В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Сегодня Украина скорбно наблюдает, как возникшее и растущее на глазах неравенство в образовании, невероятное имущественное расслоение, межрегиональные диспропорции и другие «достижения» 20 лет независимости стремительно разрушают общество, разрывая наше государство на части. Изменения в структуре расходов семей на образование и воспитание детей превратились для жителей Украины в неподъемное бремя. Проблема, которая стоит как перед востоком, так и перед западом, как перед югом, так и перед севером страны это нарастающее социально-экономическое и образовательное неравенство. Очень емко эту проблему сформулировал Академик Мирослав Попович: «Чим бідніша нація – тим вона дурніша. Тобто, вона дивиться собі під ноги. Вона просто не може дозволити собі дивитися у післязавтра, тому що повинна думати, як розрахуватися зі своїми боргами. Ми живемо в такому стані. У нас просто всихає мозок. Все тримається на особистому ентузіазмі».

Украинское государство на практике минимизирует ответственность за систему образования в стране, что отчетливо выражается в снижении расходов бюджета на финансирование системы образования. Корпорации – от мала до велика – совершенно не стремятся инвестировать в образование. Кто же теперь становится заказчиком на образованное общество?

Изменение количества и качества предметов, смена структуры специальностей, по которым готовят наши ВУЗы, ведет к непризнанию украинских дипломов на международном рынке труда. Украинцы все чаще находят за рубежом простейшие и неквалифицированные должности… А ведь совсем недавно Украина на весь мир заявляла о своем главном конкурентном преимуществе –большом количестве высококвалифицированной рабочей силы.

Все это свидетельствует о том, что с переходом в потреблении образовательных услуг от государства к личности, исчезла система проецирования страны в будущее, ведь личные стратегии могут реализовываться и в других странах, на других территориях… Не поэтому ли, как показывают соцопросы, нынешние студенты не видят своего будущего в Украине, воспринимая ее как «страну без будущего»? Почему никого не интересует будущее, почему к нему не готовятся? Или с тех пор, как образование перестало быть делом государства, а стало личным делом каждого обучающегося, – общего будущего в отдельно взятой стране быть не может в принципе?

Нарастают процессы обесценения квалификации и размывания наполняемости понятия квалифицированной рабочей силы. А ведь точки пересечения между общим и профессиональным образованием, рынком труда и инвестиционным климатом в стране никто не отменял. Когда же мы, наконец, поймем, что осуществление развития и преобразования страны невозможно без коренного изменения системы образования, что место страны в мире определяется общеобразовательным и профессиональным уровнем ее населения? Уже сегодня в ведущих странах на долю образования приходится более 20% роста национального дохода.

Еще в начале 18 века Иоганн Готлиб Фихте сказал: «Воспитывая новое поколение должным образом, нация воспитывает себя, строит свое будущее. В этом смысле система образования является ключевым направлением национального строительства. Образование моделирует тот общественный порядок, который образованный гражданин должен будет поддерживать и укреплять». Экономические «чудеса» в странах Центральной Европы, Ирландии, Китая, Южной Кореи и других стран ЮВА могли произойти только потому, что образование было поставлено во главу национальной идеи, национального проекта.

Быть может, пора менять ситуацию, ведь резкий рост сегмента платного образования обуславливает его недоступность для очень многих людей, привязанных к своей стране воспитанием и традициями, и которые со временем могли бы взять на себя ответственность за будущее Украины – страны, которая теряет свое будущее у нас на глазах.

Свернуть

Сегодня Украина скорбно наблюдает, как возникшее и растущее на глазах неравенство в образовании, невероятное имущественное расслоение, межрегиональные диспропорции и другие «достижения» 20 лет независимости стремительно разрушают общество, разрывая наше государство на части. Изменения в структуре расходов семей на образование и воспитание детей превратились для жителей Украины в неподъемное бремя. Проблема, которая стоит как перед востоком, так и перед западом, как перед югом, так и перед севером страны это нарастающее социально-экономическое и образовательное неравенство. Очень емко эту проблему сформулировал Академик Мирослав Попович: «Чим бідніша нація – тим вона дурніша. Тобто, вона дивиться собі під ноги. Вона просто не може дозволити собі дивитися у післязавтра, тому що повинна думати, як розрахуватися зі своїми боргами. Ми живемо в такому стані. У нас просто всихає мозок. Все тримається на особистому ентузіазмі».

