В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

Национальный характер есть то, что некоторые люди считают несуществующим. Другие – признают его существование, но полагают, что его обсуждение ведет лишь к обвинениям в национализме или расизме. В то же время, в западной философской и психологической литературе концепт национального характера представляет огромный интерес на протяжении многих десятилетий, а в научных трудах постоянно ведется дискуссия вокруг того, существует ли такая вещь, как национальный характер, и что он означает.

Открывая диалог, посвященный украинскому национальному характеру, мы хотим понять, можно ли установить значимые различия и факторы, которые могут помочь определить, как мы живем, и что ожидает нас в будущем.

Возникает большая путаница между расхожими представлениями о национальном характере наций и совокупными чертами личности. Люди часто говорят о «типичных» чертах характера разных народов: итальянцев считают эмоциональными, американцев – агрессивными, финнов – молчаливыми и так далее. Никто не отрицает существования различий между «южанами» и «северянами», «западенцями» и «схидняками». Однако здравый смысл подсказывает, что представление о национальном характере, возникшее из личного опыта, не может считаться достоверным. Кроме того, есть масса доказательств, что такие стереотипные представления часто имеют определенный перекос – этнический или ксенофобский.

От чего зависит характер наций? Определяется ли он историей, климатом, национальным богатством или его стоит рассматривать в связи с национальными ценностями и убеждениями? А может быть, те черты, которые мы считаем чертами национального характера представителя определенной нации или этноса, в действительности вытекают из характера государственного устройства и практик работы его институтов, и стоит говорить не о национальном характере, а о характере государства?

Каковы основные «маркеры»/«идентификаторы» украинского характера? Что нас отличает от жителей других стран? Как нас «вычисляют», стоит только покинуть границы Украины? Каково отношение украинцев к базовым институтам и ценностям – семья, страна, власть, образованность, прошлое и будущее? Является ли оно особенным, специфическим на фоне других стран и народов?

Принято считать, что украинскому характеру суждено было сохраняться и воспроизводиться на протяжении веков, благодаря консервации сельской культуры. Однако специфичность украинского характера существенно преобразовывается в условиях урбанистической доминанты. В тоже время, все более очевидным становится тот факт, что изменения в экономическом, правовом и социальном пространстве, растущая мультикультурность, поликонфессиональность общества ведут к разрушению привычной среды обитания, требуют постоянных изменений поведенческих стереотипов и психологической адаптации людей к происходящим переменам. Неизбежность тесного сосуществования и конкуренции культур и религий, а также необходимость постоянно избегать угрозы неоархаизации – все это требует куда более тонких настроек украинского общества, чем это было необходимо еще несколько десятилетий назад, в том числе, включающих смену складывавшихся годами, а быть может и веками, культурных кодов. И хотя культурные коды украинской нации методически разрушались на протяжении десятков и сотен лет, наибольшие изменения украинский характер претерпел за последние 10–20 лет, в эпоху глобализации.

Украинцы в своей «хате с краю» пережили и Речь Посполитую, и Российскую империю, и Советский Союз, потому что всегда видели смысл своего будущего в обретении свободы – воли и независимости, в сохранении украинской идентичности. Но сейчас, как отмечают наиболее проницательные эксперты, украинский народ близок к коллективному самоубийству – саморастворению, самоотречению, самоликвидации… Так ли это?

«Диалог.UA» приглашает Вас обсудить эти вопросы.

Свернуть

Национальный характер есть то, что некоторые люди считают несуществующим. Другие – признают его существование, но полагают, что его обсуждение ведет лишь к обвинениям в национализме или расизме. В то же время, в западной философской и психологической литературе концепт национального характера представляет огромный интерес на протяжении многих десятилетий, а в научных трудах постоянно ведется дискуссия вокруг того, существует ли такая вещь, как национальный характер, и что он означает.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Особливості етнічного характеру склалися значно раніше, ніж національні особливості українського народу

18 апр 2011 года

Які основні «маркери» / «ідентифікатори» українського характеру? Що нас відрізняє від жителів інших країн? Як нас «вираховують», варто тільки залишити межі України?

