В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

„Внутрішня геополітика” України.

З часів проголошення незалежності в Україні ведуться нескінченні і не надто результативні дискусії щодо оптимізації стосунків між центром та регіонами, між столицею та провінцією, між містом та областю і т.ін. Однак в цілому змістовна та публічна дискусія з цієї теми в Україні ще навіть не починалася.

Звісна річ, що окремі розробки безумовно велися, їх навіть намагалися реалізувати на загальнодержавному рівні. Достатньо згадати про проект адміністративно-територіальної реформи, про проекти, які пов’язані з удосконаленням системи управління за рахунок укрупнення районів, про розробки, що стосуються нового економічного районування. Нарешті, намагалися привернути до себе увагу і українські міста мільйонники, які безумовно вимагають особливого ставлення до себе.

Нині увага політиків та громадськості знову прикута до розкладу політичних сил в регіонах, до регіональних особливостей електоральної поведінки. Центр згадує про існування регіональних відмінностей, а політики демонструють територіальний патріотизм та апелюють до локальних ідентичностей.

Не мовчать і окремі регіони, які час від часу примушують звернути на себе увагу. Принаймні, Крим, Доцецька, Харківська, Одеська області постійно натякають центру, про те, що вони не перші, але і не останні. Все це свідчить, що для Києва безперспективно приміряти на себе модель політичного централізму та адміністративно-територіальної реорганізації, яку так активно заходилася впроваджувати останнім часом політична Москва.

Щоб там не було у минулому, але сьогодні знову є нагода ще раз повернутися до постановки змістовних питань в сфері внутрішньої політики, спробувати проаналізувати та переглянути традиційні підходи щодо можливої стратегії розвитку регіонів.

Зокрема, доцільно не лише розібратися у загальних питаннях, що стосуються концепцій розвитку територій. Важливо також торкнутися ідей та проектів, що пов’язані з „переосвоєнням” простору України. Сподіваємось, що участники, які долучаться до обговорення перспектив формування „внутрішньої геополітики” України, так чи інакше торкнуться і багатьох інших актуальних питань, що стосуються проблем управління територіями.

Перш за все, в Україні ні на експертному, ні на політичному рівні так і не розібралися з тим на якій території ми проживаємо, наскільки органічними, або штучними є принципи, що лежать в основі адміністративного, економічного, соціо-культурного та суто соціального „розчленування” українського простору сучасної України.

Дивно, але нікого чомусь не бентежить сам факт невизначеності змісту та статусу поняття „регіон”. „Регіон” та „регіони” у всіх „на вустах”, не дивлячись на те, що базовою адміністративно-територіальною одиницею, згідно з Конституцією, у нас залишається „область”.

З іншого боку, навряд чи хто може пояснити, як і чому в Україні, разом із переіменуванням вулиць, такі титули як „голова облдержадміністрації” та „губернатор” отримали статус синонімів. Про що свідчать та на що натякають вказані приклади символічної маніпуляції статусами та геосоціальними образами? Рано чи пізно хтось повинен буде дати відповідь на це непросте питання.

По-друге, Україна не може продовжувати користуватися застарілою картографією. Адже коли політики і публіцисти беруться розмірковувати про історико-культурні особливості окремих сегментів української території, вони навіть не відчувають, що мова йде не про органічні землі, а про штучні та успадковані із минулого політико-управлінські конструкти. Наприклад, такі широко вживані назви, як Галичина, Буковина і т.ін. є, насправді, не стільки історико-культурними характеристиками, скільки продуктами внутрішньої геополітики країн та імперій, до складу яких входили окремі українські території.

По-третє, трансформаційна криза, що призвела до перепрофілювання та зміни спеціалізації міст та великих індустріальних анклавів робить безперспективною політику відтворення старих регіональних пропорцій та традиційного економічного районування в Україні. На часі переглянути або навіть відмовитися від затратних та морально застарілих моделей регіональної політики епохи індустріалізму. Фактично Україна стоїть напередодні вибору нового формату системної інтеграції власної території, інфраструктури та соціо-культурного простору.

