В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

Национальный характер есть то, что некоторые люди считают несуществующим. Другие – признают его существование, но полагают, что его обсуждение ведет лишь к обвинениям в национализме или расизме. В то же время, в западной философской и психологической литературе концепт национального характера представляет огромный интерес на протяжении многих десятилетий, а в научных трудах постоянно ведется дискуссия вокруг того, существует ли такая вещь, как национальный характер, и что он означает.

Открывая диалог, посвященный украинскому национальному характеру, мы хотим понять, можно ли установить значимые различия и факторы, которые могут помочь определить, как мы живем, и что ожидает нас в будущем.

Возникает большая путаница между расхожими представлениями о национальном характере наций и совокупными чертами личности. Люди часто говорят о «типичных» чертах характера разных народов: итальянцев считают эмоциональными, американцев – агрессивными, финнов – молчаливыми и так далее. Никто не отрицает существования различий между «южанами» и «северянами», «западенцями» и «схидняками». Однако здравый смысл подсказывает, что представление о национальном характере, возникшее из личного опыта, не может считаться достоверным. Кроме того, есть масса доказательств, что такие стереотипные представления часто имеют определенный перекос – этнический или ксенофобский.

От чего зависит характер наций? Определяется ли он историей, климатом, национальным богатством или его стоит рассматривать в связи с национальными ценностями и убеждениями? А может быть, те черты, которые мы считаем чертами национального характера представителя определенной нации или этноса, в действительности вытекают из характера государственного устройства и практик работы его институтов, и стоит говорить не о национальном характере, а о характере государства?

Каковы основные «маркеры»/«идентификаторы» украинского характера? Что нас отличает от жителей других стран? Как нас «вычисляют», стоит только покинуть границы Украины? Каково отношение украинцев к базовым институтам и ценностям – семья, страна, власть, образованность, прошлое и будущее? Является ли оно особенным, специфическим на фоне других стран и народов?

Принято считать, что украинскому характеру суждено было сохраняться и воспроизводиться на протяжении веков, благодаря консервации сельской культуры. Однако специфичность украинского характера существенно преобразовывается в условиях урбанистической доминанты. В тоже время, все более очевидным становится тот факт, что изменения в экономическом, правовом и социальном пространстве, растущая мультикультурность, поликонфессиональность общества ведут к разрушению привычной среды обитания, требуют постоянных изменений поведенческих стереотипов и психологической адаптации людей к происходящим переменам. Неизбежность тесного сосуществования и конкуренции культур и религий, а также необходимость постоянно избегать угрозы неоархаизации – все это требует куда более тонких настроек украинского общества, чем это было необходимо еще несколько десятилетий назад, в том числе, включающих смену складывавшихся годами, а быть может и веками, культурных кодов. И хотя культурные коды украинской нации методически разрушались на протяжении десятков и сотен лет, наибольшие изменения украинский характер претерпел за последние 10–20 лет, в эпоху глобализации.

Украинцы в своей «хате с краю» пережили и Речь Посполитую, и Российскую империю, и Советский Союз, потому что всегда видели смысл своего будущего в обретении свободы – воли и независимости, в сохранении украинской идентичности. Но сейчас, как отмечают наиболее проницательные эксперты, украинский народ близок к коллективному самоубийству – саморастворению, самоотречению, самоликвидации… Так ли это?

«Диалог.UA» приглашает Вас обсудить эти вопросы.

Свернуть

Национальный характер есть то, что некоторые люди считают несуществующим. Другие – признают его существование, но полагают, что его обсуждение ведет лишь к обвинениям в национализме или расизме. В то же время, в западной философской и психологической литературе концепт национального характера представляет огромный интерес на протяжении многих десятилетий, а в научных трудах постоянно ведется дискуссия вокруг того, существует ли такая вещь, как национальный характер, и что он означает.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Хочеш бути українцем, – будь!

29 апр 2011 года

Що відбувалося з українським характером останні 10-20 років, в епоху глобалізації? Чи помітили Ви якісь принципові зміни?

