В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Новое украинское Просвещение

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться. Ведь еще недавно – всего столетие назад – большая часть населения не умела читать. Сейчас же для многих проблема в другом – появилось «племя, хотя и знающее письменность, но в ней не нуждающееся». Поэтому новое украинское просвещение и отвечает на вопрос «КАК?» - как применить знания?

Таким образом, просвещение – это вся система формирования в обществе уверенности в необходимости преобразований в экономической, политической, военной, правовой, культурной, духовной сфере. Это технология превращения знаний в мотивацию к действию и выбора оптимального пути к реализации задач. Поэтому миссия просвещения состоит не столько в распространении новых знаний, сколько в том, чтобы открывать перспективы, формировать достойные цели и указывать новые, зачастую альтернативные пути к их достижению.

Просвещение – это появление альтернативных идей, в том числе относящихся и к самоутверждению государства, и к поиску его миссии в быстро изменяющемся мире. Пушкинская формула "Свобода – неминуемое следствие просвещения" сегодня как никогда актуальна для Украины. Исторически Просвещение связано с Возрождением, с уходом от догм и формулированием новых задач, это время "присвоения" свободы, возрождение права человека на свободу.

Еще один момент, связанный с просвещением – формирование слоя носителей новой идеи, нового единства. У тех, кто получает сегодня образование, наконец, появились новые маяки. И хотя новые национальные "символы" – братья Кличко, Андрей Шевченко, Руслана Лыжичко, – это лишь первопроходцы, сумевшие подняться к всеобщему признанию своего таланта и профессионализма, они представляют новую модель победной стратегии, полноценного завершенного успеха. В противовес большинству национальных героев, снискавших славу мучеников, которые всей своей жизнью демонстрировали умение стойко и мужественно переносить поражения, они дают ответ на вопрос «как достигать победы?». Пока – для отдельных личностей, но в условиях современных коммуникаций эти пока еще одиночные примеры вдохновляют сотни и тысячи людей. Однако, не хотелось бы оказаться среди стран, в которых кумирами являются ТОЛЬКО спортсмены и артисты.

Кто может быть проводником просвещения новой эпохи? Кто может стать заказчиком на просвещение? Это прежде всего средний класс – молодой амбициозный бизнес, который сформировался за годы возрождения и пробился в тех альтернативных нишах, которые не были законсервированы псевдоэлитой переходной эпохи. Носители новых идей просвещения изначально должны быть конкурентными не только на внутреннем, но и на внешнем «рынке» политических, экономических, культурных и духовных лидеров.

Задача нового украинского просвещения - формирование банка прорывных идей и технологий их реализации. Просветители, в отличие от вождей не навязывают свои правила обществу. Это те, кто говорит "мы знаем, как по-другому", и увлекают за собой тысячи последователей, сильных духом и сознательно избравших свой путь. Именно поэтому они и выигрывают.

Свернуть

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Домінанта споживацького меркантилізму

Домінанта споживацького меркантилізму: Домінанта споживацького меркантилізму

Лесь Танюк, народний депутат, голова комітету Верховної Ради з питань культури та духовності.

Люди, які вважають, що “сначала хлеб, а нравственность потом”, дуже гальмують процес відновлення української держави. Ми тому і маємо економічні негаразди, що недооцінюємо духовний клімат. Ми не зможемо побудувати ту ж саму технологічну цивілізацію, доки не дамо гроші на освіту, на культуру, на інтелектуальні центри, на молодіжний розвиток – до того часу ми будемо пасти задніх.

Пане Лесю, в газеті “Донбас” за минулий рік я знайшов ваше висловлювання, що в Україні потреба в культурі зникла. Чи насправді ситуація з культурою вже така погана?

Потреба не зникла. Коли потреба зникає, то суспільство просто гине. Культура – це не та річ, яка може бути, чи не бути. Культура – кисень людства. Не може бути життєздатної атмосфери без кисню, а людина не може бути поза культурою.

Згадуючи сьогодні 30-і роки минулого століття, ми ж не оцінюємо їх під тим соусом, що Дніпрогес давав стільки-то кіловат енергії, що було зібрано стільки-то пудів пшениці? Ми все таки згадуємо їх за тим, що тоді творили Лесь Курбас, Микола Зеров – себто знаковими для нас є явища і феномени культури. І дух доби ми розуміємо передовсім через культуру – Шевченка, Франка, Лесю Українку – бо хто пам’ятає нині політиків, які вершили тоді долі людські?

