В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

Большинство людей хотят улучшения своей жизни, но для этого необходимы определенные изменения. Ведь чтобы жить так, как никогда не жил, нужно делать то, чего никогда не делал. При этом никакое правительство не может гарантировать, что необходимые изменения пройдут с достаточной скоростью, а все негативные последствия будут сведены к минимуму. Но если необходимые изменения долго не проводятся, проблемы накапливаются, и проведение реформ неизбежно становится более болезненным.

Из уст наших правителей неоднократно звучали слова: «если не воплощать реформы, Украина останется одной из самых бедных стран Европы» и т.п. Но на вопрос, какой ценой их будут «воплощать», и кто за это заплатит, – так никто и не ответил. А в том, что в результате реформ бедные станут еще беднее, а богатые – богаче, уверено более половины опрошенного населения. Оправдается ли их прогноз и на этот раз?

Реформы, представляющие интерес для всего общества, неизбежно влекут за собой определенные издержки для отдельных его членов – очень многим они угрожают утратой старых привилегий и регалий. Шумная оппозиция реформам со стороны тех, кому выгодно существующее положение, вместе со всеобщим страхом перемен, создают мощную силу сопротивления. Хватит ли у руководства страны политической воли, чтобы его преодолеть?

Идея начать все сначала политикам всегда нравилась, и украинские политические команды в этом смысле не исключение. История независимости Украины полна примеров того, как правительства пытались забыть прошлое, а политики – доказать, что они подобрали ключи к потайным дверкам успешных реформ. Увы, им это редко удавалось, а по правде говоря, не удавалось никогда.

Из года в год украинские политики предпочитали избегать политически трудных решений, сводя непопулярные реформы к минимуму. Однако это не добавляло шансов на успех. «Сегодня реформы в Украине – уже реальность, а не декларация намерений. Я абсолютно убежден, что 2011 год станет годом радикальных реформ в Украине», – подчеркнул глава государства. (Виктор Янукович, Официальный сайт Президента Украины, январь, сентябрь 2011г.). А может, реформы сейчас действительно «не ко времени»?! Ведь в период кризиса, спада или депрессии никто реформы не проводит, наоборот, нужна консервация того, что еще осталось?

Так когда же нужно проводить реформы? Бывает так, что во времена кризиса появляется надежда на успешное проведение самых трудных трансформаций. А иногда, наоборот, кризис служит оправданием откладывания реформ до лучших времен. Как советует Энн Осборн Крюгер, бывшая заместительница директора МВФ: «Во многих случаях реформы лучше всего проводить, когда ситуация в стране спокойная. Экономический рост обеспечивает лучшие условия для проведения налоговых и структурных реформ. Растущая экономика поможет притупить боль для тех групп населения, которые заденет экономическая настройка».

Еще сложнее – это учиться на чужих ошибках. Украинские политики предпочитают делать свои собственные, особенно, если речь идет о реформировании. В большинстве случаев, причины провала реформ предыдущих правительств и президентов были чисто внутренними. Нехватка мотивации или желания, слишком большой упор на быстрый успех, а также – с пугающей частотой – «усталость от реформ» и их игнорирование или имитация на всех уровнях властной вертикали.

Так что же нужно для проведения в Украине реформ? Чего не хватает нам, чтобы начать писать будущее страны с чистого листа, не возвращаясь к прошлым ошибкам и провалам?

Диалог.UA предлагает обсудить судьбу украинских реформ. Реформ, которые с переменным успехом ведут страну вперед. Реформ, о которых мы уже начали забывать, в силу их несостоятельности и бездарной реализации. И, наконец, о тех реформах, которые так нужны - здесь и сейчас – Украине, настоящих!

Свернуть

Большинство людей хотят улучшения своей жизни, но для этого необходимы реформы. При этом никакое правительство не может гарантировать, что необходимые изменения пройдут с достаточной скоростью, а все негативные последствия будут сведены к минимуму. Но если необходимые изменения долго не проводятся, проблемы накапливаются, и проведение реформ неизбежно становится более болезненным.

Идея начать все сначала политикам всегда нравилась, и украинские политические команды в этом смысле не исключение. История независимости Украины полна примеров того, как правительства пытались забыть прошлое, а политики – доказать, что они подобрали ключи к потайным дверкам успешных реформ. Увы, им это редко удавалось, а по правде говоря, не удавалось никогда. Из года в год украинские политики предпочитали избегать политически трудных решений, сводя непопулярные реформы к минимуму.

