В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Существовавшая до 2005 года мажоритарная система выборов в местные советы не удовлетворяла общество и была заменена на пропорциональную, которая также оказалась малоэффективной. Сегодняшний закон о выборах в органы местной власти предполагает смешанную систему, но скажется ли этот очередной эксперимент на эффективности работы местных советов, прежде всего, с точки зрения защиты местных интересов? Уже сегодня эксперты свидетельствуют, что даже при новой системе выборов местных советов увеличить потенциал самоуправления на местах вряд ли удастся. Более того, скептики утверждают, что нынешние местные выборы не только не станут новым этапом в развитии демократического процесса, но и окончательно отодвинут идею местного самоуправления на второй план, превратив его выборные органы в часть государственного аппарата.

Как отмечают многие наблюдатели, «избирателю на этих выборах отводится роль статиста, волеизъявление которого будет очень легко откорректировать». Не потому ли явка на эти выборы прогнозируется очень низкая?! Спорят лишь о том, какова будет доля «участия партии власти» в корректировках – 20 или 30%?

Очередные выборы в местные органы власти могли бы вынести на повестку дня уже давно наболевшие вопросы о состоянии и перспективах местного самоуправления, но этого, увы, не произошло. Идущие на выборы партии даже не думают предлагать электорату свои модели регионального управления и развития. В то же время, Украина остается достаточно плохо управляемой территорией, особенно если речь заходит о местном уровне. Практически все поступления, собранные в виде налогов и отчислений во всевозможные фонды, остаются «в верхах», не доходя до реальных пользователей. Не потому ли у нас вымирают и деградируют не отдельные города и села, а целые районы и территории, а пропасть между богатыми и бедными областями все нарастает?

Регион региону – рознь. И местные выборы в Винницкой области радикально отличаются от выборов в Луганской или Ивано-Франковской областях. Поэтому «одна гребенка» и единый централизованный (партийный) подход к территориальному управлению вряд ли окажется эффективным. Объединяет лишь то, что практически везде мы наблюдаем нежелание передавать полномочия и ресурсы на места. Этому мешает и коррумпированность чиновничества, и нехватка ресурсов, и исключение из общественной жизни мнения избирателей, и значительный разрыв в развитии между регионами. Но главное – это постоянное пренебрежение центральной власти конституционными гарантиями местного самоуправления.

Сторонники идеи Монтескье о разделении властей считают, что самоуправляющиеся общины или автономные местные власти можно рассматривать как «противовес власти центра». Европейская Хартия о местном самоуправлении 1985 года считает самоуправление местных общин краеугольным камнем настоящей демократии. А Программы Мирового Банка и Программа человеческого развития ООН (ПРООН) настаивают на том, что децентрализация власти является эффективным орудием экономического развития – благодаря именно усилению независимости местного самоуправления и повышению его активности, укреплению демократии на местах.

В этом контексте «Диалог.UA» хотел бы предложить для обсуждения ряд вопросов. Почему в повестке дня местных выборов не идет речь о реформе местного самоуправления? Почему несколько попыток реформировать местное самоуправление провалились уже на стадии обсуждения? Быть может, эти реформы вообще никому не нужны?

Реальное местное самоуправление – это пробуждение инициативы миллионов. Сегодня эта энергия законсервирована. Нежелание Центра понять это и изменить ситуацию – является серьезной преградой для развития бизнеса, реализации социальных программ. Мыслящая власть непременно должна использовать децентрализацию для укрепления своих позиций и повышения управляемости государства ради его стабильности и улучшения жизни людей. Однако, централизация власти в Украине продолжается. Полномочия местных рад по распоряжению и учету использования земли, недр, формирования местных бюджетов плавно переходят к центру. Что остается местной власти? Чем она будет заниматься? И какой должна быть модель управления территориями, чтобы она была эффективной?

Свернуть

Существовавшая до 2005 года мажоритарная система выборов в местные советы не удовлетворяла общество и была заменена на пропорциональную, которая также оказалась малоэффективной. Сегодняшний закон о выборах в органы местной власти предполагает смешанную систему, но скажется ли этот очередной эксперимент на эффективности работы местных советов, прежде всего, с точки зрения защиты местных интересов? Уже сегодня эксперты свидетельствуют, что даже при новой системе выборов местных советов увеличить потенциал самоуправления на местах вряд ли удастся. Более того, скептики утверждают, что нынешние местные выборы не только не станут новым этапом в развитии демократического процесса, но и окончательно отодвинут идею местного самоуправления на второй план, превратив его выборные органы в часть государственного аппарата.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Надій на те, що незабаром через рік-два прийде до нас хороша влада на державному рівні і наведе порядок, забезпечить розвиток, проведе реформи – просто немає.

