В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

Большинство людей хотят улучшения своей жизни, но для этого необходимы определенные изменения. Ведь чтобы жить так, как никогда не жил, нужно делать то, чего никогда не делал. При этом никакое правительство не может гарантировать, что необходимые изменения пройдут с достаточной скоростью, а все негативные последствия будут сведены к минимуму. Но если необходимые изменения долго не проводятся, проблемы накапливаются, и проведение реформ неизбежно становится более болезненным.

Из уст наших правителей неоднократно звучали слова: «если не воплощать реформы, Украина останется одной из самых бедных стран Европы» и т.п. Но на вопрос, какой ценой их будут «воплощать», и кто за это заплатит, – так никто и не ответил. А в том, что в результате реформ бедные станут еще беднее, а богатые – богаче, уверено более половины опрошенного населения. Оправдается ли их прогноз и на этот раз?

Реформы, представляющие интерес для всего общества, неизбежно влекут за собой определенные издержки для отдельных его членов – очень многим они угрожают утратой старых привилегий и регалий. Шумная оппозиция реформам со стороны тех, кому выгодно существующее положение, вместе со всеобщим страхом перемен, создают мощную силу сопротивления. Хватит ли у руководства страны политической воли, чтобы его преодолеть?

Идея начать все сначала политикам всегда нравилась, и украинские политические команды в этом смысле не исключение. История независимости Украины полна примеров того, как правительства пытались забыть прошлое, а политики – доказать, что они подобрали ключи к потайным дверкам успешных реформ. Увы, им это редко удавалось, а по правде говоря, не удавалось никогда.

Из года в год украинские политики предпочитали избегать политически трудных решений, сводя непопулярные реформы к минимуму. Однако это не добавляло шансов на успех. «Сегодня реформы в Украине – уже реальность, а не декларация намерений. Я абсолютно убежден, что 2011 год станет годом радикальных реформ в Украине», – подчеркнул глава государства. (Виктор Янукович, Официальный сайт Президента Украины, январь, сентябрь 2011г.). А может, реформы сейчас действительно «не ко времени»?! Ведь в период кризиса, спада или депрессии никто реформы не проводит, наоборот, нужна консервация того, что еще осталось?

Так когда же нужно проводить реформы? Бывает так, что во времена кризиса появляется надежда на успешное проведение самых трудных трансформаций. А иногда, наоборот, кризис служит оправданием откладывания реформ до лучших времен. Как советует Энн Осборн Крюгер, бывшая заместительница директора МВФ: «Во многих случаях реформы лучше всего проводить, когда ситуация в стране спокойная. Экономический рост обеспечивает лучшие условия для проведения налоговых и структурных реформ. Растущая экономика поможет притупить боль для тех групп населения, которые заденет экономическая настройка».

Еще сложнее – это учиться на чужих ошибках. Украинские политики предпочитают делать свои собственные, особенно, если речь идет о реформировании. В большинстве случаев, причины провала реформ предыдущих правительств и президентов были чисто внутренними. Нехватка мотивации или желания, слишком большой упор на быстрый успех, а также – с пугающей частотой – «усталость от реформ» и их игнорирование или имитация на всех уровнях властной вертикали.

Так что же нужно для проведения в Украине реформ? Чего не хватает нам, чтобы начать писать будущее страны с чистого листа, не возвращаясь к прошлым ошибкам и провалам?

Диалог.UA предлагает обсудить судьбу украинских реформ. Реформ, которые с переменным успехом ведут страну вперед. Реформ, о которых мы уже начали забывать, в силу их несостоятельности и бездарной реализации. И, наконец, о тех реформах, которые так нужны - здесь и сейчас – Украине, настоящих!

Свернуть

Большинство людей хотят улучшения своей жизни, но для этого необходимы реформы. При этом никакое правительство не может гарантировать, что необходимые изменения пройдут с достаточной скоростью, а все негативные последствия будут сведены к минимуму. Но если необходимые изменения долго не проводятся, проблемы накапливаются, и проведение реформ неизбежно становится более болезненным.

Идея начать все сначала политикам всегда нравилась, и украинские политические команды в этом смысле не исключение. История независимости Украины полна примеров того, как правительства пытались забыть прошлое, а политики – доказать, что они подобрали ключи к потайным дверкам успешных реформ. Увы, им это редко удавалось, а по правде говоря, не удавалось никогда. Из года в год украинские политики предпочитали избегать политически трудных решений, сводя непопулярные реформы к минимуму.