Так что же нужно для проведения в Украине реформ? Чего не хватает нам, чтобы начать писать будущее страны с чистого листа, не возвращаясь к прошлым ошибкам и провалам?

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Якщо народ мовчить, влада нічого робити не буде

4 окт 2011 года

У нас багато говорять про реформи, але ніхто їх не робить... Так, чи потрібні Україні реформи? Якщо так, то які саме, і хто міг би їх провести?


Україна відстає від цивілізованого світу і навіть від наших сусідів, таких як Польща, Угорщина, Словаччина та й від Росії за технологічним рівнем виробництва, і через це – за конкурентоспроможністю своєї продукції й за іншими чинниками, які зумовлюють дуже погану експортно-імпортну міжнародну позицію України.

За 20 років мало було зроблено для того, щоб просуватися по шляху конкурентної вільної економіки, яка тільки й спроможна забезпечити притоки капіталів, технологічні оновлення і конкурентоспроможність наших підприємств, структурну перебудову всієї економіки. Ми не створили саморегульовану економіку, яка тільки і може забезпечувати інновації через конкуренцію. У нас дуже сильним залишається втручання держави в економічні, фінансові, банківські процеси, тобто це все – рудименти радянських підходів, централізму, бюрократизації економіки. На жаль, і в мовному лексиконі залишаються такі слова, які дуже часто чуєш, – «от держава допоможе», «держава сприятиме селу», «без підтримки держави ми не здужаємо» і таке інше. Ця психологія дуже заважає. Адже на базі цієї психології і проросли оці наші архаїчні системи управління, з наявністю дуже сильного бюрократичного впливу, дуже високого неринкового характеру накопичення, штучно залученої емісійної ролі Національного Банку, закритості фінансової системи від зовнішнього світу, наявністю бар’єрів на шляху міжнародного руху капіталів.

За світовими індексами економічної свободи й конкурентоспроможності, як відомо, ми навіть не в першій сотні знаходимося. За індексом фінансової відкритості ми є країною з переважно фінансово закритою економікою. За рівнем ризикованості інвестування Україна – на найвищому рівні. Тут і політичні, і економічні причини. Через це – відсутність іноземних інвестицій і втеча капіталів за кордон з початку кризи 2008р. Дискримінаційним залишається відношення влади до приватної власності, до підприємництва. Не лише з точки зору формальних процедур, таких як відкриття чи закриття бізнесу, доступу до ринку, ліцензування діяльності, монополізації, не допущення конкурентів на великі базові ринки в Україні – такі як енергетичний, інфраструктурні ринки, але навіть щодо поточної політики і правового регулювання.

Скажімо, в період кризи 2007-2008-го років цивілізовані Західні країни виділяли допомогу приватному дрібному і малому підприємництву десятками мільярдів євро, доларів та фунтів, а в нашій країні допомагали чиновництву, державним корпораціям і деяким банками, які з невідомих причин націоналізували. Що діялося в інших підприємницьких структурах – у великих, малих, у промисловості, торгівлі, будівництві, сервісі та в будь-яких інших сферах – це нікого не турбувало, навіть ніхто не фіксував, скільки було викинуто на вулицю людей, скільки підприємств закрилося, скільки збанкротувало, а їхні борги повисли на банківських рахунках. Банки втратили ліквідність. На два роки зупинилось кредитування виробництва. Проте з’явилося колекторство – незаконне і абсолютно дике для цивілізованого світу.

Ми періодично провалюємося у фінансові прірви. Так було на початку і в середині 1990-х, а потім у 2008 р. Головні причини - стимулювання імпорту і надмірні зовнішні запозичення. Тобто абсолютно спотвореним є макрорегулювання зовнішньої економіки. Експорт і власне виробництво нікого не цікавлять. Легше штучно утримувати мізерне споживання, завозячи іноземні вироби та випрошуючи закордонні позики. Що цікаво, при цьому швидко зростає бюджет і ми знову чуємо переможні реляції чергового уряду. А потім буде наступне валютне провалля і депресія, але розгрібати сміття доведеться іншим…

Який би рівень ми не розглядали - малого підприємства, корпорацій, інвестицій, ринкової конкуренції, макроекономічного регулювання, державного управління – скрізь у нас дуже архаїчний, допотопний підхід, – і ми виживаємо лише через те, що ми багаті своїми природними ресурсами. І картопля завжди буде, яке б літо не було, і хліб завжди буде, і м`ясо завжди – за будь-яких обставин. В 1990-х роках економіка взагалі не працювала, але ми вижили, хоча значна частина людей бігла від такої економіки за кордон і, на жаль, цей процес продовжується. Якщо інвестиції тікають з України, то й люди біжать з України.