25 окт 2010 года

Існуюча до 2005 р. мажоритарна система виборів місцевих рад не задовольняла суспільство і була замінена на пропорційну. Остання теж виявилася неефективною. Сьогоднішній Закон про вибори до місцевих рад передбачає змішану систему.

Могли б ви назвати - які питання не вирішувалися при мажоритарній системі і чому, а які проблеми виникли при функціонуванні пропорційної системи? Які ризики і загрози властиві кожній з форм виборів?


Мажоритарна система застосовувалася в Україні з початку незалежності, – як найбільш проста і як модифікація того, що було в радянські часи. Тобто, вона була найбільш зрозумілою для наших громадян. Але за перші 10–15 років існування вільних виборів в нашій країні стало очевидним, що існуюча мажоритарна система дуже легко піддається впливу так званого адміністративного ресурсу. Тобто, з одного боку, виборці через невлаштованість свого життя, через низькі доходи, свідомо очікували від кандидатів у депутати різного рівня якихось «подачок», – думали: хоч на виборах, чи в результаті виборів щось заробити, хоч щось покращати. Це провокувало товарно-грошові відносини у політичній сфері – від таких найпримітивніших форм як роздача гречки, до вибивання коштів на ремонт школи, будівництво дороги, мосту і таке інше. Водночас всім було зрозуміло, що коли в один район вибиваються з обласного бюджету гроші, то ці гроші забираються з інших районів. І все це до 2005 року сформувало систему, при якій влада і гроші, в значній мірі, вирішували долю виборів. Це було, звичайно, негативом. Під впливом цього депутати, врешті-решт, після довгих дискусій, прийняли рішення про запровадження пропорційної виборчої системи. Але, пропорційну виборчу систему, знову ж таки, запровадили найпростішу, найпримітивнішу, яка на практиці виявилася значно гіршим варіантом, ніж мажоритарна.

Дійсно, пропорційна виборча система, порівняно з мажоритарною, зменшує вплив адміністративного ресурсу, вплив «неорганізованих» грошей. Тому що учасниками виборів є партії, і хоча гроші, так само, є визначальним чинником в долі тієї чи іншої партії, проте, це вже більш цивілізований варіант політичних відносин, коли купується не мандат, а фінансується партія. Партія виступає посередником між грошима і виборцями. Тобто, ці гроші трохи, так би мовити, легалізуються, в суспільних відносинах.

Але основна проблема була в тому, що перед місцевим самоврядуванням стоять зовсім інші задачі. Тобто, фактично на місцеві вибори перенесли всю логіку і аргументи, які використовувалися в дискусіях щодо парламентських виборів. В парламентських виборах, дійсно, було б багато резонів для запровадження пропорційної виборчої системи. Проте більшість аргументів, які використовувались при цьому, не були застосовні до місцевого рівня.

По-перше, на місцевому рівні недостатньо розвинена партійна система. Дуже часто місцеві осередки партій не є реальним продовженням центральних органів тієї ж самої партії. Хоча вони й мають назву і використовують легітимний партійний бренд, але в щоденній діяльності мають свої інтереси, і ці інтереси не завжди співпадають з загальнопартійними інтересами. Таких прикладів було сотні, а може й тисячі. Відповідно, в таких ситуаціях виборці дезорієнтовані. Вони ж голосують за партійний бренд, а виявляється, що під цим брендом ховається якась місцева групка бізнесменів, які в певний спосіб домовилися з вищим партійним керівництвом, що вони в цьому районі чи селі будуть їхнім осередком. І, таким чином, люди часто, голосуючи виключно за партійні бренди, обирали тих, кого зовсім не хотіли обирати.

По-друге. Пропорційна виборча система приводить до того, що по списках почали обиратися люди, які взагалі не живуть в цих громадах, районах, областях. Відбулося відчуження депутатів від виборців.

По-третє, формування місцевих рад на пропорційній основі дуже сильно політизує і виборчий процес, і саму діяльність рад. Приходять люди не з намірами вирішити якусь місцеву проблему, а з великими партійними гаслами. І, відповідно, ради починають то боротися за НАТО, то проти НАТО. Тобто, намагаються ставити на порядок денний навіть не загальнодержавні проблеми, а взагалі – міжнародні питання, що насправді не є і не повинно бути компетенцією місцевих рад. І все це результат пропорційної виборчої системи. Окрім того, оскільки в нас використовується найпримітивніший варіант пропорційної виборчої системи, із закритими списками, то, відповідно, зразу розвинулась корупція – партійні вожді почали збирати гроші за те, щоб включити до списку того, чи іншого кандидата.

