В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Украинская модель гуманитарного пространства была и остается предметом нескончаемых споров и обсуждений, где каждому мнению противопоставляются десятки других, часто противоположных. В своем большинстве эксперты едины лишь в том, что теоретически она отмежевалась от советской модели гуманитарной политики с ее идеологическими догмами, но так и не смогла уйти от нее в своих практических проявлениях, сохраняя верность множеству «рудиментов» советской идеологии и политики.

В условиях, когда во всем мире одним из масштабных вызовов современности становится дегуманизация общества и деградация ключевых социальных институтов – семьи, системы образования и воспитания, когда доминируют духовное опустошение, массовая культура и засилье потребительского отношения к жизни и окружающим, в Украине эти явления достигают устрашающих размеров. Страна неотвратимо движется в сторону полной деградации и депопуляции населения. Статистика роста масштабов алкоголизма, наркомании, заболеваемости туберкулезом сегодня шокирует даже видавших виды исследователей беднейших стран Африки и Латинской Америки.

Изо дня в день мы наблюдаем катастрофическое снижение уровня образования, падения престижа и уважения к науке. Не исключено, что уже в ближайшее время ситуация в гуманитарной сфере засвидетельствует о полном развале прежних государственных институтов. «Скоро некому будет служить в армии, некому будет работать на высокотехнологическом оборудовании, некому и некого будет учить. Это не мелкая сезонная неурядица, это проблема существования народа и его страны», – констатирует М.Минаков, и его тревогу разделяют многие эксперты.

Все эти проявления свидетельствуют о глубочайшем гуманитарном кризисе, который переживает наша страна. На протяжении многих лет украинская гуманитарная политика была нацелена на фрагментирование общества, на рост недоверия между группами и сословиями, последовательно направлялась на изоляцию от глобальных и региональных процессов. Кому и зачем это было нужно – тема отдельного исследования, но результат такой политики более чем негативен. И простого рецепта преодоления ее последствий не существует.

Не поэтому ли гуманитарная политика это прежде всего предложение обществу консенсуса по ряду важных вопросов, решаемых доступными государству путями — в частности, через культуру и образование, через государственные СМИ, посредством бюджетного финансирования тех или иных культурных и социальных проектов и программ. Для Украины, где на протяжении всех лет ее независимости оставались неопределенными общезначимые ценности, которые бы объединяли украинское общество, последовательная гуманитарная политика приобретает значение фактора, влияющего как на становление, так и на сохранение суверенитета нашим государством.

Экономические потрясения становятся перманентным явлением в нашей стране, отодвигая на задний план вопросы развития гуманитарной сферы. А ведь многие эксперты признают, что эффективная гуманитарная политика – фундаментальная составляющая экономического роста. Для ведущих стран гуманитарная политика – это больше чем гуманитарная сфера в узком смысле. Ибо она непосредственно влияет на структуру и качество производства, на занятость и производительность труда – и, таким образом, на экономическое развитие и конкурентоспособность экономики, способствуя достижению и многих других целей экономической политики.

Если система взаимопроникновения и обратной связи экономики и гуманитарной сферы нарушается, кризисные явления охватывают практически все сферы жизни общества. Ни для кого не секрет, что Украина все более отстает от своих западных и восточных соседей по качеству и объему создаваемых культурно-образовательных продуктов, информационных потоков, в развитии гуманитарной инфраструктуры.

«Украине угрожает превращение в плохо функционирующую полуавтократию и абсолютную периферию», – утверждает Эндрю Уилсон, ведущий научный сотрудник Европейского совета по международным делам. И это лишь один из многих пессимистических сценариев, которые сегодня обсуждаются в экспертной среде.

В Украине накопилось великое множество проблем, связанных с гуманитарной сферой и гуманитарной политикой нашего государства. Это не та область, где все можно начать с «чистого листа», разрушив до основанья наработки предыдущих поколений. Но, возможно, есть лишь один способ избавиться от множества комплексов прошлого,- прекратить с ним бороться, и устремить свои помыслы и энергию в будущее.