Для того, щоб зрозуміти ідентифікатори будь-якого характеру, особливо в сучасному глобалізованому світі, потрібно знати, з чого вони випливають. Адже сьогодні ідентифікатори будь-якого національного характеру є дуже розмитими, тому що світ глобалізується і ситуація постійно змінюється. Більше того – я взагалі не говорив би про ідентифікатори українського, німецького, російського чи англійського національного характеру. Справа в тому, що нація – це продукт останніх 200, для англійців, можливо, 250 чи 300 років, а для інших – це останні 200 років. Мова, скоріше, може йти про ідентифікатори і особливості не національного, а етнічного характеру. Тому, що етноси існують вже кілька тисяч років, одні молодші, інші старші, але мова йде про тисячі років. А нація – це продукт сучасного індустріального та пост індустріального виробництва. Нації з’явилися після того, як в результаті капіталістичного розвитку, спочатку в Європейських, а потім і в інших країнах почалася індустріальна революція. Тобто, з’явилися індустріальні виробництва, які почали вимагати підвищення грамотності націй, бо індустріальне виробництво не можливе без загальної або майже загальної освіти населення. До того часу це було не потрібно, адже, фактично, і власне писемність, і грамотність з’явилися для обслуговування влади і релігії.

Чим сучасна релігія відрізняється від язичництва? Язичницькі релігії передавали свої канони за допомогою мови від одного покоління до іншого, а сучасні релігії, починаючи з талмудів, почали записувати свої канони і цим відрізнялися від тих релігій, які були до того і не мали письмових документів.

Сучасні нації – це продукт цього розвитку. Фактично, з друкованої преси, з появою масових шкіл з’явилися і нації. Звичайно, вони формувалися на базі певних етносів, але, якщо озирнутися на тисячу років тому, то киянин мало чим відрізнявся в мові і культурі від волинянина чи сіверянина в Чернігові. Але справа в тому, що більшість малограмотних людей у селах та маленьких містечках не усвідомлювали, що поруч живуть такі ж самі люди, що їх, насправді, дуже багато.

Після того, як з’явилася школи, масова освіта – люди почали усвідомлювати, що їх багато, що вони говорять однією мовою і в них дуже близька культура. Все це сталося після того, як з’явилися перші засоби масової комунікації. Першими засобами масової комунікації були книги, а потім перші газети. Як тільки це з’явилося – з’явилися і нації.

Тому мова, скоріше, може йти про особливості етнічного характеру. Вони склалися значно раніше і вони обумовлені багатьма факторами, починаючи від природних.


І все ж, як відбувалася еволюція національного характеру - що було і що стало основними рисами характеру середнього жителя Україні?

Перші слов’яни проживали на території лісостепової зони. Більше того, для українського етносу і нації – це базова територія. Де вона розташована? Від Праги і Кракова на заході до нинішніх Житомира і Києві на сході. Вузька лісостепова смуга. Слов’яни не жили в степу, тому нинішні українські території – південніше Черкас, Кам’янець-Подільского, південніше нижніх рубежів Чернігівської області є для них історичними кордонами. Нижче цих території слов’яни не жили і українці не жили. Це лісостепова зона, особливості економічного господарства – переважно землеробство, переважно виробництво відповідних продуктів, які потрібно сіяти і збирати. Що стосується тваринництва, то тваринництво розвивалося в степу. І ця межа й досі ділить Україну, не зважаючи на те, що і тваринництво, і рослинництво розвивається у нас скрізь і не тільки в Україні.

Отут і склалася українська нація, при чому це автохтонна територія. Інші слов’янські нації – вони є переселенцями. Що німецькі слов’яни, що північно-польські, що балканські слов’яни – серби, болгари, – вони всі пішли з цієї території. Або з Чехії і Словаччини, або з України. Вважається, чим давніший етнос живе на певній території, тим він більш розвинений. Це не зовсім так. Справа в тому, що ті, хто пішли з цієї території, є прямими нащадками тих, хто тут жив. Як правило, вони більш прогресивні, ніж ті, хто залишився. Це ми бачимо на прикладі всіх переселенців будь-якої нації. В Америку іммігрували більш активні англійці, ніж залишилися в самій Англії, в Латинську Америку іммігрували більш активні іспанці, ніж залишилися в самій Іспанії. Теж саме стосується і слов’ян.

