В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Новое украинское Просвещение

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться. Ведь еще недавно – всего столетие назад – большая часть населения не умела читать. Сейчас же для многих проблема в другом – появилось «племя, хотя и знающее письменность, но в ней не нуждающееся». Поэтому новое украинское просвещение и отвечает на вопрос «КАК?» - как применить знания?

Таким образом, просвещение – это вся система формирования в обществе уверенности в необходимости преобразований в экономической, политической, военной, правовой, культурной, духовной сфере. Это технология превращения знаний в мотивацию к действию и выбора оптимального пути к реализации задач. Поэтому миссия просвещения состоит не столько в распространении новых знаний, сколько в том, чтобы открывать перспективы, формировать достойные цели и указывать новые, зачастую альтернативные пути к их достижению.

Просвещение – это появление альтернативных идей, в том числе относящихся и к самоутверждению государства, и к поиску его миссии в быстро изменяющемся мире. Пушкинская формула "Свобода – неминуемое следствие просвещения" сегодня как никогда актуальна для Украины. Исторически Просвещение связано с Возрождением, с уходом от догм и формулированием новых задач, это время "присвоения" свободы, возрождение права человека на свободу.

Еще один момент, связанный с просвещением – формирование слоя носителей новой идеи, нового единства. У тех, кто получает сегодня образование, наконец, появились новые маяки. И хотя новые национальные "символы" – братья Кличко, Андрей Шевченко, Руслана Лыжичко, – это лишь первопроходцы, сумевшие подняться к всеобщему признанию своего таланта и профессионализма, они представляют новую модель победной стратегии, полноценного завершенного успеха. В противовес большинству национальных героев, снискавших славу мучеников, которые всей своей жизнью демонстрировали умение стойко и мужественно переносить поражения, они дают ответ на вопрос «как достигать победы?». Пока – для отдельных личностей, но в условиях современных коммуникаций эти пока еще одиночные примеры вдохновляют сотни и тысячи людей. Однако, не хотелось бы оказаться среди стран, в которых кумирами являются ТОЛЬКО спортсмены и артисты.

Кто может быть проводником просвещения новой эпохи? Кто может стать заказчиком на просвещение? Это прежде всего средний класс – молодой амбициозный бизнес, который сформировался за годы возрождения и пробился в тех альтернативных нишах, которые не были законсервированы псевдоэлитой переходной эпохи. Носители новых идей просвещения изначально должны быть конкурентными не только на внутреннем, но и на внешнем «рынке» политических, экономических, культурных и духовных лидеров.

Задача нового украинского просвещения - формирование банка прорывных идей и технологий их реализации. Просветители, в отличие от вождей не навязывают свои правила обществу. Это те, кто говорит "мы знаем, как по-другому", и увлекают за собой тысячи последователей, сильных духом и сознательно избравших свой путь. Именно поэтому они и выигрывают.

Свернуть

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Наука напівфабрикатів

Наука напівфабрикатів: Наука напівфабрикатів

Віктор Сизонтов, головний редактор українського промислового журналу “Деньги и технологии”, член-кореспондент Української технологичної академії

Високі технології спрямовані у майбутнє. Коли ми говоримо про сучасні автоматизовані лінії, ми маємо на увазі обслуговування поточних потреб виробництва. А технологічні прориви робляться там, де фахівці наперед бачать потреби людства. Прориви можливі й у суто фундаментальній науці – але ні на перше, ні на друге у нас зараз немає ресурсів

Пане Вікторе, наскільки користується попитом високотехнологічне обладнання в Україні? Чи вистачає коштів в українських промисловців на таке обладнання?

В Україні ми маємо дуже цікаву ситуацію. Ми можемо нескінченно довго лаяти наших олігархів, але на трубних заводах, зокрема, рівень автоматизації виробництва перевищує середньоєвропейський. Справа в тому, що Європа автоматизувалася 20 років тому і продовжує працювати ще на старому обладнанні. Наші підприємства купують нове обладнання, а разом з ним – і найпередовіші технології. Зрозуміло, що така ситуація характерна не для багатьох підприємств.

Тобто, олігархи в даному випадку сприяють модернізації української промисловості?