Свернуть

Украинская модель гуманитарного пространства была и остается предметом нескончаемых споров и обсуждений, где каждому мнению противопоставляются десятки других, часто противоположных. В своем большинстве эксперты едины лишь в том, что теоретически она отмежевалась от советской модели гуманитарной политики с ее идеологическими догмами, но так и не смогла уйти от нее в своих практических проявлениях, сохраняя верность множеству «рудиментов» советской идеологии и политики.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

В гуманітарній сфері України дуже відчутний постколоніальний присмак

27 апр 2012 года

Чому саме гуманітарні питання в новітній історії України найчастіше стають приводом для розбрату? Яких змін зазнала гуманітарна політика України за останні роки?

Гуманітарна політика – це та сфера, де зміни після приходу нової команди були чи не найвідчутніші. Ці зміни стосувалися і держави в цілому (про це – трохи згодом), і певних територіальних громад, де нова влада приходила де-факто під гаслом «зміни цивілізаційної парадигми на євразійську». Я маю на увазі не лише Донецьку чи Луганську області, і не лише Кримську Автономію, де спікер нещодавно виступив із дивовижною заявою про те, що «якісь міністри знову насмілюються надсилати листи українською мовою», а й місто Одесу, яке завжди буле дуже космополітичне й толерантне, і де ніколи не було гострих міжетнічних чи мовних проблем. Але мер Одеси офіційно заборонив міській раді подавати документи українською мовою, а потім примудрився скасувати україномовний статус всіх без винятку україномовних шкіл міста.

Якщо ми подивимося на державні структури в Києві, то тут усе залежало від того, хто опинився на тій чи іншій урядовій позиції. Якщо говорити про міністерство культури, то тут політика була радше інерційна і драматичних зсувів не відбулося. Якщо говорити про міністерство освіти, то тут було зроблено усе, щоб повернутися до євразійської (чи радянсько-російської) системи координат. І симптоматичним тут було негайне повернення до пропагандистсько-оціночного терміну «Велика Вітчизняна Війна», – замість усталеного в науковому дискурсі «Друга Світова» (і «Німецько-радянська», що була її частиною).

Зараз тривають намагання на місці курсу зарубіжної літератури запровадити незнаний досі курс «світової літератури». Вдумайтеся: якщо в школах паралельно з українською вивчається світова література, то виходить, що українська – виводиться за рамки світової. При цьому, згідно з заявами міністра, основне місце в курсі світової літератури має посідати не Данте з Шекспіром в українських перекладах (як було досі в літературі зарубіжній), а саме російська література і саме мовою оригіналу. Можливо, з погляду людей, привчених дивитися на все крізь московські окуляри, це і не є чимось дивним, але якщо дивитися відсторонено, з висоти певних цивілізаційних стандартів, то постколоніальний присмак всього цього дійства більше, ніж відчутний.

Звичайно, відбулися великі зміни в сфері релігійної політики. Стався перехід від балансу і рівновіддаленості влади від усіх конфесій до відвертого протегування лише одній конфесії – УПЦ Московського патріархату, де водночас відбуваються спроби обмежити автономію цієї церкви, інкорпорувати в Російську православну церкву знову в статусі екзархату. Жертвою цього стали українські громадяни, які втрачають музейні приміщення (в Переяславі унікальну колекцію одягу 17-19 століть викинули просто на вулицю), концертні зали (в Харкові унікальний орган в Успенському соборі схоже, доживає останні дні), лікарні (в Києві викидають на вулицю хворих на гепатит і СНІД – бо приміщення єдиної і місті спеціалізованої клініки конче потрібне лаврським ченцям).

На жаль, дуже негативні процеси відбуваються з українською наукою. Достатньо високий рівень освіти і науки – це було останнє, що робило Україну поки що не просто «Буркіна Фассо з чорноземами», а все-таки державою з певними цивілізаційними перспективами. Те, що зараз нова влада абсолютно не цікавиться наукою, те, що фінансування Національної Академії Наук і наукових розробок в університетах постійно скорочується, неминуче призведе до колапсу української науки вже протягом ближчих 10 років.

