В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

„Внутрішня геополітика” України.

З часів проголошення незалежності в Україні ведуться нескінченні і не надто результативні дискусії щодо оптимізації стосунків між центром та регіонами, між столицею та провінцією, між містом та областю і т.ін. Однак в цілому змістовна та публічна дискусія з цієї теми в Україні ще навіть не починалася.

Звісна річ, що окремі розробки безумовно велися, їх навіть намагалися реалізувати на загальнодержавному рівні. Достатньо згадати про проект адміністративно-територіальної реформи, про проекти, які пов’язані з удосконаленням системи управління за рахунок укрупнення районів, про розробки, що стосуються нового економічного районування. Нарешті, намагалися привернути до себе увагу і українські міста мільйонники, які безумовно вимагають особливого ставлення до себе.

Нині увага політиків та громадськості знову прикута до розкладу політичних сил в регіонах, до регіональних особливостей електоральної поведінки. Центр згадує про існування регіональних відмінностей, а політики демонструють територіальний патріотизм та апелюють до локальних ідентичностей.

Не мовчать і окремі регіони, які час від часу примушують звернути на себе увагу. Принаймні, Крим, Доцецька, Харківська, Одеська області постійно натякають центру, про те, що вони не перші, але і не останні. Все це свідчить, що для Києва безперспективно приміряти на себе модель політичного централізму та адміністративно-територіальної реорганізації, яку так активно заходилася впроваджувати останнім часом політична Москва.

Щоб там не було у минулому, але сьогодні знову є нагода ще раз повернутися до постановки змістовних питань в сфері внутрішньої політики, спробувати проаналізувати та переглянути традиційні підходи щодо можливої стратегії розвитку регіонів.

Зокрема, доцільно не лише розібратися у загальних питаннях, що стосуються концепцій розвитку територій. Важливо також торкнутися ідей та проектів, що пов’язані з „переосвоєнням” простору України. Сподіваємось, що участники, які долучаться до обговорення перспектив формування „внутрішньої геополітики” України, так чи інакше торкнуться і багатьох інших актуальних питань, що стосуються проблем управління територіями.

Перш за все, в Україні ні на експертному, ні на політичному рівні так і не розібралися з тим на якій території ми проживаємо, наскільки органічними, або штучними є принципи, що лежать в основі адміністративного, економічного, соціо-культурного та суто соціального „розчленування” українського простору сучасної України.

Дивно, але нікого чомусь не бентежить сам факт невизначеності змісту та статусу поняття „регіон”. „Регіон” та „регіони” у всіх „на вустах”, не дивлячись на те, що базовою адміністративно-територіальною одиницею, згідно з Конституцією, у нас залишається „область”.

З іншого боку, навряд чи хто може пояснити, як і чому в Україні, разом із переіменуванням вулиць, такі титули як „голова облдержадміністрації” та „губернатор” отримали статус синонімів. Про що свідчать та на що натякають вказані приклади символічної маніпуляції статусами та геосоціальними образами? Рано чи пізно хтось повинен буде дати відповідь на це непросте питання.

По-друге, Україна не може продовжувати користуватися застарілою картографією. Адже коли політики і публіцисти беруться розмірковувати про історико-культурні особливості окремих сегментів української території, вони навіть не відчувають, що мова йде не про органічні землі, а про штучні та успадковані із минулого політико-управлінські конструкти. Наприклад, такі широко вживані назви, як Галичина, Буковина і т.ін. є, насправді, не стільки історико-культурними характеристиками, скільки продуктами внутрішньої геополітики країн та імперій, до складу яких входили окремі українські території.

По-третє, трансформаційна криза, що призвела до перепрофілювання та зміни спеціалізації міст та великих індустріальних анклавів робить безперспективною політику відтворення старих регіональних пропорцій та традиційного економічного районування в Україні. На часі переглянути або навіть відмовитися від затратних та морально застарілих моделей регіональної політики епохи індустріалізму. Фактично Україна стоїть напередодні вибору нового формату системної інтеграції власної території, інфраструктури та соціо-культурного простору.

По-четверте, частина експертів та політиків починають усвідомлювати, що для успішного розвитку України, яка знаходится на цивілізаційному, геополітичному та геокультурному перехресті, традиційної регіоналістики недостатньо. Принаймні, опрацювання випереджаючих стратегій розвитку територій, впровадження нових стандартів організації життєвого простору можливо лише на базі використання міждисциплінарних підходів.

