В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

„Внутрішня геополітика” України.

З часів проголошення незалежності в Україні ведуться нескінченні і не надто результативні дискусії щодо оптимізації стосунків між центром та регіонами, між столицею та провінцією, між містом та областю і т.ін. Однак в цілому змістовна та публічна дискусія з цієї теми в Україні ще навіть не починалася.

Звісна річ, що окремі розробки безумовно велися, їх навіть намагалися реалізувати на загальнодержавному рівні. Достатньо згадати про проект адміністративно-територіальної реформи, про проекти, які пов’язані з удосконаленням системи управління за рахунок укрупнення районів, про розробки, що стосуються нового економічного районування. Нарешті, намагалися привернути до себе увагу і українські міста мільйонники, які безумовно вимагають особливого ставлення до себе.

Нині увага політиків та громадськості знову прикута до розкладу політичних сил в регіонах, до регіональних особливостей електоральної поведінки. Центр згадує про існування регіональних відмінностей, а політики демонструють територіальний патріотизм та апелюють до локальних ідентичностей.

Не мовчать і окремі регіони, які час від часу примушують звернути на себе увагу. Принаймні, Крим, Доцецька, Харківська, Одеська області постійно натякають центру, про те, що вони не перші, але і не останні. Все це свідчить, що для Києва безперспективно приміряти на себе модель політичного централізму та адміністративно-територіальної реорганізації, яку так активно заходилася впроваджувати останнім часом політична Москва.

Щоб там не було у минулому, але сьогодні знову є нагода ще раз повернутися до постановки змістовних питань в сфері внутрішньої політики, спробувати проаналізувати та переглянути традиційні підходи щодо можливої стратегії розвитку регіонів.

Зокрема, доцільно не лише розібратися у загальних питаннях, що стосуються концепцій розвитку територій. Важливо також торкнутися ідей та проектів, що пов’язані з „переосвоєнням” простору України. Сподіваємось, що участники, які долучаться до обговорення перспектив формування „внутрішньої геополітики” України, так чи інакше торкнуться і багатьох інших актуальних питань, що стосуються проблем управління територіями.

Перш за все, в Україні ні на експертному, ні на політичному рівні так і не розібралися з тим на якій території ми проживаємо, наскільки органічними, або штучними є принципи, що лежать в основі адміністративного, економічного, соціо-культурного та суто соціального „розчленування” українського простору сучасної України.

Дивно, але нікого чомусь не бентежить сам факт невизначеності змісту та статусу поняття „регіон”. „Регіон” та „регіони” у всіх „на вустах”, не дивлячись на те, що базовою адміністративно-територіальною одиницею, згідно з Конституцією, у нас залишається „область”.

З іншого боку, навряд чи хто може пояснити, як і чому в Україні, разом із переіменуванням вулиць, такі титули як „голова облдержадміністрації” та „губернатор” отримали статус синонімів. Про що свідчать та на що натякають вказані приклади символічної маніпуляції статусами та геосоціальними образами? Рано чи пізно хтось повинен буде дати відповідь на це непросте питання.

По-друге, Україна не може продовжувати користуватися застарілою картографією. Адже коли політики і публіцисти беруться розмірковувати про історико-культурні особливості окремих сегментів української території, вони навіть не відчувають, що мова йде не про органічні землі, а про штучні та успадковані із минулого політико-управлінські конструкти. Наприклад, такі широко вживані назви, як Галичина, Буковина і т.ін. є, насправді, не стільки історико-культурними характеристиками, скільки продуктами внутрішньої геополітики країн та імперій, до складу яких входили окремі українські території.

По-третє, трансформаційна криза, що призвела до перепрофілювання та зміни спеціалізації міст та великих індустріальних анклавів робить безперспективною політику відтворення старих регіональних пропорцій та традиційного економічного районування в Україні. На часі переглянути або навіть відмовитися від затратних та морально застарілих моделей регіональної політики епохи індустріалізму. Фактично Україна стоїть напередодні вибору нового формату системної інтеграції власної території, інфраструктури та соціо-культурного простору.

По-четверте, частина експертів та політиків починають усвідомлювати, що для успішного розвитку України, яка знаходится на цивілізаційному, геополітичному та геокультурному перехресті, традиційної регіоналістики недостатньо. Принаймні, опрацювання випереджаючих стратегій розвитку територій, впровадження нових стандартів організації життєвого простору можливо лише на базі використання міждисциплінарних підходів.

Не можна виключати, що саме міждисциплінарний підхід дозволить: віднайти нові критерії при визначенні типології регіонів; опанувати достатньо складні стратегії капіталізації та підвищення цінності території країни та її окремих земель; ліквідувати штучні бар’єри та пришвидшити обмін між територіальними одиницями, на яких розгортається реальна політико-господарська активність, а не лише адміністративна.