Симптоматичним є те, що Україна прожила від зняття В.Семиноженка влітку 2010 до призначення Р.Богатирьової в лютому 2012 взагалі без гуманітарного віце-прем’єра, тобто не було навіть формальної постаті, яка б могла координувати гуманітарну політику, визначати орієнтири для різних відомств.

Р.Богатирьова на своїй новій посаді перебуває надто недовго, і поки що незрозуміло, чи матиме вона намір втручатися в діяльність інших підвідомчих міністерств, чи просто зосередиться на питаннях медицини, які для неї вочевидь є ближчими. Тоді в освіті і в культурі далі все йтиме, як йшло. В кожному разі, моя констатація така: цілісної гуманітарної політики в Україні не було, фактично, ніколи, вона завжди носила інерційний характер і завжди була сповнена різними компромісами.

Навіть за часів Ющенка, якщо ми уважно придивимося, жодних різких рухів у напрямку українізації не відбулося. Було зроблено кілька символічних жестів щодо вшанування пам’яті жертв голодомору і репресій, але навіть скасувати абсолютно нелогічне радянське свято – День захисника Вітчизни, встановлене на честь тієї дати, коли реально, як ми знаємо, німецькі вояки з естонськими союзниками дали добрячого чосу Червоній армії, Ющенко не наважився, і цей день держава досі, попри всю його абсурдність, – офіційно святкує.

А останні два роки і не передбачали якихось надій, оскільки донецька команда, яка прийшла до влади, цілісної концепції гуманітарної політики ніколи не мала. І тут ми просто можемо тішитися, що досі не реалізувалися якісь катастрофічні сценарії, пов’язані з прямим і офіційним входженням України до орбіти «руського міра», з прямим запровадженням офіційної двомовності, з офіційною забороною всіх церков, крім УПЦ Московського патріархату, тощо.

Занепад і розкол в українському суспільстві завжди йшли поруч. Чи справді ці феномени між собою пов’язані, чи це наслідок дії певних політичних технологій?

Занепад, можливо, я б і назвав серед наших об’єктивних негараздів, а от розкол – це річ суто політична. Українське суспільство і насправді поділене, але цей поділ не є розколом, оскільки кожне суспільство поділене за якимись ознаками. Так само, українське поділене за ознаками конфесійними, ознаками мовних преференцій, за політичними ознаками, але це не є не нездоланною цивілізаційною межею, бо усе-таки більшість громадян усвідомлюють, що вони належать саме до цієї держави. На жаль, цей розкол завжди штучно поглиблюють політики перед кожною виборчою компанією. Я боюся, що і у майбутніх виборах це повною мірою використають.

Що ж до об’єднання суспільства, то чого нам страшенно бракує, так це політичних і неполітичних авторитетних постатей, які б були моральним прикладом. От у Польщі, на її щастя, завжди була генерація фахових і патріотичних національних політиків, була Церква, – абсолютно некорумпована церква, яка ніколи не йшла на співпрацю з органами безпеки, яка не прислужувала окупантам. Себто було те все, чого ми тут позбавлені.

В Польщі завжди була блискуча когорта незалежних інтелектуалів, які за будь-яких часів наважувалися сказати правду, і до чийого голосу прислухалися. А у нас ми дійшли до того, що коли політичні сили хочуть знайти незалежних авторитетних інтелектуалів, – то виявляється, що «дуже вузьке їхнє коло». Коли серйозно обговорювалася ідея включати до виборчих списків 80-літню Ліну Костенко, мені хотілося плакати, бо сумно, що, крім цієї аполітичної людини, яка справді завжди мала мужність казати те, що вона думає (хоча, можливо, вона в чомусь і помилялася), не знайшлося людей, яких більш-менш знають у суспільстві і які викликають повагу своєю позицією. Хоча, насправді, такі люди є. Я можу їх назвати, але не хочу починати цей список, бо де б я не зупинився, я не назву усіх і можу когось образити. Але суспільство цих гідних довіри й наслідування людей просто не знає!