Масова міграція з цих територій слов’ян і на Балкани, і на побережжя Балтійського моря і, частково, в Росію. Білоруси, насправді, не були слов’янами, вони завжди були балтами, їх слов’янізувала православна церква. 90% нинішніх росіян – це фіни і татари. Вони ніколи не були слов’янами, і тепер лише вважаються слов’янами завдяки православній церкві, яка своєю староболгарською мовою їх слов’янізувала. Тому, що християнізація була неминуче пов’язана з цим.

На фінських, на тюркських і на балтських мовах не існувало Біблії. Тому певна освіта, яка давалася церквою, неминуче надавалася староболгарською мовою, яка і є старослов’янською. Між іншим, ця мова була основною і для київських, і волинських слов’ян, хоча вони нею теж ніколи не говорили. Навіть піп з попадею ніколи не говорили церковнослов’янською, тому що не знали цієї мови. Бо це була староболгарська мова, цією мовою відправляли службу в церкві і в Москві, і у Пскові, і в Полоцьку, і в Києві, і на Волині, але це була «церковна» мова, така ж, як латинь. І в Німеччині, і в Англії, і в Швеції століттями відправляли релігійні обряди в церквах, але ні німці, ні шведи, ні англійці ніколи не говорили латинською, особливо прості, за виключенням тих, хто був пов`язаний з релігійними культами.

І цими особливостями обумовлений наш національний характер. Це національний характер землероба, дуже обережного, дуже осілого українця тому, що це не кочівний народ, який ішов зі своїм скотом туди, де є пасовища. І це не був агресивний народ, тому, що всі народи, які тисячоліттями займаються землеробством, як правило не агресивні. Це стосується і Китаю. Китайці відганяли від стіни кочівників, але завойовувати кочовий степ вони не збиралися. Так і українці, вони відганяли своїх ворогів від своєї території, шукали князів, які це могли робити. Спочатку це були датські інгласони, рюриксени, потім литовські гедимінаси, ягелонаси. Але чужих земель землеробам не потрібно.

Порівняно з ними кочівники – це агресивні народи. А чому вони агресивні? Вони ведуть екстенсивний спосіб господарства. Вони знають, що в цьому році є чим годувати худобу тому, що степ зволожений, в наступному році буде засуха і потрібно буде переганяти свої отари на інше місце, це в них в крові. А щоб це місце було, його треба завоювати заздалегідь. Тобто, необхідно мати під контролем величезні території, щоб завжди можна було знайти сприятливі природні умови. І це обумовлює експансію території з захопленням все більшої і більшої території для того, щоб забезпечити себе на десятиліття необхідними умовами життя.

І незважаючи на те, що індустріальне суспільство вже прийшло майже скрізь, але у соціальних генах народів залишилося те, в яких умовах вони сформувалися. Українці сформувалися в умовах більш менш сприятливого землеробства в умовах помірного клімату і вони займалися рослинництвом, а для цього не потрібні значні й нові території. Потрібно освоювати те, що є, і щоб не заважали війни та інші речі. Ось такі особливості українського етносу. Причому ці території досить великі для невеликого українського етносу. Більш того, ці пропорції завжди зберігаються. Якщо, скажімо, на території Київської Русі проживало 4–5 мільйонів людей, то на території Китаю вже тоді жило 50–60 мільйонів населення на ненабагато більшій території, яка піддається землеробству, не рахуючи гір, де нічого не росте.

І зараз ці пропорції збереглися. На відмінну від багатьох Європейських народів, у котрих землі взагалі було мало, і це змушувало землеробів до пошуку нових земель. Вони шукали в тій же Європі, а потім і за її межами. Українці ж ніколи не шукали нових земель.


Чи вирізняє нас, українців, щось від інших націй, наприклад, схильність до вибору певних професій, упертість тощо?

