В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

Национальный характер есть то, что некоторые люди считают несуществующим. Другие – признают его существование, но полагают, что его обсуждение ведет лишь к обвинениям в национализме или расизме. В то же время, в западной философской и психологической литературе концепт национального характера представляет огромный интерес на протяжении многих десятилетий, а в научных трудах постоянно ведется дискуссия вокруг того, существует ли такая вещь, как национальный характер, и что он означает.

Открывая диалог, посвященный украинскому национальному характеру, мы хотим понять, можно ли установить значимые различия и факторы, которые могут помочь определить, как мы живем, и что ожидает нас в будущем.

Возникает большая путаница между расхожими представлениями о национальном характере наций и совокупными чертами личности. Люди часто говорят о «типичных» чертах характера разных народов: итальянцев считают эмоциональными, американцев – агрессивными, финнов – молчаливыми и так далее. Никто не отрицает существования различий между «южанами» и «северянами», «западенцями» и «схидняками». Однако здравый смысл подсказывает, что представление о национальном характере, возникшее из личного опыта, не может считаться достоверным. Кроме того, есть масса доказательств, что такие стереотипные представления часто имеют определенный перекос – этнический или ксенофобский.

От чего зависит характер наций? Определяется ли он историей, климатом, национальным богатством или его стоит рассматривать в связи с национальными ценностями и убеждениями? А может быть, те черты, которые мы считаем чертами национального характера представителя определенной нации или этноса, в действительности вытекают из характера государственного устройства и практик работы его институтов, и стоит говорить не о национальном характере, а о характере государства?

Каковы основные «маркеры»/«идентификаторы» украинского характера? Что нас отличает от жителей других стран? Как нас «вычисляют», стоит только покинуть границы Украины? Каково отношение украинцев к базовым институтам и ценностям – семья, страна, власть, образованность, прошлое и будущее? Является ли оно особенным, специфическим на фоне других стран и народов?

Принято считать, что украинскому характеру суждено было сохраняться и воспроизводиться на протяжении веков, благодаря консервации сельской культуры. Однако специфичность украинского характера существенно преобразовывается в условиях урбанистической доминанты. В тоже время, все более очевидным становится тот факт, что изменения в экономическом, правовом и социальном пространстве, растущая мультикультурность, поликонфессиональность общества ведут к разрушению привычной среды обитания, требуют постоянных изменений поведенческих стереотипов и психологической адаптации людей к происходящим переменам. Неизбежность тесного сосуществования и конкуренции культур и религий, а также необходимость постоянно избегать угрозы неоархаизации – все это требует куда более тонких настроек украинского общества, чем это было необходимо еще несколько десятилетий назад, в том числе, включающих смену складывавшихся годами, а быть может и веками, культурных кодов. И хотя культурные коды украинской нации методически разрушались на протяжении десятков и сотен лет, наибольшие изменения украинский характер претерпел за последние 10–20 лет, в эпоху глобализации.

Украинцы в своей «хате с краю» пережили и Речь Посполитую, и Российскую империю, и Советский Союз, потому что всегда видели смысл своего будущего в обретении свободы – воли и независимости, в сохранении украинской идентичности. Но сейчас, как отмечают наиболее проницательные эксперты, украинский народ близок к коллективному самоубийству – саморастворению, самоотречению, самоликвидации… Так ли это?

«Диалог.UA» приглашает Вас обсудить эти вопросы.

Свернуть

Национальный характер есть то, что некоторые люди считают несуществующим. Другие – признают его существование, но полагают, что его обсуждение ведет лишь к обвинениям в национализме или расизме. В то же время, в западной философской и психологической литературе концепт национального характера представляет огромный интерес на протяжении многих десятилетий, а в научных трудах постоянно ведется дискуссия вокруг того, существует ли такая вещь, как национальный характер, и что он означает.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Українцям страшенно бракує спільного бачення речей і віри одне в одного

16 май 2011 года

Яких змін зазнав український характер за останні 10–20 років, в епоху глобалізації?

Перше, що сталося, – почав поступово вивітрюватися отой наш «совок». Чи то мені так хотілося б, чи то так є після розпаду Радянського Союзу, коли ми стали незалежними не в політичному, а в певному соціальному вимірі – ми почали менше залежати від чужих авторитетів і більше покладатися на себе. Це таке узагальнення, яке дуже важко чимось підкріпити і яке сприймається на рівні більше емоційному, ніж науковому, коли це можна виміряти. От як можна вимірювати соціальний характер? Я не знаю таких інструментів, але напевне вони існують у середовищі соціальних психологів.

