В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

„Внутрішня геополітика” України.

З часів проголошення незалежності в Україні ведуться нескінченні і не надто результативні дискусії щодо оптимізації стосунків між центром та регіонами, між столицею та провінцією, між містом та областю і т.ін. Однак в цілому змістовна та публічна дискусія з цієї теми в Україні ще навіть не починалася.

Звісна річ, що окремі розробки безумовно велися, їх навіть намагалися реалізувати на загальнодержавному рівні. Достатньо згадати про проект адміністративно-територіальної реформи, про проекти, які пов’язані з удосконаленням системи управління за рахунок укрупнення районів, про розробки, що стосуються нового економічного районування. Нарешті, намагалися привернути до себе увагу і українські міста мільйонники, які безумовно вимагають особливого ставлення до себе.

Нині увага політиків та громадськості знову прикута до розкладу політичних сил в регіонах, до регіональних особливостей електоральної поведінки. Центр згадує про існування регіональних відмінностей, а політики демонструють територіальний патріотизм та апелюють до локальних ідентичностей.

Не мовчать і окремі регіони, які час від часу примушують звернути на себе увагу. Принаймні, Крим, Доцецька, Харківська, Одеська області постійно натякають центру, про те, що вони не перші, але і не останні. Все це свідчить, що для Києва безперспективно приміряти на себе модель політичного централізму та адміністративно-територіальної реорганізації, яку так активно заходилася впроваджувати останнім часом політична Москва.

Щоб там не було у минулому, але сьогодні знову є нагода ще раз повернутися до постановки змістовних питань в сфері внутрішньої політики, спробувати проаналізувати та переглянути традиційні підходи щодо можливої стратегії розвитку регіонів.

Зокрема, доцільно не лише розібратися у загальних питаннях, що стосуються концепцій розвитку територій. Важливо також торкнутися ідей та проектів, що пов’язані з „переосвоєнням” простору України. Сподіваємось, що участники, які долучаться до обговорення перспектив формування „внутрішньої геополітики” України, так чи інакше торкнуться і багатьох інших актуальних питань, що стосуються проблем управління територіями.

Перш за все, в Україні ні на експертному, ні на політичному рівні так і не розібралися з тим на якій території ми проживаємо, наскільки органічними, або штучними є принципи, що лежать в основі адміністративного, економічного, соціо-культурного та суто соціального „розчленування” українського простору сучасної України.

Дивно, але нікого чомусь не бентежить сам факт невизначеності змісту та статусу поняття „регіон”. „Регіон” та „регіони” у всіх „на вустах”, не дивлячись на те, що базовою адміністративно-територіальною одиницею, згідно з Конституцією, у нас залишається „область”.

З іншого боку, навряд чи хто може пояснити, як і чому в Україні, разом із переіменуванням вулиць, такі титули як „голова облдержадміністрації” та „губернатор” отримали статус синонімів. Про що свідчать та на що натякають вказані приклади символічної маніпуляції статусами та геосоціальними образами? Рано чи пізно хтось повинен буде дати відповідь на це непросте питання.

По-друге, Україна не може продовжувати користуватися застарілою картографією. Адже коли політики і публіцисти беруться розмірковувати про історико-культурні особливості окремих сегментів української території, вони навіть не відчувають, що мова йде не про органічні землі, а про штучні та успадковані із минулого політико-управлінські конструкти. Наприклад, такі широко вживані назви, як Галичина, Буковина і т.ін. є, насправді, не стільки історико-культурними характеристиками, скільки продуктами внутрішньої геополітики країн та імперій, до складу яких входили окремі українські території.

По-третє, трансформаційна криза, що призвела до перепрофілювання та зміни спеціалізації міст та великих індустріальних анклавів робить безперспективною політику відтворення старих регіональних пропорцій та традиційного економічного районування в Україні. На часі переглянути або навіть відмовитися від затратних та морально застарілих моделей регіональної політики епохи індустріалізму. Фактично Україна стоїть напередодні вибору нового формату системної інтеграції власної території, інфраструктури та соціо-культурного простору.

По-четверте, частина експертів та політиків починають усвідомлювати, що для успішного розвитку України, яка знаходится на цивілізаційному, геополітичному та геокультурному перехресті, традиційної регіоналістики недостатньо. Принаймні, опрацювання випереджаючих стратегій розвитку територій, впровадження нових стандартів організації життєвого простору можливо лише на базі використання міждисциплінарних підходів.

