. При этом граждане являются участниками общего политического проекта, что подразумевает соблюдение их прав и выполнение ими своих обязанностей.

В настоящее время из 194 государств мира более 140 являются республиками. Но что стоит за этим определением? Слова, которые используются в современной политике, часто имеют иное значение чем то, которое они имели раньше. Не менее частой является ситуация, когда политический лексикон меняется «на ходу», а понятиям дается новое, нетрадиционное значение. Политологи, историки и юристы иногда вспоминают об этом, когда пользуются такими расплывчатыми концептами, как, например, «суверенитет», «конституция», «государство», «федерализм», «коррупция» или «республика».

Многие считают слово «республика» размытым и имеющим противоречивые значения. Тем не менее, в настоящее время это слово проходит через изменение смысла, делающее его бесспорным двигателем политического обновления. В современном политическом языке четко просматривается оттенок республиканства.

Как объяснить появление этой внезапной и мощной республиканской волны в интеллектуальных поисках политических аналитиков? Как могло случиться, что за 19 лет независимости государства ни в обществе не сформировалось социально активное и политически ответственное ядро, ни во власти не выкристаллизовались ориентированные на развитие страны (ее проекта) элиты? Что может объединять людей в рамках одного государства? Способен ли рост социального капитала консолидировать украинское общество?

На практике, республиканство это нечто значительно большее, чем бесконечные дискуссии. Недавний подъем интереса к этим идеалам широко распространился в мире как новое политическое течение – неореспубликанство. В известной статье Ричарда Даггера (Richard Dagger, 2006), дается обзор четырех важных составляющих республики 21-го века: политическое равенство, свобода как самоуправление, совещательная политика и гражданские ценности.

В то же время, сложилось представление о гражданстве как о довольно пассивной вещи: граждане голосуют на выборах, и на этом их политическая активность заканчивается. А требование политической активности в правящих политических кругах до сих пор считается неразумным и даже опасным. Однако основным вызовом нового времени как раз и является создание более активного и демократического идеала гражданства. Со всеми вытекающими последствиями для правящих элит и будущего страны, ибо это позволило бы сократить разрыв между властью и обществом в ближайшее время относительно одинакового восприятия исторических и стратегических ориентиров.

Свернуть

В августе Украина отметила 19-ю годовщину своей независимости. Согласно ст. 5 ныне действующей Конституции, «Украина является республикой. Носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления».

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Республіка – це «народна справа», але сам по собі народ здійснювати владу не може

1 окт 2010 года

Україна де-юре є республікою, але наскільки республіканська ідея в Україні реалізується де-факто? Які основні інститути республіки вже є в Україні, а які досі не «розбудовані» / засновані?

Чесно кажучи, я вважаю таку постановку питання трохи штучною. Відверто скажу чому. Що ми розуміємо під республікою? Або під республікою ми розуміємо демократію – публічне правління, правління народу. Або, у вузькому сенсі, як в усьому світі це розглядають, – як повну антитезу монархії.

З формальної точки зору, Україна є республікою оскільки вона не є монархією. З точки зору суспільного сприйняття, – така ж сама ситуація, оскільки прихильників монархії в Україні не дуже багато. Але, якщо ми будемо робити якусь концептуалізацію самого поняття «республіка», тоді, чесно кажучи, від теоретиків цього поняття я б хотів почути, які саме ознаки вони бачать в інституті республіки?

От, наприклад, я знаю ознаки демократії. А що вважати інститутом республіки? На це питання немає простої відповіді. Добре було б спочатку почути теоретиків інституту республіканства, і тоді вже оцінювати ситуацію. На мій погляд, для сучасного світу, зокрема й для України, питання про республіканську ідею трохи штучне. Навіть у США, де є республіканська партія, яка є основним конкурентом демократам, такий розподіл швидше відображає особливості розвитку американської демократії та їхньої ідеологічної системи.

Навіть і там я б не сказав, що у США є демократична республіканська ідеологія. Тому що ті відмінності, які зараз є між цими двома політичними силами, вони лише трохи різняться від того, що було у 19 столітті.

А для Європи взагалі поняття республіканської ідеї зараз є неактуальним. Що, наприклад, вважати республіканством в конституційних монархіях? Бажання скасувати інститут монархії? Якщо йдеться про республіку як антитезу монархії, то я знаю лише один сучасний приклад країни в Східній Європі, де хотіли всерйоз реставрувати монархію, – це Болгарія. В інших країнах ідея піднімалася, наприклад в Грузії, але серйозно до неї не підходили. В цьому сенсі для мене ця тема є достатньо штучною. Це ж саме стосується й ідей республіканства і неореспубліканства та їхніх перспектив у світі в цілому, і в Україні, зокрема.