І коли я кажу, що немає запиту на культуру, то маю на увазі головний конфлікт нашого часу – конфлікт влади і народу, коли влада не опікується культурною формою буття людини. Нинішні посадовці не потребують культури – а тому і програють в економіці. Вони є бігунами на стометрівці, а на довгу дистанцію їх просто не вистачає. А саме культура є довга дистанція – і лише піднесення культури і духовної царини здатне підняти нашу економіку.

Крім того, культура – це не тільки явище освіти, але й сприйняття і оцінка добра, потяг до істини. А про який пошук істини можна говорити, коли “Жінки за майбутнє” – вдумайтесь, жінки! – висувають на президентську посаду двічі судиму людину. Якщо вже у жінок таке приглушене почуття гармонії та моралі, як ще можна оцінити нашу реальність? Хіба можна назвати зараз запитом на культуру відключення опозиційних каналів, закриття газет, вбивства журналістів – це все також проблема культури.

А можна розглядати культурне життя окремо від політики? Адже театри існують, фільми показують, пісні співають?!

Культура – це не статистика і цифра, це передовсім якість. Важливо, що саме грають ці театри, які фільми дивиться Україна, які пісні співають. Якщо “Шансон” диктує Україні блатний смак, якщо днем з вогнем не знайдеш кінострічки українського виробництва, то хіба це не політика?

Культура – одна з іпостасей політики, а політика – одна з іпостасей культури. Сам факт, що ви хочете відділити культуру від життя, говорить про те, що вона не несе своєї шляхетної місії – зробити життя кращим.

Більше того, культура є самородною за будь-яких умов, бо вона йде знизу. Вона йде від внутрішнього бажання людини творити, бо це глибоко інтимна потреба. А тому завжди знайдеться Возняк, який буде видавати свій унікальний журнал, чи якась невеличка шопта театралів, очолених Неллею Корнієнко, які створять Центр Леся Курбаса, який уже сьогодні здобув світове визнання. Що б там не було, завжди знайдеться Олесь Санін, який зніме свій справжній фільм, бо це не “соцзамовлення”, а справжня потреба його душі, його віри. Проблема в іншому – чи знайде держава в собі сили підтримати унікальні паростки такого плану, чи, навпаки – цуратиметься мистецтва нового, альтернативного, інноваційного...

В Україні багато людей, які продовжують творити навіть за цих несприятливих умов?

Я думаю, Україна тому і не втратила свого місця в світі, тому що є ще багато людей духовного сенсу; не заробітчан і маклерів духом, а художників і митців своєї справи. Разом з тим, існує величезна кількість людей, які хочуть бути поруч з цим творчим процесом. З’явилася колосальна кількість графоманів – і для них якраз спонсори знаходяться. Якщо ж ми говоримо про явища високого мистецтва, про стратегічні проекти, то тут спонсорів менше. Бо вони ще не усвідомили собі, чим є культура, яка її місія і яка її роль у становленні суспільства.

Отже, фінансування – це головна проблема?

На сьогодні головними я б назвав інші проблеми. По-перше, держава в образі президентської адміністрації, уряду й парламенту фінансує культуру як “релакс”, відпочинок, розвагу. Але шоу-бізнес, такий любий для наших можновладців – це лише рекламний, “закликовий” елемент культури, але аж ніяк не те, що формує нову свідомість. Культура і творчість - це не лише те, що просто вивільнює енергію, розкріпачує людину, але й те, що формує через цю енергію високу мораль і етику.

Друга проблема полягає в тому, що інтелігенція найменше впливає на державотворчий процес. До влади прорвалися напівосвічені і малокультурні шахраї, вчорашня шпана і прислужники тоталітаризму. Жодного разу сучасна влада не пішла у філармонію слухати Бетховена, якщо це, звичайно, не було розрекламовано як зібрання “елітної тусовки”. З величезним задоволенням влада піде на футбол, на Кіркорова. Але у жодному випадку не буде паніки з квитками на конкурс балетного мистецтва.

А хто ж тоді ходить до театру? Театр російської драми, наприклад, майже завжди збирає аншлаги.