Сьогодні пересічний українець, коли перед ним постає проблема, не буде писати листа в ЦК Компартії, як це було 30–40 років тому, – тоді це була типова реакція, перший імпульс, якщо виникала якась проблема. І я це дуже добре пам’ятаю. Була така проміжна владна інстанція, до якої можна було звернутися, – написати листа в райраду, якщо щось не гаразд на місцевому рівні. Сьогодні українцеві, особливо якщо йдеться про того, хто виріс після 1991 року, – йому це навіть не спаде на думку. Тобто, він буде намагатися вирішити проблему сам, або просто спробує з нею змиритися.

Це, можливо, протилежний бік медалі, тому що раніше для «совка» було характерно, скажімо, якщо не впевненість, то, принаймні, підозра, що має бути справедливість і має бути порядок. Багато людей жили з відчуттям, що, можливо, тут десь поруч хтось про них дбає, що цей «добрий хтось» має десь бути, і треба до нього лише достукатись. Нинішнє ж покоління, швидше за все, може змиритися з наявністю непорядку в цій патерналістській системі координат, в кращому випадку, може сказати собі «та забий…».

Це перша історія, яка мені здається визначальною для щоденної поведінки нормальної середньозваженої людини.

Друга річ, яка, мені здається, змінилася – це ідентифікація. Я дуже добре пам’ятаю радянські часи, коли розмовляти українською було соромно або, принаймні, не престижно. І люди, які хотіли вибитися на гору, швидше за все підсвідомо намагалися удати із себе не те що росіян, а, за Робертом Музілем, «людьми без властивостей». Це означало, фактично, перехід на російську, яка, можливо, і була далекою від нормативної московської російської мови, але це була середньозважена мова та поведінка. І людина, яка розмовляла в побуті українською, дуже часто сприймалася як протестант. Тобто розмовляти українською – це була така собі ознака демонстративної поведінки. А от сьогодні, коли будь-де на вулиці (я кажу про Київ, – це, можливо, не стосується Східного регіону – Харкова чи тим більше Донецька і Луганська, – я кажу про київську повсякденну вуличну ситуацію), коли ти заходиш до супермаркету, аптеки, автостоянки і людина тобі відповідає українською, то для неї в цьому немає ніякого вчинку. Вона так розмовляє, тому що для неї це нормально. Нормою стало те, що українці перестали соромитися того, що вони українці, і боятися наслідків своєї прихильності до рідної мови і культури. Бо одна річ – соромитися, а інша – боятися, що тебе (особливо це стосується освічених людей) можуть запідозрити в Українському Буржуазному Націоналізмі. Всі три слова – з великої літери. І позбавлення цього страху – це так само ознака цих останніх 20 років і, можливо, одне з найбільших наших досягнень.

І третє. Мені здається, що українці в цілому відчули кайф від нормальної роботи в тих ситуаціях, коли це можливо. Тому що, знову ж таки, в той період, який я застав, – це час покоління, яке виросло при «совку» і було цілком ним зіпсоване, «працювати добре» означало робити «неправильну» кар’єру. І, можливо, за рамками якихось спеціальних виробничих ситуацій, на якихось великих заводах, звісно, що був престиж кваліфікації, коли ти слюсар 6-го розряду – це звучало гордо. І люди могла цим пишатися, але поза специфічними соціокультурними кластерами середньозважений слюсар-сантехнік – це був персонаж анекдоту або кінокомедії. Слюсар-сантехнік не міг працювати добре, тому що це було не природно.


До чого можуть призвести ці зміни?

Люди покладаються на себе, – це водночас і позитивно, і негативно. А тепер залишилося зробити другий крок і навчитися знаходити собі однодумців. Скажімо, все те, що я кажу – це банальності, бо вже багато разів це хтось озвучував, але я переконаний, що той же Майдан – це був передусім не стільки політичний акт, скільки соціально-психологічний акт. Коли велика кількість нормальних людей раптом усвідомили, що вони не в меншості і що вони можуть покладатися одне на одного. Це те, що називається в психології соціальний капітал – себто довіра до сусіда, до незнайомого, партнера, до влади, віра в те, що є якісь правила окрім тебе визнає ще якась кількість людей, можливо, більшість людей. Наявність цього соціального капіталу, віри в те, що нормальних людей більше і що ти належиш до цієї більшості – це дуже важливе надбання суспільства. Якщо цього немає, то країни і держави не тримаються, вони або розсипаються миттєво, або повільно розкладаються.