Так что же нужно для проведения в Украине реформ? Чего не хватает нам, чтобы начать писать будущее страны с чистого листа, не возвращаясь к прошлым ошибкам и провалам?

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Безальтернативність курсу реформ передбачає безальтернативність справді реформаторської стратегії

10 окт 2011 года

За останній рік-два ми бачимо, що ставлення до реформ, яке, в принципі, було позитивне, почало змінюватись. Чому так сталося – це «втома від реформ», чи втома від того, що ми не можемо їх дочекатись?

Тут найважливішу причину ми бачимо одразу, на поверхні, і полягає вона в тому, що замість реформ нам підсовують їх імітацію. Ці імітації продовжуються вже понад двадцять років і ні до чого хорошого не привели. Зараз пануюча влада начебто і намагається щось робити, але баланс позитивних і негативних дій нагадує шкільну задачку про басейн і дві труби: через маленьку трубу басейн наповнюється, а через велику, що уособлює процес розкрадання і марнотратство матеріальних і людських ресурсів, витікає. А значить басейн, що символізує загальнонаціональне багатство продовжує стрімко спустошуватись.

Крім того, яскравим показником неімітованості реформ завжди було те, що їх тягар правляча верхівка повинна нести на собі солідарно із населенням. Проте наші верхи можуть робити майже все, що хочуть, не несучи нічого схожого на тягар і не маючи ніякої відповідальності. А низи дедалі більше заходять за межу убогості. Тут доречно згадати про видатного соціолога Пітірима Сорокіна, який у праці із вельми символічною назвою «Голод і революція» вказував, що революційна ситуація спричинюється не самим по собі погіршенням життя внаслідок катастроф, а поляризацією рівня життя на тлі цих катастроф.

Дещо інший аспект питання полягає у відсутності конкретного змісту, наповнення самого слова «реформа». Наприклад, що з того, що опозиція вихваляється тим, що має альтернативний курс, що вона піде іншим шляхом, але що то за шлях - вона відповіді не має. Як з’ясувалося, такої відповіді не мала і не має також і жодна наша влада.

Довгий час їй вдавалось уникати відповіді на запитання, сформульоване ще Л. Кучмою: „що ж саме ми насправді маємо будувати?” вдаючи, що воно надто риторичне і що після перемоги «імперії Добра» - Заходу на чолі із США над «імперією зла» - Радянським Союзом ніяких альтернатив більше не існує, а модель реформи ніби є цілком очевидною. Мовляв, світ давно вже її виробив і західні фахівці нам усе підкажуть, а правильність їхнього підходу засвідчена самим розпадом СРСР. Йдеться про «джентльменський набір»: форсовану приватизацію (насправді узурпацію тепер уже і української землі), фінансову стабілізацію (насправді відрив фінансової сфери від реального сектору економіки і його замикання на масштабні фінансові афери), лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності (насправді ліквідацію будь-якого державного контролю за якістю імпорту і виведенням валюти, отриманої за експорт) у поєднанні з «непопулярними заходами» - демонтажем будь-яких форм соціального захисту, що породжує прискорену моральну і фізичну деградацію переважної більшості громадян, яка триває і по сьогодні.

Що ж до безпосередньо антикризових дій, то, як це не дивно на перший погляд, не тільки у нас, а на розвиненому демократичному Заході вони поки що відбуваються під гаслом: «докорінно змінимо все на краще, при цьому нічого суттєво не міняючи». Наша влада намагається взяти якомога більше грошей і позатикати бюджетні діри. Те ж саме робить і Європа, тільки наші беруть гроші на Заході, а європейці беруть вже й на Сході – для Іспанії, наприклад, взяли в Китаї. Вони беруть гроші також за рахунок збільшення державного боргу, як недавно зробив Обама. Підвищують пенсійний вік, зменшують соціальні гарантії, тобто, як і ми заощаджують за рахунок незаможних. Хоча рівень цієї незаможності у нас і в Європі поки що різний. Щоправда, європейці більшою мірою експлуатують чужу робочу силу, виводячи свої підприємства за кордон, тоді як у нас надексплуатують свою.

