В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Сегодня Украина скорбно наблюдает, как возникшее и растущее на глазах неравенство в образовании, невероятное имущественное расслоение, межрегиональные диспропорции и другие «достижения» 20 лет независимости стремительно разрушают общество, разрывая наше государство на части. Изменения в структуре расходов семей на образование и воспитание детей превратились для жителей Украины в неподъемное бремя. Проблема, которая стоит как перед востоком, так и перед западом, как перед югом, так и перед севером страны это нарастающее социально-экономическое и образовательное неравенство. Очень емко эту проблему сформулировал Академик Мирослав Попович: «Чим бідніша нація – тим вона дурніша. Тобто, вона дивиться собі під ноги. Вона просто не може дозволити собі дивитися у післязавтра, тому що повинна думати, як розрахуватися зі своїми боргами. Ми живемо в такому стані. У нас просто всихає мозок. Все тримається на особистому ентузіазмі».

Украинское государство на практике минимизирует ответственность за систему образования в стране, что отчетливо выражается в снижении расходов бюджета на финансирование системы образования. Корпорации – от мала до велика – совершенно не стремятся инвестировать в образование. Кто же теперь становится заказчиком на образованное общество?

Изменение количества и качества предметов, смена структуры специальностей, по которым готовят наши ВУЗы, ведет к непризнанию украинских дипломов на международном рынке труда. Украинцы все чаще находят за рубежом простейшие и неквалифицированные должности… А ведь совсем недавно Украина на весь мир заявляла о своем главном конкурентном преимуществе –большом количестве высококвалифицированной рабочей силы.

Все это свидетельствует о том, что с переходом в потреблении образовательных услуг от государства к личности, исчезла система проецирования страны в будущее, ведь личные стратегии могут реализовываться и в других странах, на других территориях… Не поэтому ли, как показывают соцопросы, нынешние студенты не видят своего будущего в Украине, воспринимая ее как «страну без будущего»? Почему никого не интересует будущее, почему к нему не готовятся? Или с тех пор, как образование перестало быть делом государства, а стало личным делом каждого обучающегося, – общего будущего в отдельно взятой стране быть не может в принципе?

Нарастают процессы обесценения квалификации и размывания наполняемости понятия квалифицированной рабочей силы. А ведь точки пересечения между общим и профессиональным образованием, рынком труда и инвестиционным климатом в стране никто не отменял. Когда же мы, наконец, поймем, что осуществление развития и преобразования страны невозможно без коренного изменения системы образования, что место страны в мире определяется общеобразовательным и профессиональным уровнем ее населения? Уже сегодня в ведущих странах на долю образования приходится более 20% роста национального дохода.

Еще в начале 18 века Иоганн Готлиб Фихте сказал: «Воспитывая новое поколение должным образом, нация воспитывает себя, строит свое будущее. В этом смысле система образования является ключевым направлением национального строительства. Образование моделирует тот общественный порядок, который образованный гражданин должен будет поддерживать и укреплять». Экономические «чудеса» в странах Центральной Европы, Ирландии, Китая, Южной Кореи и других стран ЮВА могли произойти только потому, что образование было поставлено во главу национальной идеи, национального проекта.

Быть может, пора менять ситуацию, ведь резкий рост сегмента платного образования обуславливает его недоступность для очень многих людей, привязанных к своей стране воспитанием и традициями, и которые со временем могли бы взять на себя ответственность за будущее Украины – страны, которая теряет свое будущее у нас на глазах.

Свернуть

Сегодня Украина скорбно наблюдает, как возникшее и растущее на глазах неравенство в образовании, невероятное имущественное расслоение, межрегиональные диспропорции и другие «достижения» 20 лет независимости стремительно разрушают общество, разрывая наше государство на части. Изменения в структуре расходов семей на образование и воспитание детей превратились для жителей Украины в неподъемное бремя. Проблема, которая стоит как перед востоком, так и перед западом, как перед югом, так и перед севером страны это нарастающее социально-экономическое и образовательное неравенство. Очень емко эту проблему сформулировал Академик Мирослав Попович: «Чим бідніша нація – тим вона дурніша. Тобто, вона дивиться собі під ноги. Вона просто не може дозволити собі дивитися у післязавтра, тому що повинна думати, як розрахуватися зі своїми боргами. Ми живемо в такому стані. У нас просто всихає мозок. Все тримається на особистому ентузіазмі».