Важко стверджувати, що ми всі отримали, як то кажуть, серйозні зміни у характері чи світогляді під впливом процесу глобалізації. Скажімо так: до процесу глобалізації країни потрапляють вибірково. І Україна більше підпадає під процеси, що відбуваються у, так званому, Російському просторі впливу, або у пострадянському просторі. Тому в цьому випадку швидше можна говорити про подальшу «совєтизацію» України і українців, ніж про їхнє потрапляння під вплив того, що характеризує глобальний світ, – ідей та технологій. У цьому випадку можна говорити лише про обмежену глобалізацію, якщо під нею розуміти те, що відбувається на 1/6 земної суші, яку займає пострадянська Росія, і, відповідно, впливає на зміну характеру українців. Отже, ми бачимо за останні 20 років три основних процеси зміни масового характеру, це: «совєтизація», деградація і люмпенізація населення.


До чого все це веде?

Будь-яка деградація завжди приводить до розвалу. Про ці небезпеки заздалегідь говорила велика кількість експертів, просто ці процеси сильно прискорилися і, відповідно, деградація суспільства призводить до деградації держави, що ми й бачимо уже сьогодні. А деградація суспільства і держави разом – приводить до зникнення держави, як самостійного утворення. Тоді держава перетворюється на квазідержаву, точніше на територію зовнішнього впливу. Є навіть такий термін, як «зовнішнє управління», – ми фактично, рухаємося в цьому напрямку.


Прийнято вважати, що українському характеру судилося зберігатися і відтворюватися протягом століть завдяки консервативній сільській культурі. Чи збережеться специфічність українського характеру в умовах урбаністичної домінанти?

Цей процес не слід розглядати виключно через призму Києва, в якому мешкає близько 3-х мільйонів людей, що становить порівняно невисокий відсоток всього населення України. Це виключно окремий, локальний приклад мегаполісу, до якого люди мігрують за заробітками і пошуками кращої долі. Загалом такі процеси перетікання сільських мешканців у великі міста характерні в багатьох областях України. Але це не сильно змінює соціальну карту і економічну карту тих українців, які переїжджають із сільських територій до Києва.

Є два важливих моменти. Перше це те, що справді, вже давно українське село не є тим українським селом, яке, в доброму розумінні, зберігало риси українського характеру чи нації, що залежали, в першу чергу, від календарно-церковних обрядових циклів, за якими відбувалося життя українців. І ця узгодженість з природними і церковними циклами завжди втілювалася в обрядах, з допомогою яких із покоління в покоління передавалися звичаї. Оце село було знищено вже в часи 20–30-х років ХХ століття, – спочатку війною, а потім голодом. Взагалі говорити про збереження українського характеру на основі цих циклів вже не доводиться певно років із 70. Але останні 20 років спостерігається процес пришвидшеної деградації села як української автентичної, етнічної субкультури. Ця деградація супроводжує усі економічні процеси, а з прискоренням таких речей, як, наприклад, створення ринку землі, як його бачить зараз правляча Партія регіонів, фактично, село, як структура, взагалі зникне. Це будуть просто певні центри, де земля буде в руках певних виробників. Чи це будуть приватні господарі, чи це будуть корпорації, – різниці немає, – але село як феномен, котре і без того давно вже поруйноване, буде остаточно помножене на нуль.

Тому, відповідно, український характер, який взагалі мав би зберігатися у селі, з усіма його традиціями, давно вже ліквідовано. Те, що залишилося, – це якісь уламки. Ну, наприклад, можна говорити, що збереглися невеличкі анклави. Села в західній Україні, більше саме в Карпатах та Закарпатському регіоні, де збереглися традиційна культура аграрного виробництва, сімейні та інші традиції, – все це залишається і поєднується в одне ціле. Тому навіть на підсвідомому рівні туристи з Києва прагнуть потрапити туди в час таких великих подій, як Різдво або Великдень, щоб хоча б краєчком ока побачити автентичні традиції, зроблені не у вигляді фестивалю в Пироговому для туристів, а реально носіями культури, для себе. Це той самий гуцульський цикл на Великдень чи в Різдво. Ще такі цикли, особливо Різдвяні, збереглися на Галичині, але це швидше винятки з правил.