По-четверте, частина експертів та політиків починають усвідомлювати, що для успішного розвитку України, яка знаходится на цивілізаційному, геополітичному та геокультурному перехресті, традиційної регіоналістики недостатньо. Принаймні, опрацювання випереджаючих стратегій розвитку територій, впровадження нових стандартів організації життєвого простору можливо лише на базі використання міждисциплінарних підходів.

Не можна виключати, що саме міждисциплінарний підхід дозволить: віднайти нові критерії при визначенні типології регіонів; опанувати достатньо складні стратегії капіталізації та підвищення цінності території країни та її окремих земель; ліквідувати штучні бар’єри та пришвидшити обмін між територіальними одиницями, на яких розгортається реальна політико-господарська активність, а не лише адміністративна.

По-п`яте, розв’язання більшості проблем неможливе на базі виключно технократичних підходів, без переходу до більш синтетичних, які б окреслювали напрямки та вектори „внутрішньої геополітики України”. Нам здається, що тільки осмислена „внутрішня геополітика” дозволить Україні стати на шлях консолідації та вироблення механізмів взаємодії між субєктами, які визначають:

  • розвиток територій (органи місцевого самоврядування),
  • регіональний розвиток (облдержадміністрації),
  • розміщення та розвиток інфраструктури (Кабінет Міністрів),
  • імідж та інвестиційну привабливість територій (бізнес та органи, що формують регуляторну політику),
  • координацію та синхронизацію різних моделей включення регіонів у світову конкуренцію (МЗС, регіональна влада).

По-шосте, є підстави сподіватись, що використання інструментарію „внутрішньої геополітики” дозволить підвищити антикризовий потенціал держави. Зокрема, попередити регіональну локалізацію нових дезінтегруючих факторів, які, нажаль, продовжують відтворюватись як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин.

Нарешті, лише після того, як нам вдасться розібратись з цілями та завданнями внутрішньої геополітики, виявити нову ієрархію та конфігурацію суб’єктів, що відповідають за проектування, просування та реалізацію нової моделі управління розвитком територій можна буде перейти до інституціонального дизайну та перегляду національного законодавства, що регламентує регіональний розвиток.

Зі свого боку, ми сподіваємося, що обговорення запропонованої теми, яку ми позначили метафорою „внутрішня геополітика”, дозволить більш глибоко розібратися з проблемами та перспетивами регіональної політики в Україні, більш рельєфно прокреслити ландшафт та геометрію нової, ще невідомої України регіональної.

Свернуть

З часів проголошення незалежності в Україні ведуться нескінченні і не надто результативні дискусії щодо оптимізації стосунків між центром та регіонами, між столицею та провінцією, між містом та областю і т.ін. Однак в цілому змістовна та публічна дискусія з цієї теми в Україні ще навіть не починалася. Звісна річ, що окремі розробки безумовно велися, їх навіть намагалися реалізувати на загальнодержавному рівні. Достатньо згадати про проект адміністративно-територіальної реформи, про проекти, які пов’язані з удосконаленням системи управління за рахунок укрупнення районів, про розробки, що стосуються нового економічного районування. Нарешті, намагалися привернути до себе увагу і українські міста мільйонники, які безумовно вимагають особливого ставлення до себе.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

„Часто місцева влада є лише виконавцем вказівок зверху”

„Часто місцева влада є лише виконавцем вказівок зверху”: „Часто місцева влада є лише виконавцем вказівок зверху”

Оксана Реміга, експерт Міжнародного центру перспективних досліджень

Зі зниженням регіонального рівня територій розрив у їхньому розвитку поглиблюється. І навіть якщо ми візьмемо, на перший погляд успішні області, як то Донецьку чи Дніпропетровську, то помітимо, що при економічно розвинених обласних центрах існує безліч депресивних, ледь жевріючих міст.

Чи відбулися якісь зміни у місцевому самоврядуванні у зв’язку з прийняттям Бюджетного кодексу?

Так, і досить значні. Україна, успадкувавши бюджетну систему від Радянського Союзу, перейняла водночас і ставлення місцевих органів влади до своїх обов’язків. СРСР був дуже централізованою державою, і тому у свідомості громадян закарбувалася важливість „слова зверху” та незначна роль місцевих ініціатив.