Це – провина й наших ЗМІ, орієнтованих на те, щоб потурати запитам найпримітивнішого споживача, замість того, щоб хоч трошки його виховувати. Зрозуміло, що інтелектуали могли б промовляти до суспільства, якби мали для того бодай якусь трибуну. Але якщо, скажімо, провідні польські газети завжди дають шпальти для статей своїх інтелектуалів, то у нас я не уявляю газети «Факти», «Сегодня» чи «2000» з якимось розумними статтями чесних і фахових українських інтелектуалів. Часом щось псевдо-інтелектуальне з’являється у «2000», але там зрозуміла політична ангажованість, а якісь малотиражні видання на кшталт «Дзеркала тижня» чи «Дня», на жаль, ситуації не рятують. Про телебачення наше я просто промовчу. Я сам 9 років тому власноруч викинув з хати телевізор і вважаю, що вчинив правильно. І дедалі більше українців чинитимуть саме так, бо пошлість і примітивізм, які безроздільно панують у телеефірі, не вкладаються в жодні рамки, і наявність двох-трьох пристойних каналів «другого ряду» ситуацію аж ніяк не рятує.

Якими досягненнями у гуманітарній сфері за останні 20 років Україна може пишатися?

Я б сказав, що найбільшим досягненням було те, що, можливо, вдалося уникнути зовсім катастрофічних варіантів розвитку подій. Тобто ми, завдяки політикам, поставили суспільство на межу розколу, але, на щастя, не перейшли цієї межі і війну слів не перетворили на гарячу війну на вулицях, за якої прихильники руської ідеї і прихильники української ідеї почали б дивитися один на одного крізь приціли.

Ми все-таки зуміли поки що не знищити остаточно освіту і науку, але це, скоріше, завдяки зусиллям самих освітян і науковців. Бо останні два роки держава в особі профільного міністерства освіти і науки робить усе, щоб це сталося.

Ми в якісь часи зуміли зробити певні кроки, щоб трошки змінити свідомість громадян. І коли прем’єр-міністр Азаров покладає квіти полеглим під Крутами, це все-таки ознака певних ментальних змін. Хоча, коли той самий Азаров кладе квіти до могли Столипіна, то це викликає часом запитання. Бо, м’яко кажучи, постать Столипіна - не зовсім з нашої історії. Він, правда, зробив одну визначну для українців річ, – свого часу саме Столипін перший визнав нас «інородцями» і тим самим зробив крок, на який не наважувався жоден з його попередників, які офіційно вважали «малоросів» «ветвью единого русского племени». Він чесно сказав, що українці – це не росіяни, що вони – «не наші», що їх треба всіляко контролювати і всіляко не давати розвиватися, забороняти їхні товариства. І в цьому сенсі ми, можливо, справді мусимо його шанувати.

Насправді, ми дуже багаті на різні гуманітарні ініціативи. У нас блискуча культура, вся Європа заповнена українськими художниками, дуже комерційно успішними. Всі західні сцени заповнені нашими класичними виконавцями – це теж дуже добре. У нас усе ще, попри всі складнощі, першорядна наука; у нас усе ще дуже непогана (за мірками країни, яка так мало на це витрачає коштів) освіта.

У нас усе ще достатньо толерантне суспільство, що теж дуже добре, бо такої ненависті, яка вихлюпується в Москві, коли люди вимагають «всєх чурок вигнать», – у нас такого немає, немає такого рівня ксенофобії, і це теж дуже важливо.

Але потрібно, щоб хтось мав цілісні плани і намагався їх цивілізованими методами здійснювати.

Що ж заважає українським інтелектуалам-гуманітаріям створити конструктивну стратегію дій, щоб потім впроваджувати її в життя?

На рівні створення і обговорення концепцій, у нас дещо вже зроблено. Але ці концепції мають бути сприйняті владою (і сприйняті щиро!) для того, щоб бути втіленими у життя. Понятійний апарат цієї влади, на жаль, не такий, щоб можна було припустити, що таке реально могло б статися. Я зовсім слабко уявляю, як люди, що звикли ходити в страусових черевиках і чхати на рекомендації усіх тих європейців, можуть почати проводити якусь розумну і виважену гуманітарну політику.

А чи не станеться так, що гуманітарна політика знову перетвориться на інструмент маніпулювання свідомістю громадян, як це було кілька десятиліть тому?