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Освітня галузь в Україні надто політизована, до того ж – у не дуже цивілізований спосіб

3 июл 2011 года
Освітня галузь в Україні надто політизована, до того ж – у не дуже цивілізований спосіб: Освітня галузь в Україні надто політизована, до того ж – у не дуже цивілізований спосіб

В’ячеслав Брюховецький, доктор філологічних наук, почесний президент НаУКМА.

Освіта, ця галузь у всьому світі доволі консервативна. Але в Україні вже кілька років її чомусь лихоманить. Мало не щодня ми чуємо про закриття шкіл чи бачимо по ТБ обличчя міністра освіти, який активно виправдовується. Власно, що відбувається і головне - чому?

Справді, освіта це доволі консервативна галузь і повинна такою бути. Коли говорять про Києво-Могилянську академію, що вона ледь не революційна, я завжди заперечую, що нічого нового тут немає. Треба знаходити оптимальні варіанти в кожній ситуації, але освіта повинна бути стала. Чому її лихоманить в Україні – тому що вона занадто політизована. Вона повинна позбутися побічних впливів. До того ж вона політизована у не дуже цивілізований спосіб. Ця політизація інспірована з іншої країни і я можу пояснити, чому. Ця галузь дуже цікавить наших сусідів, тому що зрозуміло, що долю майбутнього України вирішує молодь, і українська освіта, попри всі проблеми, які існували протягом цих 20 років, розвивалася непогано. З’явилися університети, які мають своє обличчя, які мають свої концепції, з’явилося різноманіття університетів, тобто йшов нормальний процес становлення освіти, але з приходом Табачника цю галузь почало лихоманити. Можливо, навіть, що її почало лихоманити, на жаль, ще з приходом Вакарчука.

Що найприкріше? Фактично, кожен новий міністр освіти хоче все розпочати з нуля, утвердити свою концепцію. З самого початку не було створено стратегічного плану розвитку освіти. Але це не значить, що треба, як це намагається Табачник, всіх уніфікувати, зробити ручними та слухняними.

Мені дуже подобається вислів ректора УКУ Бориса Гудзяка, що Табачник намагається зробити так, щоби університети випускали не оригінальних людей зі свіжими ідеями, а гамбургери, які всі однакові. Все це пояснюється дуже просто. Ми можемо побачити за абсолютно деполітизованими ознаками, в чому ущербність всіх намагань Табачника.

Які проблеми стоять перед освітою? Закриття шкіл – це взагалі ганебно, хоча проблема є, і її треба вирішувати, але не шляхом закриття шкіл. Падає рівень вивчення математики – це абсолютно точно. Падає рівень вивчення природничих наук. Це фундаментальні речі. Ми бачимо це за абітурієнтами, як падає рівень, оскільки вони складають наші тести на знання математики, мови, літератури, історії, природничих наук. І найгірше ситуація з математикою та природничими науками. Але про це ніхто чомусь не говорить.

Я, філолог, вважаю це найболючішими проблемами сьогоднішньої освіти. А міністр говорить про історію, в якій вважає себе фахівцем, хоча ми знаємо його досягнення, і він говорить про мову, що це найголовніша проблема, хоча якщо подивитися хоча б соціологічні дослідження, то виявиться, що людей це не дуже цікавить. Проблема мови дуже потрібна для політиканів для відвертання уваги суспільства від реальних проблем, і в тому числі, проблем освіти. Тому замість того, щоб розв’язувати справді пекучі проблеми середньої та вищої школи, і ведеться така політика. Почувши це, діти теж кажуть – а мені математика не треба, і перестають її вчити.

А цей комплекс дурних нововведень, починаючи з 12-річної освіти? Я вважаю, що в радянські часи у нас була хороша освіта, якій заздрив весь світ. А 12-ти бальна система замість 5-бальної? Нібито дитина травмується, коли отримує трійку чи двійку. Та навантаження потрібно дітям давати, інакше що них з виросте? Мені подобається приказка, «плуг, що оре, не ржавіє». Що плуг, що людський мозок – якщо він не працює, то швидше виходить з ладу, і це призведе до тих явищ, що ми вже, на жаль, бачимо – подивіться, скільки молоді увечері сидить із пивом. Я й сам люблю випити пива, але коли діти тільки це і знають, це недобре.

Отже, в освіті існують великі проблеми. Але міністерство на них не зважає, не розуміє, в чому вони полягають.

В багатьох країнах Заходу існують певні державні програми «першого робочого місця», які допомагають молоді працевлаштуватися, але в нашій країні їх практично немає. До того ж у нас взагалі дуже слабкий зв'язок між ринком праці та освітньою галуззю. Як налагодити цей зв'язок, щоб не було так, що людина кілька років вчиться на економіста, а потім іде працювати продавцем на базарі чи взагалі роками сидить на шиї у батьків?

