В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Сегодня Украина скорбно наблюдает, как возникшее и растущее на глазах неравенство в образовании, невероятное имущественное расслоение, межрегиональные диспропорции и другие «достижения» 20 лет независимости стремительно разрушают общество, разрывая наше государство на части. Изменения в структуре расходов семей на образование и воспитание детей превратились для жителей Украины в неподъемное бремя. Проблема, которая стоит как перед востоком, так и перед западом, как перед югом, так и перед севером страны это нарастающее социально-экономическое и образовательное неравенство. Очень емко эту проблему сформулировал Академик Мирослав Попович: «Чим бідніша нація – тим вона дурніша. Тобто, вона дивиться собі під ноги. Вона просто не може дозволити собі дивитися у післязавтра, тому що повинна думати, як розрахуватися зі своїми боргами. Ми живемо в такому стані. У нас просто всихає мозок. Все тримається на особистому ентузіазмі».

Украинское государство на практике минимизирует ответственность за систему образования в стране, что отчетливо выражается в снижении расходов бюджета на финансирование системы образования. Корпорации – от мала до велика – совершенно не стремятся инвестировать в образование. Кто же теперь становится заказчиком на образованное общество?

Изменение количества и качества предметов, смена структуры специальностей, по которым готовят наши ВУЗы, ведет к непризнанию украинских дипломов на международном рынке труда. Украинцы все чаще находят за рубежом простейшие и неквалифицированные должности… А ведь совсем недавно Украина на весь мир заявляла о своем главном конкурентном преимуществе –большом количестве высококвалифицированной рабочей силы.

Все это свидетельствует о том, что с переходом в потреблении образовательных услуг от государства к личности, исчезла система проецирования страны в будущее, ведь личные стратегии могут реализовываться и в других странах, на других территориях… Не поэтому ли, как показывают соцопросы, нынешние студенты не видят своего будущего в Украине, воспринимая ее как «страну без будущего»? Почему никого не интересует будущее, почему к нему не готовятся? Или с тех пор, как образование перестало быть делом государства, а стало личным делом каждого обучающегося, – общего будущего в отдельно взятой стране быть не может в принципе?

Нарастают процессы обесценения квалификации и размывания наполняемости понятия квалифицированной рабочей силы. А ведь точки пересечения между общим и профессиональным образованием, рынком труда и инвестиционным климатом в стране никто не отменял. Когда же мы, наконец, поймем, что осуществление развития и преобразования страны невозможно без коренного изменения системы образования, что место страны в мире определяется общеобразовательным и профессиональным уровнем ее населения? Уже сегодня в ведущих странах на долю образования приходится более 20% роста национального дохода.

Еще в начале 18 века Иоганн Готлиб Фихте сказал: «Воспитывая новое поколение должным образом, нация воспитывает себя, строит свое будущее. В этом смысле система образования является ключевым направлением национального строительства. Образование моделирует тот общественный порядок, который образованный гражданин должен будет поддерживать и укреплять». Экономические «чудеса» в странах Центральной Европы, Ирландии, Китая, Южной Кореи и других стран ЮВА могли произойти только потому, что образование было поставлено во главу национальной идеи, национального проекта.

Быть может, пора менять ситуацию, ведь резкий рост сегмента платного образования обуславливает его недоступность для очень многих людей, привязанных к своей стране воспитанием и традициями, и которые со временем могли бы взять на себя ответственность за будущее Украины – страны, которая теряет свое будущее у нас на глазах.

Свернуть

Сегодня Украина скорбно наблюдает, как возникшее и растущее на глазах неравенство в образовании, невероятное имущественное расслоение, межрегиональные диспропорции и другие «достижения» 20 лет независимости стремительно разрушают общество, разрывая наше государство на части. Изменения в структуре расходов семей на образование и воспитание детей превратились для жителей Украины в неподъемное бремя. Проблема, которая стоит как перед востоком, так и перед западом, как перед югом, так и перед севером страны это нарастающее социально-экономическое и образовательное неравенство. Очень емко эту проблему сформулировал Академик Мирослав Попович: «Чим бідніша нація – тим вона дурніша. Тобто, вона дивиться собі під ноги. Вона просто не може дозволити собі дивитися у післязавтра, тому що повинна думати, як розрахуватися зі своїми боргами. Ми живемо в такому стані. У нас просто всихає мозок. Все тримається на особистому ентузіазмі».

