В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Новое украинское Просвещение

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться. Ведь еще недавно – всего столетие назад – большая часть населения не умела читать. Сейчас же для многих проблема в другом – появилось «племя, хотя и знающее письменность, но в ней не нуждающееся». Поэтому новое украинское просвещение и отвечает на вопрос «КАК?» - как применить знания?

Таким образом, просвещение – это вся система формирования в обществе уверенности в необходимости преобразований в экономической, политической, военной, правовой, культурной, духовной сфере. Это технология превращения знаний в мотивацию к действию и выбора оптимального пути к реализации задач. Поэтому миссия просвещения состоит не столько в распространении новых знаний, сколько в том, чтобы открывать перспективы, формировать достойные цели и указывать новые, зачастую альтернативные пути к их достижению.

Просвещение – это появление альтернативных идей, в том числе относящихся и к самоутверждению государства, и к поиску его миссии в быстро изменяющемся мире. Пушкинская формула "Свобода – неминуемое следствие просвещения" сегодня как никогда актуальна для Украины. Исторически Просвещение связано с Возрождением, с уходом от догм и формулированием новых задач, это время "присвоения" свободы, возрождение права человека на свободу.

Еще один момент, связанный с просвещением – формирование слоя носителей новой идеи, нового единства. У тех, кто получает сегодня образование, наконец, появились новые маяки. И хотя новые национальные "символы" – братья Кличко, Андрей Шевченко, Руслана Лыжичко, – это лишь первопроходцы, сумевшие подняться к всеобщему признанию своего таланта и профессионализма, они представляют новую модель победной стратегии, полноценного завершенного успеха. В противовес большинству национальных героев, снискавших славу мучеников, которые всей своей жизнью демонстрировали умение стойко и мужественно переносить поражения, они дают ответ на вопрос «как достигать победы?». Пока – для отдельных личностей, но в условиях современных коммуникаций эти пока еще одиночные примеры вдохновляют сотни и тысячи людей. Однако, не хотелось бы оказаться среди стран, в которых кумирами являются ТОЛЬКО спортсмены и артисты.

Кто может быть проводником просвещения новой эпохи? Кто может стать заказчиком на просвещение? Это прежде всего средний класс – молодой амбициозный бизнес, который сформировался за годы возрождения и пробился в тех альтернативных нишах, которые не были законсервированы псевдоэлитой переходной эпохи. Носители новых идей просвещения изначально должны быть конкурентными не только на внутреннем, но и на внешнем «рынке» политических, экономических, культурных и духовных лидеров.

Задача нового украинского просвещения - формирование банка прорывных идей и технологий их реализации. Просветители, в отличие от вождей не навязывают свои правила обществу. Это те, кто говорит "мы знаем, как по-другому", и увлекают за собой тысячи последователей, сильных духом и сознательно избравших свой путь. Именно поэтому они и выигрывают.

Свернуть

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

«Я пропоную ввести мораторій на критику нашого менталітету»

«Я пропоную ввести мораторій на критику нашого менталітету»: «Я пропоную ввести мораторій на критику нашого менталітету»

Лариса Івшина, головний редактор газети „День”

Історія українського народу дає колосальний матеріал для українського майбутнього, бо вона добре випрямляє українцям спини. Коли добре знати нашу історію, то не доведеться охкати про нашу меншовартість. Знаючи історію, українці легко можуть повернути втрачену гідність.

Ларисо Олексіївно, у передмові до книги „Україна Incognita” Ви писали, що Ваше покоління повинно повернути престиж українській мові і створити абетку історичних знань. Чому Ви надаєте такого великого значення історії?

Річ у тім, що українці постійно змагалися за право мати власну історію, і тому знати її є нашим святим обов’язком. Адже без розуміння своєї історії, без розуміння до якого народу ти належиш, у народу не може бути майбутнього. Інша справа, що наша країна, хоча й дуже молода, проте багатовимірна, і потрібно враховувати, що ми створюємо свою державу тоді, коли майже всі інші країни вже встигли це зробити. В світі вже йдуть зворотні процеси, процеси інтеграції. Тому ми мусимо одночасно вирішувати аж два складних завдання: закриватися й відкриватися. Закритися для того, аби усвідомити і берегти себе, тобто зберегти свою ідентичність, відкритися для того, щоби модернізуватися, щоб не перетворитися на затхле болото.