Не можна виключати, що саме міждисциплінарний підхід дозволить: віднайти нові критерії при визначенні типології регіонів; опанувати достатньо складні стратегії капіталізації та підвищення цінності території країни та її окремих земель; ліквідувати штучні бар’єри та пришвидшити обмін між територіальними одиницями, на яких розгортається реальна політико-господарська активність, а не лише адміністративна.

По-п`яте, розв’язання більшості проблем неможливе на базі виключно технократичних підходів, без переходу до більш синтетичних, які б окреслювали напрямки та вектори „внутрішньої геополітики України”. Нам здається, що тільки осмислена „внутрішня геополітика” дозволить Україні стати на шлях консолідації та вироблення механізмів взаємодії між субєктами, які визначають:

  • розвиток територій (органи місцевого самоврядування),
  • регіональний розвиток (облдержадміністрації),
  • розміщення та розвиток інфраструктури (Кабінет Міністрів),
  • імідж та інвестиційну привабливість територій (бізнес та органи, що формують регуляторну політику),
  • координацію та синхронизацію різних моделей включення регіонів у світову конкуренцію (МЗС, регіональна влада).

По-шосте, є підстави сподіватись, що використання інструментарію „внутрішньої геополітики” дозволить підвищити антикризовий потенціал держави. Зокрема, попередити регіональну локалізацію нових дезінтегруючих факторів, які, нажаль, продовжують відтворюватись як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин.

Нарешті, лише після того, як нам вдасться розібратись з цілями та завданнями внутрішньої геополітики, виявити нову ієрархію та конфігурацію суб’єктів, що відповідають за проектування, просування та реалізацію нової моделі управління розвитком територій можна буде перейти до інституціонального дизайну та перегляду національного законодавства, що регламентує регіональний розвиток.

Зі свого боку, ми сподіваємося, що обговорення запропонованої теми, яку ми позначили метафорою „внутрішня геополітика”, дозволить більш глибоко розібратися з проблемами та перспетивами регіональної політики в Україні, більш рельєфно прокреслити ландшафт та геометрію нової, ще невідомої України регіональної.

Свернуть

З часів проголошення незалежності в Україні ведуться нескінченні і не надто результативні дискусії щодо оптимізації стосунків між центром та регіонами, між столицею та провінцією, між містом та областю і т.ін. Однак в цілому змістовна та публічна дискусія з цієї теми в Україні ще навіть не починалася. Звісна річ, що окремі розробки безумовно велися, їх навіть намагалися реалізувати на загальнодержавному рівні. Достатньо згадати про проект адміністративно-територіальної реформи, про проекти, які пов’язані з удосконаленням системи управління за рахунок укрупнення районів, про розробки, що стосуються нового економічного районування. Нарешті, намагалися привернути до себе увагу і українські міста мільйонники, які безумовно вимагають особливого ставлення до себе.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

„Україна вже втратила час, щоб створити ефективну місцеву владу”

„Україна вже втратила час, щоб створити ефективну місцеву владу”: „Україна вже втратила час, щоб створити ефективну місцеву владу”

Костянтин Матвієнко, корпорація стратегічного консалтингу „Гардарика”

Місцева влада, вирішуючи питання свого виживання, переважно користується принципом „Після нас хоч потоп”. Тому сучасний, системний, високотехнологічний бізнес просто зобов’язаний втрутитися у її дії через вибори, і пропонувати територіальній громаді своє бачення розвитку населеного пункту

В Україні існує давня традиція місцевого самоврядування, то ж чому зараз місцеві громади не здійснюють реального управління справами на місцях?

Справді, Україна має майже півтисячолітню історію місцевого самоврядування. І в часи Середньовіччя, і в період пізнього феодалізму територіальні громади являли собою єдині суб’єкти, об’єднані низкою зв’язків. Ці зв’язки були зумовлені єдиною церквою, школами, релігійними братствами, цехами і, нарешті, спільною етично-культурною системою. Отже, територіальні громади справді були спільнотами.

У нас була також традиція віча, коли найбільш актуальні та значимі питання вирішувалися спільно, що зумовлювало, зокрема, і дуже потужну комунікацію між членами територіальної громади. Слід пам’ятати і те, що торжища (теперішні ринки) зумовлювали зацікавленість територіальної громади, давали змогу збирати податки і таким чином залучати кошти для задоволення її потреб.