По-п`яте, розв’язання більшості проблем неможливе на базі виключно технократичних підходів, без переходу до більш синтетичних, які б окреслювали напрямки та вектори „внутрішньої геополітики України”. Нам здається, що тільки осмислена „внутрішня геополітика” дозволить Україні стати на шлях консолідації та вироблення механізмів взаємодії між субєктами, які визначають:

  • розвиток територій (органи місцевого самоврядування),
  • регіональний розвиток (облдержадміністрації),
  • розміщення та розвиток інфраструктури (Кабінет Міністрів),
  • імідж та інвестиційну привабливість територій (бізнес та органи, що формують регуляторну політику),
  • координацію та синхронизацію різних моделей включення регіонів у світову конкуренцію (МЗС, регіональна влада).

По-шосте, є підстави сподіватись, що використання інструментарію „внутрішньої геополітики” дозволить підвищити антикризовий потенціал держави. Зокрема, попередити регіональну локалізацію нових дезінтегруючих факторів, які, нажаль, продовжують відтворюватись як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин.

Нарешті, лише після того, як нам вдасться розібратись з цілями та завданнями внутрішньої геополітики, виявити нову ієрархію та конфігурацію суб’єктів, що відповідають за проектування, просування та реалізацію нової моделі управління розвитком територій можна буде перейти до інституціонального дизайну та перегляду національного законодавства, що регламентує регіональний розвиток.

Зі свого боку, ми сподіваємося, що обговорення запропонованої теми, яку ми позначили метафорою „внутрішня геополітика”, дозволить більш глибоко розібратися з проблемами та перспетивами регіональної політики в Україні, більш рельєфно прокреслити ландшафт та геометрію нової, ще невідомої України регіональної.

Свернуть

З часів проголошення незалежності в Україні ведуться нескінченні і не надто результативні дискусії щодо оптимізації стосунків між центром та регіонами, між столицею та провінцією, між містом та областю і т.ін. Однак в цілому змістовна та публічна дискусія з цієї теми в Україні ще навіть не починалася. Звісна річ, що окремі розробки безумовно велися, їх навіть намагалися реалізувати на загальнодержавному рівні. Достатньо згадати про проект адміністративно-територіальної реформи, про проекти, які пов’язані з удосконаленням системи управління за рахунок укрупнення районів, про розробки, що стосуються нового економічного районування. Нарешті, намагалися привернути до себе увагу і українські міста мільйонники, які безумовно вимагають особливого ставлення до себе.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

"Без участі громадян все залишиться в зародковому стані"

Степан Клебан, заступник виконавчого директора Асоціації міст України.

В Україні сільський голова в першу чергу повинен доповідати нагору, а не звітувати перед громадою. А сьогодні виходить, що відзвітував, галочку поставили, а дороги не поліпшились, бо грошей на це нема. Але “крайнім”, тобто відповідальним за це, все одно буде сільський голова. Не місцева громада вирішує, куди й на що пустити гроші, а державна влада вирішує, це цільове чи не цільове використання грошей! Вже влада керує громадою! Роль місцевої влади зводиться до бухгалтерії.

Перш, ніж попростити вас охарактеризувати стан нашої регіональної політики, хочу запитати – а чому взагалі виникла потреба у цій політиці?

Сама потреба в регіональній політиці виникла як визнання того факту, що керувати із центру сьогодні всім і вся просто неможливо. А оскільки було схвалено саму концепцію регіональної політики, то потрібно проводити і децентралізацію, передавати повноваження на місця, туди, де власне і відбувається обслуговування населення.

Звичайно, у різні часи по-різному підходили до цього питання. Але світова практика свідчить, що у кризові часи центр намагається скинути вниз частину “обузи”, з тим, щоб займатися стратегічними питаннями. На перших порах були певні побоювання з боку Центру, що це може привести до руйнування держави і таке інше. У нас свого часу проводився експеримент, коли від Кабміну певні функції стосовно приватизації державної власності було передано на місця. Потім цей експеримент виявився вдалим, а цю схему було поширено на всю Україну. Потім питання прикордонних областей, що межують з Польщею, Білоруссю і так далі. Співпраця з сусідами пішла тільки на користь цим областям. Стосовно повноважень центральних органів влади, в першу чергу міністерств, то з часом стало зрозумілим, що їхні виконавчі функції краще передати на місця, своїм територіальним структурам, щоб вони могли врахувати специфіку кожної з областей. Якщо ж ми поставили собі за мету впровадження реального, а не міфічного місцевого самоврядування, то ми повинні вирішити, чим повинні займатися органи центральної влади, а чим – місцеві органи. На жаль, зараз ці повноваження не тільки не розмежовані законом, вони навіть не розмежовані у свідомості багатьох людей. Тобто, якщо бути реалістами, то треба визнати, що лідери місцевого самоврядування все одно в першу чергу дивляться у бік держадміністрації.