Тепер ставиться питання, що треба повернутися до мажоритарної системи. На мій погляд, ясно, що зміни потрібні, – це одне з найважливіших питань. Але не потрібно повертатися до старого, бо там були свої недоліки. Потрібно рухатись вперед, шукати варіанти вдосконалення.

На моє переконання, найкращою моделлю для місцевих виборів, виборів на муніципальному, базовому рівні, є мажоритарна система з багатомандатними округами. Цю модель ми застосовували раніше, при виборах до обласних і районних рад, коли від адміністративно-територіальної одиниці в районну або обласну раду обиралося три депутати. Відповідно, висувалася будь-яка кількість кандидатів і перших три, хто набрав найбільшу кількість голосів, ставали депутатами. Оце і є мажоритарна система з багатомандатним округом. Нам потрібно було б закласти в закон систему з можливістю утворювати 3-х, 4-х, 5-мандатні округи, в залежності від конфігурації населених пунктів. Бажано, якщо це, наприклад, село, то щоб це село було одним округом. І щоб мікрорайон в місті також був одним округом.

Що це дає? По-перше, це мінімізує адміністративний ресурс. Навіть якщо і кидаються якісь гроші на одного з кандидатів, то люди мають можливість вибрати не тільки його, а ще й іншого кандидата. Навіть є можливість і піддатися впливу, і зробити власний вибір. Умовно кажучи, можна взяти гречку в одного кандидата, проголосувати за цього кандидата, а потім обрати ще когось, окрім «гречконосця». І таким чином, до ради можуть потрапити чесні люди, наприклад, громадські активісти чи відомі діячі.

По-друге, мажоритарна система з багатомандатними округами не приводить, особливо на місцевому рівні, до конфліктності виборчого процесу. На відміну від мажоритарної системи з одномандатним округом, де перемагає один кандидат і діє принцип – «кожен, хто висунувся, є мій ворог». За багатомандатною схемою, такого немає, висувайтеся скільки завгодно. Перемагає три, чотири чи п’ять, чи скільки там встановлено законом. І немає такого ставлення, що це всі вороги, тому що ти знаєш, що пару людей разом із тобою перемагають і тобі з ними працювати в раді. Немає такого ставлення – «пан, або пропав». Це надзвичайно позитивно може вплинути на сам клімат в громаді.

Те, що запропонували зараз, змішану систему 50 на 50, це знову ж таки певний сурогат. З одного боку, залишили найгіршу, найдеструктивнішу пропорційну систему з жорсткими списками і, найгірший варіант мажоритарної системи з одномандатними округами, знову ж таки з купівлею, з гречкою, неминучим адмінресурсом і таке інше. Може це й краще, ніж чисто пропорційна система, але однаково це не вирішення проблеми. Треба рухатися вперед, переходити до мажоритарної системи з багатомандатними округами.

На парламентських виборах, звичайно, найкращою є пропорційна система з регіональними округами і відкритими списками. Тобто, коли голоси виборців визначають послідовність кандидатів у списку. Не так, як їх партія розставила, а, власне, як виборці проголосували. Виборець голосує не за список в цілому, в за конкретного кандидата в цьому списку. Для того, аби це було можливо зробити, потрібно щоб були регіональні округи, щоб вони були менші. Бо не може виборець перечитувати списки 450 кандидатів у депутати. А якщо у нас буде 20–30 округів, тоді розібратися у списках по 20–30 депутатів уже теоретично можливо і, в принципі, наші виборці можуть навчитися. Тоді це все дуже сильно міняє весь політичний процес. Тоді політики будуть залежними від виборців. Партії почнуть шукати, хто саме в певному районі може балотуватися, а не думати, хто їм дав гроші і куди його прилаштувати. Їм доведеться дивитися на те, чи має цей кандидат хоч якийсь рейтинг, чи не має. Відповідно, всі почнуть думати не про те, де взяти грошей і як підійти до партійного вождя, а про те, як завоювати рейтинг, авторитет у виборців.

В радах, які представляють спільні інтереси громад, взагалі пропорційної системи бути не може, і її використання суперечить Конституції. Якщо ми внесемо зміни до Конституції, тоді на регіональному рівні, я б використовував систему 50 на 50. Половину обласної ради обирав би за пропорційною системою, так як це повинно бути на парламентських виборах, а другу половину – за такою ж системою, як і місцеві ради –мажоритарною з багатомандатними округами. Наприклад, кожен район може бути округом і від нього обирається певна кількість депутатів.


Чи можна за нинішньої змішаної системи виборів спрогнозувати ефективність роботи рад?