Все це саме по собі є яскравим свідченням як про небажання правлячих на Заході псевдо еліт, які отримують величезний зиск від нинішнього геополітичного «стану речей» поступатись своїми «завоюваннями» (звідсіля і підтримка у слаборозвинених країнах-боржниках відверто компрадорських «пануючих класів», які без цієї підтримки просто не змогли б утримуватись при владі), так і відсутність реальної стратегії антикризових дій не на рівні затикання фінансових дір інфляційними ж грошами, а на рівні альтернативних неконсервативному «ринковому фундаменталізму» (термін Дж.Сороса) соціальних моделей цивілізаційного масштабу.

Я пригадую відомі слова М.Тетчер про те, що «у нас немає альтернативи», тобто немає альтернативи неоліберальній моделі з її мантрами: приватизація, дерегуляція, скорочення бюджету і так далі. Але зараз відчувається певна розгубленість реформаторів, адже у період кризи краще виглядають ті країни, які йшли власним шляхом, наприклад, Китай. Чи не є світова економічна криза ще й кризою західної моделі реформ?

Повторюю, взагалі кажучи, зараз ми маємо проблему у відсутності вже не моделі реформ, а у відсутності моделі ефективних мобілізаційних антикризових дій. При цьому в розпачі опинився не тільки наш уряд, від якого вирішення глобальних завдань ніхто і не чекав. Безсилля у цьому питанні демонструють і ті, кого ми вважали дороговказом, з якими мали намір інтегруватись. А наші депутати продовжують говорити, що це принесе якесь полегшення Україні. То ж тут склалися певні ідеологічні стереотипи, що заважають нам розробити якусь свою дієву модель.

От недавно виступила речниця президента Ганна Акімова і черговий раз заявила, що наш головний підхід – це дерегуляція, вільні ринкові стосунки і так далі. Проте, цей курс себе вже повністю дискредитував і на Заході, і у нас. Більше того, цей міф активно використовується для пограбування слабкіших країн сильнішими - через відкритість економіки, авральну інтеграцію до міжнародних фінансових інститутів, і таке інше. Але того, хто починає про це говорити, одразу об’являють комуністом, який тягне народ у минуле. І так у нас формуються два полюси: на одному сидить Тігіпко з Товстим і Чечетовим, які волаючи про неможливість повернення до державного регулювання радянського взірця, пропагують та притягують абсолютний лібералізм, а на іншому комуністи, або інші «державники», що сповідують абсолютний етатизм. Нажаль, ніхто не помічає, що шкала справжніх реформ знаходиться зовсім в іншій площині.

З цього приводу треба сказати про деякі речі, що пов’язані із принципово іншим виміром економічної і політичної мотивації або, як зараз модно казати, парадигмою розвитку. Вже багато років я пишу про такі моделі реформ, які насправді містять в собі великий потенціал мобілізаційності і здатні консолідувати населення на важкі антикризові дії. Це корпоративно-солідарна модель не просто економіки, а фактично суспільного устрою. Але проблема в тому, що протягом довгого часу і на Заході, і в Україні відбувається шельмування цієї ідеї, так як і всіх інших продуктивних ідей. Достатньо лише згадати поняття «солідаризм» або «корпоративізм», як одразу починається залякування фашизмом і нацизмом, бо, мовляв, корпоративні ідеї колись проголошував Муссоліні і Франко. Також кажуть, що ця модель застаріла, і додають, що ні про який корпоративізм взагалі не можна говорити, коли сучасні ліберали вже навіть заперечують конструктивність ідеї європейської соціальної держави. Тобто, ідея соціальної справедливості для них вже стала занадто популістською!

Що ж таке насправді корпоративізм? Основні його засади закладались ще в епоху контрреформації і були пов’язані з єзуїтськими орденами, які, між іншим, мали великий вплив на території сучасної України і водночас далекої Японії, фактично закладаючи фундамент майбутнього так званого «конфуціанського капіталізму». Майже 500 років тому Ігнатій Лойола казав, що найнижчий у посадовій ієрархії член його ордену має бути не менш поважним, аніж він сам - генерал Ордену, бо без активних зусиль як першого, так і другого загальна справа не зрушить з місця. Це і є перший корпоративний принцип. Величезна позитивна роль для розвитку і впровадження цих ідей у європейську практику двадцятого століття належить католицькій церкві, видатні представники якої розробляли концепції неокорпоративізму і солідаризму в межах так званого соціального католицизму.