До прийняття Бюджетного кодексу місцеві бюджети мали певний набір відрахувань від загальнонаціональних податків. Наприклад, одним із основних податків до бюджетної реформи був податок на прибуток підприємств. Частина цього податку йшла місцевим органам влади, а інша – до державного бюджету. І великою проблемою було те, що щороку ця сума змінювалася (цього року це могло бути 75 %, а наступного - 60 %), більш того, різні області отримували різні пропорції, що викликало відчайдушні торги, лобіювання, тиск.

Іншою особливістю старої бюджетної системи було те, що всі відносини між центром і регіоном обмежувалися обласним рівнем, а вже потім область далі розподіляла ресурси, передбачені для органів влади на місцях. Таким чином, був хронічний дефіцит, який дедалі зростав до низу, оскільки область брала все те, що їй було потрібно, а потім спускала залишки.

Однак, після прийняття Бюджетного кодексу було введено формульний розрахунок міжбюджетних трансфертів, що означало чітке встановлення правил гри. Тобто, було визначено перелік загальнодержавних податків, частина яких іде до місцевих бюджетів (для всіх однаковий і постійний). Кожен бюджет було визнано незалежним, і тепер розрахунки спустилися до рівня району, а не області (тобто і обласні, і районні бюджети отримують трансферти з центру, якщо їхні плановані видатки є вищими від прогнозованих доходів).

Водночас, залишається проблема в тому, що здатність та бажання громадян вирішувати місцеві питання в Україні ще не у повній мірі розвинена. Люди на місцях не мають достатніх знань та кваліфікації для того, щоб усвідомити свою потребу брати активнішу участь у розвитку місцевих справ. Іншою важливою проблемою є те, що наші місцеві бюджети не забезпечені належними ресурсами для того, щоби місцева влада могла виконувати свої повноваження, адже власні надходження до них дуже незначні.

Можливо, місцевій владі варто було б якимось чином залучити бізнес до вирішення проблем регіону?

Саме цим місцева влада і займається, коли починає вимушено „шантажувати” бізнес. Візьмемо для прикладу Київ. Ви напевно знаєте, що коли якась фірма бажає орендувати приміщення в місті, то вона водночас зобов’язується перед мерією викласти плиткою тротуар перед своїм офісом, або ж пофарбувати фасад будинку, де вона розміщуватиметься. За великим рахунком це повинна робити місцева влада за кошти від податкових надходжень, а натомість вона знімає з фірми непрямі податки у вигляді таких зобов’язань.

З іншого боку в Одесі, як я помітила, це правило не діє. Можливо, там такий „бартер” між місцевою владою та бізнесом виливається у щось інше. Водночас, така система вже давно працює у інших містах.

А чи можна вважати таку практику корисною?

Якби офіційно, на законодавчому рівні місцеві влади мали повноцінні джерела власних прибутків, то цієї ситуації б не було.

А що місцева влада „збирає” з великого бізнесу? Чи, власне, великий бізнес радше використовує і ставить у залежність місцеву владу?

З одного боку, великий бізнес має дуже багато важелів впливу. Мабуть, найяскравішим прикладом, коли великий бізнес „переграв” місцеву владу є історія з концерном „Союз-Віктан”. В нашій країні податок на прибуток підприємств надходить не до місцевих бюджетів, проте Автономна республіка Крим є винятком із цього правила і має право отримувати частину від цього податку. Так от, коли у „Союз-Віктану” виник конфлікт з кримською владою, то ця компанія перереєструвалася у Києві. Відповідно, тепер вона сплачує податки за місцем реєстрації, тобто в Києві.

Ця ситуація доводить з одного боку, що податок на прибуток підприємств не є кращим податком для місцевих органів влади. Однак, якщо відкинути теорію, то маємо просто гарний приклад стосунків місцевої влади з великим бізнесом.

Ви вже згадували про проблему недостатньо розвиненої свідомості членів місцевих громад. Чи не може цьому якось зарадити розвиток малого та середнього бізнесу, котрий є основою для середнього класу і громадянського суспільства?