Я можу сказати, як ми у НаУКМА намагалися це розв’язати. Ще у 1995-му, здається, році я створив центр працевлаштування випускників. В Україні тоді ще не було таких центрів. Зараз їх вже багато, і це дуже добре, що вони є при університетах чи окремо. Подібні центри я бачив у Америці, коли там працював. Там вони запрошують роботодавців, і ті вибирають собі фахівців, яких потребують. Зараз це працює вже в інших обставинах, ніж це було у 1990-ті роки.

Це треба робити, я думаю, не тільки на рівні вузів, але й на загальнодержавному рівні. Але зрушення є. Я бачу, що зараз ті ярмарки вакансій, що ми проводили раніше, проводяться зараз якщо й не державними інституціями, а приватними, то це все одно дуже добре. Тільки ринок сам може регулювати ці речі, коли немає планової економіки. На щастя, ця хвиля, коли всі хочуть стати банкірами, чи економістами чи юристами, вона спадає.

Я бачу це на нашому прикладі. У нас стабільна кількість абітурієнтів. Якщо раніше конкурс на право, на економіку та фінанси зашкалював, і було по 25 чоловік на місце, то зараз все більш-менше спокійно, тобто приблизно 10 чоловік на місце. Але ж кількість абітурієнтів залишилась така сама, тобто на інші спеціальності іде більше людей, і на культурологію йдуть майже стільки, як на право. Люди зрозуміли, що питання не тільки в тому, чи ти правник, чи хто, але й в здібностях дитини, в її бажаннях вчити той чи інший предмет. Люди бачать, що новоспечені правники ходять, і не можуть знайти собі роботу, і йдуть, умовно кажучи, мити посуд у ресторан.

В пресі досить поширена думка про те, що в Україні вже 900 вузів, і такої кількості нам не треба. Поки що міністр пропонує вузам зливатися, а що буде далі, чи будуть їх позбавляти ліцензій, важко сказати. Однак в той же час в Євросоюзі прийнято стратегію «Європа 2020», яка передбачає підвищити відсоток людей з вищою освітою до 40%, і взагалі зробити вищу освіту більш доступною, особливо для соціально незахищених верств населення, про що у нас чомусь і мови не йде. В якому напрямку йде Україна у порівнянні з Європою?

Звичайно, всі плани міністерства освіти, науки, молоді та спорту йдуть всупереч європейським тенденціям, не враховують європейські реалії. Звичайно, що забагато в Україні так званих «вищих навчальних закладів» - це безперечно. Однак їх треба не просто закликати до поєднання, а робити реальні речі. Якщо їх так багато, то хто їм давав ліцензії? Коли Табачник був віце-прем’єром з гуманітарних питань, тобто займав навіть вищу посаду, ніж зараз, хіба не тоді купувалися ці ліцензії?

Наведу приклад. Один мій знайомий, ще на початку створення Києво-Могилянської академії, прийшов до мене з заявою про те, що він створює університет в Донецьку і що він вже договорився в міністерстві про те, що мені дадуть на рецензію їхню концепцію. І приніс з собою цю концепцію. Я сів та прочитав її, взявся за голову і покликав його і кажу – те, що ти тут понаписував, це ідіотизм. Таке не може бути, це суперечить всім підходам до вищої освіти! Я був впевнений, що йому не можуть дати ліцензію і єдине, що міг для нього зробити, це сказати йому, що я зроблю вигляд, що я цього не читав і віддаю, щоб не писати негативний відгук. Я запропонував йому просто кинути цю ідею. Він подякував мені, що я не написав розгромну рецензію, а через місяць чи два прийшов до мене, мовляв, привітай мене, у мене вже є ліцензія…

Звичайно, з того нічого не вийшло, але ліцензія в нього була. Тобто все це так і робилося. Треба перевіряти університети, ліцензування повинно проводитися кожні кілька років. Але чомусь ліцензії ні у кого не забирають. Ось у чому дивовижна річ – багато галасу, що у нас занадто університетів, але відсіювання непотрібних не відбувається. Дещо у цьому плані зробив Ніколаєнко, він їх трохи відсіяв, але сам мені казав, що це жахливо, оскільки одразу з’являється мільйон захисників цих закладів, починаються дзвінки, виникають вороги і таке інше.

В деяких країнах, що розвиваються, в останні 5-10 років стала помітною тенденція зниження відношення в оплаті праці між висококваліфікованими фахівцями та низько кваліфікованими. Чи не помітне це явище і в Україні?