Перший період адаптації, не важливо для кого – італійців, чи німців, чи євреїв в Америці завжди був пов’язаний з менш престижними умовами, а потім все змінюється. Але і там український характер в еміграції, навіть через 2–3 покоління, проявляється досить специфічно. Справа в тому, що цьому сприяв пізній індустріальний розвиток. Якщо взяти професійну структуру більш ніж півмільйона канадців українського походження, чи американців українського походження, то можна виявити таке: в 5–6 разів у бізнесовій сфері українців менше, ніж іншого населення відповідних країн. А от якщо брати чиновницькі посади – юристів, адміністраторів та інші, або посади в сфері аграрного бізнесу, то українців там значно більше, ніж їхній відсоток у складі населення відповідних розвинених країн. Чим це зумовлено? Тим, що землероби, ті хто займається рослинництвом, як правило, не люблять ризикувати. А бізнес-сфера – це і великі прибутки, але і великі ризики. На відмінну від чиновницьких посад чи невеликого фермерства, де цей ризик значно менший. Але працьовиті потрібні і там, і там.


Яке ставлення українців до базових інститутів і цінностей - сім`я, країна, влада, освіченість, минуле і майбутнє? Чи є воно особливим / специфічним на тлі уподобань мешканців інших країн, представників інших народів?

Це різні сфери. Якщо брати ставлення до влади – оскільки в українців до 91го року, та і після, ніколи не було власної влади. Українці жили за датської династії Рюриксенів - Вівергесенів, литовської династії Гедеміноса-Вияголоносів. Я говорю на тій мові, на якій вони самі себе називали, бо у нас називають Ігоровичами, Гедемінами. Це теж особливість українського національного характеру – всі іншомовні слова перекручувати на власний лад. Це особливість першослов’ян. Навіть ті прізвища, які зараз вважаються супер-українськими, – Перебийніс, Непийвода, Крутивус та інші. А це взагалі не слов’янські прізвиська і прізвища. Чому не слов’янські? Тому, що двома словами, написаними разом, в жодній слов’янській нації ні прізвищ, ні прізвиська не давали. А от в тюрських мовах, якщо взяти сучасний турецькі прізвища у відповідній державі, то половина прізвищ складається з двох слів. Тому українські перебийноси, непийводи та інші – це кальковані переклади прізвищ для людей, які спочатку мали відповідні прізвища тюркською мовою. А українці люблять калькований, тобто буквальний переклад.

А от прізвища, які закінчуються на –КО, – абсолютна більшість їх саме українські, тому що це прізвища, які давали кріпакам. Після знищення кріпосного права в Російській Імперії почалася загальна роздача прізвищ. Навіть колишнім кріпакам, які не мали ніяких прізвищ, їх почали давати. Українцям давали відповідні прізвища, але це ознака того, що ваші предки були кріпосними, якщо -КО. Тому що коли б вони були міщанами чи купцями, то вони б мали інші прізвища, або у них в роду були представники інших націй. АК, ЯК – значить, що в роду були половці. Ці прізвища вважаються українськими, але до 18 століття таких прізвищ українці не мали. Такі прізвища мали слов’янізовані половці.


Українці у своїй «хаті скраю» пережили і Річ Посполиту, і Російську імперію, і Радянський Союз, тому що завжди бачили сенс майбутнього - набуття волі і незалежності, збереження української ідентичності. Але зараз у багатьох складається враження, що український народ близький до колективного самогубства – самозречення, самоліквідації... Чи так це?

Через це в Україні дуже погане ставлення до влади. Якщо влада чужа – не важливо яка – датська, литовська, польська, російська, – то і ставлення до влади завжди дуже насторожене і обережне. Українці ніколи не боготворили владу. А чому? Бо якщо влада чужа, чого її боготворити. Навіть якщо попадалися нормальні керівники цієї влади, вони все одно не були близькими, бо вони найманці. На відмінну від росіян чи поляків, які завжди або, що точніше, дуже часто любили свою владу.

Понад 90% панів на початок 20 століття (перед 1-ю світовою та громадянською війнами), мали польське і російське походження. Звичайно, що їх, якщо і не ненавиділи, то не любили. Але відповідних досліджень немає, тому кількісно порівняти ті настрої з нинішньою ситуацією не можемо.