Так от, цього соціального капіталу, цієї довіри в те, що мій сусід такий само нормальний як і я, і що я можу теоретично на нього покластися в якійсь критичній ситуації, в умовах природної чи технічної катастрофи, зовнішньої агресії, або просто, коли невизначена ситуація і треба прийняти рішення. Такого відчуття спільного бачення речей українцям страшенно бракує, і коли є віра в себе, але ще немає віри в свого ближнього, звісно, це вже перший крок до визволення, але цей перший крок може завести зовсім не туди. І як це відбувається ми бачимо в країнах третього світу. Але це не безнадійний процес, тому що така віра рано чи пізно з’являється. Коли всередині великої маси людей виникає своєрідна «точка кристалізації», навколо якої концентруються люди, які хочуть жити нормально, то така спільнота чи країна раптом отримує друге дихання.

Один з класичних прикладів – Колумбія. Здавалося, країна була геть розбещена нелегальним кримінальним бізнесом, тотальним терором всередині країни, домінуванням банд, великими грошима. Тобто там були такі безпорядки, порівняно з якими наш сьогоднішній український безлад і неподобство – ідилія. І люди жили в такому стані не один десяток років. А потім спочатку на локальному рівні, скажімо, в побутовому житті столиці Колумбії прийшов здобувати мир дуже дивний хлопець – такий собі повний «чайник», зелений, якийсь такий вайлуватий. Він зібрав навколо себе команду і раптом вони почали трансформувати спочатку район, а потім він виграв президентські вибори. Це був Рафаель Рейєс Прієто. Він відбув свої два терміни, і країна – повністю занепаща, безнадійна – раптом почала піднімати голову. Мій родич нещодавно був у Колумбії і каже, що країна досі повністю не вилікувалася, але всі наркобанди, осередком яких була Колумбія, були змушені пересунутися на сусідні території – до Венесуели. І сьогодні там будь-яка людина може спокійно гуляти вночі а також знати, що і вдень з нею нічого поганого не станеться.

От така може казкова історія видужання, яка мене переконує, що тупиків не буває, якщо знайдеться навіть не дуже велика критична маса людей, яким інші люди зможуть повірити. Люди мають отримати здатність до віри на новому рівні, – на такому, щоб можна було рухатися далі, – а для цього треба прийти до нової віри, щоб потім знову перейти до віри, але вже свідомої, тверезої, вже такої, на яку можна покладати певні розрахунки. Мені здається, що зараз українці перебувають на цьому шляху, попри те, що повсякденна реальність їх постійно переконує: нікому вірити не можна. Вірити не можна ні міліціонеру, який тебе зупинив, – ти не можеш вірити, що він тобі не підкине пакетик з наркотиками, а це повсякденна практика. Ти не можеш вірити судді, що він буде покладатися на статтю Цивільного кодексу, а не на той конвертик, який йому 5 хвилин тому занесли. Ти не можеш вірити чиновнику районної адміністрації; ти, звісно, не можеш вірити прем’єру чи президенту – це навіть не обговорюється. Ти не можеш вірити жодному політичному лідеру, бо вони всі брешуть і так далі. І все одно я думаю, що українці, як загал, як спільнота відрізняються від своїх сусідів по СРСР тим, що вони ладні були б існувати в цих нормальних стосунках довіри. Ну, принаймні, вони до цього готові, їм таких стосунків не вистачає.


Прийнято вважати, що український характер сформувався і зберігається завдяки сільській культурі. Чи збережеться специфічність українського характеру в умовах урбаністичної домінанти?