Далі доцільно нагадати, що в 20-30-х роках минулого століття, коли у виробничій сфері панували ідеї Фредеріка Уінслоу Тейлора, стало відчутно, що інтенсифікація виробництва за рахунок механізації та конвеєризації має свої межі. Почалися пошуки шляхів подальшого підвищення продуктивності праці. Виник дуже цікавий науковий напрямок – «Школа людських відносин». Засновники - Фріц Ретлісбергер та Елтон Мейо, - з метою пошуку резервів підвищення продуктивності праці вони почали проводити експерименти на фабриках із працівниками невисокої кваліфікації. Очевидною була гіпотеза про покращення умов праці за рахунок збільшення періодів відпочинку від конвеєрного перетворення людини на гвинтик, геніально показаного Чарлі Чапліним у знаменитому фільмі «Нові часи».

Наприклад, робітницям давали невеличку перерву від конвеєра, щоб вони могли поснідати. При цьому з’ясувались деякі несподівані результати, які не вписувались у гіпотезу про зв`язок ефективності із простим покращенням умов праці: здавалось завдяки цим перервами продуктивність праці справді зростала, але потім, коли ці перерви відмінили, вона замість того, щоб знову знизитись, продовжувала триматись на високому рівні. Причину цих парадоксальних фактів і розкрив Мейо. Виявилось що відчувши себе у центрі уваги, учасниками важливої справи, від дій яких багато що залежить, навіть прості робітниці стали працювати значно продуктивніше. Оце відчуття своєї персональної ролі у загальній справі, відчуття відповідальності і власної значущості і є принципом корпоративності який базований на установці, протилежній знаменитій сталінській тезі – «незамінних у нас нема»: «кожний незамінний на своєму місці».

Далі умови експерименту ускладнювались. Наприклад з’ясувалось, що робітниці почали ще краще працювати коли самі готували свої сніданки, а не отримували їх від фірми. І зрештою стало ясно, що людям крім суто виробничих відносин необхідні й звичайні людські стосунки. Під час сніданків між людьми утворювались інші, неформальні, а, простіше, дружні зв’язки, що виходять за межі суто ділових стосунків. Вони відчули потребу один в одному не як у членах виробничого колективу, що виконують функцію одного із безликих елементів конвеєрного механізму, а як у неповторних особистостях, присутність яких поряд дає відчуття так званого душевного комфорту. Врешті-решт йдеться про процес спілкування, який А.Екзюпері назвав «вищими розкошами людського життя». Оцей трудовий стимул до ефективної праці і є не що інше як солідаризм, який задекларований у знаменитому моральному кодексі будівника комунізму «людина людині друг, товариш і брат», але значно послідовніше реалізований в межах «вельського і австрійського соціалізму, німецького ордо лібералізму, французького дирижизму, японського конфуціанського капіталізму, який насправді не має жодного стосунку до Конфуція. Причому дуже важливо, що в даному випадку резерви трудового потенціалу активізуються не за рахунок матеріального, а так званого морального стимулювання праці. Не випадково механізми мобілізації творчої енергії, виявлені навіть на рівні примітивної конвеєрності зростають з мірою підвищення наукоємності виробництва і кваліфікації працівників, що особливо важливо для країн, які подібно до України, прагнуть перейти до стадії постіндустріалізму.

Особливо хочу підкреслити, що вищезгадані приклади я взяв не із стелі. Їх докладно аналізує видатний представник гуманістичного психоаналізу Е.Фром у роботі із символічною назвою «Здорове суспільство», де він пропонує модель комунітарного соціалізму (фактично копоративно-солідаристкого типу), альтернативного як всім формам радянського комунізму, так і капіталізму епохи масового споживання,який панує (особливо у США) і сьогодні.

Хочу підкреслити, що за моїм переконанням, використання вищеописаних механізмів – останній безальтернативний шанс для України. Адже більша частина матеріальних і демографічних ресурсів вже м’яко кажучи розбазарена або буде остаточно розтринькана найближчим часом. Фактично в ситуації, коли ми стоїмо перед завданням порятунку країни, залишається лише один шлях - мобілізація людського ресурсу (чи залишків людського ресурсу).