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Наша освіта – це інерційна система, але вона вже вичерпує свої останні резерви

25 июн 2011 года
Наша освіта – це інерційна система, але вона вже вичерпує свої останні резерви: Наша освіта – це інерційна система, але вона вже вичерпує свої останні резерви

Станіслав Ніколаєнко, доктор педагогічних наук, професор, академік РАО, голова Громадської Ради освітян та науковців України, голова партії «Справедливість»

Галузь освіти у всьому світі – доволі консервативна, але в Україні її чомусь постійно лихоманить. Останнім часом ці симптоми посилились, їх почали активно обговорювати у суспільстві. Найбільше занепокоєння викликає скорочення кількості шкіл та безробіття серед випускників вузів. Чому так відбувається?

Перше, що викликає тривогу, це легковажне ставлення уряду, політичної еліти, та і всього нашого суспільства до питань освіти й виховання. Раніше, до 90-го року, ми мали індустріально-аграрний тип розвитку виробництва, що потребував чималої кількості висококваліфікованих технологів, інженерів, дослідників і таке інше. Тепер, коли Україна деградувала до продажу сировини, у нас різко впала потреба в науці та в підготовці спеціалістів вищого ґатунку. Ми ніколи не продавали залізну руду, а минулого року продали щось біля 16 млн. тон руди і концентрату. А для цього достатньо мати сотню-другу робітників, які засвоїли мінімум операцій на великому імпортному екскаваторі (наприклад, «Катерпілері»).

Якщо поділити виробництво на шість технологічних укладів, то ми матимемо 25% четвертого укладу, 4-5% п’ятого, а решта – нижчі уклади. Шостого укладу, якому часто відводять 0,3-0,4%, можливо й зовсім немає. При такій економіці об’єктивно склалася зневага до розумних людей, відсутність поваги до освіти у представників влади і бізнесу. Як наслідок – скорочення і ліквідація навчальних закладів, «оптимізація» та зменшення видатків на освіту і науку.

Закон про освіту вимагає для цієї галузі до 10% ВВП, а ми спрямували цього року близько 6%. Проте, через дефіцит бюджету не буде й того. На науку ми повинні витрачати 1,7% ВВП (згідно до Закону про основи науково-технічної політики), а реально маємо 0,4-0,5%. Все це через брак стратегічного мислення, коли влада дивиться лише собі під ноги.

До речі, ми не маємо сьогодні в державі ніякого плану розвитку освіти. Хоча навіть в таких кризових умовах уряд мав би невтомно пояснювати суспільству, що не можна так спрощено ставитись до фундаментальних наук, до гуманітарної підготовки, до моральності й духовності. Колись у 2000-му році в США була сформована комісія на чолі з Джоном Гленном, одним із перших астронавтів. Було вивчено стан щодо природничо-математичних дисциплін в Америці та зроблена доповідь, яка мала дуже красномовну назву: «Поки ще не пізно». І Америка вжила відповідних заходів, аби запобігти можливому відставанню. Гадаю, що Україні також потрібно мати хоча б стратегічний план. Ми (громадська рада освітян і науковців України та партія «Справедливість», яку я очолюю), підготували проект концепції розвитку освіти України. Його можна назвати приблизно так: «від освіти масової до освіти якісної».

Подібний перехід потребує якісних змін у всій освітянський галузі, і, до речі, чимало країн світу намагаються його здійснити. Розмови про це почалися ще 10-15 років тому, коли почався так званий «болонський процес». Чи здатна на це Україна в її нинішньому стані? Що потрібно для цього в стратегічному плані?

Трохи скажу про болонську систему. Це не просто кредитно-модульна система, а перш за все, це поєднання освітнього і наукового процесів. Колись європейські Виші відставали, бо освіта і наука були відокремлені. А тепер, через лісабонську стратегію, країни Євросоюзу вкладають 2-3% ВВП в науку, при чому біля половини цих коштів вкладає бізнес.

В нас вже є закони прямої дії про освіту, про вищу освіту, профтехосвіту, дошкілля, позашкілля, і так далі. Це все закони, а в уряді повинна бути років на десять програма. У 2003-му році була затверджена «Доктрина розвитку освіти», але вона потребує вже значних уточнень.