Але якщо торкнутися питання, у який спосіб передається влада в країні, тоді, можливо, поняття республіканства, як «народної влади» стане більш окресленим для України?

Це стосується скоріше інститутів демократії, а не республіканства. Якщо оцінювати це суто в наукових термінах, культурологічних, то є такий термін патримоніальна система влади. Йдеться про владу, що зосереджена в руках певної персони, яка виступає в ролі такого собі «батька нації». Влада, в даному випадку побудована на персональному авторитеті людини. І дуже часто іде передача влади за персональним принципом, зокрема, тут починають спрацьовувати родинні принципи. І це не обов’язково монархія. Ми знаємо декілька прикладів, коли влада передавалася за таким принципом родинного авторитету. Але не для Європи. Це, скоріше, характерно для Азійських країн – Індія, Пакистан, зараз ось Азербайджан чи Сирія – тут ми бачили, що авторитет батька сприяв передачі влади від нього до сина.

В наших умовах діють інші принципи. Це принцип авторитету влади, принцип її легітимності, якщо цей принцип оцінюється за дотриманням Закону під час проведення виборів. На мій погляд, коли йдеться про певні принципи патримоніальної влади, – то це не є сучасною формою демократії. Інша річ, що деякі теоретики по відношенню до країн Східної Європи і нових демократій, зокрема, і на Євразійському просторі, та й для деяких країн Азії і Африки почали використовувати такий термін як «неопатримоніальна» модель влади. Є роботи, які стосуються саме цієї сфери. Там йдеться про влади формально демократичних країн, але, по суті, країн, які розвиваються за авторитарною моделлю влади, де ключову роль грає персона лідера. Лідера нації, батька нації. Просто це вже в такому сучасному інституційному забарвленні. Діють формальні інститути демократії, а насправді така ж сама патримоніальна модель, де ключову роль відіграє персона лідера.

В даному випадку в певному сенсі можна згадати російський досвід. Ще більшою мірою – білоруський досвід. Формально – це республіка, але можна бачити певні ознаки такої собі неформальної монархії, надмірної персоніфікації влади, її концентрації в одних руках. Але поки що ми не бачимо однієї з ознак монархії – передачі влади. Хоча, на мій погляд, тут йдеться не стільки про республіканську чи не республіканську ідею, скільки про вади і проблеми демократії.


Прибічники республіканської ідеї вважають демократичну владу майже панацеєю від усіх сучасних проблем, як політичних, так і економічних… Чи може ідея республіки стати альтернативою неолібералізму і сучасним формам консерватизму?

Сучасний досвід свідчить про те, що демократія, як ми її зараз розуміємо, це все ж таки не стільки влада народу, скільки влада від імені народу. Це ідея деконцентрації влади, здійснення влади через інституції, на які може впливати громадська думка. Багато з цих інституцій є виборними, але при цьому абсолютно зрозуміло, що народ сам по собі абсолютно не може здійснювати владу. А от республіка як суспільна справа – це реальна цінність.

Але одразу постає питання, як це може втілюватися в життя в сучасному світі. Є дослідження, які аналізують розвиток демократії навіть у країнах, що належать до розвинених демократій – Франції, США, в деяких Європейських країнах. В цих дослідженнях фіксуються реперні точки трансформації. Демократія завжди переживає кризу. Немає ідеальної демократії. І демократія рухається вперед через подолання своїх інституційних криз. Для нас це теж сьогодні актуально, – подолання кризи партійної системи. З кінця минулого століття, навіть з 1970–80 років, обговорюється ідея кризи партійної системи. І це не перша криза. В США ця ж сама тема дебатувалася наприкінці 19 століття, – там теж переживали кризу партійної системи. Зараз в Європі про це багато говорять, і кризова ситуація стосується також багатьох інших інститутів. Взагалі, останнім часом дуже популярною стає тема кризи представницької демократії. Але альтернативи ми поки не бачимо. Тобто, ідея республіканізму як альтернативи неолібералізму і сучасному консерватизму, як альтернатива саме сучасним ідеологічним течіям, на мій погляд, могла б бути чимось близьким до соціал-демократичної ідеї. Хоча, ми бачимо, що соціал-демократична ідея сама переживає сьогодні серйозну кризу. Тому, в певному сенсі, я б взагалі говорив про кризу ідеологій, і не лише в Україні.


Які корекції моделі демократії, що склалася в Україні, будуть запропоновані чи вже пропонуються новою владою?