З переходом до соціалістичної, а потім вже постсоціалістичної доби територіальні громади значною мірою втратили комунікацію. Вони дуже розрослися і радянська влада, декларуючи народовладдя, свідомо чи несвідомо усунула населення від вирішення місцевих проблем. Громадська думка вже перестала відігравати помітну роль.

В умовах капіталізму, коли при владі та в бізнесі почали виникати певні угрупування, територіальні громади і далі втрачали свою суб’єктність. Тому, попри відносно якісне законодавство про місцеве самоврядування, на сьогодні територіальні громади не мають усвідомлення спільного інтересу та прагнення до його реалізації, а відтак вони втрачають вплив на місцеві процеси. Безумовно, це відбувається в інтересах правлячої „квазіеліти” як на державному, так і на регіональному рівнях.

Що ж треба робити, аби структури місцевого самоврядування насправді стали органами влади?

Самоврядування – це така ж самодостатня влада, як і виконавча, законодавча та судова. Проте, для того, аби ця влада насправді була реалізована, треба перш за все розглядати її ресурсну площину, до якої належать комунальне майно, комунальна земля, і відповідні фінансові можливості, якими є місцеві бюджети. На декларативному рівні це все забезпечено. Однак, насправді у органів виконавчої влади є величезна спокуса втручатися у розподіл бюджетних потоків, що є досить потужними (зокрема обсяг бюджету міста Києва становить 10 % державного бюджету), на перерозподіл комунального майна, яке в своїй переважній більшості є цілком ліквідним, і на розподіл комунальної землі (що теж є важливою ланкою). У нас землі територіальних громад майже не продаються на відкритих аукціонах, але ними наділяються за суб’єктивними інтересами владних груп різні суб’єкти господарювання. Отже, ресурсне питання – це бюджет, майно та земля.

Далі йде питання якості управлінських кадрів (як професійної, так і моральної). Якщо говорити відверто, то корпоративний бізнес має значно якісніші кадри, аніж місцеве управління, де надзвичайно високий відсоток просто випадкових людей. Тому, місцева влада неспроможна виграти у інтелектуальній конкуренції з тим же бізнесом.

Отже, у взаємовідносинах між місцевою владою та великим бізнесом диктує умови останній?

За великим рахунком великий бізнес має право проектувати середовище свого існування через легальний вплив на місцеву владу. Але сьогодні бізнес змушений домовлятися (відомо яким чином) про співіснування із органами влади на місцях.

Бізнес перш за все цікавлять земельні ділянки (під будівництво наприклад), участь у перерозподілі бюджетних видатків (бюджетні замовлення) і нарешті певні сервіси (як наприклад, маршрутні таксі). Отримуючи в концесію той чи інший маршрут, великий бізнес контролює величезні готівкові бюджетні потоки і таким чином домовляється з місцевою владою.

Однак, трагедія полягає в тому, що ані бізнес, ані тим паче місцева влада не мислять стратегічно. Навіть там, де сьогодні прийнято стратегії розвитку територіальних громад, ці стратегії не є реальними. Там не проектується яким чином буде розвиватися, на чому буде спеціалізуватися, за рахунок чого буде жити і розвиватися та чи інша територіальна громада. Бізнес, на жаль, сам не розуміє, що він зобов’язаний втрутитися у дії місцевої влади через вибори, і пропонувати територіальній громаді своє бачення розвитку населеного пункту. Що ж до місцевої влади, то вона переважно (знову ж для прикладу можна взяти Київ) вирішує питання свого виживання і існує за принципом „Після нас хоч потоп”.

Ми знову зачепили проблему якості управлінських кадрів. А яким чином цю якість можна підвищити?

Якщо бути гранично відвертим, то мені здається, що Україна вже втратила той час, коли можна було створити ефективну місцеву владу. Замість того, щоб піти шляхом створення певних корпоративних середовищ, певних центрів розвитку („фабрик думки”) , які б пропонували стратегію розвитку місцевого самоврядування, було запроваджено „етику дерибану”, тобто етику розкрадання. Тому зараз ми вже не маємо реального шансу підвищити ні освітню, ні моральну якість управлінських кадрів, хіба що великий бізнес запровадить власну корпоративну етику, культуру і традиції в місцеве управління. Однак, опір цьому процесові буде просто шалений.

А хто йому опиратиметься?

Наявні зараз управлінські еліти (точніше квазіеліти), тобто місцева бюрократія.

А чи може малий та середній бізнес вплинути на розвиток місцевих громад?