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Реформа освіти – це антисоціальний акт, який можуть здійснити тільки політичні самогубці, здатні думати в термінах довготривалих стратегій.

11 июл 2011 года
Прийнято вважати, що, виховуючи нове покоління, країна виховує себе і будує своє майбутнє. У цьому сенсі, чи є система освіти ключовим елементом, і наскільки ефективною є така система в Україні?

Освітня система – це порівняно новий культурний, соціальний інститут. Він з’явився в певний історичний час – три-чотири століття тому. Спочатку це були окремі школи, і вже на початку ХІХ століття в багатьох країнах формуються більш-менш виразні освітні системи. Отже, ми можемо собі уявити країни чи політичні режими, які не мають системи освіти. Але важко собі уявити такий «неосвічений» режим в сучасності.

Для розвитку великих країн, безумовно, освіта відіграє надзвичайно важливу роль. Передусім, така система забезпечує керовану соціалізацію населення. Тут освітня система виступає не стільки як ресурс навчання, скільки засвоєння та відтворення великого соціального запасу знання, обробка самосвідомості людей, управління їхніми уявленнями, «технологія» створення індивідів-громадян, які відповідають потребам певного соціуму. І хочемо ми того, чи ні, але мусимо розуміти: освітні системи забезпечують суспільства людьми з тими освітньо-культурними компетенціями, які цим суспільствам потрібні.

Звісно ж, сказати, що, приміром, Україна як суспільство виступає якимсь суб’єктом, який знає, чого хоче, – це метафора з чималими обмеженнями. Однак вираз потреб (в тому числі і щодо підготовки фахівців) великих соціальних систем забезпечує «невидима рука», чиї дії артикулюються у взаємодії і конфліктах різних груп і агентів. Так, політичний клас, групи інтелектуальних еліт, етнічні та конфесійні групи тощо у взаємодії між собою приходять до не артикульованого, але від того не менш дієвого, консенсусу, який встановлює і цілі, і засоби, і практики, і цінності, що проявляються в діяльності української системи освіти. Справжній зміст і результат освіти встановлюється такими прихованими та мовчазними домовленостями, а не Законами України та циркулярами МОНу. Зважаючи на таке, ми виходимо на більш-менш зв’язне уявлення того, чого вимагає насправді українське суспільство від системи освіти в поєднанні всіх її елементів, від університетів до закладів, які претендують на таку назву, фактично залишаючись профтехучилищами, і до шкіл з дитячими садками.

Сьогодні Україна представляє собою країну з системою, яка природнім чином склалася в ході соціальних трансформацій кінця ХХ – початку ХХІ ст. Звісно, ми можемо говорити, що є закони, нормативна база, які певним чином оформлюють функціонування освітньої системи. Однак навряд чи хто погодиться з тим, що чинні писані норми відповідають певним артикульованим цілям і становлять бодай в приблизному вигляді зв’язну та послідовну систему. Виконання офіційних норм в сфері освіти відповідає загальному рівню виконання законів в Україні, і це – як мінімум, не дуже послідовне виконання. Набагато більш сильними є мовчазні суспільні конвенції, які успішно діють в Україні. Це стосується платні за оцінку на іспиті та заліку. Це стосується високої ціни за вище навчання, яка давно вже сягнула рівню освіти у західних університетах. В останньому випадку, освітня система чудово показує свою ефективність: у школі дається такий рівень знань, приміром, володіння іноземними мовами, що наші випускники змушені йти в університети українські, а не зарубіжні. І це при тому, що в Україні є всього кілька університетів, наслідки освіти у яких можна хоча б віддалено прирівняти з результатами освіти в провідних західних університетах. Тобто, реальна освітня система у нас є. Просто її цілі відрізняються від офіційної системи, а результати саме ті, що потрібні нашій країні.

Велика проблема нашої офіційної освітньої системи полягає в надто великій централізації управління, відсутності полісі-підходів до її розвитку та ілюзії керування реальними освітніми процесами. Ринок праці та глобальні освітні системи перебувають в прямому конфлікті з офіційною українською освітньою системою. Давно слід визнати, що міністерство освіти – це невелика, бідна бюджетна установа, яка не справляється і не може справитися з громаддям запитів сучасності.