Так от, на нашу думку, по-перше, слід змінити ставлення держави до освіти. Адже ті 10% на освіту та 1,7% на науку – не просто вигадані цифри. Це аналіз практики розвинених країн. Лісабонська стратегія, яка була затверджена у 2002-му році, передбачає витрати на науку в країнах Євросоюзу на рівні трьох відсотків ВВП, а не нуль цілих з хвостиком, як у нас. Тому ми передали план розвитку освіти, і план підтримки і першочергових заходів, і стратегії розвитку освіти до секретаріату президента.

А по-друге, потрібна революція, радикальні зміни у взаємовідносинах бізнесу і освіти. Бізнес не може далі ставитись до цього як відвертий споживач. Якщо середню освіту ми могли б частково віддати громадам (стосовно матеріального забезпечення), то вищою школою і профтехосвітою мусить опікуватись бізнес. Зверніть увагу, що раніше саме базові підприємства надавали їм матеріальну базу. Мікроскопи, спектрографи, технічні засоби навчання і таке інше давали базові підприємства. Вони забезпечували до сорока відсотків всіх потреб учбового закладу. І вони були зацікавлені, щоб учні проходили практику на кращих підприємствах галузі і щоб найновіше обладнання попадало до лабораторій. Також на підприємствах проводились дослідження – і прикладні, і фундаментальні.

Сьогодні ж, критично проаналізувавши структуру матеріального забезпечення університетів, ми побачимо там біля 60% державних коштів, а решта – це гроші фізичних і юридичних осіб, що насправді є не дуже багатими батьками студентів. Частка бізнесу в цьому не перевищує одного відсотка. (Сподіваюсь, що президент спробує виправити цю ситуацію, бо без його політичної волі поставити бізнесменів у цивілізовані рамки буде неможливо).

Тому ми пропонуємо сьогодні змінити законодавство. Наприклад, у податковому кодексі слід дозволити бізнесу вкладати певний відсоток від заробітної плати у розвиток освіти зі включенням цих витрат в структуру собівартості. Якщо окуляри коштуватимуть не 100 гривень, а 101 гривну, то це не вплине на економіку. Але ця гривна може значно поліпшити підготовку спеціалістів.

Також необхідно реформувати заробітну плату, бо низька зарплата – це шлях до знищення соціальної сфери взагалі і освіти перш за все. В 1990-му році заробітна плата в Україні становила 75 млрд. доларів, а зараз не перевищує 47 млрд. Тому нема надійного джерела освітнього розвитку в зарплатах батьків, лише невелика частина їх може достатньо фінансувати навчання дітей. Ми вже настільки занизили ціни на навчання, що можемо тільки виплачувати зарплати викладачам. Ні на яке оновлення обладнання грошей немає, бо їх немає в людей.

А от прибутки підприємств, порівняно з 1990-м роком, виросли вдвічі. Тобто, сьогодні великий бізнес як ми кажемо - олігархічний, накопичує кошти. Дешева робоча сила плюс дешева сировина (а Україна має 25% світових запасів титану, наприклад) – це умови, за яких бізнесмену ніколи не знадобиться кваліфікований персонал чи найновіша технологія. Якщо бізнес надалі буде так паразитувати і держава не припинить це своїм втручанням, то країна неминуче впаде в прірву невігластва.

Я не беру до уваги дрібних підприємців, але бізнес повинен приймати участь у розвитку прикладної науки і підготовці кадрів. Хоча б у частині оновлення бази. Держава може дати зарплату викладачам, може дати стипендії, може займатися гуртожитками, може впливати на зміст освіти. А оснащення лабораторій і стимули проведення прикладних робіт повинен забезпечити бізнес. В Європі, де навчання безкоштовне або оплачується символічно, до 500 євро на рік, структура фінансування освіти приблизно така: бізнес – 20-25%, держава – 70-75%, плата за навчання – 3-5%. У нас же, поглянемо хоча б на фармацевтику, абсолютно прибуткову галузь, хіба вона щось вклала в підготовку наших фармацевтів?

Ну і наступний крок у стратегічному плані - це зміст освіти. Потрібна державна програма оновлення змісту освіти. Зараз наукові знання оновлюються раз на десять років, а вже треба це робити частіше. Тут мова йде про навчальні програми університетів, для оновлення яких необхідно створити відповідний центральний орган. Він не потребує великих коштів, але повинна бути невелика група вчених від різних наук, яка б досліджувала передові наукові досягнення, порівнювала б програми університетів Америки, Канади, Японії, Росії, Німеччини і створювала б наші. А зараз все відбувається хаотично, у Вишах навіть є такі спеціальності, для яких не існує державних стандартів.

