В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

В августе Украина отметила 19-ю годовщину своей независимости. Согласно ст. 5 ныне действующей Конституции, «Украина является республикой. Носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления».

Де-юре – то, что Украина является республикой – факт никем не оспариваемый. Но вот «де-факто»… все выглядит несколько иначе.

Респу́блика (лат. res publica, «дело народа»). Республика, – это государство, где живут граждане, а не просто индивиды с определенной национальной идентичностью. При этом граждане являются участниками общего политического проекта, что подразумевает соблюдение их прав и выполнение ими своих обязанностей.

В настоящее время из 194 государств мира более 140 являются республиками. Но что стоит за этим определением? Слова, которые используются в современной политике, часто имеют иное значение чем то, которое они имели раньше. Не менее частой является ситуация, когда политический лексикон меняется «на ходу», а понятиям дается новое, нетрадиционное значение. Политологи, историки и юристы иногда вспоминают об этом, когда пользуются такими расплывчатыми концептами, как, например, «суверенитет», «конституция», «государство», «федерализм», «коррупция» или «республика».

Многие считают слово «республика» размытым и имеющим противоречивые значения. Тем не менее, в настоящее время это слово проходит через изменение смысла, делающее его бесспорным двигателем политического обновления. В современном политическом языке четко просматривается оттенок республиканства.

Как объяснить появление этой внезапной и мощной республиканской волны в интеллектуальных поисках политических аналитиков? Как могло случиться, что за 19 лет независимости государства ни в обществе не сформировалось социально активное и политически ответственное ядро, ни во власти не выкристаллизовались ориентированные на развитие страны (ее проекта) элиты? Что может объединять людей в рамках одного государства? Способен ли рост социального капитала консолидировать украинское общество?

На практике, республиканство это нечто значительно большее, чем бесконечные дискуссии. Недавний подъем интереса к этим идеалам широко распространился в мире как новое политическое течение – неореспубликанство. В известной статье Ричарда Даггера (Richard Dagger, 2006), дается обзор четырех важных составляющих республики 21-го века: политическое равенство, свобода как самоуправление, совещательная политика и гражданские ценности.

В то же время, сложилось представление о гражданстве как о довольно пассивной вещи: граждане голосуют на выборах, и на этом их политическая активность заканчивается. А требование политической активности в правящих политических кругах до сих пор считается неразумным и даже опасным. Однако основным вызовом нового времени как раз и является создание более активного и демократического идеала гражданства. Со всеми вытекающими последствиями для правящих элит и будущего страны, ибо это позволило бы сократить разрыв между властью и обществом в ближайшее время относительно одинакового восприятия исторических и стратегических ориентиров.

Свернуть

В августе Украина отметила 19-ю годовщину своей независимости. Согласно ст. 5 ныне действующей Конституции, «Украина является республикой. Носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления».

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Не можна змінити ситуацію в країні, не змінивши самого себе

6 окт 2010 года

Україна де-юре є республікою, але наскільки республіканська ідея в Україні реалізується де-факто? Якою, на Ваш погляд, має бути республіка?


Я спостерігаю за розвитком України як незалежної держави уже практично двадцять років. І в той час, коли був головою Верховної Ради, Президентом, коли ніс відповідальність за прийняття рішень і їхнє виконання. І коли був депутатом, і також ніс відповідальність за голосування, за депутатську роботу. Можна сказати, що мій аналіз того, що відбувалося, торкається всіх 20 років незалежності.

Перший висновок – Україну зараз важко назвати країною з республіканською формою правління, чи-то президентсько-парламентською, чи парламентсько-президентською. При всіх змінах у верхах народ не відчуває, що щось реально змінюється в його житті. Ну, скажімо, Президент раніше мав право призначати і звільняти уряд, потім він це право втратив. Тепер він знову таке право набув. Але для людей це нічого не означає. Люди від цього не стали жити краще, для них не стало більше демократії, для них не стало менше корупції, менше складностей у співпраці з владою, у сосунках з чиновниками. Вони, як і раніше, були і залишаються дуже залежними від влади. А республіка передбачає залежність влади від людей. Це перша і найважливіша характеристика республіки, як такої. Влада формується народом і залежить від народу. Народ може не тільки призначати владу, але й відкликати її. Цього немає. І не було всі 20 років.