Українські дипломи все менше і менше вартісні. Вони не говорять про те, чим насправді займався студент певного освітнього рівня, якого рівня компетенції досяг. Слід відмовитись від радянського способу управління освітою. За умов наявності відносно вільного ринку, політичного плюралізму та низької культури державного управління, українська система освіти може стати конкурентоздатною і відкритою до науки тільки тоді, коли роль держави буде адекватною її спроможностям, а роль інших гравців (ринку праці, окремих університетів різних форм власності, шкільництва, освітніх центрів без чіткого академічного рівню тощо) не буде обмежуватись мертвонародженими законами. Ефективною освітня система буде тоді, коли її офіційна та реальна рамки будуть або збігатись, або, принаймні, не суперечити.



Але ж виходить, що держава без системи освіти – це держава без майбутнього?

Ну, не знаю. Напевно державі, себто машині легітимного насилля, потрібні, наприклад, добрі чиновники. Але все залежить від того, що ми називаємо «добрі» державні управлінці. Якщо йдеться про людей, які мають певну компетенцію управляти тими чи іншими процесами в рамках повноважень держави Україна, відповідально впроваджувати державну політику в інтересах суверена, то таких небагато. Адже ані інституційне оформлення Української держави, ані освітні заклади не підтримують стандарти належної державної адміністрації.

Думаю, «добрі» фахівці з’являються не стільки в результаті формальної освіти (тобто під час перебування в виші), а й під час стажувань, перекваліфікації, додаткових курсів упродовж життя. Таких заходів у нас мало; вони відбуваються спорадично. Приватна ініціатива тут майже неможлива, як і державна. Запиту, підтвердженого раціональною політикою у регулюванні освітою та належною оплатою освітніх послуг для держслужбовців, не демонструють ані державні установи, ані виші. Те саме і в інших секторах підготовки фахівців. Звісно ж, у довготерміновій перспективі така держава не має майбутнього.

Якщо ж відмовитись від оцінки нашої освіти з позиції належного врядування, то політичний режим, в його реальній формі існування, цілком вправно забезпечує своє коротко- та середньо-термінове майбуття. Той тип соціалізації, який у нас люди проходять в український вишах та школах, звичайно, готує адекватних громадян, здатних жити в умовах «системної корупції» та прийнятності подвійних стандартів суспільного життя. Це не означає, що люди виходять з компетенціями «корупціонерів», – просто вони внутрішньо готові порушувати принципи поділу на публічне і приватне, брати участь у кумівстві, хабарництві, чи інших формах корупції. Ми готові толерувати подвійні стандарти: ми знаємо, з одного боку, що ми не маємо платити додаткові кошти школам, але в той же час платимо. Соціалізація в нашій освітній сфері добре готує людей до життя в корумпованій країні.

Чи може вона підготувати кадри та інститути, готові боротися з корупцією? Напевно так, але чи є їх достатньо для зміни ситуації? Навряд чи…


З 1978 року вартість навчання в коледжах США зросла у 10 разів. Теж саме у Канаді, Великобританії, почасти – в інших країнах ЄС. Пропорційно це відбивається і на вартості дипломів в Україні. Освіта стає доступною лише вузькому колу людей при грошах чи для так званої еліти. Куди ми йдемо?

Дійсно, вартість освітніх послуг зростає в усьому світі. Наприклад, університети конкурентоздатних країн вже перетворилися на корпорації, які добре орієнтуються в тому, що таке ринок освітніх послуг, які послуги потрібні ринку праці, чого можна очікувати від тої чи іншої освітньої системи, а чого не можна. Тобто, як гравці великої системи, яка встановлює ціну, Західні виші, особливо Західні університети вже досягли успіху. Втім, не завжди є відповідність між якістю освіти і ціною, і це стосується не тільки України, але й тих таки Західних країн.

Так, у нас в Україні є культ британських університетів, британської освіти. Це наслідок дуже вдалого маркетингу з боку когорти британських університетів, які довгий час цілеспрямовано просували інформацію про свою виключність. По світу це привело до великої популярності навчання дітей з елітних родин у Великій Британії. Якщо порівнювати українську освіту і британську, то, звичайно, британська ліпша. Так, британська освіта стала залучати фінансові і людські ресурси для своїх послуг завдяки вдалим ринковим стратегіям та гнучкості університетів. Роль міністерства чи інших органів влади в успіхах освітніх систем на глобальному ринку – мінімальна.