Може, але тільки через асоціації, тільки об’єднавшись. Зрозуміло, що власниця однієї базарної ятки не зможе вплинути на місцеву владу. Проте асоціації малого та середнього бізнесу разом з місцевими депутатами та політичними партіями на це спроможні. Як на мене, закон про вибори до місцевих рад на пропорційній основі є кроком уперед, адже він змушує політичні партії йти до організованих середовищ (тих же асоціацій малого та середнього бізнесу, будинкових комітетів, сусідських спільнот, аж до товариства собаководів). Тільки через спільну асоціативну дію і в союзі з великим бізнесом малий та середній бізнес зможуть реально вплинути на справи місцевої громади.

Проте, це досить ідеальна картина, бо шлях до усвідомлення своїх інтересів, до прагнення їх захищати, а потім і домовлятися про спільні дії є дуже довгим.

Ви часто згадували Київ як велику територіальну громаду. Проте, нерідко Київ називають „країною в країні”, вказуючи на привілейованість киян. Чи погоджуєтесь Ви з таким твердженням?

Мехіко, Каїр, Лондон чи Париж теж можна назвати „країною в країні”. Так само можна говорити про Київ, де проживає майже 10 % населення України, населення якісного, непогано освіченого та доволі забезпеченого. Тому Київ концентрує в собі ресурси, в тому числі й якісні кадри, які і зумовлюють якісний кадровий потенціал київської територіальної громади.

І за радянських часів, і в наш час в Києві концентрувалися наукові установи, медичні центри, в тому числі й ті, що використовували найпередовіші досягнення освіти, науки, медицини. Тому до Києва приїздить найбільш мобільне населення. У мене з-поміж знайомих добрий десяток голів колгоспів мають квартири на Печерську. Але ми не можемо вводити візовий режим між Києвом та Україною. Отже таке привілейоване становище Києва є об’єктивним і завжди таким буде.

Інша річ, що київська влада абсолютно бездарно використовує той колосальний ресурс фінансів, що концентрується в Києві, неймовірно дорогу київську землю та унікальні рекреаційні можливості столиці. Самі лише плани забудови Труханового острова межують зі злочином. Коли ми, не запитавши дозволу у територіальної громади кладемо по всьому місту плитку, коли риємо підземні магазини, то я сумніваюсь, що це є якісне та ефективне використання бюджетних коштів.

Трагедією Києва є і те, що у нього фактично немає реальної стратегії розвитку, немає справжнього Генерального плану розвитку. А на тому генплані, що був прийнятий перед виборами 2002 року написано „для службового користування”. Але ж як Генеральний план розвитку міста може мати закритий характер? Адже, враховуючи його, бізнесові структури мають будувати власні стратегії розвитку.

Тому я погоджуюсь з думкою, що у Києві концентруються величезні ресурси, але якість київської влади абсолютно не відповідає потенційним можливостям, закладеним в життєдіяльності столиці та вимогам киян, що зростають.

Бесіду вела: Оксана Гриценко

Місцева влада, вирішуючи питання свого виживання, переважно користується принципом „Після нас хоч потоп”. Тому сучасний, системний, високотехнологічний бізнес просто зобов’язаний втрутитися у її дії через вибори, і пропонувати територіальній громаді своє бачення розвитку населеного пункту

В Україні існує давня традиція місцевого самоврядування, то ж чому зараз місцеві громади не здійснюють реального управління справами на місцях?

Справді, Україна має майже півтисячолітню історію місцевого самоврядування. І в часи Середньовіччя, і в період пізнього феодалізму територіальні громади являли собою єдині суб’єкти, об’єднані низкою зв’язків. Ці зв’язки були зумовлені єдиною церквою, школами, релігійними братствами, цехами і, нарешті, спільною етично-культурною системою. Отже, територіальні громади справді були спільнотами.

У нас була також традиція віча, коли найбільш актуальні та значимі питання вирішувалися спільно, що зумовлювало, зокрема, і дуже потужну комунікацію між членами територіальної громади. Слід пам’ятати і те, що торжища (теперішні ринки) зумовлювали зацікавленість територіальної громади, давали змогу збирати податки і таким чином залучати кошти для задоволення її потреб.

З переходом до соціалістичної, а потім вже постсоціалістичної доби територіальні громади значною мірою втратили комунікацію. Вони дуже розрослися і радянська влада, декларуючи народовладдя, свідомо чи несвідомо усунула населення від вирішення місцевих проблем. Громадська думка вже перестала відігравати помітну роль.