Хоча, підкреслюю, під час моєї каденції на посаді Президента держава формувалася як республіка. Прийшов Кучма – почав формувати президентську державу і також назвав її республікою, але принципи реалізації влади вже помінялися. Ющенко погодився з тим, що запропонував Кучма, – поміняти президентсько-парламентську на парламентсько-президентську. Зараз Конституційний Суд побачив у цьому порушення Конституції, – ніхто цього й не заперечує, що такі порушення є. І ніхто не може сказати, що Янукович ще тоді хотів під себе підлаштувати Конституцію, – це було б неправдою.

Тобто, мій висновок такий, що ми поки що шукаємо, куди ми йдемо і хто ми є. Не стільки як українці, громадяни, віруючі чи не віруючі, а з точки зору організації нашого життя, організації нашої влади. І поки ми цього питання не вирішимо, поки не дамо на нього вичерпну, реальну, аргументовану відповідь, щоб люди повірили, – ніхто не зможе сказати, що таке республіка, що таке народовладдя в Україні. І я не зможу. Тому я й даю таку дипломатичну відповідь. Але вона реальна.

Що нам потрібно для того, аби ми, врешті-решт, знайшли своє обличчя, свою дорогу, і йшли по ній. Думаю, потрібно зібратися всім – і опозиції, і владі й тверезо подивитися, що ми робимо, пані й панове, ось уже 20 років? Ми мучимо Україну, мучимо себе, ми не можемо навіть визначитись, хто ми є насправді. Давайте ми вдосконалимо Основний закон, який визначить законодавчо – це дуже важливо, – хто ми є? Унітарна ми держава, чи не унітарна, республіка чи автократія, демократична країна чи тоталітарна. Хто ми, нарешті, є? Тому що в цьому хаосі, який ми бачимо в країні зараз, можна знайти, умовно кажучи, і бур’яни, і зерно, і полову. Все перемішалося до купи. Але зерно потрібно відділити від полови. Треба, повторюю, вдосконалити Основний Закон і винести його на всенародне обговорення, і просити народ, щоб він його затвердив. Саме, затвердив, а не прийняв. Прийняти має Верховна Рада. Просто вийти перед народом і сказати: далі ми не можемо жити від президента до президента, від виборів до виборів, не можемо постійно змінювати своє обличчя, як на маскараді. Прийшов один Президент – одне обличчя, прийшов інший – уже інше обличчя. Ми маємо визначитися, і на основі нового Основного Закону ми будемо будувати модерну державу. За змістом – демократичну, за формою – республіканську, за виконанням – організаційно-дисципліновану, в якій буде чітко визначено, що той, хто порушує Закон і Конституцію – той, беззастережно, має йти від влади.


У дослівному перекладі з латині «республіка – це спільна справа». Але складається враження, що в Україні це спільна справа еліт. Чи є в українських громадян суспільний запит на побудову демократичного республіканського ладу в Україні?


Перше, що я бачу, народ не готовий до виконання свого головного конституційного обов’язку, а саме – виступати як джерело влади. Його, в даному разі, задовольняє лише одне дійство – голосування. Народ дуже негативно, навіть агресивно реагує, коли йому забороняють голосувати. От Майдан, наприклад. Головна причина Майдану, –людям заборонили справедливо, як вони вважали, проголосувати. Але ж вибори – це тільки початок взаємодії з владою. Після голосування народ має контролювати владу. Для цього мають бути створені відповідні громадянські інститути, механізми для такого контролю. Коли народ зрозуміє, що він не тільки обирає владу, а й контролює її і може на неї впливати через громадянські інститути, тільки тоді влада може зрозуміти, що народ над нею. А інакше вона звертається до народу, говорить йому красиві слова, багато чого обіцяє на виборах, потім обдурює, а народ мовчить. Відтак, поки що народ не готовий до виконання свого найвищого завдання – бути джерелом влади, формувати владу, контролювати її і разом з нею відповідати за Україну.