Гуманітарна політика має сприяти розвиткові суспільства в цілому, розкриттю його потенціалу, встановленню якихось нормальних, справедливих і розумних правил співжиття. Сприяти утвердженню переконаності, що не повинен діяти лише жорсткий прагматичний інтерес, а десь мусять так само бути ідеалістичні важелі, які змушують людей в благополучних країнах працювати волонтерами «за так», допомагати бідним безхатькам, безпритульним тваринам, відновлювати пам’ятки історії, реалізовувати творчі ідеї тощо.

Наші люди так само не позбавлені всього цього хорошого, але, на жаль, у нас фактично глибоко морально зіпсована і глибоко корумпована влада. Йдеться не лише про цю, – ця просто екстремальна, – але, власне, і попередні були не набагато кращі, і світлих людей там було вкрай мало. Так от, ці люди, коли зіштовхуються з реальними громадськими ініціативами, з чимось, що суперечить їхньому повсякденному досвіду, думають: як би цих ініціаторів обманути, використати у своїх ПР- чи політичних акціях, або як ці ініціативи стримати, бо колись вони можуть стати небезпечними.

Вся справа в тому, що ми зараз побудували у себе в державі страшну систему негативної селекції, коли на верхні щаблі відбираються не кращі, розумніші, далекоглядніші, а найпідліші, здатні найбільше нехтувати моральними принципами; люди, які просто не пов’язують себе із загальнолюдськими етичними нормами, які здатні найбрутальніше брехати, найвідвертіше порушувати закон, як моральний, так і юридичний. І, на жаль, зараз постало питання, наскільки все-таки суспільство зуміє (чи не зуміє) подолати цю темну смугу своєї історії.

Я боюся давати відповідь, бо тут немає аксіоми, що врешті решт все має бути добре. На жаль, історія знає приклади деяких латиноамериканських держав, де відбувалася постійна стагнація впродовж десятиліть, і все скочувалося до найгіршого. І я боюся, що Україна може перетворитися на нову безнадійну державу багатих олігархів, на яку всі махнули рукою, і де є дуже бідне населення, яке є просто об’єктом експлуатації. І де є невеличкий прошарок, який обслуговує олігархічну верхівку. І де є відверто бандитська верхівка, яка не пов’язана з суспільством нічим, окрім періодичних виборів, коли вона, використовуючи відомі важелі, отримує черговий «вотум довіри». Але поза тим діти цієї верхівки вчаться за кордоном, вони самі лікуються за кордоном, для них працюють закордонні радники, і Україна для них – це лише місце отримання надприбутків і не більше того.

Кажуть, що музику замовляє той, хто платить. Хто повинен підтримувати і просувати український культурний продукт в Україні та поза її межами?

В нормальному суспільстві, звичайно, це держава, бо саме держава є інститутом самозбереження суспільства, – але це так, якщо йдеться про нормальну державу. У нас, звичайно, на державу сподіватися складно, відтак суспільство має сподіватися на власні сили, на самоорганізацію, на певні ініціативи, бо це єдине, що йому лишилося на сьогодні.

Зараз ми живемо в епоху глобалізації. Ми живемо в епоху, коли усе визначається дуже жорсткою конкурентною боротьбою і коли слабші (може, навіть, не набагато слабші) просто випадають і зникають. Відтак зрозуміло, що в бізнесі держава ставить певні акценти. Насправді, є певні найбільш прибуткові бізнеси, умовно кажучи, наркобізнес і контрабанда. Але, хоч ці сфери найбільш прибуткові, вони кримінально-заборонені. Держава намагається ввести певні правила, за якими бізнес ніс би суспільно-корисну функцію, нехай навіть ставши при цьому менш прибутковим.

В гуманітарній сфері, коли ми візьмемо наші мас-медіа, то для них такого законодавчого стримування немає. Фактично, тут дозволено все. І для мене страшно, наскільки деградувало за останні 15 років наше телебачення. Я не знаю, чи всі пам’ятають канал «1+1» таким, яким задумував його Олександр Роднянський 15 років тому. Це був дуже хороший, вишуканий, інтелектуальний, з добрими фільмами, передачами, розумними людьми канал, україномовний канал, де часто у ефірі з’являлися інтелектуали. А сьогодні це канал здебільшого абсолютно ідіотських фільмів, найпримітивніших розважальних передач, я вже не кажу про те, що українська мова там зведена до мінімуму – це те, що сталося з хорошим каналом за 15 років.