Якщо ми подивимось, хоча б на те, яку кількість нарад проводять керівники на місцях, то зрозуміємо, що керують вони старими методами. У Польщі, наприклад, голова гміни взагалі не розуміє, навіщо йому їздити у повіт (це аналог нашої райради). Немає там і викликів “на килим”, взагалі немає подібних стосунків. В Україні сільський голова в першу чергу повинен доповідати нагору, а не звітувати перед громадою, який стан у нього, наприклад, з освітленням доріг, чи зі збором врожаю. Ось і виходить, що відзвітував, галочку поставили, а дороги не поліпшились, бо грошей на це нема. Але “крайнім”, тобто відповідальним за це, все одно буде сільський голова.

Ми довгий час говорили про народовладдя, широке залучення громадян до державних справ, але ж ситуація погіршується. У людей виникає апатія, коли вони бачать, що від них нічого не залежить. Але від участі людей залежить і реалізація тієї ж регіональної політики, її кінцевий успіх чи невдача.

Кілька днів тому було повідомлення про відключення від водопостачання кількох міст у Луганський області. Що ви думаєте з цього приводу?

Фактично заборгували водопостачальні організації перед електропостачальними. Але страждають від цього місцеві жителі, які, до речі, своєчасно заплатили за воду! Не розрахувалися підприємства, а відключають всіх підряд. Державі простіше йти саме таким шляхом – встановлювати колективну відповідальність. Подібний принцип застосовувався у нацистських концтаборах, а також у боротьбі з партизанами. А ще він застосовувався у Західній Україні після війни, коли за найменшою підозрою розстрілювали всіх підряд. Але ж не можна застосовувати цей принцип зараз, повинна бути впроваджена, нарешті, індивідуальна відповідальність. Треба, нарешті, зрозуміти цінність простої людини, громадянина. Треба чітко визначити, хто і за що відповідає.

Декілька років ми говоримо про необхідність перегляду державного територіального устрою. Є Конституція, вже сім років як прийнято Закон про місцеве самоврядування, але ж ніхто пальцем об палець не вдарив, щоб переглянути цей устрій. Зараз виходить так, що до сфери компетенції одних рад входить ще десяток рад іншого рівня. Вони працюють ще по старій схемі підпорядкування. Ми й досі говоримо “місто обласного значення”, “місто районного значення”, наче може бути місто другорядне і першорядне. Подібна плутанина призводить до виникнення конфліктних ситуацій.

Є три складові місцевого самоврядування: правова – у нас вона більш-менш вирішена; організаційна, і тут у нас нібито все є – ради, їхні голови, хоча про якість кадрів варто поговорити. Але головне – матеріально-фінансова база. Її практично немає, і проблема ця не вирішується.

Однак у нас був прийнятий Бюджетний кодекс, який, здається, певну проблему вирішив. Хіба з ним не стало краще?

Бюджетний кодекс ще навіть погіршив фінансові можливості місцевих рад. Ось з цього року введено казначейське обслуговування місцевих бюджетів. Ради не проти казначейського обслуговування, але вони проти, щоб воно здійснювалось органами державної виконавчої влади. Вже не місцева громада вирішує, куди й на що пустити гроші, а державна влада вирішує, це цільове чи не цільове використання грошей! Вже влада керує громадою! Роль місцевої влади зводиться до бухгалтерії. Якщо таке пропонується, то нехай казначейське обслуговування запроваджується на договірних умовах. Порушено умови – договір можна розірвати. А де закон про комунальну власність? Його й досі немає. А скільки об’єктів вже продано районними, обласними радами, хоча вони, згідно Конституції, не мали на це ніякого права! Для цього була потрібна згода всіх територіальних громад, які були власниками цих об’єктів. Насправді обласні та районні ради тільки мали ці об’єкти в управлінні, але ж вони фактично при продажі та приватизації виконували функції власника. Чого у нас не проводиться адміністративно-територіальний устрій? Тому що для цього треба встановити границі земель. Земельним кодексом намагаються обмежити міста територією фактичної забудови. Але ж є резервні землі для забудови, є пасовища, є пляжі, рекреаційна зона. Чому цими землями повинна керувати державна влада? Чому в Пущі-Водиці повинен керувати державний орган земельних ресурсів, а не місто Київ, який мав би цю територію для відпочинку самих же киян? Та ж сама картина і в Севастополі.

Я згадую, як років двадцять тому мене було затримано в Севастополі, як порушника правил перебування у прикордонній зоні. Хіба й там можна запровадити самоврядування?