Не можна виключати, що саме міждисциплінарний підхід дозволить: віднайти нові критерії при визначенні типології регіонів; опанувати достатньо складні стратегії капіталізації та підвищення цінності території країни та її окремих земель; ліквідувати штучні бар’єри та пришвидшити обмін між територіальними одиницями, на яких розгортається реальна політико-господарська активність, а не лише адміністративна.

По-п`яте, розв’язання більшості проблем неможливе на базі виключно технократичних підходів, без переходу до більш синтетичних, які б окреслювали напрямки та вектори „внутрішньої геополітики України”. Нам здається, що тільки осмислена „внутрішня геополітика” дозволить Україні стати на шлях консолідації та вироблення механізмів взаємодії між субєктами, які визначають:

  • розвиток територій (органи місцевого самоврядування),
  • регіональний розвиток (облдержадміністрації),
  • розміщення та розвиток інфраструктури (Кабінет Міністрів),
  • імідж та інвестиційну привабливість територій (бізнес та органи, що формують регуляторну політику),
  • координацію та синхронизацію різних моделей включення регіонів у світову конкуренцію (МЗС, регіональна влада).

По-шосте, є підстави сподіватись, що використання інструментарію „внутрішньої геополітики” дозволить підвищити антикризовий потенціал держави. Зокрема, попередити регіональну локалізацію нових дезінтегруючих факторів, які, нажаль, продовжують відтворюватись як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин.

Нарешті, лише після того, як нам вдасться розібратись з цілями та завданнями внутрішньої геополітики, виявити нову ієрархію та конфігурацію суб’єктів, що відповідають за проектування, просування та реалізацію нової моделі управління розвитком територій можна буде перейти до інституціонального дизайну та перегляду національного законодавства, що регламентує регіональний розвиток.

Зі свого боку, ми сподіваємося, що обговорення запропонованої теми, яку ми позначили метафорою „внутрішня геополітика”, дозволить більш глибоко розібратися з проблемами та перспетивами регіональної політики в Україні, більш рельєфно прокреслити ландшафт та геометрію нової, ще невідомої України регіональної.

Свернуть

З часів проголошення незалежності в Україні ведуться нескінченні і не надто результативні дискусії щодо оптимізації стосунків між центром та регіонами, між столицею та провінцією, між містом та областю і т.ін. Однак в цілому змістовна та публічна дискусія з цієї теми в Україні ще навіть не починалася. Звісна річ, що окремі розробки безумовно велися, їх навіть намагалися реалізувати на загальнодержавному рівні. Достатньо згадати про проект адміністративно-територіальної реформи, про проекти, які пов’язані з удосконаленням системи управління за рахунок укрупнення районів, про розробки, що стосуються нового економічного районування. Нарешті, намагалися привернути до себе увагу і українські міста мільйонники, які безумовно вимагають особливого ставлення до себе.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

„Новий регіональний поділ не можна нав’язувати зверху”

„Новий регіональний поділ не можна нав’язувати зверху”: „Новий регіональний поділ не можна нав’язувати зверху”

Олександр Гриневич, експерт Центру антикризових досліджень, економічний консультант агентства “Радник”.

Регіональна структура України була штучно створена за Радянського Союзу – території різали по живому, не зважаючи на культурні чи навіть економічні обставини. Тому перегляд регіональної структури є можливим. Але новий регіональний поділ повинен йти знизу, від людей

Чи є в Україні економічна регіональна політика?

Є наукове обґрунтування того, що вона повинна бути. Приймався ряд нормативних документів, що закладав підвалини регіональної політики. Але усвідомлення можливостей, які дає регіональна політика для вирішення тих чи інших суспільних проблем, нажаль відсутнє в української влади, як воно було відсутнє за часів СРСР. Відтак українська регіональна політика дуже недосконала, і ми спостерігаємо тільки деякі прийоми регіональної політики – найпростіші. Зазвичай, все обмежувалося бюджетною політикою, тобто перерозподілом коштів. Регіони, які не забезпечують себе, отримують дотації з державного бюджету.

Є спроби створювати у депресивних регіонах вільні економічні зони, тобто зони з особливими умовами господарювання та меншими податками аби заохочувати до них інвестиції (перш за все іноземні). Це теж можна назвати інструментом регіональної політики. Проте, хіба що за винятком економічної зони „Яворів”, вільні економічні зони, що в нас є, не змогли покращити економічне становище в тому регіоні, де вони були створені.

Виходить, що наші регіони економічно повністю залежать від центру.

Регіони не можуть залежати від центру економічно. Наша держава надто велика для того, щоб економіка Києва була економічним чинником у всіх регіонах. Вони залежать від столиці політично. І ця політична залежність чинить вплив на економічний розвиток регіонів – через бюджетне фінансування і податки, через повноваження, які має центральна влада в регіонах, через органи виконавчої влади, які, нажаль, набагато потужніші в Україні ніж місцеве самоврядування.