Тут все залежить від рівня “олігархічності”. Поки йде процес накопичення капіталу, то головним є не виробництво, а розподіл ресурсів. Виходячи на якісно новий рівень, власники розуміють, що виробництво набагато вигідніше використовувати, ніж перепродавати. Ті власники, котрі стоять біля влади, і свої виробничі потужності можуть використовувати для одержання різного роду преференцій, для підвищення конкурентоздатності за рахунок дешевих енергоносіїв – але це теж вичерпний ресурс. Рано чи пізно власникам доведеться займатися реальним бізнесом, і виробляти продукцію у конкурентному середовищі.

Існування на українському ринку представництв західних компаній, що виробляють високотехнологічне обладнання, також говорить про те, що в країні є запит на сучасні технології. Проте, обсяги таких торгівельних операцій поки що невеликі.

А взагалі, наскільки українське виробництво лишилося наукомістким?

Якщо по-чесному говорити, то у загальній своїй масі воно ніколи і не було наукомістким. Ще за часів Радянського Союзу була поширена практика запозичення західних технологій і розробок. Цілі інститути займалися тим, що розбирали техніку, виготовлену за кордоном – і на її основі створювали свої зразки.

Власні наукомісткі технології вимагають дуже великих коштів. А цих коштів у СРСР теж не було. Коли всі гроші кинули на виробництво ядерної зброї, на освоєння космосу, ми досягли там успіху – але більше ні на що ресурсів не лишилося. Там, де потрібно було розв’язати якусь конкретну задачу, навіть найскладнішу, сконцентрувавши необхідні кошти можна було сподіватися на успіх. Але проблема в тому, що ми славилися своїм штучним товаром, виробництво якого важко було розширити на споживчий сегмент ринку. То ж і виходило, що машинобудівний завод ім. Артема, наприклад, випускав ракети і сапки для городів. І лише за років незалежності почав виробляти пристойні ліцензійні пилососи. І зараз проблема залишається тією ж самою – у нас просто відсутня інфраструктура для комерціалізації високих технологій і поширення їх на споживчий ринок.

Якщо ви маєте ідеї, навіть вже втілені у якийсь промисловий зразок, то ви цю свою інтелектуальну власність не можете продати. Адже інвестор, який зможе вкласти у ваш бізнес гроші, повинен бачити перспективу, бачити перед собою надійного успішного партнера. Тобто, крім того, що у вас є розроблений зразок, ви ще повинні мати компанію, з кілька мільйонним обігом – інакше вас не будуть сприймати як гідного партнера. Але оскільки економіка працює здебільшого в тіні, то на балансі нашого “високотехнологічного” підприємства є декілька старих комп’ютерів, а у науковців та інженерів – смішна офіційна зарплата. Тому для малого бізнесу у царині високотехнологічного виробництва взагалі немає перспектив отримати якусь допомогу ззовні – він може піднятися тільки самотужки.

Якщо ж хтось піднявся до певного рівня і залучає інвесторів, то теж змушений якось обмежувати власний ріст, бо боїться, що заберуть бізнес, або обкладуть такими податками, що працювати стане невигідно.

Наскільки я розумію, то наукомістке виробництво потребує не тільки високих фінансових затрат, але й швидкого впровадження. Як це впливає на український ринок високих технологій?

Будь-яке ринкове виробництво передбачає певний цикл – від часу вкладання коштів і ресурсів до їхнього повернення. Зокрема, у сільському господарстві, у харчовій і легкій промисловості цей цикл короткий, тут менше ризиків – принаймні, їх можна прорахувати.

У наукомістких галузях цикли набагато довші, бо потрібна конструкторська робота, перевірка, випробування – в результаті, від появи ідеї до її впровадження може минути 5–7 років. За таких умов необхідно передбачити, чи не застаріє за цей час така технологія, чи не вийдуть конкуренти раніше на ринок. Тому інвестори, в основному, спостерігають і чекають, поки якийсь колектив зможе реалізувати свою ідею – і тільки потім вкладають гроші. Але ж на виготовлення дослідних зразків теж потрібні гроші, яких просто може не виявитися.

Тому в Україні інвестори вкладають гроші в основному в розробку програмного забезпечення, в телекомунікаційні технології, тобто, у технології, які можна швидко реалізувати і продати. А от скажімо, у розробку квантового комп’ютера вкласти гроші – от тут вже будуть проблеми, тому що це справді ризикований бізнес з довготривалим циклом повернення інвестицій.

Гроші на реалізацію подібних проектів можна отримати тільки у західних інвесторів, чи є вони і всередині країни?