Я не знайомий зі статистикою, але на побутовому рівні, емпірично це помічаю. Можу сказати навіть, що знайти зараз сантехніка в університет з тою зарплатнею, що ми можемо йому запропонувати, просто неможливо, тому що він вимагає зарплату вищу, ніж у професора. І йому таку зарплату дають, бо існує конкуренція і він може знайти собі роботу. Існує дефіцит робочих спеціальностей, бо в ході реформ була знищена ланка професійної освіти і зараз виник брак таких фахівців. Але я мушу сказати, що це колізія давня, і в Радянському Союзі вона теж існувала. Це я по собі можу сказати. Після армії я працював бригадиром бригади слюсарів на заводі, і я одержував зарплату таку, яку одержав тоді, коли вже захистив докторську дисертацію. Коли я був кандидатом наук, вона все ще була менше, ніж у бригадира.

Тобто це колізія давня, але зараз вона помножується на певний масовий психоз, який, до речі, заохочувався державою вже давно – що всі повинні мати вищу освіту. Це призвело до того, що наплодили купу вищих навчальних закладів, які не дають якісної освіти. Йде перевиробництво людей з дипломами і ніхто не думає, скільки їх насправді треба. Я не кажу, що їх випуск треба планувати, як раніше, але треба розуміти, що без слюсарів, без комбайнерів, без робітників країна жити не може.

Так що ця тенденція є, але я думаю, що якщо у нас буде побудована держава з ринковою економікою, ця проблема розв’яжеться, хоча на це і потрібен час.

Бесіду вів Андрій Маклаков


Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

НАТО: ответ на кризис в Украине и безопасность в центральной и восточной Европе

Действия России в Украине вынудили наблюдателей и политиков по обе стороны Атлантики, включая членов Конгресса США, пересмотреть роль Соединенных Штатов и НАТО в укреплении европейской безопасности. Особую обеспокоенность в плане безопасности вызывает ситуация вокруг таких стран не-членов НАТО, как Молдова и Украина. Отражая взгляды США и их европейских союзников, генеральный секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен назвал военную агрессию России «самым серьезным кризисом в Европе после падения Берлинской стены», и заявил, что НАТО «больше не может вести дела с Россией, как раньше».

Этот отчет, подготовленный всего месяц назад Исследовательской службой Конгресса США, хорошо передает образ мысли и расхождения позиций среди американских законодателей в отношении НАТО и кризиса в Украине – с одной стороны, заявления о готовности защитить интересы членов альянса, а с другой – ссылки на пророссийское общественное мнение в ряде стран Запада.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Панцир Сергій Іванович, кандидат історичних наук, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія», експерт «Фонду суспільної безпеки»

Сьогодні сама держава дезорієнтує нашу систему освіти

Василь Кушерець, голова правління товариства «Знання» України, доктор філософських наук, професор

Хороша освіта готує людину до краси

Марина Ткаченко, директор программ развития человеческого потенциала Института Горшенина

В образовании должна произойти революция

Андрей Колпаков, управляющий партнер Аналитической группы «Da Vinci AG»

Скоро у нас не будет, за небольшими исключениями, ни грамотных учителей, ни, соответственно, грамотных учеников

Михайло Мінаков, доктор філософських наук, директор Фонду якісної політики, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Реформа освіти – це антисоціальний акт, який можуть здійснити тільки політичні самогубці, здатні думати в термінах довготривалих стратегій.

Тарас Владимирович Фиников, Президент Международного фонда исследований образовательной политики

Подготовка специалистов должна идти от потребностей экономики, а не наоборот

Микола Макарець, декан фізичного факультету КДУ ім.. Шевченко

Освіта дає людині інтелектуальний інструмент

Станіслав Ніколаєнко, доктор педагогічних наук, професор, академік РАО, голова Громадської Ради освітян та науковців України, голова партії «Справедливість»

Наша освіта – це інерційна система, але вона вже вичерпує свої останні резерви

Владимир Семиноженко, председатель Государственного агентства по вопросам науки, инноваций и информатизации Украины

Сегодня Украина стоит перед выбором – или модернизация, или отсталость

Владимир Никитин, доктор культурологии, эксперт Международного центра перспективных исследований

Украина это страна, в которой существует общее негативное отношение к интеллекту

Сергій Квіт, президент Національного університету «Києво-Могилянська Академія»

Сьогодні держава самоусувається від відповідальності за майбутнє країни

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Лише освіта і наука дають Україні шанс на гідне майбутнє

Павло Полянський, Голова правління Центру освітнього моніторингу

Освіта – це не факт, а процес

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,071