Важко сказати. Ефективність роботи рад залежить не тільки від виборчої системи. По-перше, залежить від законодавства і обсягу повноважень, які є в рад. Місцеві ради мають хоч якісь повноваження. А що стосується обласних і районних рад, то там взагалі ні про які повноваження не йдеться. Ці ради існують виключно для затвердження бюджету і певних цільових програм. Але якщо немає грошей, то немає і ніяких програм – скільки їх не затверджуй. Ті програми затверджуються тисячами, але якщо вони не фінансуються, то відповідно, і користі від них нуль. Реальне повноваження – це лише можливість використовувати бюджет обласними і районними радами. Тому говорити про якусь їхню ефективність чи вплив на ситуацію в регіоні, я вважаю, немає ніяких підстав.

Місцеві ради, звичайно, особливо у містах, мають значний обсяг повноважень, реально визначають розвиток міста і, я сподіваюся, що їхня ефективність трошки зросте у зв’язку із появою цього мажоритарного компоненту.


Чи будемо ми на місцевих виборах вибирати разом з партіями і моделі регіонального розвитку? Чому у дискурсі цих виборів відсутній регіональний порядок денний для кожної окремо взятої території?

На жаль дуже мало є кандидатів у депутати і на місцевому рівні, і на національному, які б ішли на вибори з реальними програмами розвитку місцевої громади чи регіону, яким вони збираються керувати. Чи району, чи області. Як правило, більшість продовжує вдаватися до соціального популізму – ви тільки проголосуйте за мене, а я вам все зроблю. І далі йде перелік всього що завгодно, без жодного зв’язку із законодавством, з повноваженнями тієї ради, куди він обирається і таке інше.

На місцевих виборах, звичайно, є більше, ніж на загальнонаціональних, людей, які пропонують конкретні речі, але, знову ж, я б сказав, є дві крайності. Одна крайність, дуже популярна, – це такий абсурдний, неправовий популізм, – говорити те, що хочуть почути виборці. А друга – обіцяти, що кандидат буде займатися дуже конкретними проблемами. Наприклад, «я йду у раду аби заасфальтувати нашу вулицю». І край. Вулиця, дійсно, – це важливо, бо інколи всі виборці можуть жити саме на цій вулиці, але це неправильна позиція для кандидата в депутати, бо йому, як депутату ради, доведеться вирішувати питання розвитку всього міста.

У нас дуже мало політичних сил чи інших якихось структур, які б розробляли реальні моделі і програми розвитку. Саме тому і важко прогнозувати ефективність діяльності їхніх кандидатів після виборів.


Але чому наші політики не моделюють наш розвиток і наше майбутнє?

Бо цим потрібно серйозно займатися. Має бути відповідна наука, аналітичні структури, державні і муніципальні структури, які б займалися цими питаннями. У нас наука фактично знищена, а в питаннях управління в Україні і не було ніколи такої науки. І сьогодні вона майже не розвивається. Всі наші академії державного і муніципального управління – це, фактично, бутафорські структури, які продовжують читати лекції на рівні курсу наукового комунізму. За винятком поодиноких, де є фахівці, які знають про те, як має функціонувати муніципальне чи державне управління. Коли таких знань в суспільстві бракує, то, відповідно, звідки ж вони візьмуться на найнижчому рівні в кандидатів у депутати місцевих рад?


Чому під час місцевих виборів не йде мова про реформу місцевого самоврядування? Чому в Україні взагалі щось не складається з реформуванням місцевого самоврядування? Адже було зроблено декілька спроб у цьому напрямку, а віз і нині там... Можливо, ця реформа взагалі нікому не потрібна?

Більшість людей просто не знає про те, як може бути. В нас взагалі всі живуть за поведінковими стереотипами. Ніхто не читає законів, які права ними надаються, ніхто, тим більше, не читає теоретичної літератури, де описується, як це вирішується в інших країнах, як це взагалі може вирішуватися, які є варіанти. А всі знають, як робив його попередник. І вважають це взірцем для наслідування. Мовляв, попередник мій брав стільки то за вирішення такого питання, значить і я буду брати стільки, чи може трошки більше; попередник мій нічого не робив, будучи депутатом, – це нормально, і я так само буду.

Важко сказати напевне, звідки така наша загальна властивість. Чи вона від ліні, чи від багатолітньої відсутності наукової основи в діяльності державного апарату? Але це тотальна проблема, яка існує не лише на місцевому, а й на загальнодержавному рівні. Скільки, наприклад, не говоримо про запровадження державних секретарів, скільки написано статей, проектів концепцій, проектів законів, де виписуються їхні повноваження, статус, обґрунтовується чому вони потрібні – щойно заходить розмова в середовищі депутатів чи міністрів, всі посилаються на одне – як було у 2000 році, коли Кучма запровадив нові посади і назвав їх державними секретарями. Хоча вони не мали жодного відношення до реальної теорії розмежування адміністративних і політичних функцій. І так на кожному кроці.