Гроші можна отримати і на Заході, і в Україні. Проблема в іншому – на маніпуляціях навколо таких розробок наживається багато паразитуючих структур, створених при владі. Наприклад, ви приватизуєте підприємство, умовно, за 10 мільйонів доларів. Далі ви приносите власні патенти чи ліцензії на використання чужих розробок, і, користуючись своєю посадою декларуєте, що ваше “ноу-хау”, ваш вклад у це підприємство коштує, умовно, 40 мільйонів доларів. Ви знаходите важелі, щоб вам усі ці папери підписали – і вже підприємство коштує 50 мільйонів. Тепер ви вже можете випустити акції, залучити інвестора, який, орієнтуючись на ці папери, залюбки дасть вам гроші. Але в реальності за цим стоїть лише фікція, яка не тягне за собою якихось суттєвих технологічних проривів.

Крім того, серед наших науковців існує недовіра до західних компаній. Люди досить неохоче йдуть на те, щоб створювати спільні підприємства з маловідомими закордонними компаніями. Досить часто це пов’язано з можливим витоком інформації і втратою інтелектуальної власності. Та й реальні гроші, які приносять в Україну на реалізацію високотехнологічних проектів “шукачі щастя”, є дуже малими.

Пане Вікторе, ви говорили про невеличкі компанії, які займаються високими технологіями – їх багато в Україні?

При Київському національному політехнічному університеті є технопарк “Київська політехніка” – там досить успішно йде інноваційна робота, там уміють відібрати перспективні проекти, є досить хороша експертна рада, є портфель цікавих розробок. Але все упирається в те, що дуже нелегко знайти гроші і продати ці розробки. В Україні існує близько десяти фондів, які займаються інноваційними технологіями. Але обсяги підтримки такими фондами інвестиційних проектів дуже невисокі. В середньому такий фонд підтримує п’ять–шість проектів і має на це півтора–два мільйони доларів. Тому не можна говорити, що ці фонди можуть реально розв’язати проблему реалізації високих технологій малими компаніями. Турбота про високі технології, так само як про освіту, повинна лежати на плечах у держави.

Наскільки я пам’ятаю, то літакобудування у країні розвивається, причому цю галузь підтримує саме держава.

Так, ця галузь є високотехнологічною, вона потребує наявності закінченого виробничого циклу, до якого мають бути залучені тисячі різноманітних виробництв. Але щоб продати літак, потрібен не тільки цикл виробництва і досконала виробнича інфраструктура, а й державна підтримка на зовнішніх ринках. Це пов’язано з певними особливостями масштабних міжнародних угод. На переговорах про постачання літаків вам обов’язково виставлять умову про закупівлю у цієї країни якогось виду продукції – пальмового масла, товарів широкого вжитку тощо. Без сприяння держави зробити таку угоду вигідною для підприємства практично неможливо.

А є такі підприємства, які працюють всупереч, а не завдяки?

Наш журнал якраз і намагається писати про такі підприємства, про таких людей. Наприклад, Рівненський завод високовольтної апаратури, який постачає в Афганістан своє обладнання. Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, інвестує кошти у виробництво сонячних батарей. Енергетика, електротехніка у нас розвивається досить швидко. Зараз спостерігається підйом у машинобудуванні – зростає кількість спеціалізованих виставок. Але самі машинобудівники цю ситуацію описують так: “Мало стружки”. Зараз близько 30 % обладнання простоює без завантаження.

Нещодавно мені потрапила інформація, де вказано, що за останні 12 років Україна зареєструвала приблизно таку ж кількість технічних розробок і винаходів як і Ліхтенштейн. Невже всі науковці і техніки, які здатні робити винаходи, виїхали за кордон?

Колись в СРСР була система “авторських свідоцтв”, за якими ви відмовлялися від прав на винахід – і за це отримували невеличку винагороду. Власником вашого винаходу ставала держава. Звичайно, можна було не відмовлятися, а отримати патент за кордоном – це можна було зробити навіть тоді. Але для цього потрібно було виплатити за підтримку патенту кілька тисяч швейцарських франків – небачені на той час гроші, які могла мати лише держава. В СРСР тільки 3-4 патенти підтримувалися приватними винахідниками.

Якщо говорити за роки незалежності, то спочатку не було дієвої законодавчої бази, існувала досить марудна процедура оформлення патенту, яка могла тривати декілька років. Врешті, винахідництво перестало давати якісь доходи: якщо ви знаєте, що можете запатентувати винахід, але ніколи не впровадите його в життя – то навіщо гаяти час та кошти на оформлення документів.