Але треба дивитися трохи глибше, ніж це показують маркетингові, рекламні акції. Для людини, яка хоче отримати освіту і має кошти заплатити за неї, – потрібна дуже ретельна підготовка, раціональна поведінка. Треба розуміти, яку кар’єру людина будує, які компетенції треба отримати, де їх найліпше отримати – в Україні чи за кордоном і таке інше. Тобто, ми бачимо, що статистично ціна зростає. Але раціональна поведінка людини, яка планує отримати освітні послуги, може значно скоротити ці витрати. Може навіть звести їх нанівець, оскільки існує чимало фондів, які сплачують чи частково покривають цю ціну. Глобальний освітній ринок дуже великий. В ньому раціональний гравець, споживач послуг, може досить затишно себе почувати. В Україні ж ми маємо досить дику ситуацію – у нас украй мало засобів кредитування чи надання грантів на освіту, але ціни за освітні послуги сягають Західного рівню. Це дає підстави говорити про те, що доступність до вищої освіти у нас скорочується.

Якщо зважати на дані звіту ПРООН про людський розвиток в Україні, то ми бачимо, що останні 10 років бідність передається в Україні у спадок. Успадковуючи бідність, ми помічаємо, що у спадок передається і гірша освіта, або навіть неосвіченість. Це означає, що в Україні створюється соціальна система принципової нерівності, з’являються майнові верстви, які будуть мати різні за якістю освіти, але з неадекватно високою ціною. Наше суспільство робить серйозні кроки назад, повертаючись до форм станової нерівності, коли кожен стан має наперед визначений доступ до матеріальних та духовних благ, в тому числі до освітніх послуг. І реальна освітня система на це адекватно реагує.

Ці процеси закладають велику міну під майбутнє України, не лише як держави, а й як цілісної країни, єдиної території. У нас і так багато поділів, а тут ще додається значний соціальний розрив. Це, на мою думку, зменшує і без того невеликий соціальний капітал, чинить перешкоди для його розвитку.

І ще хочу сказати, що ціни на освітні послуги в українських вишах неадекватні, а ні щодо якості, а ні щодо форми, в яких всі ці послуги надаються. І при цьому, наші виші залишаються залежними від бюджетного фінансування, а платня викладачам – жалюгідна. Незбалансованість між реальною та офіційною системами освіти веде до знищення ресурсів розвитку як освіти та науки, так і суспільства загалом.



У той же час - диплом вже не тільки не є гарантією кар`єрного росту, він часто стає незатребуваним у подальшій професійній діяльності, чому?

За останні два роки було оприлюднено чимало досліджень, які показують, що дуже невелика частина випускників працюють за набутим фахом. Це не така вже й нечувана річ. Але це говорить про дві системні похибки в українській освіті.

Перша похибка пов’язана з тим, що молоді люди чи їхні родини дуже рідко діють раціонально, обираючи напрям фахової підготовки. Ми всі розуміємо, що у 18–19 років, людина спирається на поради батьків у виборі майбутнього. Адже українська молодь, за традицією та за відсутності інших способів оплати освіти, залежать від підтримки родини. Не студенти сплачують за своє навчання, а їхні батьки, родини. Отже ми маємо ситуацію, коли, приймаючи рішення, родини дуже рідко дбають про те, чи насправді на ринку є потреба в тих чи інших фахівцях, та чи мотивована молода людина справді набувати освіту за обраним фахом. Рішення приймається як компроміс між кількома людьми, а наслідки несе випускник, який не певен у тому, чи правильний шлях обрав у житті.

Друга похибка пов’язана з перешкоджанням ринковому регулюванню взаємодії реального сектора та освітніх установ. Маючи ринкову економіку, ми досі централізовано управляємо освітою. Ця суперечність веде до дискомунікації між секторами і появі «зайвих» фахівців. Так, в останнє десятиліття економісти і юристи, напевне, були найпопулярнішими фахами. Однак, по-перше, наскільки українська освітня система, український ринок потребує такої кількості фахівців у цій галузі? По-друге, чи так багато у нас насправді факультетів, здатних забезпечити справжню якість освіти, справжню якість фахової підготовки? Отже, в результаті ми маємо дипломи, які не варті нічого: якість освіти не засвідчують, вмотивованість особи також. Вони лише говорять про те, що людина відбула на певному факультеті певний час.