Важко відповісти, що тут є первинним і головним: малий бізнес чи громадянська самосвідомість. Часом керівники місцевих органів влади через спрощення реєстрації та системи ведення бізнесу допомагають останньому розвиватися. З іншого боку, трапляються випадки коли саме малий бізнес тисне на місцеву владу. Тобто процес кореляції розвитку малого бізнесу та утвердження громадянського суспільства неоднозначний.

Що можна зробити для зміни цієї ситуації на краще? З одного боку, чимало законодавчих прорахунків призвели до браку ресурсів у місцевих влад, через що ті змушені підшукувати додаткові важелі впливу на місцевий бізнес. З іншого ж боку, місцева влада іще й досі часто ставиться до бізнесменів як до „кровопивців”.

Мені доводилося чути, що існує велика проблема у кадровому складі місцевих органів влади. Чи так це, і чи можна щось зробити у напрямку покращення якості та кваліфікації місцевих посадовців?

Так, проблема існує. Одним зі способів її вирішення є тренінги і навіть цільові програми підвищення кваліфікації місцевих владних органів, часом організовані зверху, часом за участю самих місцевих влад. Тобто, йдеться про розвиток інституційної спроможності. Власне кажучи, з недорозвиненою інституційною спроможністю пов’язане питання розуміння (або ж нерозуміння) своєї ролі у розвиткові регіону. Адже дуже часто місцева влада є лише виконавцем вказівок зверху, і не бачить своєї ролі зокрема і в розвиткові місцевого бізнесу.

Візьмемо для прикладу, якийсь завод, що існує в регіоні, але стоїть. Нехай місцеві органи влади вирішать докласти зусиль аби він почав працювати, однак чи мають вони механізми для здійснення таких намірів? Часто за таких умов говорять про вкладання коштів у той завод. Разом з тим, існують і ринкові механізми, у відповідності з якими місцева влада повинна підшукати приватного інвестора для цього заводу. Вони можуть також зі свого боку здійснити інформаційне забезпечення пошуку інвесторів, і, зрештою, просто спростити процедуру ведення бізнесу для цього підприємства.

Коли йдеться про розвиток регіонів ми неминуче згадуємо центр. А чи існує в Україні повноцінний міжрегіональний діалог, без участі Києва?

Так, він існує, проте, мабуть, не на такому рівні, як хотілося б. В Україні присутні й такі речі, як Єврорегіони. Діалог між різними регіонами України виникає і розвивається від потреби. Тобто, коли існує потреба у більш тісній економічній співпраці, тоді співпраця налагоджується і розвивається структурно. Проте, не можна сказати що такі діалоги є сильною стороною українського самоврядування.

В Україні також існує поняття „депресивних регіонів”. Що це за явище і як з ним боротися?

Загальновідомою є теза про те, що розвиток українських регіонів є дуже нерівномірним. Це не типово українське явище, а досить поширене як для країн пострадянського блоку, так і на Заході. Ідея розвитку депресивних регіонів полягає в тому, що економічно відсталі регіони, котрі не можуть самостійно справитися зі своїми проблемами, шукають підтримку центру.

Взагалі, існує два концептуальні підходи до розробки та впровадження регіональної політики. Регіональна політика може мати на меті рівність, а може – ефективність. Якщо мета її у досягненні рівності, то для її ведення застосовують будь-які механізми, спрямовані на те, щоби громадяни держави мали однаковий доступ до державних послуг, жили в однакових умовах. Це європейська модель. Існує також північноамериканська модель регіональної політики, метою якої є ефективність. Ця модель добре прижилася в США, де високий рівень мобільності робочої сили. Тобто, якщо умови життя й роботи не задовольняють людей, то ті знімаються з місця і переїжджають до іншого регіону-штату. За рахунок цього, проблема вирівнювання розвитку регіонів не є такою важливою для центрального органу. Цей баланс між рівністю та ефективністю кожна держава обирає для себе самостійно.