Ситуація формує смак. Непман у 20-і роки теж формував смак, як писав Маяковський - “Сделайте мне красиво”... Ситуація зараз повторюється. До Театру Російської драми часів Романова, Хохлові, Халатова, пізніше – Ади Роговцевої – ходили Глушков і Патон, Амосов і Крушельницький, Рильський і Білецький. Ходили – і бачили там Шекспіра, Чехова, сучасну гостру драму. На Романова у “Живому трупі” ми, студенти, ходили десятки разів...

Сьогодні зусиллями Михайла Рєзніковича театр перетворений на ристалище для непманів, для перукарів, для офіціанток... Шкода самих акторів, які змушені грати у невдалих “заробітчанських” п’єсках. Є й пояснення – театр мусить заробляти на прожиття, от і прилаштовується до смаків тих, хто платить... А Михайло Рєзнікович вже давно став “режисером однієї актриси” – тепер це Тетяна Назарова, дружина Дмитра Табачника – на цьому побудований весь репертуар, хоча у трупі багато інших талановитих актрис.

А, скажімо, Львівський театр?

Львівський театр імені Заньковецької знаходиться на вищому рівні. Він живий саме модель життя!

Наскільки актуальна така п’єса? Врешті, засідання Верховної Ради можна побачити і по телевізору.

Телевізійний інформатизм не є мистецтво. Театр пропонує деяку перетворену форму, узагальнення, аналіз. Це мистецький акт, а не гола викривальна агітка. За радянських часів театр був і школою, і трибуною, на якій розкривався підтекст доби. Влада боялась театру і через це нищила його, бо він виражав інтереси народу.

Які інтереси театр виражає зараз? Кого захищає? Мушу сказати, що сьогоднішній театр не має мужності сказати те, що він думає про сьогоднішнє життя. Я, мабуть, не зможу назвати спектаклів, які б давали оцінку тому, що відбувається зараз. Ніхто не запропонує свій погляд на цей злам – грають собі Мольєра, а приходячи додому виливають всю свою лють на невлаштоване життя, на брак грошей.

Невже цензура існує і в театрах?

Існує. Але це цензура не ідеологічна. За радянських часів було гірше – з восьми моїх вистав шість були заборонені. Потім я переїхав до Москви і поставив ще більше сотні вистав – але кожна з них проходила з трудом, з величезною кількістю правок і погроз. Згадайте, як убивали Любимова і Театр на Таганці, як мордували Ефроса і Єфремова. Але тоді була, принаймні, чіткість ідеологічної боротьби. Якщо тобі забороняли виставу, то не тому, що вона естетично якась не така, а тому, що вона руйнує тоталітарний устрій.

Зараз же панує не ідеологія, а влада гаманця. Зараз неможливо надрукувати свою статтю, чи запропонувати п’єсу, тому що з автора з самого витребують гроші за це. “Темники” розповсюджуються і на театр – просто це реалізується в інший спосіб. Уявіть, що в театрі Франка захотіли б поставити сатиричну п’єсу про сьогоднішній уряд і показати в бурлескному вигляді бедлам, в якому ми всі живемо. Я думаю, що така п’єса мала б шалений успіх. Але у митців настільки малі дотації, що режисери від них залежать повністю. І навіть сміливий Ступка не відважиться на жодну таку “Неоенеїду”.

Але я думаю, що проблема не тільки у взаєминах художника і влади. Справа в тому, що влади як такої не існує, вона не може здійснити навіть того, що хоче. Ви можете підготувати десятки пропозицій до міністерства культури, але воно вам скаже, що у нього просто на це немає коштів – от і вся влада.

Пане Лесю, чому з цими пропозиціями потрібно йти до міністерства культури? За фінансовим і організаційним ресурсами? Наскільки я розумію, сьогоднішні художники звикли вже виживати самі?

Ви хочете говорити, наприклад, про кіноіндустрію, то це кошти стратегічні. Де їх взяти? Або шукати у спонсорів – але навряд чи хтось дасть 1-2 мільйони доларів – або йти до міністерства культури, яке має бюджет. І ми закладаємо гроші, наприклад, для молодої кінематографії. Є випускники Київського інституту, які мають випускати свої дипломні вистави, знімати дипломні фільми. Бували випадки, коли молоді люди не могли отримати диплом, бо не могли захистити свою дипломну роботу. Дуже важко це вирішувати – інколи просто зараховують практику в кіностудії.

Тобто студент театрального або кінематографічного відділення коштує державі дорожче, ніж економіст або філолог?