Не треба думати, що ми в цьому унікальні. Немає європейської нації, яка б не мала у своєму бекграунді не те, що сільської складової національної свідомості, а навіть бази. Ми ж зроблені з того самого тіста, і існували, якщо не на тих самих, то на суміжних територіях – і у нас, і у них все те саме. Але ж і сільська свідомість теж може бути різною. Якщо не забувати, що бачення українців відбулось у 1783 здається році. Це кінець 18 століття. Указ Катерини другої, яким в окремих регіонах закликають будувати пам’ятники, про впровадження кріпаччини. А в Україні, я підкреслюю саме в Україні, яка була в складі Російської імперії, Катерина запам’яталася, як людина, яка в козаках бачила вільних людей і намагалася з цим покінчити. Такі речі не забуваються. Тільки ідіоти під червоними прапорами здатні такі обставини ігнорувати. Це не просто коротка пам`ять, це називається ідіотією.

Так от, вільні селяни, звісно, мали певні спільні риси характеру і ментальності, які дозволяли їм твердо стояти на землі. Коли українські селяни переїздили до міста, так само як і коли німецькі чи французькі селяни переїздили до міста – вони намагалися позбутися своєї селянської ідентичності, бо вона була там не престижна. В українців це було пов’язано ще й з великими колективними травмами. Найбільша наша українська травма – це наш український Голокост, з приводу якого так само сказано багато правди, а також багато банальностей. Це, в принципі, затуляє дуже просту, елементарну, прозору річ: українці в масі своїй отримали страшну колективну травму, травму, яка не минає. Тобто, як мінімум ще 2 наступні покоління несуть на собі тягар своєї травми суто в медичному, себто психоаналітичному аспекті. Тому сьогодні для українця відчувати себе селянином чи нащадком селян (незалежно від того, усвідомлює це окрема людина чи ні) – це означає автоматично визнавати свою вразливість і незахищеність. Тому наші люди більше ніж де інде ще довго намагатимуться позбутися цієї історичної пам’яті на рівні підкірки, щоб не згадувати, що вони в минулому селяни. Хоча для нинішнього француза, згадувати, що його дід був селянином в Бургундії чи Нормандії, – це навіть предмет гордості. Для американця, згадувати, що його прадід був фермером десь в Айові – це престижно і це не пов’язано навіть з тим, що це життя не завжди було легким і заможним. І, звичайно, це ніяк не пов’язано з відчуттям екзистенційної травми. У нас же це пов’язано з такою травмою. Тому я не думаю, що українці радо в масі своїй будуть плекати і намагатися реконструювати цю сільську свідомість, тому що це для них пов’язано із смертельною небезпекою. А решта речей, які притаманні будь якій сільській європейській свідомості, мають варіації від Польщі і аж до Португалії.

А от у Британії ця урбанізація почалася набагато раніше, тому її важко порівнювати з іншими європейськими країнами, особливо Англію. Але з рештою, ця сільська свідомість по суті є радше позитивним фактором, тому що це частина традиції, на якій тримається спільнота. Як, наприклад, весілля принца Уільяма і Кейт. Це одна з тих давніх всенародних традицій, які дозволяють почуватися англійцеві – англійцем, а українцеві – українцем. Я думаю, що десь через 50 років вже на рівні міських людей, які позакінчували виші, поїздили по світі й познайомилися з іншими культурами, а, можливо, навіть раніше, ще прийде мода на українську автентику, яка сьогодні існує, але існує в окремих укладах. Якщо сьогоднішня вишиванка це ще не зовсім перетравлене відчуття ідентичності, ще дуже безпосереднє, воно ще живе, ще гаряче, то я думаю, що років через 20–30–50 наступне покоління, яке вже повністю сформувалося в місті, воно так само збиратиме предмети сільської старовини, колекціонуватиме фольклор і ходитиме вже свідомо на наші ансамблі типу нинішніх «Божичів» чи «Древа». І вивчатиме народні пісні не так, як їх співає хор Верьовки, а так, як їх реально співали в реальних селах. Не може такого бути, щоб таке повернення на зовсім іншому рівні, з іншими сенсами, які в це вкладаються, щоб таке повернення не відбулося. Просто не вірю, такого не може бути.


Українці у своїй «хаті скраю» пережили і Річ Посполиту, і Російську імперію, і Радянський Союз. Але зараз у багатьох складається враження, що український народ близький до колективного самогубства – самозречення, самоліквідації. Чи реальна така загроза?

Що стосується самогубства, я не знаю – це надто емоційне визначення, щоб ним можна було користуватися в раціональній картині світу. Є інший момент. Я справді боюся того, що українці дозволять своїм сусідам втягнути їх у ту модель стосунків, вибиратися з якої буде довго і важко.