Кажучи далі про розвиток освіти, треба згадати і про нові навчальні технології, про розвиток інформатизації, про нові методики. До того ж не будемо забувати і про викладача – якщо він бідний та убогий, то жоден з намічених нами заходів не спрацює.

До вже названих основних пунктів я додав би проблеми автономії університетів, самоуправління і таке інше. Мене дивує, коли професіонали кажуть, що університетська автономія виписується Законом про вищу освіту. Так, університети мають право корегувати програми, присвоювати докторські і кандидатські ступені, можуть присвоювати звання доцента, обирати керівника. Загалом, діяльність університету десь на дві третини здійснюється за державним стандартом, а на третину (в перспективі - наполовину) – на власний розсуд. Але університетська автономія полягає, перш за все, у можливості витрачати кошти на свої потреби під контролем вченої ради; у відсутності дешевої опіки з боку казначейства і нездорової уваги з боку КРУ. Бо вже дійшло до того, що вони визнали незаконною підготовку молодших спеціалістів у вищих профтехучилищах і вимагають повернення грошей. Уявіть собі, що коли ми зі ста мулярів, штукатурів, каменярів підготували чотирнадцять чоловік, які переходять на четвертий курс, то КРУ вважає, що решту ми навчали незаконно. Сьогодні КРУ чи Рахункова палата не можуть піти перевірити олігарха, натомість вони знущаються з навчальних закладів. Як тільки вступна кампанія починається, там вже сидить пожежник, прокурор, інспекція по цінам та ще багато «добродіїв». Ось з чого починається автономія, а не з міністерства, як декому здається.

Міністерство освіти під керівництвом Табачника для багатьох перетворилося мало не на таємничий кафкіанській Замок, але що воно може насправді? Адже в уряді воно є міністерством другорядним.

Міністерство сьогодні в такому ослабленому стані, що воно не здатне втрутитись у діяльність університету. Хіба що на якогось ректора може повпливати, а дійти до факультету – та нема там кому. У міністерстві освіти і науки Франції до п’яти тисяч співробітників, а в міністерстві освіти, науки, молоді, спорту і ще якоїсь там притебенції працює близько трьохсот осіб.

Колись міністерство вищої і спеціальної технічної освіти УРСР налічувало двісті чоловік, міністерство народної освіти – двісті, держкомітет з профтехосвіти – сто сімдесят, комітет з науки і технологій – сто п’ятдесят, а потім їх з’єднали в одне міністерство зі штатом на двісті дев’яносто працівників. Далі додали міністерства сім’ї та молоді і спорту, от вийшло скорочення з двох тисяч до трьохсот працюючих. Тому вже не має великого значення хто буде міністром: Іванов, Петров, чи Ніколаєнко - таке міністерство не може ефективно працювати.

Мова, звичайно, не про те, що міністерство не повинно вказувати ректору, в який колір фарбувати стіни. Проблема реорганізації управління має інший зміст. Насамперед, до замовлення спеціалістів і контролю якості їхньої підготовки треба значною мірою долучити бізнес. Можливо, для цього потрібна постійна комісія, до якої ввійдуть профспілки, науковці, освітяни і бізнес. І для кращої співпраці в цьому відношенні слід розширити автономію навчальних закладів, бо бізнес вже пішов шляхом створення приватних вузів. Індустріальний союз Донбасу робить вищу школу, Пінчук Віктор також собі щось створює, Рінат Ахметов щось своє метикує. Це добре, я це вітаю, але не можна університет за рік чи два створити. Доречно сказати, що приватна вища освіта також потребує державної уваги, її не можна оподатковувати як бізнес. Це, все ж таки, навчальний процес, там не ринок товарів і послуг.

Ось такі оцінки і що необхідно робити. Наша освіта – це інерційна система, вона не дає себе руйнувати, але вузи і наукові колективи вже вичерпують свої останні резерви. Чи можете ви назвати, де ми за двадцять років збудували хоч один новий університет? Чи може десь збудували інститут у складі університету або хоча б корпус, де ми будемо працювати з інформаційними, біо- чи нанотехнологіями? Я знаю лише один приклад, що у Аграрному Національному Університеті створено біологічну лабораторію, переважно для аналізів якості продуктів харчування, генетичних модифікацій і тому подібного. Але тут був задіяний міжнародний грант і взагалі складається враження, що це суперечить державній політиці.