Тому, звичайно, Україні потрібні справжні ринкові реформи. Це не окремі заходи по збалансуванню доходів, видатків пенсійного фонду чи по оптимізації медичної галузі. Все це, на жаль, реформи фіскального характеру, пов’язані з урегулюванням платежів і доходності відповідних установ. Але ж ми не змінили економіку в цілому на таку, яка прийнята у світі, і в Західному світі, зокрема. Бо в чому корінь усіх наших проблем? Такі потрібні нам системні реформи можуть бути зроблені лише владою, урядом, який має створити норми, інститути, правові засади, нормативні регулювання й інші підстави для того, щоб люди почали працювати продуктивно, і щоб їхня праця не була зайвою і непродуктивною, щоб не відбувалося так, що люди взагалі не знаходять собі місця, бажаючи працювати.

Уряд здійснює реформи, але їх зміст і якість залежить від ініціаторів, спеціалістів і професіоналів. Рушієм же має бути громадянське суспільство, а також в багатьох випадках - наукова громадськість, інтелігенція. Влада дивиться на народ – якщо він мовчить, можна нічого не робити.

Якщо реформи ініціюються самою владою, то не виключено, що вони жодної модернізації не дадуть. Матимемо «застой» – біг на місці. У суспільстві повинна відбуватися постійна дискусія, проявом якої мають бути й вільні виборчі перегони. Поки ж у нас все зроблено лише для обслуговування інтересів окремої класової групи в суспільстві. І так довго тривати не може.

Справа в тому, я називаю цифри – ми в 1990-ті роки впали на 60%, після цього в 2000–2007 роках ми піднялися десь на третину чи на 40% того, що було, навіть наполовину не піднялися до рівня 1991-го року. І в 2008 році – знову падіння на 20% за квартал, тепер кілька відсотків добираємо і поки що 10% від 20% вибрали, але ми вже на порозі нової кризи. В наступних 2012-2013 роках буде фінансове фіаско, криза, зупинка у зростанні і навіть падіння економіки, тобто ми знову впадемо більше, ніж піднялися. І рух наш йде у бік вичерпання резервів, можливостей і у напрямку подальшого загального збідніння. Тобто, цей шлях не є інерційним, ми просто провалюємося, все гірше і гірше живемо, все менша частина нашого народу може прогодуватися загниваючою економікою. І ще більшим буде виїзд з України, більшою буде смертність через медичні і соціальні обставини, і ми просто скорочуємо масу населення, зменшуючи популяцію. В такому русі, в якому знаходиться наша нація, вона не має перспектив існування.


Що Україна може отримати в результаті проведення реформ? Адже сенс реформування не в процесі, а в результаті. Яка мета реформування? Чи приведуть реформи до нової якості життя в Україні?

Ясно, що зростання рівня життя в цілому пов’язане з підвищенням продуктивності виробництва, доходів, прибутків, стабільності цін – все це, звичайно, через продуктивність, – це раз. По-друге, треба збалансувати імпорт з експортом. Не можна жити за рахунок імпорту. Ми годуємось, одягаємось, на 60% забезпечуємо себе технікою, побутовими виробами за рахунок імпорту. Це життя в борг, це не правдиве і не відповідне продуктивності споживання, і у тому у нас все зривається у прірву.

Тут дуже важливе розуміння того, що не можна підвищувати рівень життя, реальну заробітну плату (а статистика каже, що вона постійно зростає), якщо продуктивність залишається тією ж самою, і ми годуємось за рахунок того, що споживаємо більше, ніж виробляємо. А фактично обставини нашого життя такі, що ВВП менший, ніж сукупність доходів, які люди отримують, так було в 2010 році. Виплачено всі гроші: кому – пенсії, кому – зарплати, бюджетні допомоги, соціальні виплати, а ВВП при цьому менший за номінальною величиною, ніж формальні готівкові і безготівкові кошти на руках у населення. Ну не можна так. Так може бути один місяць чи один рік, а потім все лусне.