У мене чимало претензій до Росії і як до держави, і як до країни, і як до спільноти. І я маю більше прав на такі претензії через те, що у мене міцне і глибоке російське коріння. Тобто, Росія і росіяни – я не боюся цього, і розумію, що кажу – це небезпека для сьогоднішньої України. Тому що Росія, на жаль, змирилася і навіть дуже радо сприйняла отой свій феодальний порядок, який веде країну в нікуди, просто повністю в нікуди. І мені шкода і Росії, і росіян, але я розумію, що для моєї країни України – це небезпека. Якщо українці підуть цим шляхом, якщо припустити, що українці пішли б цим шляхом, то це б для нас закінчилося значно швидше через те, що у нас немає таких природних багатств, які дозволяють існувати сьогоднішній Росії, і у нас немає такого репресивного тирана, і це означає, що одного «чудового» дня може статися велика бійка.

Правий Леонід Данилович, з яким у мене чимало розходжень ідеологічних. Але в одному він правий: Україна – не Росія, навіть Східна Україна, яка, здавалося б, буквально за один крок від Росії, насправді не є Росією. Не буде Україна, навіть Східна, навіть Донбас, який уніфікований і підкорений, жодна частина України не буде такою слухняною, якою постає перед світом сучасна Росія, вона не буде стільки терпіти. А ця урбанізація, яка відбувається, ця примітивізація, це нав’язування тваринних реакцій, тваринного сміху, тваринної еротики, тваринних понять про прекрасне і потворне, я не знаю, що насправді гірше, я не хочу скаржитися на звичаї тому, що це вже остання справа.

Скаржитися на звичаї притаманно людині після 80ти років, а я тішу себе думкою, що в мене до цієї межі ще є певний час. Але те, що це спрощення відбувається з середньозваженим українцем, – це правда, я сподіваюся, що у нього є якісь механізми внутрішні, я не скажу імунітет – це вже дуже категорично, але певний спротив організму. Я сподіваюсь, що він існує. І коли кажуть про русифікацію сучасного українського простору, це до реальної Росії фактично не має стосунку. Це, так би мовити, теж інша інкарнація «совка», інший його вимір. Це не тільки червоні прапори, а це мільйони людей, які пройшли через табори, причому не лише через старі політичні, а й через кримінальні табори. Пів-Росії пройшли через такі табори, пів-Росії колись сиділо.

Здається у Василя Шукшина є цитата, яка по сенсу така: в Росії дорослі чоловіки мали посидіти пару років на зоні. Ну ми стрімко наближаємося до цього стандарту, особливо в особі певних українських високих посадовців, але я сподіваюся, що ми ще до цього не прийшли. Нам все це нав’язується Росією, але ми, насправді, нею не є. Це лише один не найпривабливіший вимір, це драма і Росії, і наша в тому числі. Мені було б приємніше мати справу з Росією Тарковського, братів Стругацьких.


Культурні коди української нації методично ламалися протягом десятків і сотень років, чи необхідно їхнє відновлення?

Відновлювати… це така штука умовна, залежно від того, що в неї вкладати. Якщо культурних кодів немає, то немає вже і нації, немає з ким говорити. Тобто вони все ж таки є. Інша річ, що вони не є автоматичними. Будь-яка культура, хоч в якому сенсі цей термін вживають – як у Міністерстві з питань культури і духовності, або суто в науковому, або в побутовому сенсі. Будь-яка культура потребує весь час роботи з її переписуванням, – автоматично це не зберігається. Не можна один раз записати на жорсткий диск і заспокоїтися, що воно вже десь існує. Ні, систему весь час треба відновлювати. Це, власне, і відрізняє людину і її спосіб сприйняття дійсності від наших братів менших. Тому ці культурні коди необхідно зберігати не в вигляді якихось декларацій, заповідей чи пунктів кодексу, а їх треба відновлювати у повному масиві частини культури, яка є українською. Як це технологічно має відбуватися – є освіта, є університети, є повсякдення, є якісь побутові звичаї, які, можливо, і не варто фетишизувати. Тобто їх потрібно монтувати з сучасною культурою, яка надходить природним шляхом, оскільки ми живемо у відкритому світі. І якщо вдасться такий монтаж, тоді і коди будуть убезпеченні, а самі по собі спробувати реконструювати якогось уявного, умовного українця зразка 1790 року – такого не буває. Хоча я знаю людей, це частина наших патріотів, яка вважає, що якщо ми повернемося до наших витоків… Ну, це, по-перше, – наша неосвіченість, по-друге – ілюзія, по-третє – небезпечна ілюзія, тому що такого не буває. А от намагатися весь час поєднати і випробовувати ці коди на їхню життєздатність і міцність поряд із новітніми течіями в культурі, мистецтві, в масовій культурі, в тому числі із модними штучками, які актуальні для сьогоднішніх 15-річних підлітків. В такому разі ці коди можуть виявитися життєздатними. Але не треба робити нічого такого, що окрім нас і до нас не робили люди в інших країнах, представники інших націй. Нічого унікального – таке завдання перед нами навіть не стоїть.