В умовах капіталізму, коли при владі та в бізнесі почали виникати певні угрупування, територіальні громади і далі втрачали свою суб’єктність. Тому, попри відносно якісне законодавство про місцеве самоврядування, на сьогодні територіальні громади не мають усвідомлення спільного інтересу та прагнення до його реалізації, а відтак вони втрачають вплив на місцеві процеси. Безумовно, це відбувається в інтересах правлячої „квазіеліти” як на державному, так і на регіональному рівнях.

Що ж треба робити, аби структури місцевого самоврядування насправді стали органами влади?

Самоврядування – це така ж самодостатня влада, як і виконавча, законодавча та судова. Проте, для того, аби ця влада насправді була реалізована, треба перш за все розглядати її ресурсну площину, до якої належать комунальне майно, комунальна земля, і відповідні фінансові можливості, якими є місцеві бюджети. На декларативному рівні це все забезпечено. Однак, насправді у органів виконавчої влади є величезна спокуса втручатися у розподіл бюджетних потоків, що є досить потужними (зокрема обсяг бюджету міста Києва становить 10 % державного бюджету), на перерозподіл комунального майна, яке в своїй переважній більшості є цілком ліквідним, і на розподіл комунальної землі (що теж є важливою ланкою). У нас землі територіальних громад майже не продаються на відкритих аукціонах, але ними наділяються за суб’єктивними інтересами владних груп різні суб’єкти господарювання. Отже, ресурсне питання – це бюджет, майно та земля.

Далі йде питання якості управлінських кадрів (як професійної, так і моральної). Якщо говорити відверто, то корпоративний бізнес має значно якісніші кадри, аніж місцеве управління, де надзвичайно високий відсоток просто випадкових людей. Тому, місцева влада неспроможна виграти у інтелектуальній конкуренції з тим же бізнесом.

Отже, у взаємовідносинах між місцевою владою та великим бізнесом диктує умови останній?

За великим рахунком великий бізнес має право проектувати середовище свого існування через легальний вплив на місцеву владу. Але сьогодні бізнес змушений домовлятися (відомо яким чином) про співіснування із органами влади на місцях.

Бізнес перш за все цікавлять земельні ділянки (під будівництво наприклад), участь у перерозподілі бюджетних видатків (бюджетні замовлення) і нарешті певні сервіси (як наприклад, маршрутні таксі). Отримуючи в концесію той чи інший маршрут, великий бізнес контролює величезні готівкові бюджетні потоки і таким чином домовляється з місцевою владою.

Однак, трагедія полягає в тому, що ані бізнес, ані тим паче місцева влада не мислять стратегічно. Навіть там, де сьогодні прийнято стратегії розвитку територіальних громад, ці стратегії не є реальними. Там не проектується яким чином буде розвиватися, на чому буде спеціалізуватися, за рахунок чого буде жити і розвиватися та чи інша територіальна громада. Бізнес, на жаль, сам не розуміє, що він зобов’язаний втрутитися у дії місцевої влади через вибори, і пропонувати територіальній громаді своє бачення розвитку населеного пункту. Що ж до місцевої влади, то вона переважно (знову ж для прикладу можна взяти Київ) вирішує питання свого виживання і існує за принципом „Після нас хоч потоп”.

Ми знову зачепили проблему якості управлінських кадрів. А яким чином цю якість можна підвищити?

Якщо бути гранично відвертим, то мені здається, що Україна вже втратила той час, коли можна було створити ефективну місцеву владу. Замість того, щоб піти шляхом створення певних корпоративних середовищ, певних центрів розвитку („фабрик думки”) , які б пропонували стратегію розвитку місцевого самоврядування, було запроваджено „етику дерибану”, тобто етику розкрадання. Тому зараз ми вже не маємо реального шансу підвищити ні освітню, ні моральну якість управлінських кадрів, хіба що великий бізнес запровадить власну корпоративну етику, культуру і традиції в місцеве управління. Однак, опір цьому процесові буде просто шалений.

А хто йому опиратиметься?

Наявні зараз управлінські еліти (точніше квазіеліти), тобто місцева бюрократія.

А чи може малий та середній бізнес вплинути на розвиток місцевих громад?

Може, але тільки через асоціації, тільки об’єднавшись. Зрозуміло, що власниця однієї базарної ятки не зможе вплинути на місцеву владу. Проте асоціації малого та середнього бізнесу разом з місцевими депутатами та політичними партіями на це спроможні. Як на мене, закон про вибори до місцевих рад на пропорційній основі є кроком уперед, адже він змушує політичні партії йти до організованих середовищ (тих же асоціацій малого та середнього бізнесу, будинкових комітетів, сусідських спільнот, аж до товариства собаководів). Тільки через спільну асоціативну дію і в союзі з великим бізнесом малий та середній бізнес зможуть реально вплинути на справи місцевої громади.