Що стосується Радянського Союзу, то тим більше. Я соціологією займаюся вже 35 років, але за часів Радянського Союзу тільки наприкінці горбачовської доби можна було проводити дослідження в галузі політики. Ставлення до професій можна було вивчати і в Радянському Союзі, бо це не було заідеологізовано. Але і тут треба було діяти дуже обережно, бо якщо народ любив професію товарознавця чи торгівця, то за Радянського Союзу вважалося, що це ідеологічно неправильно.


Від чого залежить патріотизм, нехай навіть і не національний, але місцевий, територіальний?

Оскільки українська нація склалася на основі українського етносу, який проходив свій розвиток у складі різних імперій і держав, то, звичайно, Україна дуже сильно відрізняється від сусідніх країн, відповідно і українська нація дуже сильно відрізняється від інших. По-перше, це та частина Західної України, яка розвивалася переважно у складі Австрійської імперії. Оскільки Австрійська імперія надавала автономії своїм територіям, – не тільки Україні, але і Сербії, Чехословаччині, тій частині Польщі, яка входила до Австрійської імперії. В Україні – в Галичині, у Львові за часів імперії був власний регіональній парламент, чого в Російській імперії, звичайно, не було. А це був період кінця 19 століття – початку 20-го, коли складалася більшість європейських націй, включаючи українську, то там українська розвинута найбільше. Це заслуга саме Австрійської імперії, яка не заважала цьому процесу.

Потім все змінилось, коли ці землі потрапили під Польщу після Першої світової війни. Але польські гоніння на українську націю тільки посилили спротив на Західній Україні.

Іншу історію пройшла центральна Україна – від Сум до Хмельницького, і навіть Рівного, – яка була у складі Російської, а потім Радянської імперії. Але оскільки українці тут живуть вже тисячоліттями, то вони зберегли свою ідентичність. Хоча, частково, і втратили мову за часів Радянської імперії, коли переселялися в міста. Ну, скажімо, в Києві після Першої світової війни і встановлення більшовицької диктатури, етнічні українці складали лише трохи більше 30% населення, а за мовою – ще менше. Більшість складали росіяни і євреї, у Києві багато було і поляків за етнічним походженням. А мовою більшості була, звичайно, російська мова. Не ідіш, не польська, а саме російська мова, і така ситуація була і в Житомирі, і в багатьох інших містах Центральної України.

І є інша Україна – та, що називається Південним Сходом. Тобто, степ і Крим. Ця територія ніколи не входила до складу України і взагалі там слов’яни не жили до приходу Російської імперії. Після того, як ці території стали частиною Російської імперії, їх переважно заселили українці, але заселили під керівництвом Російського воєводи, а потім Радянського комісара. Тому російський воєвода і радянський комісар не був тут чужим. Це інша ментальність, для них Москва і Петербург – не чужі міста, тому що вони прийшли на ті землі разом з відповідними керівниками.

І все це зумовлює і різний патріотизм, і різну ментальність. Патріотизм Західної і Центральної України – в основному на етнічних засадах ґрунтується. Патріотизм мешканців Південного Сходу ґрунтується, в основному, на соціально-економічних, тобто на прагматичних засадах. Тобто сказати, що вони однозначно проросійські не можна, хоча для них Росія не чужа. Так складалося ще за часів їхніх батьків, дідів і прадідів. Але справа в тому, що вони і до них ставилися прагматично. І для того, щоб вони стали патріотами України, треба, щоб вони жили краще, ніж у відповідних губерніях Росії живуть сусіди. Чому вони голосували в одностайній більшості, окрім Криму, де голосували половина ні, а половина так, а в більшості територіях абсолютна більшість голосувала за незалежність України в 91 році? Це не фальсифікація так воно і було. Тому, що за 2 місяці до референдуму 1991 року у Росії пришов на посаду прем’єра Єгор Гайдар, він відпустив ціни в Росії. Чого не було зроблено в Україні, бо Україну чекав референдум і вибори президента. Звичайно, що влада не була зацікавлена в цьому, і, відповідно, в Росії ціни зросли в кілька разів. Тоді росіяни приїжджали і до Харкова, і до Чернігова, і до Сум, і на базарах все змітали по ринковим цінам українським, значно вищим, ніж були в магазинах, але все змітали, бо в Росії (не тільки в Москві, а й в Воронежі) ціни були вже значно більші, а валюта була єдина – рублі. Звичайно, місцевим жителям це не подобалось, вони голосували, щоб росіяни не приїжджали і не купували на їхніх базарах продукцію, тобто з суто прагматичних міркувань. Уже через півроку вони самі везли свою ковбасу і сало, і продавали на ринках біля залізничних станцій у Москві, Воронежі, Ростові і інших містах. Але то вже була інша історія.