Не повинно бути жодного клаптика землі, де б орган місцевого самоврядування не здійснював би своїх повноважень. Але ж закон про комунальну власність не приймається, тобто місцеве самоврядування не має матеріальної бази. А коли не має такої бази, про яке самоврядування, або здійснення регіональної політики можна говорити? Виходить так: ви керуйте, тільки ми вам нічого не дамо, ні фінансів, ні об’єктів, і ще будемо тягати “на килимок”. Якщо у нас дійсно хочуть проводити регіональну політику, то перш за все повинні вирішити ці два питання: власності і розподілу фінансів. Якщо сьогодні місцеві податки та збори складають біля 3 % в бюджеті місцевої ради, то про яке самоврядування може йти мова? Нам скажуть, “так у вас залишається біля 40 %”. Так, але ж за рахунок трансфертів. “Плата за землю у вас 50 % залишається”. Так, але чому не зробити всі 100 %? І щоб держава не втручалася.

Звичайно, всі жадають більше грошей. Однак різні міста виглядають по-різному, отже, скільки грошей потрібно насправді?

Грошей, які залишаються на місцях, не вистачає навіть на вирішення елементарних питань. Чому більшість населених пунктів неосвітлені? Тому, що нема коштів, щоб заплатити за електрику! Теж саме стосується вивезення сміття, газифікації. Все це робиться тільки за кошти населення, а не на бюджетні. Місцеве самоврядування фактично жебракує.

А чому б не зробити так, щоб міська рада доповіла, скільки буде земельного податку, на що підуть ці кошти? Тоді б і активність громадян підвищилась. Коли ще при радянській владі був такий невеличкий місцевий податок “самооподаткування”, то ви б подивились, яке цікаве завжди було його обговорення в громаді – кого звільнити від сплати податку, на що витратити, як перевірити кожну копійку, а голова потім доповідав, на що ці суми було використано. Тобто мало просто дати на місця гроші – їхній розподіл через бюджет повинен бути прозорим, а не таким кулуарним, як зараз.

Кулуарність, це, здається, атрибут української політики взагалі. Нестача грошей – атрибут практики. Однак що турбує вас найбільше?

Більше всього турбує те, що гасла “розвитку місцевого самоврядування”, “проведення регіональної політики” не реалізуються на практиці. Президент вже два роки як схвалив Концепцію регіональної політики, а що змінилося в системі? Наприклад, там сказано, що обласні та районні ради повинні мати власні виконавчі органи, а що змінилося? Проголошено про необхідність проведення адміністративно-територіальної реформи, і що далі? Ніяких практичних кроків не робиться. Отже, регіональна політика в Україні знаходиться ще в зародковому стані. У нас немає ні цілісної стратегії реформ, ні стратегії їхньої реалізації.

Бесідував Андрій Маклаков

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Испытание рутиной

Эйфория от институциональных прорывов в интеграционных процессах России, Белоруссии и Казахстана развеялась. Пришло время тщательной притирки друг к другу наших непохожих хозяйственных комплексов

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Олександр Гриневич, експерт Центру антикризових досліджень, економічний консультант агентства “Радник”.

„Новий регіональний поділ не можна нав’язувати зверху”

Оксана Реміга, експерт Міжнародного центру перспективних досліджень

„Часто місцева влада є лише виконавцем вказівок зверху”

Володимир Погорілий, директор Інституту прямої демократії

Територіальні громади іще не еволюціонували до рівня самоврядування

Катерина Фоменко, народний депутат, голова підкомітету з питань місцевих бюджетів Верховної Ради України

Формульний розподіл

Володимир Удовиченко, мер м. Славутич

„Наші урядовці й досі сприймають місцеве самоврядування як якогось пасинка”

Віктор Пароконний, міський голова м. Южноукраїнська (Миколаївська обл.)

Децентралізація України ще попереду

Андрей Даниленко, городской глава г. Евпатории

Административно-территориальная реформа – вопрос политический

Олександр Солонтай, голова Фундації Регіональних Ініціатив (Закарпаття)

„Закарпаття традиційно конкурує з Львівською областю”

Іван Попко, голова Городоцької районної ради (Львівська обл.)

“Фінансування за залишковим принципом нам не потрібне”

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Регіональна політика, це те, чого в нас ще просто не було

Володимир Пархоменко, старший радник з питань місцевого самоврядування українсько-американської Програми партнерства громад

„Місцеве самоврядування є інститутом середнього класу”

Олександр Олійник, директор Інституту реформ

„Адміністративно -територіальний устрій України безнадійно застарів”

Костянтин Матвієнко, корпорація стратегічного консалтингу „Гардарика”

„Україна вже втратила час, щоб створити ефективну місцеву владу”

Вячеслав Негода, голова секретариату Української асоціації місцевих та регіональних влад

В Україні відсутня влада, яка могла б проводити політику в інтересах регіонів, незалежну від центру

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,295