Від чого залежить патріотизм (нехай навіть і не національний, але територіальний)? Чому Україну хоче залишити практично кожен другий? Які наслідки це матиме?

Україну вже покинуло чимало молоді, причому найактивніших, найініціативніших, найризикованіших людей. Це величезна драма, яку ще здається країна не усвідомила.

Може статися як в Ірландії, котрій знадобилося півтора століття, щоб одужати після того, як від голоду втекла половина населення. Але ж то було 19 століття, зараз 21-е. Важко нам буде і щодалі – то важче.

А з іншого боку, патріотизм – це річ, яка звучить досить абстрактно. Якщо з одного боку є твоє уявлення (досить загальне) про патріотизм і любов до батьківщини, а з іншого – досить конкретне мурло в місцевій райдержадміністрації, яке вирішило відкусити твій бізнес, або тебе просто посадити, а ще на сходинку чи дві вище ще є таких самих потвор, які живуть з «відкатів» аж до самого верху, а ти хочеш мати сім’ю, дітей, якийсь умовно нормальний побут, якось розвиватися, то я не можу засудити людину, яка хоче шукати собі щастя і розвитку за кордоном. У мене у самого є серйозні проблеми з нинішньою реалізацією в Україні. Тому що, схоже, те, що я вмію робити, і нинішні контексти, – ці речі якось не збігаються між собою. Питання в тому, що я через свій вік вже не можу радикально змінювати своє життя, а якби мені років на 20 чи 30 менше, – я б ще подумав. Інша річ, що ті люди, які виїхали з України, якщо не робити так, щоб вони згадували свою батьківщину як страшний сон, а таке буває і у нас для цього є всі підстави, але якщо з них не знущатися, то вони якраз і є нашими резервами. І за першої ліпшої нагоди, якщо ситуація зміниться, – культурна, адміністративна, бізнес-клімат, – то ці люди будуть нашим резервом і ресурсом.

Ще на початку 90-х сюди звали деяких, вони щиро приїздили і намагалися відчути себе нацією, відчути життя, але це було неефективним, вони вкладали свої сили, енергію, гроші, а їх просто дурили. Так само може статися і з новою молоддю, яка через 10–15 років раптом усвідомить, що Україна зовсім змінила свій інвестиційний клімат, і що сюди можна повертатися. І я вас запевняю, що всі ці люди повернуться. Якщо не робити цей патріотизм, хай навіть не вислуханий з високих кіл, на не зовсім вжитковому, побутовому рівні.

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Марія Бурмака, співачка

Ми є. І будемо

Людмила Авескулова, президент Всеукраїнської громадської організації «Ліга Культури»

Для українців свобода і незалежність - в ряду фундаментальних прагнень і відстоювань

Максим Розумний, завідувач відділу стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень

Українцям потрібна не стільки національна ідея чи національна ідеологія, скільки психотерапія з приводу імперативу самовизначення

Анатолий Ручка, профессор

Падает уровень жизни – меняемся и мы вместе с ним

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

И при Российской Империи, и в советские времена на этой земле оставался жить тот, кто сидел тихо

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Люди навчаються у процесі суспільних практик бути українцями чи американцями

Роман Чайка, журналист

Хочеш бути українцем, – будь!

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Ми втрачаємо наші шанси, бо не хочемо зробити крок до єдності

Олена Скоморощенко, кандидат філософських наук.

Ми знаходимося в полоні колоніальної традиції і повторюємо із року в рік усталені століттями парадигми

Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, директор фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

Особливості етнічного характеру склалися значно раніше, ніж національні особливості українського народу

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Більшість українців ще й досі сподівається на державу

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,422