В Україні створилася така економічна структура, за якої одні регіони мають значні фінансові ресурси, а інші – ні. І це провина не регіонів, а колишньої радянської й теперішньої експортної, промислової, економічної політики, яка ведеться в Україні в останнє десятиріччя. Через це деякі регіони зараз позбавлені можливості розвиватися за рахунок місцевих фінансів. Думаю, що бюджетна підтримка тих регіонів, що не мають достатніх власних фінансових ресурсів виправдана, так само як виправданою є необхідність надати регіонам більшої економічної незалежності. І це протиріччя повинна вирішити влада, бо воно, в принципі, може бути вирішеним.

Отже, центр вирішує, куди направляти субсидії. Чи існує у зв’язку з цим певна конкуренція між нашими регіонами за прихильність центру?

Думаю, що така конкуренція існує, бо мати справжню владу у регіоні можна лише тоді, коли ти маєш владу в центрі. Хоча, я хочу сказати і про певну регіоналізацію в Україні, яка подекуди виявляє себе через намагання регіональної влади відмежуватися від центру. Але це спрямовано не на те, щоб регіон та його мешканці були реальними господарями на своїй землі, мали можливість реалізувати свої пріоритети, а на те, щоб виправдати і утримати свою владу. Ціла низка українських політиків і бізнесменів (часто це одні й ті ж люди) здатні реалізувати себе виключно за рахунок влади у певному регіоні. Ці, грубо кажучи, „царьки” виправдовують своє існування тезами про необхідність окремішності цього регіону. На справді ж люди в Україні хочуть жити в єдиній державі, їм не вигідна регіоналізація, а потрібні рівні умови для проживання і бізнесу, праці і відпочинку, які б не залежали від регіону.

На практиці ж ми спостерігаємо, що регіони встановлюють для себе якісь особливі умови, штучно їх придумують. За приклад можна взяти зернову кризу, що була минулого літа, під час якої регіони намагалися вирішувати її самотужки, обмежуючи рух збіжжя між собою. Іншим прикладом є вже згадувані вільні економічні зони, з допомогою яких регіони прагнуть здобути якісь особливі умови для себе, намагаються проводити на своїй території якісь експерименти, вибивати якісь державні програми. У такий спосіб, люди, що мають владу у цих регіонах, намагаються знайти ресурси для збереження своєї влади.

А чи не роблять регіони спроб діяти спільно, об’єднуватися для тиску на центр?

Ні, я такого не помічав. На мою думку, міжрегіональне співробітництво в Україні розвинене дуже слабко, і сусідні регіони зазвичай конкурують, а не співпрацюють між собою. Часто сусідні регіони дуже схожі за своїми соціальними та іншими проблемами і тому конкурують за бюджетне фінансування.

Існує також страх економічної експансії із сусідніх регіонів. Регіональні підприємства зазвичай контролюються владою регіону, яка у свою чергу, боячись експансії схожого підприємства із сусіднього регіону (адже це конкуренція) створює штучні перепони для підприємства-конкурента. Зрозуміло, що це все робиться не заради підвищення добробуту простих людей.

Зараз часто доводиться чути про потребу змінити адміністративно-територіальний устрій України. Чи не пов’язано це з інтересами фінансово-промислових груп, які керують окремими регіонами?

Не виключаю, що деякі групи, про які ви говорите, намагаються збільшити свої володіння за рахунок сусідніх земель. В нашій країні реформа адміністративного устрою, не дай боже, може мати й таку реальну причину. Взагалі, регіональна структура України була створена за Радянського Союзу дещо штучно. Території різали по живому, не зважаючи ні на які культурні, чи навіть економічні обставини. Тому, перегляд регіональної структури є можливим, і, головне, його потребують люди. Я особисто вітав би зміну українського політико-адміністративного поділу.

А в якому напрямку варто його змінювати?

Думаю, що нам варто було б частково зберегти ті структури, які склалися за 70 років радянської влади (тобто області), і разом з тим створити надобласні одиниці. Річ у тім, що в межах області вже сформувалася певна інфраструктура. Є центр області, на який зав’язані транспортні шляхи, інформаційні потоки. Зазвичай обласні центри – це найбільші міста, рівновіддалені від периферії. Свого часу науковці обґрунтовували таку „стільникову” структуру регіонального поділу. Що ж до надобласних регіонів, то в їхню основу мають бути закладені об’єктивні чинники самоідентифікації населення. При цьому, новостворені регіони можуть бути різними за розмірам. Поряд з великою Волинню (куди окрім Волинської входитиме також Рівненська і частина Житомирської області) існуватиме маленьке Закарпаття.