Зараз ситуація дещо виправилася, Україна приєдналася до низки міжнародних угод про визнання та підтримку патентів, але все одно кількість зареєстрованих винаходів не така й велика. Знову ж таки, український патент захищає вас тільки в Україні. Якщо ви хочете свою продукцію продавати за кордоном, то ви повинні патентувати її ще в тій державі, куди завозите товар. Якщо маєте сумніви, що товар буде продаватися, то, відповідно, не фіксуєте цей патент.

До речі, якщо говорити про величезний винахідницький потенціал СРСР, то й тут існує певний міф. Насправді, здебільшого це були “напівфабрикати”, фактично – тільки ідеї та моделі, які стояли на півдорозі від розробки до впровадження. З кожної тисячі авторських свідоцтв впроваджувалось лише 6–7 винаходів. А інфраструктури для надання “товарного вигляду” решті – немає і досі.

На Заході, наприклад, є так звані компанії-ангели, які дають невеликі кошти тим, хто має винахід і хоче зробити дослідний зразок. Коли компанія підростає до дослідного зразка, то такі фонди випускають акції – і отримують з того зиск. Далі розробників підхоплюють більші інвестиційні фонди, які формують пакети інвестиційних проектів таких підприємств.

У нас всього цього немає. І ринок, який зненацька звалився на науку, вибив її з колії, тому що інфраструктури для надходження фінансової допомоги немає, обладнання старіє – в результаті вся інноваційна галузь зменшується до розмірів декількох невеликих проектів. Зараз, більш-менш працюють ті, хто перед розвалом СРСР встиг отримати від держави нове обладнання. Більшість наукових установ живуть своїми старими напрацюваннями.

І все таки, чи є успіхи України на зовнішніх ринках у технологічній сфері?

В інформаційних технологіях є успіхи, тому що мали дуже гарну школу кібернетиків. Зараз пишаються тим, що Україна займається створенням “образного комп’ютера”, електронних систем захисту тощо.

Є у нас перспективні розробки в галузі хімії високомолекулярних сполук, біохімії, досить серйозні напрацювання в галузі біотехнологій. Але це все робиться клаптиками, тому що на масштабні проекти грошей не вистачає. До системного розвитку інновацій держава поки що не “доросла”.

По машинобудівним галузям ситуація залишається складною. Справа в тому, що основна частина поставок СРСР була спрямована на Близький Схід, в Африку, на Далекий Схід, де ми були ще конкурентоспроможними. Зараз цей потенціал знизився, бо Азія сама активно займається впровадженням новітніх розробок.

Ринок СНД для нас зараз і більш доступний, і більш зрозумілий. Тому машинобудівна промисловість продає сусідам по СНД гірниче обладнання, турбіни, двигуни. Хочемо ми того чи ні, але всередині машинобудування ми маємо досить сильне проросійське лобі – інакше галузь не виживе. Все упирається в те, що промисловість живе зараз за рахунок напівфабрикатів. Метал зараз коштує дорого, це вигідний товар.

Питання розвитку зараз полягає у тому, чи дозволять сучасні “напівфабрикатні” гіганти змінитися суспільству. Якщо так, то тоді потрібно знизити рівень прибутковості, вкладати гроші у нові технології. Але про це зараз думають дуже мало. Живуть тим, що є.

Державних програм взагалі немає, чи вони просто не діють?

Вони є, визначені пріоритети розвитку – але все це існує формально, тому що грошей на їхню реалізацію бракує.

Чи має Україна підготовлені кадри для того, щоб працювати з високотехнологічним обладнанням?

У нас велика кількість вчених та інженерів працювала на військово-промисловий комплекс – він був досить технологічним. На військові замовлення працювало мало не 70 % промисловості. Зрозуміло, коли державне замовлення на військову техніку зменшилося, то все виробництво зазнало краху. Багато спеціалістів виїхало за кордон – але я не хочу давати цьому негативну оцінку. Якщо створити умови для роботи в Україні, то значна частина “наукової діаспори”, з задоволенням повернеться.

А зараз хтось повертається?