Яку з цих двох моделей обрала Україна незрозуміло. Раніше широко розповсюдженою була практика запровадження вільних економічних зон як механізму підтримки депресивних територій. Але проблема в тому, що цей статус надавали практично будь-якій території, і тому цей інструмент підтримки слабких регіонів працює дуже неоднозначно. У зв’язку з цим зараз широко обговорюють проблему визначення, що ж таке власне є депресивною територією і цікавляться європейським досвідом, бо там багато уваги приділяють регіональному вирівнюванню. Однак, основною відмінністю між нашою та європейською системами є те, що у них існує певний набір індикаторів, за яким визначаються такі регіони: якщо рівень ВВП за останні три роки становить 75% або нижче від середнього рівня по Європі, то цей регіон визнається депресивним, він може претендувати на фінансування в рамках Структурних фондів.

Зараз у нас намагаються піти європейським шляхом. Уже прийнято у першому читанні проект закону “Про стимулювання розвитку регіонів”, у якому закладені кількісні критерії визначення депресивного регіону. Це щодо критеріїв допомоги.

Якщо ж говорити про варіанти допомоги, то добре, що у новому законі закладено, що місцеві органи влади залучаються до допомоги самим собі. Передбачено спільні програми центру та місцевих органів влади щодо розвитку депресивних територій.

В Україні існує також проблема, яка полягає в тому, що зі зниженням регіонального рівня розрив у розвитку поглиблюється (якщо беремо рівні областей, то розрив один, а коли переходимо до рівня районів, то цей розрив значно більший). І навіть якщо ми візьмемо з першого погляду успішні області, як то Донецьку чи Дніпропетровську, то помітимо, що при економічно розвинених обласних центрах існує безліч депресивних, ледь жевріючих міст.

А чи обов’язково нам треба підтримувати такі депресивні міста. Чи не доцільнішим би було взяти американську модель?

На перший погляд це здається доцільнішим і зручнішим для державного бюджету, проте виникає чимало проблем соціального характеру. У нас дуже низька мобільність робочої сили, що пов’язано з інститутом прописки, ринком житла (у нас, на відміну від Сполучених Штатів, знайти житло на новому місці дуже непросто). Тому, американську модель одразу запровадити в Україні практично неможливо.

Тому, найдоцільніше нам рухатися в обох напрямках. З одного боку, варто підвищувати мобільність робочої сили, а з іншого – треба надавати додаткові кошти у відсталі регіони.

Бесіду вела: Оксана Гриценко

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Олександр Гриневич, експерт Центру антикризових досліджень, економічний консультант агентства “Радник”.

„Новий регіональний поділ не можна нав’язувати зверху”

Володимир Погорілий, директор Інституту прямої демократії

Територіальні громади іще не еволюціонували до рівня самоврядування

Катерина Фоменко, народний депутат, голова підкомітету з питань місцевих бюджетів Верховної Ради України

Формульний розподіл

Володимир Удовиченко, мер м. Славутич

„Наші урядовці й досі сприймають місцеве самоврядування як якогось пасинка”

Віктор Пароконний, міський голова м. Южноукраїнська (Миколаївська обл.)

Децентралізація України ще попереду

Андрей Даниленко, городской глава г. Евпатории

Административно-территориальная реформа – вопрос политический

Олександр Солонтай, голова Фундації Регіональних Ініціатив (Закарпаття)

„Закарпаття традиційно конкурує з Львівською областю”

Іван Попко, голова Городоцької районної ради (Львівська обл.)

“Фінансування за залишковим принципом нам не потрібне”

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Регіональна політика, це те, чого в нас ще просто не було

Володимир Пархоменко, старший радник з питань місцевого самоврядування українсько-американської Програми партнерства громад

„Місцеве самоврядування є інститутом середнього класу”

Олександр Олійник, директор Інституту реформ

„Адміністративно -територіальний устрій України безнадійно застарів”

Костянтин Матвієнко, корпорація стратегічного консалтингу „Гардарика”

„Україна вже втратила час, щоб створити ефективну місцеву владу”

Вячеслав Негода, голова секретариату Української асоціації місцевих та регіональних влад

В Україні відсутня влада, яка могла б проводити політику в інтересах регіонів, незалежну від центру

Степан Клебан, заступник виконавчого директора Асоціації міст України.

"Без участі громадян все залишиться в зародковому стані"

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,051