Історія – це гомеопатія, терапія і хірургія одночасно. Більше того, сучасна наша політика є концентрованими уроками нашої історії, і велика доза екстракту історії України може привести до тями навіть найбільш безнадійного українофоба, хоча, можливо, я дещо перебільшую, оскільки є люди, що не здатні розвиватися. Водночас є ті, хто просто не знає багатьох важливих речей, і яких можна „розбудити”.

Нещодавно в гостях у нашої газети був лідер гурту „Мандри”, Сергій Фоменко (Фома), і він сказав, що почав відчувати себе українцем лише з середини 90-х, а до того виховувався як «нормальна радянська дитина». Ну добре, тут маємо справу з великою дозою самоаналізу та з високими планками, адже зараз Сергій робить надзвичайно багато для української нації. Його етно-музика є зрозумілою і для молоді, і для старшого покоління, і навіть на експорт, тому „Мандри” й запрошують на корпоративні вечірки в Москву. Але скільки людей, будучи вихованими як радянські люди, так і не відчули себе українцями? Поза тим, їм можна висловити глибоке співчуття, бо немає більшої драми для людини, як не розуміти, до якого народу ти належиш, прийти в цей світ й піти, не знайшовши дотику до цих енергетичних струменів.

Однак, ми можемо зробити певні кроки один для одного, адже в нашій країні були різні зони дозрівання до певного національного рівня. Це було пов’язано і з історією, і з географією. Навдивовижу, навіть у закатаному російським асфальтом Донбасі, збереглося дуже багато живого українського. Звідти Олекса Тихий, звідти сучасний український мудрець Сергій Кримський, з цього краю і Іван Дзюба.

Історія є і дуже гарними ліками від стереотипів. Я переконана, що моє покоління не знає всього того, що ми повинні були б знати автоматично. І мене дуже тішить те, що скажімо, студенти Острозької академії з першого ж курсу вчать історію своєї академії. Мені мабуть пощастило, що я дуже мало запам’ятала, навчаючись у школі, схоластики про дідуся Леніна. Але скільки ж діток було покалічено?!

Історія українського народу дає колосальний матеріал для українського майбутнього, бо вона добре випрямляє українцям спини. Коли добре знати нашу історію, то не доведеться охкати про нашу меншовартість. Знаючи історію, українці легко можуть повернути втрачену гідність.

Я знаю, що Ви не лише видаєте збірки статей „Дня” з історичної тематики, як то „Україна Incognita” чи „Дві Русі”, але й поширюєте їх навіть у найвіддаленіші куточки України. Як сприймають цю акцію читачі? Які відгуки Ви від них отримуєте?

Як сказав колись Юрій Андропов (хоча він мав на увазі тодішнє радянське суспільство) ми не знаємо суспільства, у якому живемо. Більшість українців, навіть, нажаль, журналісти, не знають суспільства, у якому вони живуть. Ми, друкуючи свої збірники, одразу ж були зорієнтовані на розумного читача, читача, який хоче розвиватися. І я маю про свого читача таку особливу думку, оскільки знаю, що в Україні є дуже багато розумних людей. Я особисто їх знаю.

Тому, працюючи над номерами „Дня” я орієнтуюсь на те, що це - газета для мого розумного друга-співрозмовника, якого я особисто поважаю, до якого я ставлюся з теплотою і симпатією, без будь-яких забобонів щодо того, з міста він, чи з села. Я сама з невеличкого міста і вважаю, що рівень розвитку людини в будь-якому куточку країни є лише справою її індивідуальних зусиль. Ми отримуємо листівки, листи, запити. І найбільш теплі і вдячні серед них саме від людей, котрі проживають у найбільш віддалених містах та селах. Є багато мерів невеличких міст, райцентрів, котрі купили для своїх районних бібліотек наші книжки. Я щаслива від того, що не помилилася, знаючи, що у нас багато таких людей.