Політики між собою сперечаються, за яких часів були вищі темпи зростання доходів чи заробітної плати, але ми забуваємо, що пенсіонери, яких зараз 13,5 млн., не отримують підвищення пенсій вже 2 роки, може й більше, а ціни ростуть на 10–15 % (а в Києві – ще більше) за рік. Тобто йде падіння рівня життя. А пенсіонери мовчать, діти недоїдають – вони мовчать, люди, які народилися в неповних сім’ях, вони все менше допомоги отримують – вони теж мовчать. Так що тут ніяких ілюзій не може бути – це перше.

А друга частина – це розподіл доходів у суспільстві. Якщо багатії збільшують свої ставки і виходять на мільярди – мільйонери стають мільярдерами, – а в суспільстві середній рівень життя не зростає, то реально більшість людей – зубожіє. Абсолютно аномальний розподіл прибутків у суспільстві через монополізацію бізнесу, через політичні сприяння окремим групам, через банківські спекуляції на людях і грошових інструментах – все це формує окремий невеликий, але дуже багатий клас людей, котрі порівнюють свій дохід з європейцями, американцями, японцями, і вони байдужі до стану мільйонів інших. Даремно, бо скоро капіталізація закінчиться: не вдасться багатіти у хворій економіці. Медичної допомоги немає. Мистецтво й література – на задвірках. Інформаційна економіка – на африканському рівні. Не можемо вивести з аварійного стану житлово-комунальні умови. Реально вживаємо непитну воду та шкідливі харчі.

За великим рахунком, навіщо гіганти тяжкої промисловості, якщо нація втрачає свій склад, понижується її потенціал, енергетика нації, її робітничий і інтелектуальний запал. І жити в борг не можна: три роки животіємо за рахунок запозичень – щорічно уряд бере у борг 100–120 млрд. грн. Усе, що зараз людям трохи виплачують – це все за рахунок зовнішнього боргу, а коли цей пухир лусне, і наступить дефолт, – уряд скаже «ну так трапилось...»

МВФ зараз не дає грошей, і ми звертаємось на європейський ринок, там високі відсоткові ставки, росіяни дають нам ще й інші комерційні кредити, – в результаті ми стаємо залежними від кредиторів. А вони нам потім будуть диктувати умови чи по відсоткам виплат, чи по майну – віддайте, скажімо, нам аеропорт, гавань, місто, трубу, ще щось. Тобто те, що стратегічно важливе для держави і нашого єдиного господарства. І якщо вони, іноземці, будуть володіти системами розподілу і доставки енергетичних ресурсів, то вони зможуть диктувати свою волю окремим містам, а це вже є впливом політичним. Наприкінці такого шляху неминуча втрата суверенітету, входження до якихось структур, як, наприклад, Митний союз. Так що реформи ще визначають долю людей, народу і навіть існування самої держави.

Звичайно, для того, щоб люди жили добре, щоб культура розвивалась, а рівень життя і здоров’я нації й тривалість життя збільшувались, для цього економіка й існує, і в ній мають бути проведені реформи. Тут усе на плечах у держави, а ми, як нація, маємо сформувати достойні владні структури різного типу. А поки що вони відстають від вимог життя, економіки та правових стандартів


Які можуть будуть втрати від реформ, адже часто доводиться чути про високі соціальні втрати? Які вони насправді?

Ми вже вичерпали ті втрати, які були пов’язані з терпінням людей. Реформи мають своїм наслідком перш за все структурні зміни в економіці. Отже, старі підприємства мають закриватися, а нові – відкриватися. Фінанси мають приходити в новітні галузі, в інформативну сферу, сферу послуг, в енергоефективні підприємства, а старі підприємства мають закриватися, люди – звільнятися. У нас же і без того безробіття приблизно 20% від активного населення. А всього за 20 років втратили роботу більше половини працівників. Вже далі немає чого зупиняти. Зупинені майже всі машинобудівні заводи, можна 5 заводів на пальцях перерахувати, половина хімічних підприємств, 80% легкої промисловості, в харчовій – теж половина вже закрита, викинута і розібрана на металобрухт. Інститути в Києві майже всі позакривалися. Ми вже всі людські втрати, пов’язані зі структурними змінами, вичерпали. Але люди не отримали нових можливостей працювати. От реформи і мають це забезпечити. Тут я не погоджуюсь з думкою, що зараз будуть якісь шоки соціально-економічного характеру, пов’язані з реформами. Шоки будуть не з реформами, а з цими провалами, дисбалансами, боргами, зі штучним споживанням за рахунок імпорту.