Потенціал корпоративно-солідарної моделі в нашій країні ще зовсім не задіяний. Навпаки, все побудовано так, щоб не мобілізувати додаткові можливості людини, а щоб не відшкодувати їй навіть кошти на відтворення власної робочої сили. Саме так у нас намагаються отримувати надприбуток. Але це надприбуток одного дня, це безперспективні дії, які приводять до того, що ми зараз бачимо. Саме так, формально суверенні держави переходять в неоколоніальний статус «країн, що не відбулися».

З кожним новим президентом в Україні журналісти починають говорити про «нову владу». Але ось вже 20 років, як по суті влада не змінюється, змінюються лише слова. Це проблема не тільки наша, але й багатьох країн Східної Європи. Над цим в Європі замислюється все більше людей, тому я хочу запитати про це й вас: як вийти із перманентного стану псевдо-реформаторства?

Зрозуміло, що ті моделі, які я пропагую – річ не проста. Для їх впровадження на рівні країни необхідно створення нових економічних інституцій, які сьогодні занепали навіть у Європі: створення потужних промислово-фінансових груп, введення механізмів співробітництва між працею і капіталом, залучення робочої сили до управління підприємствами, впровадження частково по-життєвого найму для найкваліфікованіших працівників тощо. Національний банк повинен контролювати підпорядковані йому регіональні банки, задіяні на обслуговування промисловості, а не панувати над нею і диктувати свої умови. З такої точки зору всі наші уряди тотально анти-реформаторські.

Нещодавно, готуючись до однієї міжнародної конференції, я з’ясував, що Німеччина у перші роки панування нацизму за п’ять років здійснила справжнє економічне диво. Вона досягла надзвичайно швидкого економічного розвитку одночасно з підвищенням рівня життя населення, а не з таким падінням, до якого привчають нас. Ще в їхніх реформах мене вразила така деталь: було надруковано чотири види цінних паперів, які виконували функцію замінників грошей. Кожен з цих видів ефективно обслуговував відповідний сектор економіки.

Я замислився, чи можливо таке в Україні, і дійшов висновку, що ні – не можливо. Бо для того, аби ці інструменти спрацювали, потрібна консолідація населення, яке вірить в стратегічні перспективи держави, і консолідація між державою і владою. Тільки за таких умов додаткові папери дадуть поштовх для розвитку економіки і будуть сприйматися як гроші.

Такий шлях колись пройшла Японія, і Фукуяма писав у своїй «Довірі», що Америка повинна її наздоганяти. Насправді, за терміном «довіра», про що я вже неодноразово говорив, виступає особливий тип патріотичної мотивації. Цієї мотивації сьогодні немає в нашій країні, а без неї і солідарисько-корпоративна модель неможлива. До речі, коли нацизм пішов шляхом тоталітаризму, то патріотична мотивація і там впала. Це тема для окремої бесіди, а зараз ще хочу сказати, що останні двадцять років нас годували лише міфами про патріотизм.

Інколи ці міфи ставали навіть анекдотичними. Наприклад, політолог Ігор Каганець, якось написав, що українцям треба всім разом, одночасно подумати про те, що Україна розквітла і тоді одразу все почне мінятися на краще.

Взагалі всі міфи оцього шароварного патріотизму, які так чи інакше апелюють до якоїсь обраності українців, вони всі будуються на концепції простих рішень. Така концепція не вимагає ніяких власних зусиль, ніякого духовного зростання над собою. Цікаво, що інші країни Східної Європи, відчувши на собі далеко не саме дружнє ставлення з боку розвинених країн, проявляють ознаки справжнього патріотизму. Це дає їм більше шансів на виживання.

В кінці кінців, Європі треба насправді повернутись до себе. Попри різні назви, як дирижизм, ордолібералізм, австрійський чи шведський соціалізм, і багато інших, ці системи мають в основі той курс реформ, про який я говорю. Зараз вони страшенно дискредитовані і видаються за непотріб вчорашнього дня, але в ті часи багато чого було краще, ніж тепер.

Як казали французькі ситуаціоністи: будьте реалістами – вимагайте неможливого! Чи можлива реалізація такого курсу реформ за наявності нинішніх політичних еліт?