І сказати сьогодні, що народ за переконаннями, позицією можна змінити так швидко, як хотілося б – це нереально. Вже нове покоління приходить, 20 років – це ті, котрі народилися в 1991 році, жили тільки в незалежній Україні. Я часто з ними спілкуюся, але вони цього не розуміють. Не розуміють, що до вибору та контролю над владою треба ставитися відповідально. Значить, ще мало двадцять років. Ровесники незалежності жили і живуть в аурі, яка формується думками і світоглядом їхніх батьків, старшим поколінням. І вони переймають на себе це минуле, яке йде разом з усіма нами і визначає стан нашого суспільства. Значить, треба ще одне покоління для того, щоб усе це виправити. І це не випадково.

Я повторюю, на нашому досвіді, здавалося б, треба навчитися дуже ретельно ставитися до вибору влади, а молоді люди йдуть голосувати і голосують так само, як їхні бабусі й дідусі. Значить, ще не вироблено у них того відповідального відчуття, яке має зробити людей громадянами, яким до всього є діло. Котре говоритиме їм: я відповідаю за свою українську мову, я не дозволю нікому знущатися над моєю мовою, я нікому не дозволю знущатися над моєю історією, я нікому і ні в якому разі не дозволю забороняти мені знати мою історію. А зараз СБУ каже, оце можна читати, а цього не можна читати. Вони мені, бачте, визначають духовний пайок. Цього навіть збагнути неможливо, що це наша реальність. Тобто, ще скільки потрібно пройти кожному з нас, перебороти, переосмислити, поламати себе…

Коли я, як керівник держави ставав на шлях незалежнності у 1990 році, знаєте скільки мені сили було потрібно, аби для початку зламати себе? Щоб поїхати у Біловезьку пущу і зламати хребет імперії, я повинен був зламати спочатку себе. Інакше це зробити неможливо. Не можна перейти до якоїсь дії, якщо ти сам живеш іншими переконаннями. Не можна змінити ситуацію, не змінивши самого себе.

Сьогодні я дивлюся на багатьох, принаймні, на депутатів, вони взялися управляти Україною, зовсім її не знаючи, – ні історії України, ні її культури, ні Церкви, ні реального життя її народу. Нічого не знають. Вони вважають, що якщо одержали крісло, то вони вже можуть діяти так, як їм заманеться.

Тобто, сьогодні дуже багато є проблем. Життя міняється і ми змінюємося, є можливість порівнювати, як ми жили раніше і тепер. На все потрібен час. Але головне – кожен має нести відповідальність. В тому числі, і за свою владу, і за свій вибір, і навіть за те, що дозволив себе ошукати.


В Україні на 10 тисяч населення припадає 11 громадських організацій, тоді як в Угорщині – 46, в Хорватії – 85, в Естонії – 201. Чи не є це наслідком свідомого намагання певних сил применшити вплив громадянського суспільства на життя країни?


Громадянська позиція кожної окремої людини залежить від того, як її, цю людину, формують, починаючи з юного віку, на яких засадах. Чи її виховують на національно-патріотичних, національно-державних засадах, чи формують у неї належне сприйняття національні ідеї, чи про неї дитині ніколи й не згадують? Що вона чує і бачить навколо себе? Соціаліст-утопіст Томазо Кампанелла ще в 17-му столітті написав «Місто Сонця», де каже, що людину формує все, що її оточує – архітектура, вулиці, люди. А що ж наша людина, коли виходить на Хрещатик, чи на інші вулиці в інших містах, на яких прикладах вона формується? Чи формується вона на вулиці у Донецьку так, як на вулиці у Львові чи у Севастополі? У кожному місті – по-іншому. Більше того, людей формують політичні сили під себе. От, скажімо, партія, яка хоче взяти голоси, вона формує людей під себе. Вона їм каже, що російська мова гине, хоча це зовсім неправда. Що нам загрожує український націоналізм і таке інше. Це – на Сході країни. На Заході – вже зовсім інше: бійтеся Москви, це наші вороги… Така ситуація несе в собі велику загрозу. Про це добре сказав поет:


Не сваріться на Москву, на Клязьму,

Не шукайте ворогів-жидів,

Україна гине від маразму

Від амбіцій вицвілих вождів!