Щоправда, у перебуванні в вишах є свої плюси. Під час навчання молода людина була хоч чимсь занята впродовж значного часу. Тим самим відволікається маса активних молодих людей, скажімо, від участі в соціальних конфліктах. Також, молодь пройшла певну соціалізацію (навіть якщо хтось назве це розбещенням), яка робить з них людей, налаштованих на компроміс, готових приймати той стан справ, який є в країні. Тобто, соціальна система, політичний режим, відтворюються через виші. Але що стосується диплому, як свідчення про фаховість, то в Україні, як правило, він не виконує цієї ролі. Так що диплом не є документом, який підтверджує фахову здібність випускника, а через це він і девальвується.

Скажу ще таке. Окрім того, що я маю честь викладати в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», (виші, який перебуває в системній опозиції до соціальних процесів, що відбуваються в Україні), я керую аналітичним центром «Фонд якісної політики». Мені часто доводиться виступати наймачем молодих фахівців, в тому числі з дуже добрих університетів, які мають найвищі місця в рейтингах України. І, як правило, наймаючи молоду людину, я вибираю не фахівця, а людину, готову вчитися. Я, як і тисячі інших українських працедавців, змушений витрачати кілька місяців, щоби новий працівник умів робити базові речі: написати офіційного листа, зібрати данні, застосувати той чи інший метод аналізу до набраних даних, як оформити звіт – прості речі, які, напевне, можна б було очікувати від бакалавра, але їх не можуть здійснити навіть випускники-магістри. Свій досвід працедавця я використовую і для своїх курсів у НаУКМА, готуючи студентів до реального життя в умовах над-конкуренції. Нам, як громадянам України з місцевою освітою, набагато важче пробитися в цьому світі. Розумне ставлення до своєї освіти, постійна робота з собою після вишу, навчання впродовж життя – все це для нас має стати засобами успіху, свого і спільного.


Втрата поваги до кваліфікованої праці часто пояснюється надлишком кваліфікованої робочої сили, а фактично – це відмова держави від освічених людей. Про що свідчить ця тенденція?

Коли я вперше поїхав на навчання за кордон (а це було 1993 року), мій німецький професор, зустрівши мене, сказав такі слова: «Україна – це чудова країна, шкода що вона так погано управляється». Пройшло вісім років, і я стажувався в британському університеті. Мій колега – професор, який був моїм ментором, зустрічаючи мене сказав ту саму фразу: «Україна – це чудова країна. Шкода що вона так погано управляється». Минулого року, вже в американському університеті, де мені довелося працювати, мої колеги також часто казали: «О, Ви з України… Так, це чудова країна! Шкода що вона так погано управляється».

Здається, твереза оцінка української ситуації говорить, що ми потребуємо якісних управлінців. Це стосується і політики, і комерції, і неприбуткового сектору – усюди величезний брак якісних управлінців. Однак, ця проблема з освітою, як правило починається вже з того, що люди, які виходять з дипломом управлінця, не можуть управитися навіть з власною кар’єрою, підготувати її, бути продуктивним, активним і стати кращим в боротьбі з іншими людьми.

Ми бачимо, що Україна не дуже конкурентоспроможна країна. Це добре помітно і в політиці, і в зовнішніх зносинах. Обмежена конкуренція всередині країни веде до неуспіху назовні.

Отже, ми граємо в освіті в таку гру: начебто і говоримо, що наші виші готують управлінців, але справжніх управлінців не готуємо. Та соціальна система, яка є в Україні, – їй серйозна, справжня, активна конкуренція в будь-якій сфері заважає. Наша соціальна система потихеньку робить усе необхідне, щоб навіть мільйон людей з дипломами менеджерів не могли стати справжніми управлінцями, а ні за якістю освіти, а ні за їхніми діями у сферах політичної чи бізнесової конкуренції, і в громадському секторі.