З усіма іншими сталося ще гірше. Якщо матеріальний наркотрафік держава забороняє, то тут духовний наркотрафік поширюється повною мірою, бо наш телепростір (за невеликими винятками) має єдину мету, - робити людей дурнішими і примітивнішими.

І чим більше в суспільстві примітивних і дурних людей, тим більше дивитимуться такий канал, тим більше цей канал отримає коштів від рекламодавців, і тим краще цей канал зможе маніпулювати отарою виборців-баранів під час чергових виборів. Хто, коли і як зуміє розбити це хибне коло, я не знаю.

Мене втішає те, що студенти, яким я читаю лекції, все частіше кажуть мені, що вони від телебачення так само відмовляються, як і я. Вони живуть в Інтернеті, вони не пов’язані з тим, що їм пропонують менеджери телеканалів, і відтак ними маніпулювати складніше. Але вони частіше бувають асоціальними й не беруть участі у суспільних акціях.

Якщо наша влада не займається гуманітарною політикою своєї країни, хто займає цю нішу? Чи справді ми перебуваємо в чужих зовнішніх смислових і культурних контекстах, парадигмах і сенсах існування інших країн? Як довго це може тривати?

Український випадок специфічний, оскільки ми є об’єктом зацікавленості однієї країни, яка досі нас вважає частиною свого простору, яка пильно стежить за тим, щоб ми лишилися частиною російськомовного пострадянського світу, щоб ми завжди були частиною так званого «руського міра». І треба сказати, що ця країна здійснює свою політику достатньо фахово, використовуючи достатню кількість прямих агентів і купованих представників місцевих еліт чи середовищ.

Безумовно, Україна б не мала багатьох проблем на сьогодні, якби цього впливу не було, але, на жаль, цей вплив найближчим часом не зменшуватиметься. В цьому є певна трагедія нинішньої влади. Вона не захотіла віддати Україну тому ж-таки сусідові, бо вона дбає про свої комерційні інтереси. Це багато хто передбачав, але водночас, ментально нинішня влада виявилася «совковою». Себто, ця влада ніколи не замислювалася над шляхами власної легітимізації перед суспільством і світом.

От ми не хочемо віддавати «бабло» «москалям», грубо кажучи, але на якій підставі ми не хочемо? Які у нас підстави вважали себе іншими? І як нам це «бабло» «москалям» не віддавати, якщо вони для нас є взірцем в усьому, якщо вони продукують увесь «культурний продукт», який споживають наші «еліти», якщо ми тут готові платити величезні кошти їхнім «зіркам», які у себе давно вийшли з ужитку, а тут процвітають. Я пам’ятаю такий чудесний, але дуже гіркий плакатик, де відома естрадна діва в чобітках і короткому пеньюарчику міцною рукою костить капусту, і під тим заклик: «Хахол, поддержи своей гривной русский шоу-бизнес!».

Якими мають бути складові української гуманітарної матриці ціннісних орієнтирів в умовах глобальної дегуманізації суспільства та деградації ключових соціальних інститутів?

Це хороше і дуже не просте питання. Безумовно, якщо ми б хотіли, щоб усе-таки тут колись було нормальне, добре влаштоване європейське суспільство, незалежно від того, чи будемо ми самі повноправними членами ЄС (у нас на це шансів небагато), але, принаймні, щоб ми сприймали європейські цінності, мали верховенство права, повагу до особистості, - то ми б мусили побудувати певну схему, яка б включала ліберальні принципи й традиційні культурно-етичні основи функціонування суспільства. Хоч як складно було б їх відновлювати, бо по цих основах потопталися всі, і почалося це топтання задовго до відомого більшовицького перевороту.