В мене є дуже проста відповідь на це запитання. Не прямо, не офіційно, але реально, на цих виборах нам фактично пропонується зробити вибір між тим, що називається керованою демократією, – з нашою українською специфікою і якимись нашими українськими особливостями, – але моделлю керованої демократії, і збереженням демократії конкурентної, такої демократії, яка існує у більшості європейських країн. Ось, насправді, той вибір, який є у нас і який стоїть перед новою владою. Мені здається, що у новій владі дуже багато прихильників моделі керованої демократії. Російська модель їм подобається. І то вже інша річ, що це не зовсім європейська демократія. Керованість досягається завдяки звуженню, а іноді й девальвації реальної конкурентності. На мій погляд, якщо ми прийдемо до керованої демократії, то це буде суттєвий крок назад. Це буде крок у бік авторитаризму, або до напівавторитарної моделі влади.


Чи може «нове прочитання» республіканської ідеї сприяти стабілізації політичної системи України на основі політичних компромісів і створення умов для суспільного консенсусу?

Сьогодні зарано говорити, що існує така собі республіканська ідея, яку можна сприймати або «читати» по-різному. Чи є така ідея записаною офіційно, хоча б в одному партійному документі? Здається, така спроба була зроблена у програмі Республіканської партії, яка невідомо чи існує сьогодні реально в Україні, оскільки її лідери вже перейшли до лав Партії Регіонів. Я поки не бачив в офіційних документах Партії Регіонів та й інших партій чітко викладеної республіканської ідеї. Щоб винести цю ідею на обговорення, її необхідно розтлумачити. Зокрема, варто це зробити і для інтелектуального класу. Аби люди, які представляють ті чи інші світоглядні течії, щоб вони теж для себе розуміли, про що йдеться, щоб кожний вкладав у цей термін однаковий смисл. Інакше це призведе до серйозної плутанини.

Насправді, сьогодні коректніше говорити про ступінь, масштаби, особливості, тенденції і характер розвитку української демократії. Термін «демократія» має достатньо сталий сенс, достатньо чітке розуміння, хоча теж є різні його тлумачення, різні терміни. В Росії, наприклад, користуються ще терміном «суверенна демократія», але коли ми говоримо про ліберальну демократію, про ознаки демократії взагалі, ми, в принципі, розуміємо, що мається на увазі. І тут ми можемо оцінювати ситуацію з демократією в Україні. А оцінювати термін, який ще не пройшов теоретичну концептуалізацію, думаю, зарано. Спочатку потрібно зробити цю операцію, а потім говорити про нове прочитання республіканської ідеї.

Але саму ідею, що стабілізація політичної системи України має здійснюватися на основі політичних компромісів і створення умов для суспільного консенсусу, – ось цю ідею можна підтримувати. Інша річ, потрібно розуміти, що існують певні обмеження і що потрібні певні компромісні підходи при створенні механізмів суспільного консенсусу. Перше, що слід розуміти, носіями такого світоглядного підходу, побудованого на ідеях пошуку політичних компромісів, мають бути політичні лідери. Якщо вони у своїй практичній діяльності доведуть, що українські політики можуть знаходити політичні компроміси і будувати систему влади, а також підвалини державної влади на основі компромісів, це буде добрим взірцем і для пересічних українців. На жаль, українське суспільство не є однорідним, і не лише соціально, а й соціо-, і етно-культурно неоднорідним. Мені не дуже подобається тема розколу українського суспільства на Схід і Захід. Це таке надмірне узагальнення. Але суттєві розбіжності є. І як їх долати, яким чином, якими інструментами – це вже окреме питання, відповідь на яке необхідно шукати для вирішення проблеми формування єдиної політичної нації. Світогляд і практики діяльності політичної еліти мають принципове значення. Якщо вони будуть діяти на основі компромісів і суспільного консенсусу, це буде дуже добрим прикладом для всього суспільства. Поки що цього, на жаль, немає. У нас домінує психологія – переможець отримує все! І переможець намагається нав’язати свій світогляд, своє бачення інструментів розв’язання суспільних проблем усім іншим. Ми це бачили при попередній владі і бачимо при новій владі.


У дослівному перекладі з латини «республіка» – це «спільна справа». Але часом складається враження, що в Україні це все ще спільна справа еліт. Чи може «справа еліт» перетворитися на «народну справу»?