Я не думаю, що уряду потрібні ще від людей якісь жертви, щоб почати краще жити. 20 років шоків ми вже пережили і з них лише один-два роки дали надію, коли кредити допомагали людям купувати собі споживчі цінності.


Чий реформаторський досвід в інших країнах міг би стати нам у пригоді? І чи підходить нам реформаторський досвід будь-якої з країн? Чого нас можуть навчити сусіди?

Взагалі є різні світові моделі, в тому числі в перехідних економіках, в яких раніше були тоталітарні режими, централізоване планування, фашистські режими, а потім вони стали демократичними, ринковими. Це і Латинська Америка, і Європа, і Азія. Є країни Європи, які були периферійними, сировинними, як наприклад Фінляндія, Словенія, Норвегія, а зараз стали світовими та європейськими лідерами з продуктивності й добробуту. Маємо цілу групу країн Південної Європи – ми говоримо про Грецію, Португалію, Іспанію, Італію, – які впали у жебрування. Але не забуваймо про цілу купу країн Північної Європи, які є високопродуктивними і абсолютно прибутковими у зовнішній торгівлі – Німеччина, Голландія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія та інші.

Я звертаю погляд на ті країни Балтії, які вийшли з Радянського Союзу. Вони не допустили гіперінфляції, створили умови ринкової конкуренції, не організовували державних паразитів-монополістів, не допустили зростання бюрократії з бізнесом. Вони усі мають додатне сальдо торгівлі, в умовах Європейського Союзу – високої конкуренції, відкритості кордонів - змогли експортом своїм перевищити імпорт, і не жити за рахунок кредитів. Тобто є дуже яскраві приклади, яким треба слідувати щодо регулювання зовнішньої економіки. У нас також є досвід деяких країн, «нових тигрів» – Японія, Тайвань, Гонконг, потім Сінгапур, тепер ще Китай, В’єтнам і Індія до них підтягуються, – які змогли побудувати накопичувальні інвестиційні макроекономічні моделі, коли капітали йдуть до них, а не втікають за кордон. Хоча ці азіатські підходи не в усьому бездоганні: надвисока експлуатація праці, занижені екологічні стандарти, форсовані державою капіталовкладення – уразливі місця цих підходів. Частково це стосується і Росії, з її колосальним розривом між бідністю і багатством.

Втім, майже у кожному випадку можна щось цікаве запозичити. Якщо ми говоримо про європейський напрямок, про наближення, об’єднання, інтеграцію – так це в першу чергу відкритість, усунення бар’єрів, інстутиційна ідентифікація, об’єднання ринків, спільна інфраструктура і регулювання. Через це пройшли усі країни. Наприклад, такого типу, як існування єдиної фінансової ліцензії в рамках усього ЄС. Це значить, що банк чи інвестиційна компанія, чи пенсійний фонд, кооперативний і ощадний банк може відкритись в Іспанії, і він з цією ліцензією може відкрити свої філії, здійснювати операції на всій території Євросоюзу.

Якщо ми не перейдемо до економічних свобод, до невтручання держави, до політичних свобод, до ефективного судового і арбітражного супроводження, – нічого не буде, ніякий нам капітал не повірить. Особливо цікаво розглядати в цьому контексті політичну свободу: якщо її немає, то інвестори не вірять в систему. Я прийду в цю країну, а тут хтось із чиновників, або влада в цілому за нових політичних обставин, або, нарешті, кримінал, почне нищити мій бізнес. Якщо мене арештують, прав у мене немає, немає можливості до суду у цей же день звернутися, треба буде чекати рік чи півроку. Тобто оце обмеження громадянських прав, їхнє не забезпечення інститутами робить приватну особу незахищеною в рамках нашої країни.

І Європа це все бачить, і вона не може об’єднатися, інтегруватися з такою країною, яка після об’єднання ще пару мільйонів людей виштовхне за кордон і буде весь час просити нові кредити, допомоги, інвестиції, субсидії. Європа піднімається рівномірно в усіх своїх складових, а Україна буде лише стояти в черзі за якимись пожертвуваннями. Ми самі не здатні заробити, продукувати і мати прибутки. В цьому напрямку інтегруватися дуже складно, і це не небажання тієї сторони, а це нерозуміння нашої сторони. Ми непідготовлені, і є просто нахлібниками для Європи.