Ми б мусили подбати, щоб ця територія була легітимізована в очах громадян як Українська держава, де не вважалося б нормальним, щоб бізнес, популярні медіа і багато інших сфер жили виключно в російськомовній парадигмі. Водночас, це суспільство мусить бути безумовно толерантним до того, що Українська держава є мультиконфесійною і мультикультурною, що тут є багато людей, які прагнуть зберегти індивідуальність та ідентичність.

Як поєднати цю толерантність із необхідністю якось змінити ситуацію, за якої у нас 90% журналів видається російською мовою просто тому, що інвестори переконані, що комерційно так буде успішніше, – це і є тим достатньо складним завданням, яке потрібно вирішувати. Бо якщо завтра мене, україномовного вченого (а я людина ліберальна і толерантна), заженуть у глухий кут, я буду змушений оборонятися, як і будь яка людина, яку заганяють в глухий кут.

От зараз влада заганяє наше суспільство, з його україномовним сегментом, у глухий кут, – і реакцією є зростання рейтингів партії «Свобода». І якщо Україна колись виявиться поділеною між партіями «Свобода» та, умовно кажучи, «Русскій мір», то тоді цій державі точно кінець, адже ці люди уже ніколи не зможуть між собою домовитися.

І тому люди, від яких щось залежить, сьогодні мусять зрозуміти, що в Україні природним повинно бути приблизно 60 відсотків тиражу україномовних журналів і 40 – російськомовних, і тоді це всіх задовольнить. Але коли насправді зараз 90% – російськомовні і 10% – україномовні, відбувається те, що новий інвестор бере черговий цікавий україномовний журнал і робить його російськомовним, бо вважає, що так він заробить більше «бабла». І суспільство це не бентежить. А коли в адміністрації Президента запитують: «А чому ви берете в пул тільки російськомовні газети?», а Банкова відповідає: «А вони найбільш тиражні!» – то, очевидно, що це шлях у глухий кут. І призведе це до того, що колись ми таки отримаємо і вибух, і розкол. Це лише один з прикладів недалекоглядності нашої влади, але їх надто багато.

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Лесь Герасимчук, культуролог

Політику треба залишити для політиків. Культура – не політика

Богдан Бенюк, актор театру і кіно, народний артист України

Дух патріотизму можна виховати тільки на прикладах перемог, досягнень, бажання жити, існувати

Влад Троицкий, основатель Центра современного искусства «ДАХ», режиссер, продюсер

Как можно говорить о гуманитарной политике, если ее нет?

Василь Кушерець, голова правління товариства «Знання», доктор філософських наук, професор

Нам треба позбутися конфронтаційної моралі

Сергій Дацюк, философ

У страны без собственного гуманитарного пространства нет будущего с точки зрения свободы и независимости

Лесь Танюк, народний депутат, голова комітету Верховної Ради з питань культури та духовності

Без хліба духовного не може бути хліба насущного

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Пасивність і покора не приносять порятунку

Микола Жулинський, директор Інституту літератури ім. Шевченка НАН України, академік НАН України

Цілісної гуманітарної політики у нас нема, оскільки у наших урядів немає стратегічного мислення

Наталья Заболотная, Генеральный директор НКММК “Мыстецкий Арсенал”

Теперь Украина сама стала центром «культурного притяжения»

Владимир Никитин, доктор культурологии, эксперт Международного центра перспективных исследований

В данный момент гуманитарная основа является более важной, чем экономика

Оксана Мельничук, историк, советник по культурной политике Национального института стратегических исследований

10 заповідей – це і є та матриця, навколо якої має будуватися будь-яка гуманітарна політика

Марина Ткаченко, эксперт по вопросам социального проектирования Института Горшенина, писатель

Гуманитарная политика – это прерогатива государства, но оттуда к нам сигналов никаких не поступает

Василь Яблонський, заступник директора НІСД

Наші політики не помічають, що саме в гуманітарній сфері формується той дороговказ, без якого люди не знають, куди йти

Михайло Мінаков, доктор філософських наук, директор Фонду якісної політики, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Мы ожидаем спасения только извне

Владимир Семиноженко, лидер «Новой Украины», академик НАНУ

Чтобы построить действительно современную экономику, нужно современное общество

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,078