В наших умовах немає, на жаль, активного тиску знизу на владу з вимогою проводити реформи. А, відтак, влада вважає, що це просто не те питання, на якому вона може виграти, а навпаки, у нас популярне твердження, що це дуже непопулярна реформа і це дуже ризикована реформа. І політики завжди кажуть: ну, давайте про це поговоримо після виборів. А оскільки вибори у нас щороку, то от так воно і відкладається із року в рік. На моє переконання, реформа місцевого самоврядування є найбільш необхідною реформою в нашій державі, бо ми бачимо, що з року в рік не можемо досягнути серйозного покращання влади на державному рівні. То одні проблеми в нас, то інші… То сваряться «тато» з «мамою», то приходить президент, який взагалі не хоче нікого слухати і бачити, а щось своє вигадує… В результаті, надій на те, що незабаром через рік-два прийде до нас хороша влада на державному рівні і наведе порядок, забезпечить розвиток, проведе реформи – просто немає. Нема звідки чекати на таку владу.

В цій ситуації для людей було б набагато краще, якби відбулася реальна децентралізація, якби більшість повноважень було передано на найнижчий рівень. Бо верхні рівні просто не можуть ці повноваження ефективно виконувати, вони тільки породжують корупцію і грабують державний бюджет. Треба все це передати на низ, а для того необхідно насамперед створити інституційну основу, щоб ці повноваження було кому виконувати. Необхідно створити інституції, тобто органи місцевого самоврядування, здатні виконувати всі ці повноваження, – не тільки в містах, а по всій території. Тобто потрібно провести адміністративно-територіальну реформу.

Треба утворити громади на основі центрів економічного зростання, не просто об’єднати сусідні села, а знайти ті центри, де є потенціал, як правило це будуть міста, хоч і маленькі, але міста, і селища. І довкола них потрібно концентрувати села, утворювати з них об’єднану громаду і давати їм всі повноваження. Максимальні. І звичайно, передавати фінансування. При чому фінансування передавати так, щоб воно не йшло з Києва, щоб це було власне фінансування, щоб вони самі збирали ці податки, і за рахунок цього фінансували свій розвиток і свої потреби. Це б, в перспективі, привело до ситуації, коли б люди почали розуміти, що їхнє життя залежить від них. Лише тоді вони почали б інакше ставитися до виборів, до того, кого вони обирають, до оцінювання діяльності кандидатів у міжвиборчий період. Вони мали б зацікавленість у тому, щоб контролювати свої місцеві органи самоврядування. Люди б розуміли, що їхні обранці витрачають їхні гроші і тільки від них залежить якість їхнього життя. Не треба нарікати на Президента, на Кабінет міністрів, на Верховну Раду, бо вони далеко і займаються там чимось великим і не завжди зрозумілим. А всі питання громади і окремих громадян мають вирішуватися на місці, місцевими органами самоврядування.


Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Юрій Третяк, виконавчий директор Асоціації агенцій регіонального розвитку України

Практика управління регіонами в Україні залишилась радянською

Віктор Кравченко, завкафедрою конституційного та адміністративного права Університету економіки та права (КРОК)

Місцеве самоврядування – це аксіома існування цивілізованого демократичного суспільства

Роман Коваленко, директор Центра законодательных инициатив, юрист, кандидат экономических наук, Донецк.

Если в процессе реформ благосостояние народа будет расти, то никто остановить их не сможет

Іван Паховчишин, кандидат у депутати до Львівської обласної ради.

Я вважаю, що те, що сьогодні робить президент і уряд, правильно

Павел Карайченцев, координатор проекта «MESTNYE.com».

Местное самоуправление идет к неизбежному коллапсу

Владимир Бревнов, экономист

Объективно назрела потребность в новой силе

Володимир Купрій, виконавчий директор Творчого центру ТЦК, кандидат наук з державного управління

Місцеві ради перетворилися на своєрідні збори акціонерів

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Где есть клановая олигархия, там нужна и централизация

Андрій Дуда, кандидат наук з державного управління, доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія»

На сьогодні ніхто не зацікавлений в посиленні регіональної влади

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Якщо так піде далі, то відбудеться повна централізація влади. Але…

Анатолій Матвієнко, народний депутат, голова УРП «Собор»

Реальне місцеве самоврядування – це пробудження ініціативи мільйонів

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,124