Це слова Дмитра Павличка. В цьому є суть: там формують під себе, там теж формують під себе. Потім люди йдуть на вибори, і «вожді» нав’язують їм абсолютно чужі для реальної людини ідеї. І коли цих «вождів» обирають, коли вони приходять до парламенту, – вони і в парламенті зовсім різні. Для них Україна також поділена на частини.

Але на цьому наші негаразди не закінчуються. Не можна будувати державу, коли політична еліта (хоча досить умовно її можна назвати елітою) продалася еліті бізнесовій. Повністю. Бізнесова «еліта» служить для політичної «еліти» гаманцем, вона її годує, вона її приводить до влади. І саме представники бізнес-еліти врешті-решт диктують депутатам, за що і як голосувати. Насправді це не еліта. А якщо немає еліти, на кого людям орієнтуватися? Ну візьміть, наприклад, Церкву. Уявіть собі, що немає жодного священика, а є якісь випадкові люди, які не знають Біблії, Євангелія, не знають канонів церковних, але взялися вчити людей вірі. Це саме відбувається у державі, коли немає справжньої еліти. У нас при владі не еліта. Це на хвилі демократії, на хвилі всього того, що відбувається ось уже 20 років, з глибини минулого вийшли люди, які здебільшого не несуть в собі нічого українського, національного. Українське національне означає, що все, що є в світі, проникає в наші душі під національним забарвленням. Не можна так механічно це все робити. І тому такі наші реалії, поки що.

А чи влада зацікавлена, щоб це все швидко змінилося? Повторюю, – ні. Тому що, якщо це швидко зміниться, і люди зрозуміють свою роль, свої повноваження, якщо осягнуть свої можливості, вони не дозволять владі так вчиняти над собою. І влада це добре розуміє. З освіченою і заможною людиною владі працювати важко. З бідною і неосвіченою – дуже легко.

От у Києві за гречку голосують. Чи можна сказати, що ті пенсіонери винні, що вони за гречку голосують? Якби вони осмислили, що цього кілограма гречки вистачить на два дні, а ті, за кого ти проголосуєш, будуть потім для твоїх дітей і онуків ярмом довго-довго… Але для такого розуміння треба мати відповідну інформацію, відповідну освіту. Таку свідомість треба формувати, людям потрібно подавати ці істини так, щоб вони сприймалися душею, а не силою їх вбивати. Не можемо ми поки що цього забезпечити, не можемо і не хочемо.


Які корекції моделі демократії, що склалася в Україні, будуть запропоновані чи вже пропонуються/впроваджуються новою владою?


Можна сказати, що влада організується під певну програму і під певні цілі. Найперша ціль, яку запропонувала нинішня влада, сформульована так: навести лад в державі, забезпечити баланс між гілками влади, організованість і порядок у країні. Такі завдання завжди вимагають обмеження деяких демократичних прав. Те, що називалося демократією при Ющенкові, привело до того, що п’ять років сварилися президент і прем’єр-міністр, а народ страждав. Це знівелювало демократію, скомпрометувало демократичне управління, як таке. І Янукович прийшов до посади Президента України на фоні скомпрометованих демократичних цінностей. Я не можу сказати, що самі цінності були неправильні. Але форми і методи їхнього подання, відсутність організації, невміння жити в тій аурі, в тому демократичному сегменті, які були визначені, дуже їм зашкодили. І тому, перше враження таке, що зараз демократія обмежується. Я б з цим погодився, якщо це потрібно для наведення порядку. Але, коли вже влада організувалася, а вона вже організувалася, наступає період її роботи, здійснення її повноважень. І от ці повноваження мають здійснюватися на демократичній платформі. Тобто будь-які рішення потрібно проводити через дискусії, через демократичні інститути. Як тільки влада буде відходити від цього – це швидкий шлях до іншої форми правління, до тоталітарної. Підстави для тривоги уже є. Це і проблеми зі свободою слова, і прийняття багатьох рішень «через коліно» – через тиск у парламенті і поза парламентом. Це спроби повернутися до питань, які можуть викликати хвилю невдоволення: мова, Церква, історична пам’ять, голодомор.