Книги „Дві Русі” та „Україна Incognita” пройшли вже четверте перевидання. Минулого року ми видали їх і російською мовою, для того, аби російськомовні громадяни теж мали змогу знати це. Один із таких російськомовних примірників я подарувала Олександру Малініну, який видав останній свій диск українською мовою, написавши на ньому „З повагою до великого українського народу”. Я подякувала йому, за те, що його демократизм не завершується на хуторі Михайлівському. Думаю, що росіяни ставитимуться до нас набагато краще, коли ми матимемо прямі спини, коли ми знатимемо свою історію і говоритимемо своєю мовою.

Так ваші російськомовні збірники зорієнтовані на росіян, чи на російськомовних українців?

І на перших, і на других. Ми ще не проводили акції з розповсюдження їх у Росії, проте книги вже є в українському центрі в Москві, до того ж, одним з перших нашими російськомовними збірниками зацікавилося російське посольство. Я розумію, що не всім у Росії вони дуже сподобаються, оскільки ми під корінь рубаємо тисячолітні міфи, однак давно вже треба було це зробити. І в цьому не буде катастрофи для росіян. У другій книзі я написала, що чим більш європейською, чим більш українською буде Україна, тим здоровішою буде Росія.

В одній з книжок Ви також писали „голосіння непродуктивні”. Чи не здається Вам, що в українському суспільстві вже виникло усвідомлення потреби менше покладатися на державу, а більше намагатися робити щось власними силами?

Є багато людей, які від самого початку це розуміли, і таких стає все більше. Проте треба зрозуміти, що держава не завжди постає у найкращому вигляді, і ми мусимо зробити певні зусилля, щоб її цивілізувати, відтіснити з неналежних їй територій, щоби вона зайняла своє інструментальне місце.

На початку незалежності і дисиденти, і націонал-демократи й інші фани української державності долучилися до того, що держава роздулася і стала просто нависати над суспільством. Це зрозуміло, оскільки ми - країна, яка мала тисячолітні перерви у своїй державності. Чиновники ж скористалися цим бажанням українців мати свою державу, встановивши майже диктат бюрократії. Але зараз час потіснити цю пострадянську бюрократію, і держава мусить стати просто інструментом. Грубо кажучи, ми повинні наймати як Президента, так і останнього чиновника на роботу і замовляти їм конкретні завдання. Для цього треба формувати суспільну думку, створити своєрідне передвиборне оголошення „Наймемо на президентську роботу того, хто приведе нас до Євросоюзу і НАТО”.

Однак, спершу треба зробити певний поворот у мізках, найпершою передумовою якого мусить бути історія. Українці від самого початку великі індивідуалісти з великою дозою віковічних свобод. Разом з тим, вони мусять навчитися об’єднуватися на певному етапі для вирішення складних завдань для того, щоб потім, вирішивши їх, і далі жити своїм індивідуальним життям.

Кант називав просвітництвом вміння користуватися власним розумом. Чи можна сказати, що українці вже доросли до такого вміння?

Час від часу, в різних аудиторіях, я пропоную ввести мораторій на критику нашого менталітету. Українці в переважній більшості завжди жили своїм розумом. Попри драматичні обставини своєї історії, і навіть завдяки цьому у той момент, коли трапилася сприятлива нагода, ми постали як національна держава. Це фантастично, що понад 90% українців виступили за незалежність після всього того, що ми пережили. Незнання історії призводить до того, що ми ставимо для свого народу, який, умовно кажучи, перебуває в сьомому класі, завдання як для докторантури. Це несправедливо. Спершу треба допомогти народові, котрий отримав колосальні травми, а історичні знання, це ті подорожники, які можна прикласти до цих ран.

Колись професор Степанков, викладач Кам’янець-Подільського університету, вразив мене, розповівши, що за часів Гетьманщини на Правобережній Україні у певні роки було винищено до 90% населення. То до якого могутнього кореня треба належати, аби потім все це відроджувалося й наростало! Я вже не говорю про ті страшні голодомори. Ось з яких вихідних даних ми стартуємо, і тому все, чого ми досягаємо, заслуговує великої підтримки, любові та похвали, і щонайменше критики. Критикувати треба конкретних людей за їхні конкретні помилки, але не весь народ і не його ментальність.

Безумовно, народ є, і потенціал його невичерпний...

Я б не сказала, що невичерпний. Ми можемо заколисувати себе, кажучи, що ми такі навіки. Проте, за народом, як за городом, треба дивитися.

Дивитися кому?