Загалом, носієм українського характеру колись були села так званої Наддніпрянщини – Центральної України і Східної. Можна говорити, наприклад, про Слобожанщину чи Донські степи, – всі ці території і села давно вже знищені, вже декілька поколінь людей змінилося, які не були носіями жодних традицій, крім алкогольно-радянських «празників». Це є продовження совка тільки у вигляді немічного життя в сільському регіоні, де доступ до будь-яких засобів цивілізації зведений майже до нуля.


Українці у своїй «хаті скраю» пережили і Річ Посполиту, і Російську імперію, і Радянський Союз. Але зараз у багатьох складається враження, що український народ близький до колективного самогубства – самозречення, самоліквідації. Чи так це?

Тут не можна змішувати горох з капустою. Тут перелічені різні в історичному вимірі держави і імперії. Держави, до яких історично в різний період належали землі України разом з людьми, які там проживали, – це дуже різні періоди. Тут не можна порівнювати національне питання, як воно вирішувалося на землях, які належали Австро-Угорщині, і в Російській імперії. Це дві абсолютно різні моделі. В Австро-Угорщині, наприклад, де Франц Йосип називав українців, які у нього проживали, «мої маленькі тірольці», фактично українське питання так чи інакше мало хоча б гуманітарне вирішення, а українці зберігали усі свої традиційні церкви, обряди, традиції, мову, мали делегатів у парламенті і місцевих органах. Натомість в Російській імперії, навпаки, проходили процеси повної ліквідації українського питання. І ці процеси не зупинялися, починаючи з так званих переяславських угод 1654 року, і до сьогоднішнього дня. Ці території завжди переживали насильницьке звуження прав самореалізації української нації, застосування української мови, збереження історії, культури і так далі. Тому це дуже різні процеси.

Так само не можна говорити про Річ Посполиту, тому що були різні періоди, коли вона була об’єднанням чотирьох народів – литовці, білоруси, поляки і українці, які мали чи не найбільш потужну на той час державу, в якій український фактор був чи не вирішальним. З точки зору навіть мови спілкування, мови, на якій карбувалися документи і гроші. Тому це дуже різні періоди. З цією балто-чорноморською республікою, навпаки, пов’язані періоди українського творення нації, а от період, коли вже була повоєнна Польща, після Першої світової війни, відбувалися процеси денаціоналізації, що спричинило серйозний опір на західних територіях. Те саме можна сказати і про формування нації в період «другої весни народів», це 1918-го року на Надніпрянській і Східній Україні. Зараз українці не знають своєї історії, але початок 20 століття – це саме відродження державотворчих, націотворчих процесів, це неймовірні сторінки війни з Росією, повстання, це і рух спротиву, і Махно, і феномен різноманітних отаманських рухів, і феномен Холодного яру. Цей історичний досвід показує, що при теперішніх насильницьких процесах деукраїнізації, державного насильства, якими мають бути українці доби Януковича, якими має бути їхня держава і на які радянсько-російські символи вона має орієнтуватися, тобто всі ці насильницькі дії впровадження російського політичного впливу і «русскаго міра», як гуманітарного простору – це може, навпаки, спричинити те саме, що було в 20-х роках минулого століття. При всій деградації українського характеру, як ви кажете, в таких брутальних процесах може спрацювати механізм пружини.

Фактично, нею і був Майдан 2004 року, це був одноразовий виплеск колективної енергії, коли люди просто вибухнули через застосування сили, той самий другий закон Ньютона, коли на силу є антисила. Практично процеси, які зараз відбуваються, можуть вилитися в такий несподіваний для експертів (які й тоді не змогли передбачити Майдану), в процес колективного спротиву переведення України в таку собі Білорусь-2, в радянський анклав і територіальний додаток до Росії.