Чому Україну хоче залишити практично кожен другий? (49% опитаних молодих людей у віці до 30 років заявили, що хочуть виїхати з України назавжди.). Які наслідки це матиме?

Ці цифра значно завищені. Але картина завжди така, що при наявності умов – виїхали б. Я не думаю, що в Польщі таких менше, чи таких менше у Чехії, – якщо їм запропонують кращі умови. І це ні про що не говорить. Тому, що тих, хто реально планує виїхати, порівняно з тими, хто виїхав би, якби їм створили умови, – значно менше. Українці люблять мріяти про хороші місця і хороші умови, але абсолютна більшість з них не збирається докласти до цього зусиль. Тому, боятися цього не потрібно, бо це тільки мрії, а не плани.

Конкретні плани, якщо досліджувати, то таких значно менше. Не більше 10–15%. Звичайно, це вище ніж в Японії чи Південній Кореї, але жителі основних держав, навіть якщо це великі держави за кількістю населення, вони завжди значно менше налаштовані на переїзд, ніж ті, хто живе на континенті. В континентальних країнах таких багато, не тільки в Україні. За виключенням, можливо, найбільш багатих країн світу з високим рівнем життя, як, наприклад, Швейцарія чи Фінляндія, – це невеликі країни за кількістю населення, а Швейцарія ще й за територією, бо Фінляндія все ж велика за територією. Ці країни входять до першої світової п’ятірки за рівнем життя. Тут кількість тих, хто хоче виїхати маленька. Але якщо брати Грецію, Хорватію, Сербію і інші країни, які входять до ЄС, то там ці показники не нижчі, ніж у нас. І це показують європейські дослідження. Іноді є виключення, наприклад, Угорщина – в ній зараз теж економічна криза і невисокий рівень життя, але угорська нація не споріднена з жодною нацією Європи, вона дуже далека від них за мовою, і її населення не орієнтоване на виїзд, не зважаючи на всі важкі умови.

Якщо говорити про Україну, то залізна завіса, яка впала після розвалу Радянського Союзу, була для нас споруджена знову. Тільки за радянських часів комуністичний режим ставив своїх прикордонників, які нікого не випускали, – навіть на туристичну поїздку треба було брати рекомендації обкому партії, то тепер такі обмеження встановив сам Європейський Союз. Тоді отримати візу до Франції було в 10 разів простіше, бо вони знали, що сам Союз своїх громадян не випускає, а зараз вони нас не впускають.

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Марія Бурмака, співачка

Ми є. І будемо

Людмила Авескулова, президент Всеукраїнської громадської організації «Ліга Культури»

Для українців свобода і незалежність - в ряду фундаментальних прагнень і відстоювань

Максим Розумний, завідувач відділу стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень

Українцям потрібна не стільки національна ідея чи національна ідеологія, скільки психотерапія з приводу імперативу самовизначення

Анатолий Ручка, профессор

Падает уровень жизни – меняемся и мы вместе с ним

Юрій Макаров, журналіст, літератор

Українцям страшенно бракує спільного бачення речей і віри одне в одного

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

И при Российской Империи, и в советские времена на этой земле оставался жить тот, кто сидел тихо

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Люди навчаються у процесі суспільних практик бути українцями чи американцями

Роман Чайка, журналист

Хочеш бути українцем, – будь!

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Ми втрачаємо наші шанси, бо не хочемо зробити крок до єдності

Олена Скоморощенко, кандидат філософських наук.

Ми знаходимося в полоні колоніальної традиції і повторюємо із року в рік усталені століттями парадигми

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Більшість українців ще й досі сподівається на державу

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,077