І за часів російської імперії, і за часів СРСР педагогіка носила яскраво виражений охоронний характер - вона захищала владу і пристосовувала людину до життя в умовах конкретної системи. Кого виховує нинішнє покоління вчителів? Яка «система цінностей» нинішньої моделі освіти?

Будь яка національна освітня система має прихильність до консервативних цінностей. Цю ситуацію змінює тільки ситуація глобальності, але тоді освітня система відповідає на потреби не так держави, як цілого набору факторів, включно з індивідуальними мотиваціями людей, потребами глобального ринку. Соціалізаційна функція освіти значною мірою змінюється; вона прививає інші, неконтрольовані національними державами цінності.

Наша реальна система освіти виховує людей, які понад усе цінують гроші та індивідуальний успіх у найстигліший термін. Такі люди – погані громадяни, схильні до такої суспільної угоди, де за швидкий особистий економічний успіх цілком справедливо відмовлятися від громадянських прав і свобод, де подвійні стандарти та корупція – прийнятна повсякденність. Будьмо реалістами: нашому суспільству потрібні не кваліфіковані менеджери та активні громадяни, а люди, які не мають серйозної освіти, якими легко маніпулювати і які не готові брати на себе відповідальність.

За таких умов, реформа освіти – це антисоціальний акт, який можуть здійснити тільки політичні самогубці, здатні думати в термінах довготривалих стратегій.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

НАТО: ответ на кризис в Украине и безопасность в центральной и восточной Европе

Действия России в Украине вынудили наблюдателей и политиков по обе стороны Атлантики, включая членов Конгресса США, пересмотреть роль Соединенных Штатов и НАТО в укреплении европейской безопасности. Особую обеспокоенность в плане безопасности вызывает ситуация вокруг таких стран не-членов НАТО, как Молдова и Украина. Отражая взгляды США и их европейских союзников, генеральный секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен назвал военную агрессию России «самым серьезным кризисом в Европе после падения Берлинской стены», и заявил, что НАТО «больше не может вести дела с Россией, как раньше».

Этот отчет, подготовленный всего месяц назад Исследовательской службой Конгресса США, хорошо передает образ мысли и расхождения позиций среди американских законодателей в отношении НАТО и кризиса в Украине – с одной стороны, заявления о готовности защитить интересы членов альянса, а с другой – ссылки на пророссийское общественное мнение в ряде стран Запада.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Панцир Сергій Іванович, кандидат історичних наук, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія», експерт «Фонду суспільної безпеки»

Сьогодні сама держава дезорієнтує нашу систему освіти

Василь Кушерець, голова правління товариства «Знання» України, доктор філософських наук, професор

Хороша освіта готує людину до краси

Марина Ткаченко, директор программ развития человеческого потенциала Института Горшенина

В образовании должна произойти революция

Андрей Колпаков, управляющий партнер Аналитической группы «Da Vinci AG»

Скоро у нас не будет, за небольшими исключениями, ни грамотных учителей, ни, соответственно, грамотных учеников

Тарас Владимирович Фиников, Президент Международного фонда исследований образовательной политики

Подготовка специалистов должна идти от потребностей экономики, а не наоборот

В’ячеслав Брюховецький, доктор філологічних наук, почесний президент НаУКМА.

Освітня галузь в Україні надто політизована, до того ж – у не дуже цивілізований спосіб

Микола Макарець, декан фізичного факультету КДУ ім.. Шевченко

Освіта дає людині інтелектуальний інструмент

Станіслав Ніколаєнко, доктор педагогічних наук, професор, академік РАО, голова Громадської Ради освітян та науковців України, голова партії «Справедливість»

Наша освіта – це інерційна система, але вона вже вичерпує свої останні резерви

Владимир Семиноженко, председатель Государственного агентства по вопросам науки, инноваций и информатизации Украины

Сегодня Украина стоит перед выбором – или модернизация, или отсталость

Владимир Никитин, доктор культурологии, эксперт Международного центра перспективных исследований

Украина это страна, в которой существует общее негативное отношение к интеллекту

Сергій Квіт, президент Національного університету «Києво-Могилянська Академія»

Сьогодні держава самоусувається від відповідальності за майбутнє країни

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Лише освіта і наука дають Україні шанс на гідне майбутнє

Павло Полянський, Голова правління Центру освітнього моніторингу

Освіта – це не факт, а процес

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,145