Культурні коди української нації методично ламалися протягом десятків і сотень років, чи необхідно їхнє відновлення?

Описати у вигляді математичної формули коди нації не можна, але процес деградації національного самоусвідомлення відбувається, тобто добре видно по нових поколіннях, що вони більш радянські навіть, ніж ті люди, що жили в час СРСР, коли центральною доктриною було створення радянського народу, як нової спільноти людей.

Відбувається деградація, совєтизація, і всі ці процеси тепер мають державно-інформаційну, пропагандистку підтримку. Все це є суттю правлячого режиму – він найбільш радянський. Режим намагається утримати народ в такому собі радянському «стойлі», при чому влада для себе водночас намагається створити зовсім інший світ - світ вільного пересування капіталів, ідей. Правлячі класи і еліта просто декларують радянські речі, як суть нового-старого.

А що стосується якихось методів відродження культурних кодів, – я думаю, що тут нічого спеціально не потрібно вигадувати, тому що, коли самі люди є носіями традиції, це вже і є процес пробудження отого коду нації. Звичайно, що у великих мегаполісах, які тотально русифіковані, добре, що є такі ентузіасти, як от Олег Скрипка, з його «Країною мрій», чи інші способи згуртувати людей, носіїв традицій, виділити їх з радянського натовпу, дати їм можливість спілкуватися, усвідомлювати, що вони не самотні у великому місті, що вони не є мешканцями українського гетто. Це добрі, хороші методи але, насправді, колись Андрій Куликов дав відповідь на запитання, чи важко бути українцем в Україні, то він казав просто: хочеш бути українцем – будь. Це – універсальна формула збереження коду.

Звичайно, що треба міняти і владу в Україні. Влада має бути, як мінімум, українською владою. Не в розумінні графи в паспорті, а в розумінні толерантності до українців, як державотворчої нації. Тобто, національна українська держава можлива лише тут. І, відповідно, якщо влада просто буде давати змогу українцям мати відчуття, що держава не антиукраїнська-ксенофобська, а є саме українська – це і буде фактором сприяння і збереження коду нації. А от нічого сильнішого, ніж українські фольклор і традиції нам Бог не дав - нічого не треба вигадувати. Тому в будь-якій компанії радянської молоді, якими б «бидлуватими» не виглядали її учасники, коли вони уп’ються все одно код проривається через цю «совєцьку» душу. П’яні українці, навіть якщо вони показують з себе більших росіян, ніж самі росіяни, коли напиваються, починають співати українських пісень, і це добре видно по п’янках по всій радянській Україні. Генетичний код, мов трава крізь асфальт, проривається назовні.

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Марія Бурмака, співачка

Ми є. І будемо

Людмила Авескулова, президент Всеукраїнської громадської організації «Ліга Культури»

Для українців свобода і незалежність - в ряду фундаментальних прагнень і відстоювань

Максим Розумний, завідувач відділу стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень

Українцям потрібна не стільки національна ідея чи національна ідеологія, скільки психотерапія з приводу імперативу самовизначення

Анатолий Ручка, профессор

Падает уровень жизни – меняемся и мы вместе с ним

Юрій Макаров, журналіст, літератор

Українцям страшенно бракує спільного бачення речей і віри одне в одного

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

И при Российской Империи, и в советские времена на этой земле оставался жить тот, кто сидел тихо

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Люди навчаються у процесі суспільних практик бути українцями чи американцями

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Ми втрачаємо наші шанси, бо не хочемо зробити крок до єдності

Олена Скоморощенко, кандидат філософських наук.

Ми знаходимося в полоні колоніальної традиції і повторюємо із року в рік усталені століттями парадигми

Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, директор фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

Особливості етнічного характеру склалися значно раніше, ніж національні особливості українського народу

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Більшість українців ще й досі сподівається на державу

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,461