У Росії цей процес вже почався – там дійсно почали перекуповувати свої власні кадри з-за кордону. Про Україну я такого поки що не можу сказати. Але якщо цей процес буде масовим, то наші вчені зможуть принести сюди дуже багато: і освіту, і високі технології, і новітні технології управління. Інша справа, що на державному рівні в Україні цим ніхто не опікується. Але найголовніше – ці люди нікуди не ділися, вони є, вони працюють – і є надія, що колись вони повернуться.

Можна говорити про якийсь рівень фундаментальної науки?

Про те, що цей рівень існує говорить проведення досить представницьких міжнародних конференцій, симпозіумів за участю українців. Взагалі, якщо вважати тих, хто виїхав за кордон, українськими спеціалістами – то у нас все не так погано. Люди працюють на досить високому рівні, у провідних лабораторіях. Тому людство в цілому не постраждало від того, що вони виїхали з України. Якщо ж це коло замкнути – повернути колишніх спеціалістів, які вже ознайомилися з сучасними технологіями, і використати їхній потенціал, то ми б отримали тут просто розквіт.

Але мова зараз йде не лише про високі технології. Справа в тому, що весь ринок формується відповідно до потреб замовника. Є конкретне замовлення – вам його зроблять. А прориви в науці робляться там, де фахівці наперед бачать потреби людства. Мова може йти також про суто фундаментальну науку – от там можливі прориви.

Коли ми говоримо про автоматизовані лінії, про лінії по розливу пива, пакування харчових продуктів, ми маємо на увазі обслуговування поточних потреб виробництва. Високі ж технології самі по собі розраховані на майбутнє. Процес деградації ще продовжується, і основна проблема у тому, що високотехнологічні розробки нам поки що не по кишені. Якщо у вас великий будинок і немає грошей на його опалення та утримання, то зрозуміло, що ви обмежите свій життєвий простір декількома кімнатами. Коли ж з’являться гроші, то будете потроху обживати й інші кімнати. Можна розраховувати, що приблизно у такий спосіб відновиться й українська освіта і наука.

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Іван Малкович, директор видавництва „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

„Ті, хто працюють над нашими книжками, роблять це з любов’ю”

Лесь Герасимчук, культуролог

Крихка життєдіяльність

Алексєєв Юрій Миколайович, ректор Київського славістичного університету.

Наша місія – показати, що так можна працювати

Іван Андрусяк, письменник

Час ratio

Олег Скрипка, рок-музикант, лідер гурту „ВВ”

„Ми культивуємо російську культуру, американську, французьку, будь-яку, окрім своєї власної”

Євген Станкович, композитор

„Наша культура могла б зробити значно більший крок уперед”

В’ячеслав Брюховецький, президент Національного університету Києво-Могилянська Академія

Вища освіта: крок вперед, крок назад, але є нюанси

Владимир Никитин, доктор культурологии, заместитель директора по развитию Международного центра перспективных исследований

Просвещение сегодня – это сопровождение доступа к знаниям

Инна Чередниченко, главный редактор журнала «Большая Игра»

Отдаленный гул

Юрій Макаров, ведучий каналу „Студія 1+1”

„Просвітницьке телебачення не може замінити читання книг”

Наталья Лигачева, глава правления, шеф-редактор изданий Общественной организации «Телекритика»

Наше телевидение формирует «пофигиста» и потребителя

Лариса Івшина, головний редактор газети „День”

«Я пропоную ввести мораторій на критику нашого менталітету»

Юрий Рогоза, сценарист, писатель

Мое кино учит людей жить

Инна Богословская, президент консалтинговой фирмы «Пруденс»

В стране деньги есть, нужно лишь правильно их направить

Василина Дибайло, директор Ресурсного центру „Гурт”

„Далеко не всі громадські організації зараз існують на гранти”

Тарас Брижоватий, директор благодійної організації „Соціальна служба „Віфанія”

У державних соціальних установах занадто формалізована робота

Володимир Шевченко, виконавчий директор міжнародної громадської організації “Соціополіс в Україні”

Соціополіс – місто майбутнього

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Тактические игры

Борис Малицкий, д.э.н., директор Центра исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г.Доброва НАНУ

Наука – не отрасль, а ускоритель развития всей страны

Лесь Танюк, народний депутат, голова комітету Верховної Ради з питань культури та духовності.

Домінанта споживацького меркантилізму

Сергей Крымский, философ

Нам нужна не зубрежка, но эвристика

Владислав Троицкий, основатель центра современного искуства „ДАХ”, актер, режиссер, продюсер

«Театр – это некое место, где люди ищут истину»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,214