Немає простої відповіді на таке запитання. Міжнародний і український досвід свідчить про те, що в різні часи по-різному ця проблема вирішується. Як правило, народ стає безпосереднім суб’єктом державотворення або кардинальних суспільних політичних змін лише за форс-мажорних обставин, які можна ще назвати доленосними. Це відбувається в кризових ситуаціях, коли саме участь широких мас народу схиляє розвиток подій у той чи інший бік, коли саме народ стає суб’єктом політичних перетворень. Це не може відбуватися постійно, і реалізується саме в таких не простих, надзвичайних ситуаціях, які потім називають війнами чи революціями. Коли народ дійсно різко змінює свій погляд на владу, він навіть мирним, демократичним шляхом, за рахунок своєї активної участі в політичних подіях може сформувати нову політичну реальність. Але знову повторюю, це відбувається, як правило в надзвичайних ситуаціях. А сама по собі пряма, масштабна участь народу в політичному процесі – це є феномен незвичайний, не регулярний, не пересічний, можна й так сказати.

Якщо оцінювати відносини між народом і владою, то в звичайних умовах, це навіть не залежить від того, який режим влади існує в країні, – авторитарний чи демократичний, – як правило, народ не бере безпосередньої участі в політичному процесі. Але в умовах демократії все ж таки існують інструменти впливу громадян на здійснення влади. В першу чергу, це такий інструмент як вибори. По-друге, це можуть бути інші інструменти демократії, пов’язані з різними формами демонстрації громадської думки. Коли люди, наприклад, беруть участь у масових акціях протесту або, навпаки, підтримки дій своїх співгромадян. Але не таких штучних, до яких ми вже звикли, а реальних, коли вони реалізуються через різні форми самоорганізації громадянського суспільства. Коли вони демонструють ту чи іншу політичну позицію. В принципі, такі форми впливу на владу можливі лише при демократії, а от в умовах авторитарного режиму такого не існує. Там народ скоріше є суб’єктом впливу з боку влади і володіє лише інструментами демонстрації лояльності. Звичайно, громадську думку там теж можуть вивчати, але, як правило, вплив влади на суспільство є монопольним і одновекторним – влада впливає на народ, а не навпаки.

І при демократії і, тим паче, при авторитарному режимі, в суспільстві, за звичайних умов, все ж таки домінує політична еліта або елітні верстви суспільства. В цьому сенсі я схиляюся до висновку, що елітарні або неоелітарні концепції здійснення влади – найближчі до реальності. За звичайних умов, як правило, саме еліти грають визначальну роль у суспільстві. Але в умовах демократії еліти більш гнучкі, конкурентні, вони частіше оновлюються, вони залежать від народу, від народних мас, які можуть приводити до влади найбільш ефективних представників еліти.

Авторитарний режим, якщо він є достатньо популярним чи міцним, або ж якщо він достатньо швидко реагує на суспільну ситуацію і тримає її під контролем, – такий режим може існувати достатньо довго і бути достатньо ефективним. Якщо ж авторитарна влада втрачає зв`язок із суспільством, починає діяти всупереч суспільним інтересам, тоді питання тільки часу, коли відбудеться суспільний вибух, і цей режим буде зруйнований суспільним протестом. Але, ще раз підкреслюю, що народ, як безпосередній суб’єкт політичної дії, як суб’єкт політичних змін, може діяти лише час від часу. В демократичних умовах є більш регулярні форми його впливу, але тільки впливу, а не прямої дії.

Бесіду вів Віктор Сизонтов

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Кравчук Леонід Макарович, перший Президент України

Не можна змінити ситуацію в країні, не змінивши самого себе

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Если не будет реализована идея народного самоуправления, то настоящего республиканизма тоже не будет

Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, директор фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

В багатокультурній Україні президентська республіка є неприйнятною

Андрей Федоров, заместитель директора Европейского Института интеграции и развития

Необходимо искать иной способ интеграции граждан в общество

Игнат Захарченко, сотрудник Института Политических и Этнонациональных Исследований

Инсталляция республики завершена успешно

Алексей Крысенко, к.ф.н., заведующий отделом украино-российского регионального сотрудничества НИСИ

Головна ідея неореспубліканізму це повернення до “втраченого раю”

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

«Патріоти-республіканці всіх країн, єднайтесь!» - іншого шляху не існує.

Тимур Алексеєнко, науковий співробітник Vienna School of Governance

Республику нужно «выстрадать»

Квітка Остап, Директор центру соціологічних досліджень «КМС»

Рецепти “республіконаслідування”

Владимир Золоторев, журналист

Что может прорасти из республиканской традиции

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Республиканская идея как альтернатива идеи национального государства

Олег Проценко, Центр політичного консалтингу

Республіка небайдужих громадян – це ідеал до якого треба прагнути

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,083