Безперечно, я вітаю наміри президента, коли він висловлює бажання, аби декілька наших вузів увійшли до двадцятки кращих світових університетів. Проте, щоб точно знати, в якому напрямку покращувати роботу, треба спочатку розглянути критерії, за якими та двадцятка утворюється. А там враховується кількість нобелівських лауреатів, кількість публікацій, що отримали міжнародне визнання, цитування в інших виданнях, наукова база, об’єми досліджень, оцінка випускників тим же бізнесом і ще багато пунктів.

Давайте виберемо основні, складемо програми і почнемо працювати. Одразу постає питання: хто нам дасть нове обладнання? Я давно виступаю за те, щоб кожен університет мав у резерві п’ять гектарів землі, але їх немає. Я пропоную зробити п’ять міжвузівських дослідницьких центрів, чия робота була б корисною для багатьох вузів одразу. Наприклад, центр нових матеріалів розташувати у Львові – вони ж знайшли землю під стадіон, то невже для такого діла не знайдуть? Донецький регіон більше працює з енергетикою, з металами – їм такий центр побудувати. Київ і Харків можуть взятися за інформаційні технології. Але нічого не робиться.

Питання якості вузів і їхньої кількості, безперечно, пов’язані. Маємо 900 вузів – кількість чимала, але якість... Чи не забагато? Може пора вже їх трохи поскорочувати?

Така постановка питання буде занадто простою, якщо вивчати проблему фахово.

Візьмемо для прикладу Туреччину, де я недавно виступав у діалозі «Європа-Азія». Зараз турки будують нові університети з нуля у кожному культурному центрі. Там немає вчених за більшістю напрямків, немає викладачів, але стіни вони ставлять, оснащення завозять і розвивають університети. Сьогодні в Туреччині три мільйони студентів, як і в Україні, а населення біля 70 млн. Проте вони ідуть вперед, і якщо в селі немає школи, то туди посилають автобуси з учителями і шкільним приладдям, аби там навчати дітей. Тобто, вони бояться відійти від цивілізаційного шляху розвитку, в той час коли наш світогляд спрощується до примітивного.

Інший приклад: у Сполучених Штатах Америки більше чотирьох тисяч університетів, а у нас – не більш як триста п’ятдесят, хоча офіційна статистика десь набрала дев’ятсот. То ж у перерахунку до кількості населення, США мають університетів вдвічі більше за Україну і не закривають. Так, там більшість університетів приватних, але і в них частка державного фінансування не маленька: 35%, тоді як у державних – 40-50%. Тому свідомим громадянам не варто дослухатися до зойків, що в нас забагато університетів – це стратегічна помилка. А от з приводу незадовільної якості цих закладів треба здіймати тривогу, що вже значно складніше.

Пам’ятаю, як у 90-х роках, коли був прийнятий закон про підприємництво, двоє-троє людей могли утворити яке-небудь АО, ЗАО, чи ТОВ, та відкрити університет. Пізніше, коли я вже був депутатом, у 2002-му році прийняли закон, згідно якому відкриття університетів можливе лише постановою Кабміну. Це вже означало ліцензування, акредитацію, атестацію і так далі. Але закон зворотної сили не має, тому ми не закрили те, що вже було.

Зараз хочуть прийняти закон для визначення статусу учбового закладу по кількості докторів наук чи магістрів по різним напрямкам. В університеті їх мусить бути 12, в академії – 8, в інституті – 4. Мабуть, це добре, але що робити з учбовим закладом, який має статус академії і відкритий до цього? Закрити його не можна, бо закон на його боці. А ось позбавити його ліцензії за невідповідність критеріям – можна, хоча він буде судитися. І таким чином, швидше за все, ми знищимо державну систему підготовки кадрів. Зараз державних вузів біля 220-ти, біля 130-ти приватних, в подальшому вони, можливо, будуть зливатися… Сподіваюсь, що це будуть заклади одного профілю.

Тому необхідно створити незалежний орган для оцінювання якості навчання. Треба також використовувати систему зовнішнього тестування, але з відкритим творчим завданням, щоб не було одне тільки «вгадай». 70% людей добре сприйняли зовнішнє тестування, то ж треба поширити його на університети. Щоб бакалавру після чотирьох років навчання оцінки ставила не університетська комісія, а спеціальна незалежна комісія. Я знаю, що кажу, бо маю власний досвід. У такий спосіб ми перевіряли житомирську філію (приватну) одного з університетів, так там тест по економіці зі 102-х студентів 100 написали на нулі, а двоє - на трійки. Ми позбавили ту філію ліцензії, хоч суд тривав декілька років.