Проте, це досить ідеальна картина, бо шлях до усвідомлення своїх інтересів, до прагнення їх захищати, а потім і домовлятися про спільні дії є дуже довгим.

Ви часто згадували Київ як велику територіальну громаду. Проте, нерідко Київ називають „країною в країні”, вказуючи на привілейованість киян. Чи погоджуєтесь Ви з таким твердженням?

Мехіко, Каїр, Лондон чи Париж теж можна назвати „країною в країні”. Так само можна говорити про Київ, де проживає майже 10 % населення України, населення якісного, непогано освіченого та доволі забезпеченого. Тому Київ концентрує в собі ресурси, в тому числі й якісні кадри, які і зумовлюють якісний кадровий потенціал київської територіальної громади.

І за радянських часів, і в наш час в Києві концентрувалися наукові установи, медичні центри, в тому числі й ті, що використовували найпередовіші досягнення освіти, науки, медицини. Тому до Києва приїздить найбільш мобільне населення. У мене з-поміж знайомих добрий десяток голів колгоспів мають квартири на Печерську. Але ми не можемо вводити візовий режим між Києвом та Україною. Отже таке привілейоване становище Києва є об’єктивним і завжди таким буде.

Інша річ, що київська влада абсолютно бездарно використовує той колосальний ресурс фінансів, що концентрується в Києві, неймовірно дорогу київську землю та унікальні рекреаційні можливості столиці. Самі лише плани забудови Труханового острова межують зі злочином. Коли ми, не запитавши дозволу у територіальної громади кладемо по всьому місту плитку, коли риємо підземні магазини, то я сумніваюсь, що це є якісне та ефективне використання бюджетних коштів.

Трагедією Києва є і те, що у нього фактично немає реальної стратегії розвитку, немає справжнього Генерального плану розвитку. А на тому генплані, що був прийнятий перед виборами 2002 року написано „для службового користування”. Але ж як Генеральний план розвитку міста може мати закритий характер? Адже, враховуючи його, бізнесові структури мають будувати власні стратегії розвитку.

Тому я погоджуюсь з думкою, що у Києві концентруються величезні ресурси, але якість київської влади абсолютно не відповідає потенційним можливостям, закладеним в життєдіяльності столиці та вимогам киян, що зростають.

Бесіду вела: Оксана Гриценко

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Олександр Гриневич, експерт Центру антикризових досліджень, економічний консультант агентства “Радник”.

„Новий регіональний поділ не можна нав’язувати зверху”

Оксана Реміга, експерт Міжнародного центру перспективних досліджень

„Часто місцева влада є лише виконавцем вказівок зверху”

Володимир Погорілий, директор Інституту прямої демократії

Територіальні громади іще не еволюціонували до рівня самоврядування

Катерина Фоменко, народний депутат, голова підкомітету з питань місцевих бюджетів Верховної Ради України

Формульний розподіл

Володимир Удовиченко, мер м. Славутич

„Наші урядовці й досі сприймають місцеве самоврядування як якогось пасинка”

Віктор Пароконний, міський голова м. Южноукраїнська (Миколаївська обл.)

Децентралізація України ще попереду

Андрей Даниленко, городской глава г. Евпатории

Административно-территориальная реформа – вопрос политический

Олександр Солонтай, голова Фундації Регіональних Ініціатив (Закарпаття)

„Закарпаття традиційно конкурує з Львівською областю”

Іван Попко, голова Городоцької районної ради (Львівська обл.)

“Фінансування за залишковим принципом нам не потрібне”

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Регіональна політика, це те, чого в нас ще просто не було

Володимир Пархоменко, старший радник з питань місцевого самоврядування українсько-американської Програми партнерства громад

„Місцеве самоврядування є інститутом середнього класу”

Олександр Олійник, директор Інституту реформ

„Адміністративно -територіальний устрій України безнадійно застарів”

Вячеслав Негода, голова секретариату Української асоціації місцевих та регіональних влад

В Україні відсутня влада, яка могла б проводити політику в інтересах регіонів, незалежну від центру

Степан Клебан, заступник виконавчого директора Асоціації міст України.

"Без участі громадян все залишиться в зародковому стані"

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,094