Великі успіхи у Чехії, Польщі, Угорщини, Словаччини. Курси їх грошових одиниць укріплюються до долара. Як і Естонія, Латвія і Литва, у свій час вони відмовилися від радянської енергетики та інфраструктури, закрили шкідливі виробництва, у 2-3рази зменшили купівлю російського газу, зробили наголос на приватному підприємництві, розпустили колгоспи і кооперативи, головними на селі зробили фермерські й присадибні господарства.

На початках Україна потенційно виглядала краще, ніж будь-яка інша республіка Радянського Союзу. Науково-технічне, ресурсне і людське багатство. У нас є історичні корені і зв’язки з німецьким, бельгійським, голландським капіталом, які навіть хотіли реституції – відновлення своїх прав на об’єкти, будинки, підприємства, землі. У нас ці права не визнаються, хоча у країнах колишнього соцтабору реституція узаконена (відомий приклад – президент Чехії В.Гавел отримав акціонерні права на державну кінокомпанію «Баррандов», яка належала його батьку). Це інша культура, інша повага до приватної власності. В уряди у цих країнах пришли спеціалісти зі знаннями, а не зв’язками, дуже суворе покарання за хабарництво, але також зняті і ті важелі та механізми, якими хабарники можуть входити у відносини з бізнесменами.

А у нас – навпаки. В окремих випадках державні корпорації контролюють ринки, і вони ж керуються напряму міністрами чи їхніми заступниками. І від цього рішення, яке приймають урядові структури, можуть бути вигідні чи невигідні окремим металургійним, хімічним, енергетичним чи харчовим підприємствам. Наслідком є спотворення грошових та інвестиційних потоків, утримання деградованих структур економіки, повільне становлення нових виробництв і наше відставання від світу.

Можливо, у нас недостатньо культури, свідомості, тому що люди приходять до влади задля того, щоб нажити собі капітали, а не задля допомоги державі і народу.

Потрібні не лише фахові знання, а й моральні устої. Поки що – все навпаки..

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Віталій Кравчук, старший науковий співробітник Центру економічних досліджень

Реформи має ініціювати громадянське суспільство, а реалізувати – держава

Ігор Бураковський, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій

Влада не повинна розглядати суспільство як таке, що нібито заважає гарним реформаторам жити

Максим Борода, старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень

Реформаторські наміри часто наражаються на суспільний супротив

Борис Кушнірук, економіст

Справжня мета реформ має відповідати задекларованим намірам влади

Олексій Молдован, економіст центру Антикризових досліджень, завідувач сектору грошово-фінансової стратегії Національного інституту Стратегічних досліджень

Покращення бізнес-середовища та стимулювання інвестицій дозволить вирішити більшість економічних та соціальних проблем України

Анатолий Баронин, Директор Аналитической группы" Da Vinci AG"

Украине необходимы реформы, которые позволят стимулировать экономические возможности страны

Александр Кендюхов, пред. Всеукраинского союза ученых-экономистов, д.э.н., проф., зав. каф. стратегического управления экономическим развитием ДНТУ

Неординарная цель требует неординарных методов

Дмитро Ляпін, к.т.н., старший науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень

Відсутність системних реформ послаблює країну та знекровлює суспільство

Андрій Новак, Голова Комітету економістів України

Україні потрібні системні реформи

Ярослав Матійчик, Виконавчий директор ГНДО "Група стратегічних та безпекових студій"

Гальмуючи реформи, влада ризикує, що повністю втратить контроль над суспільством

Ярослав Жалило, кандидат экономических наук, первый заместитель директора НИСИ

Нужно добиваться не вытеснения государства из системы управления, а изменения его роли, его модернизации

Анна Деревянко, исполнительный директор Европейской бизнес-ассоциации

Процесс реформирования идет, однако темпы и путь реформ оставляют желать лучшего

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Якщо не сталася трансформація, якщо не було еволюції, то буде революція

Василь Юрчишин, к.ф-м.н., доктор наук з державного управління, директор економічних програм Центру Разумкова

Намерение и результат – разные вещи. Поэтому я не могу сказать, что именно в реформах нам удалось

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Безальтернативність курсу реформ передбачає безальтернативність справді реформаторської стратегії

Виктор Суслов, народный депутат Украины в 1994-2002 годах, экс-министр экономики Украины, заслуженный экономист Украины

Украина: реформы объявленные и не объявленные

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Дорого обходятся не сами реформы, а их незавершенность

Геєць Валерій Михайлович, академік НАН України, директор Інституту економіки і прогнозування НАНУ

Реформування потребують абсолютно всі сфери нашої діяльності

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,137