Перехід від навчання до роботи, це дуже складна проблема, однак, з іншого боку, сьогодні в нас відбувається масова декваліфікація робітників. З одного боку – безробіття, а з іншого – бізнес скаржиться, що важко знайти висококваліфікованого, відповідального робітника. Що робити з підготовкою робітництва?

Вже було доведено, що коли кваліфікація робітництва знижується на один розряд, то виробництво ВВП падає на 10%. Ми маємо значно більше зниження, бо дешеву робочу силу ніхто і готувати не хоче. Країни «золотого мільярду» і кризу пережили відносно легко, бо 70-80% ВВП споживають самі, відповідно - мають високі зарплати і високу кваліфікацію робочої сили.

Щодо нашої профтехосвіти, то нею займаються не тільки ПТУ. В Україні до трьох з половиною тисяч різних професійних навчальних закладів. Із них 900 державних і понад 2500 різних форм власності. Але міністерство праці, яке зараз очолює Сергій Леонідович Тігіпко, жодним з них не займається. У нас навіть немає остаточного нового переліку робочих професій і багато з них уже відносяться до вищої школи. Приходить бакалавр з дипломом на харчо-смакову фабрику і його ставлять лаборантом, бо в довіднику професій написано, що там повинен бути магістр.

Отже, що потрібно для профтехосвіти. Я вважаю, що потрібна дуальна система підготовки, яка може мати приблизно такий вигляд: соціальний захист і три дні на тиждень для теоретичної підготовки забезпечує держава, а два дні практичних занять учні проходять на виробництві, де за рахунок бізнесу створюються необхідні умови.

Бізнес повинен створити робочі місця для учнів і студентів, а ці втрати повинні бути включені в собівартість. А інакше, людину, що навчається, ніхто й на практику не бере. До речі, дуальна система підготовки працює в Німеччині. Непогана підготовка в Австрії, я побував у їхньому технічному ліцеї в 2004-му році. Там для навчання шестисот учнів, майбутніх спеціалістів комунального господарства, виділяють 600 млн. євро. У нас на той момент бюджет такого ж навчального закладу був 2 млн. гривень. І там я бачив, як діти зварюють спеціальними автоматами латунні трубки для холодильних систем, як монтують на даху блоки сонячних батарей для опалювання приміщень. А тут, коли бачиш, що для наших дітей, які не раз доводили перевагу своїх здібностей, нічого не робиться, то хочеться плакати. Наші учні-автослюсарі на мерседесівських автоцентрах отримали найвищі оцінки; наші студенти КПІ забезпечують західні фірми інформаційними технологіями вищого рівня. Але нашій державі немає до них діла. Це при тому, що оподаткувавши хоча б торгівлю інформаційними технологіями можна отримати 5-6 млрд. доларів до бюджету.

Звичайно, у будь-якій країни пани парламентарії та члени правлячої еліти вважаються найосвіченішими членами суспільства. Чи так воно насправді? В Європі говорять про необхідність «life-long-learning» тобто навчання на протязі життя. Чи не здається вам, що у нас із цим не все гаразд?

Еразм Ротердамський, видатний мислитель 16-го сторіччя, казав, що наявність освіченої еліти є запорукою успішного розвитку держави. Ознакою нашого часу є те, що знання все швидше і швидше оновлюються. В цьому бурхливому процесі неможливо навчитися раз і назавжди, тому процвітає явище повторної неграмотності. Якщо людина тридцять років над собою не працювала, то вона остаточно деградує: не може зрозуміти інструкцію, не може працювати з технічними засобами чи засвоїти нову технологію. Тому треба розвивати освіту дорослих.

Наша правляча еліта, всіх рівнів, тут як неорана рілля; є нагальна потреба в організації навчання. Наприклад, виділити для цього один день чи півдня на тиждень. Як міліція в четвер не ловить злочинців, а займається підвищенням юридичної грамотності, фізичної підготовки. То ж нехай міністри і голови адміністрацій запрошують до себе провідних вчених, найефективніших організаторів бізнесу і дізнаються, що нового є для їхньої роботи. Нехай Патон розкаже міністерству охорони здоров’я про зварювання живих ран, нехай Анатолій Потопайський розкаже, як можна лікувати рак. В нас є багато видатних досягнень, а навчання ніколи не завершується школою чи інститутом. Потрібно створити систему подальшої освіти. І непогано було б ще змалечку навчити людей навчатися.