Поставити – це справді недешево. Тому пропонують більше приймати на платній основі. Зрозуміло, що за гроші йдуть навчатися не завжди найталановитіші. Якщо людина хоче вчитися в театральному і в неї є на це гроші – це ж не означає, що у неї є талант. Талант треба ще пошукати, бо він не біжить нахабно себе рекламувати.

До речі, зараз хтось їздить по регіонах, як це було колись, щоб знайти ці таланти?

Такої практики фактично немає. Я пропонував в театральному інституті відновити цей спосіб відбирання студентів, а не вдовольнятися тим, що припливає саме. Але на це треба теж кошти. Тобто, все впирається у фінансове забезпечення.

Пане Лесю, чи можна говорити про якісь знакові події в українській культурі, існування яких підтверджує, що вона ще не вмерла?

Ми маємо зараз розквіт оперного мистецтва. Оперні зали заповнюються справді елітною публікою, що зумовлює і серйозний репертуар. Кожного року тут відбуваються цікаві прем’єри. Проходить величезна кількість виставок, серед яких я б відзначив дві: виставка художника Франчука, якого висували на Шевченківську премію; і виставка гобеленів Ірини Проніної в Центрі Курбаса, яка справила шокуюче враження на публіку. Ці гобелени виконані у єгипетській стилістиці, з тонкою ниткою. Один з цих гобеленів ледве-ледве вдалося забрати з Храму Христа Спасителя з Москви, один з екземплярів виставлений у майстерні принцеси Бельгійської – ви можете уявити собі рівень презентації.

Якщо говорити про вистави, то я назвав би виставу Гриця Гладія “Істерія”, яка була представлена в театрі імені Франка. Гладій – дуже цікава особистість. Коли йому радянська влада заборонила ставити п’єси в Україні, він поїхав до Литви, грав литовською; потім поїхав до Москви, грав російською; потім поїхав до Італії, де грав італійською. Зараз він канадський громадянин, їздить по всьому світі, де реалізує міжнародні проекти. Нам вдалося запросити його до Києва, де він зробив дуже цікаву прем’єру.

Чи не складається у Вас враження, що українська культура є більш шанованою у світі, ніж у себе в Україні?

Є таке враження. Але якраз це і говорить про те, що ми переживаємо тимчасовий період кризи. Культура виривається вперед і в світі це бачать. Люди, які вважають, що “сначала хлеб, а нравственность потом”, дуже гальмують процес відновлення української держави. Ми тому і маємо економічні негаразди, що недооцінюємо духовний клімат. Ми не зможемо побудувати ту ж саму технологічну цивілізацію, доки не дамо гроші на освіту, на культуру, на інтелектуальні центри, на молодіжний розвиток – до того часу ми будемо пасти задніх.

Має бути більш сміливою стратегічна позиція Міністерства культури. По-друге, має бути затверджена парламентом наша Стратегічна концепція культури, яку ми розробили в нашому комітеті з представниками, так би мовити, альтернативної культурної еліти. У цьому документі культура функціонує не за залишковим принципом, а як основна державотворча сила.

Подивіться на Францію – хіба у них є своя Магнітка, чи у них є золоті копалини, чи у них є ліс, який можна продати? Ні. А що у них є? У них є культура! І поруч з президентом Франції на прийомах стоїть не міністр економіки чи фінансів, а міністр культури! Вони творять культ французького кіно, французьких акторів, французької мови і літератури. І поляки – такі як Аполлінер, італійці – як Модільяні, іспанці – як Пікассо, німці – як Клеє, євреї – як Шагал – всі вони стали апостолами французької культури. От модель успішної культури!

Таку модель можна перенести на українській грунт? Чи все впирається тільки у владу?

Це впирається у сліпоту і глухоту, у смак людей, з якими ви будете говорити про культуру. Якщо ви в парламенті скажете слово “культура” чи “освіта”, то побачите холодні очі байдужих людей: “На це треба гроші давати!? Кому воно потрібне? От якби ви сказали, що це аграрна проблема, чи там металургійна, то тоді ще можна подумати”. От така у нас домінанта споживацького меркантилізму. Ми не прагматичні як німці і не такі зірвиголови як росіяни – ми належимо до середземноморської цивілізації, так само як турки і греки. А в цій цивілізації вирішальним є саме культурний чинник. Хіба випадково у нас всі революціонери були людьми культури? Хіба випадково Мазепа писав пісні, а Винниченко і Грушевський були лідерами нації?