Важливо зазначити, що новий регіональний поділ не можна нав’язувати зверху, він повинен йти знизу, від людей. Хоча, водночас, координуватися цей процес повинен з центру, аби не набирали сили відцентрові, сепаратистські тенденції і меншість не нав’язувала більшості в регіонах свою волю.

Щойно Ви заговорили про загрозу сепаратизму. Чи є вона в Україні?

Важко сказати однозначно. Для цього повинні бути проведені серйозні соціологічні дослідження. Якщо розцінювати сепаратизм як бажання більшості населення котрогось з регіонів вийти зі складу України, то я думаю, що такого немає. Але, самі розмови такого змісту присутні в регіонах завдяки регіональним інтелектуалам (назвімо їх так), які пишуть і говорять про це. І у них, справді, є аргументи на користь таких позицій завдяки тому, що у будь-якому регіоні дуже висока незадоволеність владою, що сьогодні існують значні відмінності між регіонами. Ґрунт для таких розмов створюють, також брак належної регіональної політики і відсутність вміння влади гасити міжрегіональні культурні та політичні протиріччя.

Бесіду вела: Оксана Гриценко

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Новый мировой беспорядок – как мы в нем оказались

Развал системы глобальной безопасности – следствие подъема национализма, этой «темной стороны демократии», что уже привело к конфликтам во многих странах мира; происходящее в Украине является доказательством этого, а возможно, и началом революции. Как выбраться из подобной ситуации в реальной жизни? Научные исследования показывают, что есть только два пути: чистая победа одной из сторон, или «мучительный тупик», в котором обе стороны страдают из-за конфликта, пока не согласятся на международное посредничество.

В Украине Россия тоже вошла в мучительный политический тупик. Да, она показала свою силу духа в отношении санкций – а также готовность терпеть неудобства, чтобы при этом терзать Украину, пытаясь сохранить благодаря этому свое влияние и сепаратистскую автономию на востоке страны. Украина, однако, стремится к чистой победе, окружая сепаратистов и обстреливая их позиции. Чего мы пока не знаем – как далеко Украина готова зайти в своем стремлении к полной победе, и как далеко готова зайти Россия, чтобы этого не допустить? Да, можно надеяться, что международные посредники смогут убедить и Украину, и Россию, что издержки открытого конфликта могут быть столь велики, что лучше пойти на сохранение нынешнего положения, чем продолжать военные действия. Я боюсь, однако, что мы увидим дальнейшее обострение конфликта, усиление экономических санкций и расширение военных действий.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Оксана Реміга, експерт Міжнародного центру перспективних досліджень

„Часто місцева влада є лише виконавцем вказівок зверху”

Володимир Погорілий, директор Інституту прямої демократії

Територіальні громади іще не еволюціонували до рівня самоврядування

Катерина Фоменко, народний депутат, голова підкомітету з питань місцевих бюджетів Верховної Ради України

Формульний розподіл

Володимир Удовиченко, мер м. Славутич

„Наші урядовці й досі сприймають місцеве самоврядування як якогось пасинка”

Віктор Пароконний, міський голова м. Южноукраїнська (Миколаївська обл.)

Децентралізація України ще попереду

Андрей Даниленко, городской глава г. Евпатории

Административно-территориальная реформа – вопрос политический

Олександр Солонтай, голова Фундації Регіональних Ініціатив (Закарпаття)

„Закарпаття традиційно конкурує з Львівською областю”

Іван Попко, голова Городоцької районної ради (Львівська обл.)

“Фінансування за залишковим принципом нам не потрібне”

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Регіональна політика, це те, чого в нас ще просто не було

Володимир Пархоменко, старший радник з питань місцевого самоврядування українсько-американської Програми партнерства громад

„Місцеве самоврядування є інститутом середнього класу”

Олександр Олійник, директор Інституту реформ

„Адміністративно -територіальний устрій України безнадійно застарів”

Костянтин Матвієнко, корпорація стратегічного консалтингу „Гардарика”

„Україна вже втратила час, щоб створити ефективну місцеву владу”

Вячеслав Негода, голова секретариату Української асоціації місцевих та регіональних влад

В Україні відсутня влада, яка могла б проводити політику в інтересах регіонів, незалежну від центру

Степан Клебан, заступник виконавчого директора Асоціації міст України.

"Без участі громадян все залишиться в зародковому стані"

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,057