Я чекав на таке питання. Воно цікаве, поміж іншим, ще й тому, що навіть створення прецеденту подібних реформ в окремо взятій країні сьогодні неможливе. В силу фінансово-паразитичної і мафіозно-паразитичної налаштованості світової економічної системи буде розчавлений кожен, хто спробує піти таким шляхом. Інструментів для цього, в тому числі й військових, транс-економічні корпорації мають вдосталь. І Україні також нічого кращого не світить, проте є все ж таки невеликий шанс. Він виникає з того, що Європа, Америка і Японія, досягши успіху саме завдяки корпоративно-солідарній системі, потрапили в кризу, як тільки від неї відмовились.

Тепер паліативними методами впорскування додаткових грошей вони нічого не доб’ються – потрібні глибокі зміни суспільного ладу. Єдина Європа, така омріяна і оспівана, вже на межі розпаду. Можна прогнозувати, що в найближчі два роки буде відбуватися переструктуризація геополітичних просторів і повернення до актуальності моделей серединної чи малої Європи і проекту східноєвропейського союзу. Неминуче і внутрішнє переструктурування Росії, автаркізація її європейської частини. Поки що, найбільш обнадійливі події з розряду того, про що ми говорили, відбуваються в Угорщині протягом останніх п’яти років. При наявності відповідної волі політичних еліт (не українських, бо то анти-еліти), може пощастить і «неньці-Україні»…

Бесіду вів Андрій Маклаков

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Віталій Кравчук, старший науковий співробітник Центру економічних досліджень

Реформи має ініціювати громадянське суспільство, а реалізувати – держава

Ігор Бураковський, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій

Влада не повинна розглядати суспільство як таке, що нібито заважає гарним реформаторам жити

Максим Борода, старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень

Реформаторські наміри часто наражаються на суспільний супротив

Борис Кушнірук, економіст

Справжня мета реформ має відповідати задекларованим намірам влади

Олексій Молдован, економіст центру Антикризових досліджень, завідувач сектору грошово-фінансової стратегії Національного інституту Стратегічних досліджень

Покращення бізнес-середовища та стимулювання інвестицій дозволить вирішити більшість економічних та соціальних проблем України

Анатолий Баронин, Директор Аналитической группы" Da Vinci AG"

Украине необходимы реформы, которые позволят стимулировать экономические возможности страны

Александр Кендюхов, пред. Всеукраинского союза ученых-экономистов, д.э.н., проф., зав. каф. стратегического управления экономическим развитием ДНТУ

Неординарная цель требует неординарных методов

Дмитро Ляпін, к.т.н., старший науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень

Відсутність системних реформ послаблює країну та знекровлює суспільство

Андрій Новак, Голова Комітету економістів України

Україні потрібні системні реформи

Ярослав Матійчик, Виконавчий директор ГНДО "Група стратегічних та безпекових студій"

Гальмуючи реформи, влада ризикує, що повністю втратить контроль над суспільством

Ярослав Жалило, кандидат экономических наук, первый заместитель директора НИСИ

Нужно добиваться не вытеснения государства из системы управления, а изменения его роли, его модернизации

Анна Деревянко, исполнительный директор Европейской бизнес-ассоциации

Процесс реформирования идет, однако темпы и путь реформ оставляют желать лучшего

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Якщо не сталася трансформація, якщо не було еволюції, то буде революція

Василь Юрчишин, к.ф-м.н., доктор наук з державного управління, директор економічних програм Центру Разумкова

Намерение и результат – разные вещи. Поэтому я не могу сказать, что именно в реформах нам удалось

Виктор Суслов, народный депутат Украины в 1994-2002 годах, экс-министр экономики Украины, заслуженный экономист Украины

Украина: реформы объявленные и не объявленные

Владимир Дубровский, старший экономист центра «CASE-Украина», Киевская школа экономики, старший консультант.

Дорого обходятся не сами реформы, а их незавершенность

___Володимир Лановий, ___президент Центра ринкових реформ

Якщо народ мовчить, влада нічого робити не буде

Геєць Валерій Михайлович, академік НАН України, директор Інституту економіки і прогнозування НАНУ

Реформування потребують абсолютно всі сфери нашої діяльності

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,072