Проте, ми не маємо жодного освітнього телеканалу. І навіть на одному-єдиному державному каналі ви побачите якісь бійки, якогось Шустера, але нічого не побачите про сучасну науку чи освіту. Де сьогодні про свій досвід розказує Гузик, один з кращих вчителів? Де Шаталов розказує як з дітьми працювати? А чому б не записати в ліцензії для телеканалів по дві години освітніх програм? І не треба в прайм-тайм, аби їх легко було знайти і побачити. Чому б батькам не показати, що слід робити з дітьми до трьох років і які особливості для підліткового віку?

Ми забуваємо про найважливіші речі – про виховання. Світові війни були такими страшними саме тому, освіченість випереджала вихованість. І все, про що ми сьогодні балакали, є свідченням морально-духовної кризи. Ми говорили, що бізнесмен може допомогти освіті, але не говорили, що за душа в цієї людини. Тому незаперечно, що для подолання кризи виховання треба задіяти не лише телебачення та інтернет, а всі компоненти громадянського суспільства.


Бесіду вів Андрій Маклаков.

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

НАТО: ответ на кризис в Украине и безопасность в центральной и восточной Европе

Действия России в Украине вынудили наблюдателей и политиков по обе стороны Атлантики, включая членов Конгресса США, пересмотреть роль Соединенных Штатов и НАТО в укреплении европейской безопасности. Особую обеспокоенность в плане безопасности вызывает ситуация вокруг таких стран не-членов НАТО, как Молдова и Украина. Отражая взгляды США и их европейских союзников, генеральный секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен назвал военную агрессию России «самым серьезным кризисом в Европе после падения Берлинской стены», и заявил, что НАТО «больше не может вести дела с Россией, как раньше».

Этот отчет, подготовленный всего месяц назад Исследовательской службой Конгресса США, хорошо передает образ мысли и расхождения позиций среди американских законодателей в отношении НАТО и кризиса в Украине – с одной стороны, заявления о готовности защитить интересы членов альянса, а с другой – ссылки на пророссийское общественное мнение в ряде стран Запада.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Панцир Сергій Іванович, кандидат історичних наук, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія», експерт «Фонду суспільної безпеки»

Сьогодні сама держава дезорієнтує нашу систему освіти

Василь Кушерець, голова правління товариства «Знання» України, доктор філософських наук, професор

Хороша освіта готує людину до краси

Марина Ткаченко, директор программ развития человеческого потенциала Института Горшенина

В образовании должна произойти революция

Андрей Колпаков, управляющий партнер Аналитической группы «Da Vinci AG»

Скоро у нас не будет, за небольшими исключениями, ни грамотных учителей, ни, соответственно, грамотных учеников

Михайло Мінаков, доктор філософських наук, директор Фонду якісної політики, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Реформа освіти – це антисоціальний акт, який можуть здійснити тільки політичні самогубці, здатні думати в термінах довготривалих стратегій.

Тарас Владимирович Фиников, Президент Международного фонда исследований образовательной политики

Подготовка специалистов должна идти от потребностей экономики, а не наоборот

В’ячеслав Брюховецький, доктор філологічних наук, почесний президент НаУКМА.

Освітня галузь в Україні надто політизована, до того ж – у не дуже цивілізований спосіб

Микола Макарець, декан фізичного факультету КДУ ім.. Шевченко

Освіта дає людині інтелектуальний інструмент

Владимир Семиноженко, председатель Государственного агентства по вопросам науки, инноваций и информатизации Украины

Сегодня Украина стоит перед выбором – или модернизация, или отсталость

Владимир Никитин, доктор культурологии, эксперт Международного центра перспективных исследований

Украина это страна, в которой существует общее негативное отношение к интеллекту

Сергій Квіт, президент Національного університету «Києво-Могилянська Академія»

Сьогодні держава самоусувається від відповідальності за майбутнє країни

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Лише освіта і наука дають Україні шанс на гідне майбутнє

Павло Полянський, Голова правління Центру освітнього моніторингу

Освіта – це не факт, а процес

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,076