Спроба служби безпеки надавати мені, громадянину України, дозвіл на одержання інформації і позбавляти мене правда знати власну історію, історію власного народу. Все це питання дуже складні. Інша справа, чи хоче цього президент? Я не буду говорити так чи ні, але знаю, що в його діях, в його програмі – всього цього немає. Але воно так складається – через команду, через численні партії, через парламент, через фракції. Це оточення створює таку ситуацію, що Президент звикає до цього, як до нормальної форми правління. Це є небезпечно. Тому ми всі мусимо впливати на ситуацію.

От, часто доводиться чути – винуватий Янукович. Я був президентом і знаю, скільки впливів є на президента. Коли б президент був у нас 24 години на добу в своєму кріслі, то всі 24 години він би був під впливом. З різних сторін. А хто робить ці впливи? Як зробити таке законодавство, щоб не допустити до влади пройдисвітів, шахраїв? Тоді і впливів буде менше.

Чи можуть такий вплив забезпечити засоби масової інформації? Думаю, що ні. Тому що вони здебільшого корпоративні, а їхні власники, – принаймні, половина з них, це я можу точно сказати, – вони дуже «умовні українці». І для них Україна – це місце життя і місце заробітку, а не місце народження, рідне, батьківське, материнське. Сьогодні тут можна більше заробити грошей, – вони їх тут заробляють. Завтра в Тамбові можна буде більше заробити, – вони туди поїдуть заробляти.

А ми всі, разом можемо формувати свій, проукраїнський вплив? Так, можемо. Але чи завжди хочемо? Чи завжди розуміємо значення такої відповідальної справи?

Через мене іноді запрошують відомих в Україні людей (я не буду називати прізвища) на заходи, організовані різними політичними силами. Я телефоную, передаю запрошення. У відповідь:

– Я туди не піду.

–Чому?

– То проросійські сили.

– Так, але якщо ви не підете, то чи вони стануть проукраїнськими? Вас же запрошують, і є можливість вплинути…

Тобто, коли потрібні гасла – будь ласка. Пронести прапор – будь ласка. А коли переконати, довести, що ти тут господар, що це твоє, що твої діти, онуки тут будуть жити, – ні, «вони проросійські». Наше завдання – переграти свого опонента. Це своєрідне мистецтво, воно потребує хисту і неабияких зусиль. А не можеш – не берись.

Що таке час для нашої держави? Коли буваєш у Європі, скажімо у Швейцарії, – там відзначають 900-річчя конфедерації. У Великобританії – 1000 років. Що таке 20 років незалежності для України? І пройшли ці 20 років у пошуках – від одного президента до іншого, від однієї моделі – до іншої. Не можна діяти так, ніби після тебе все закінчиться. Треба думати про майбутнє і відповідати за свої дії.


Які ідеї, на Ваш погляд, могли б сприяти створенню умов для суспільного консенсусу і стабілізації політичної системи в Україні на основі політичних компромісів?


Для того, щоб суспільство могло об’єднатися, щоб воно виступало як одне ціле, необхідно, щоб влада і народ жили одним життям. Щоб коли народу живеться погано, то щоб і владі було погано. А в ситуації, коли у народу наростає горе і негаразди, а у влади наростає багатство, – знайти об’єднавчу ідею дуже важко.