Можливо, через те вони і програли, що не мали задатків державних лідерів?

Я так не думаю. Коли ви говорите про акторів, які мають лідерські навички, то не забуваєте про Рейгана. Коли говорите про літератора на чолі держави, то вас не дивує, що хороший драматург Вацлав Гавел став хорошим президентом. Наше ж керівництво, яке було не літераторами, а так званими “хорошими господарниками”, на ниві керівництва чомусь дуже сильно програє. Влада видає укази, які ніхто не виконує, приймає закони, які ніким не сприймаються. А все тому, що керівництво не знає, що таке людина, яка її сутність, і оцінюють її тільки з тієї точи зору, що вона їсть, п’є і спить.

А тому я стверджую, що майбутня доба має стояти за гуманітарною сферою. Саме вона витягне і фізику, і хімію, і біологію, і промисловість.

Українське суспільство вже готове до переходу від меркантилізму до гуманізму?

Наше суспільство треба ще довго готувати. Я думаю, що до цього більш готові навіть українські села, які не мають ілюзій швидкого збагачення, ніж у містах. До речі, сучасна молода генерація вже поступово відходить від того, що хоче заробити побільше доларів і втекти на Захід. І майбутнє тепер не в тому, аби мати більше грошей, а в тому, аби знати, у що ці гроші вкладати – у проекти зміни самого суспільства, у реформу людини, самого себе врешті. Коли ця реформа людини відбудеться, то налагодиться і економіка, і фінанси, і все інше. Бо людина – найперший чинник перетворень. А перетворення і є культура.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Испытание рутиной

Эйфория от институциональных прорывов в интеграционных процессах России, Белоруссии и Казахстана развеялась. Пришло время тщательной притирки друг к другу наших непохожих хозяйственных комплексов

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Іван Малкович, директор видавництва „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

„Ті, хто працюють над нашими книжками, роблять це з любов’ю”

Лесь Герасимчук, культуролог

Крихка життєдіяльність

Алексєєв Юрій Миколайович, ректор Київського славістичного університету.

Наша місія – показати, що так можна працювати

Іван Андрусяк, письменник

Час ratio

Олег Скрипка, рок-музикант, лідер гурту „ВВ”

„Ми культивуємо російську культуру, американську, французьку, будь-яку, окрім своєї власної”

Євген Станкович, композитор

„Наша культура могла б зробити значно більший крок уперед”

В’ячеслав Брюховецький, президент Національного університету Києво-Могилянська Академія

Вища освіта: крок вперед, крок назад, але є нюанси

Владимир Никитин, доктор культурологии, заместитель директора по развитию Международного центра перспективных исследований

Просвещение сегодня – это сопровождение доступа к знаниям

Инна Чередниченко, главный редактор журнала «Большая Игра»

Отдаленный гул

Юрій Макаров, ведучий каналу „Студія 1+1”

„Просвітницьке телебачення не може замінити читання книг”

Наталья Лигачева, глава правления, шеф-редактор изданий Общественной организации «Телекритика»

Наше телевидение формирует «пофигиста» и потребителя

Лариса Івшина, головний редактор газети „День”

«Я пропоную ввести мораторій на критику нашого менталітету»

Юрий Рогоза, сценарист, писатель

Мое кино учит людей жить

Инна Богословская, президент консалтинговой фирмы «Пруденс»

В стране деньги есть, нужно лишь правильно их направить

Василина Дибайло, директор Ресурсного центру „Гурт”

„Далеко не всі громадські організації зараз існують на гранти”

Тарас Брижоватий, директор благодійної організації „Соціальна служба „Віфанія”

У державних соціальних установах занадто формалізована робота

Володимир Шевченко, виконавчий директор міжнародної громадської організації “Соціополіс в Україні”

Соціополіс – місто майбутнього

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Тактические игры

Віктор Сизонтов, головний редактор українського промислового журналу “Деньги и технологии”, член-кореспондент Української технологичної академії

Наука напівфабрикатів

Борис Малицкий, д.э.н., директор Центра исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г.Доброва НАНУ

Наука – не отрасль, а ускоритель развития всей страны

Сергей Крымский, философ

Нам нужна не зубрежка, но эвристика

Владислав Троицкий, основатель центра современного искуства „ДАХ”, актер, режиссер, продюсер

«Театр – это некое место, где люди ищут истину»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,037