Більше того, суспільству весь час підкидаються ідеї, які його розколюють. Влада добре розуміє, що нинішній міністр освіти людина освічена, знає історію, але його життєва філософія, його бачення України, його ставлення до України і українців такі, які можуть бути лише у приватної особи. Адже офіційна особа має досить важелів, щоб нав’язувати свої погляди суспільству. А це – протистояння і розкол. Для чого владі потрібні такі люди?

Влада добре розуміє, що мова – це найбільш гаряча тема, але саме ця тема порушується знову і знову. Мало того, ми бачимо намагання наділити російську мову якимось особливим статусом, який не передбачений ні Хартією про мови, ні Конституцією України. За цими документами є мова державна, є мова офіційна і є моніритарна, або мова, яка гине. Інших особливих статусів для мови немає. Немає жодних підстав для особливого статусу російської мови. Тому всі оці маніпуляції з мовним питанням – це намагання зробити російську мову державною, але «через чорний ґанок», як колись казав Райкін. Це не працює на об’єднання України. Я думаю, що ті екстремісти, які затіяли танці навколо російської мови, сьогодні підкладають під В.Ф.Януковича міну тривалої дії.

Те ж саме й історія: при одній владі писали так, при іншій – пишуть по-іншому.

Держава, влада, чиновники повинні зрозуміти, що кожний крок влади має бути кроком до пошуку компромісу, до злагоди в суспільстві. Якщо питання сприймається неоднозначно, його не можна проштовхувати, тим більше, якимись силовими методами. Такі питання можна виносити лише на обговорення, на всенародну дискусію задля пошуку консенсусу у суспільстві. І якщо у влади коли-небудь з’явиться розуміння, що її завдання – це робота на майбутнє, і відповідальність, і бажання та уміння жити одним життям зі своїм народом, а не шукати того, що нас роз’єднує, – це і буде найкоротший шлях для об’єднання всього суспільства, до єдності України.

Бесіду вів Віктор Сизонтов

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Родился бедным? Тебе не повезло!

Артерии и «социальные лифты» общества закупориваются. Шансы карьерного роста, социальная мобильность снижается, и, что еще хуже, падает доверие людей друг к другу, что заметно среди всех классов общества, но более всего – среди бедных. Столь восхваляемый «гибкий рынок труда», означает лишь мир, в котором такая принципиально важная вещь, как профсоюз, оказывается не у дел, а с работниками обращаются как с собственностью. Это представляет смертельную угрозу семьям рабочих, и их шансам дать своим детям вдохновение и жизненные силы.

В Британии становится все меньше социального разнообразия и знаний: в условиях нынешнего капитализма компетентные люди просто не могут никуда пробиться; они становятся жертвами социальных предрассудков и настроений. Они просто не знают, что делать, поскольку эффективная государственная политика должна идти вразрез с господствующими инстинктами консерваторов.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Республіка – це «народна справа», але сам по собі народ здійснювати владу не може

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Если не будет реализована идея народного самоуправления, то настоящего республиканизма тоже не будет

Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, директор фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

В багатокультурній Україні президентська республіка є неприйнятною

Андрей Федоров, заместитель директора Европейского Института интеграции и развития

Необходимо искать иной способ интеграции граждан в общество

Игнат Захарченко, сотрудник Института Политических и Этнонациональных Исследований

Инсталляция республики завершена успешно

Алексей Крысенко, к.ф.н., заведующий отделом украино-российского регионального сотрудничества НИСИ

Головна ідея неореспубліканізму це повернення до “втраченого раю”

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

«Патріоти-республіканці всіх країн, єднайтесь!» - іншого шляху не існує.

Тимур Алексеєнко, науковий співробітник Vienna School of Governance

Республику нужно «выстрадать»

Квітка Остап, Директор центру соціологічних досліджень «КМС»

Рецепти “республіконаслідування”

Владимир Золоторев, журналист

Что может прорасти из республиканской традиции

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Республиканская идея как альтернатива идеи национального государства

Олег Проценко, Центр політичного консалтингу

Республіка небайдужих громадян – це ідеал до якого треба прагнути

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,136