Перш за все тим, хто має для цього сили. Таких людей називають по-різному, часом елітою, хоча вживання цього слова останнім часом має досить дискутивний характер. Скажімо так, це мусять робити ті, хто має совість і дещо більше сил. І одним зі способів доглядати за своїм народом якраз і є просвітництво.

А чи можете Ви назвати інші просвітницькі проекти, що поряд із вашими збірниками, існують у сучасній Україні?

Є дуже багато подвижників, не всі з яких, нажаль, так добре відомі. Але вони роблять часом просто фантастичну роботу. У першій своїй книзі я писала про Федора Плотніра, людину, яка на свої остарбайтерські гроші видає книжки про своє село,- Нову Прагу. А практично кожне наше село має дивовижну історію, і першою спробою „Дня” написати про історію України була рубрика про українські роди, яка називалася „Сімейний альбом України”. Ми виходили з того, що офіційна історія дуже забюрократизована, а в родових переказах, в історії кожної сім’ї по-кристалах зберігається величезний матеріал, який треба лише розкрити.

Людей на зразок пана Плотніра тисячі, їх треба лише знайти та подякувати їм, познайомити один з одним. Я вже не кажу, якої величезної подяки заслуговує Юрій Логуш, директор „Крафт Якобс”, за „Коронацію слова”, адже завдяки йому багато молодих літераторів з різних кінців України створюють себе як письменники. Якщо ми не будемо читати свого, то ми розчинимося.

Просвітництвом в іншій формі займається окрім уже згадуваного Фоми Олег Скрипка, який виявив себе надзвичайно талановитим педагогом, адже він об’єднує молодь в експедиції, де збирає автентичну музику та співи. Завдяки цьому, Скрипка зробив серію вулиць, присвячену різним українським землям, і проводив на Співочому полі фестиваль «Країна мрій».

Думаю, що ми, невиправдано депресивні. Треба вміти побачити своє, зрадіти йому, підкреслити це й показати, і не розвивати банальні штампи про свою меншовартість. Незалежність – це ж лише шанс. Це не просто кінцева мета, а й початок нового. Історія проектує. Як сказав Юрій Шаповал, Україні треба мати стратегію щодо свого минулого. І я з ним цілковито згодна, бо стратегія щодо минулого служить проекцією для більш високої планки для майбутнього.

Бесіду вела: Оксана Гриценко

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Іван Малкович, директор видавництва „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

„Ті, хто працюють над нашими книжками, роблять це з любов’ю”

Лесь Герасимчук, культуролог

Крихка життєдіяльність

Алексєєв Юрій Миколайович, ректор Київського славістичного університету.

Наша місія – показати, що так можна працювати

Іван Андрусяк, письменник

Час ratio

Олег Скрипка, рок-музикант, лідер гурту „ВВ”

„Ми культивуємо російську культуру, американську, французьку, будь-яку, окрім своєї власної”

Євген Станкович, композитор

„Наша культура могла б зробити значно більший крок уперед”

В’ячеслав Брюховецький, президент Національного університету Києво-Могилянська Академія

Вища освіта: крок вперед, крок назад, але є нюанси

Владимир Никитин, доктор культурологии, заместитель директора по развитию Международного центра перспективных исследований

Просвещение сегодня – это сопровождение доступа к знаниям

Инна Чередниченко, главный редактор журнала «Большая Игра»

Отдаленный гул

Юрій Макаров, ведучий каналу „Студія 1+1”

„Просвітницьке телебачення не може замінити читання книг”

Наталья Лигачева, глава правления, шеф-редактор изданий Общественной организации «Телекритика»

Наше телевидение формирует «пофигиста» и потребителя

Юрий Рогоза, сценарист, писатель

Мое кино учит людей жить

Инна Богословская, президент консалтинговой фирмы «Пруденс»

В стране деньги есть, нужно лишь правильно их направить

Василина Дибайло, директор Ресурсного центру „Гурт”

„Далеко не всі громадські організації зараз існують на гранти”

Тарас Брижоватий, директор благодійної організації „Соціальна служба „Віфанія”

У державних соціальних установах занадто формалізована робота

Володимир Шевченко, виконавчий директор міжнародної громадської організації “Соціополіс в Україні”

Соціополіс – місто майбутнього

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Тактические игры

Віктор Сизонтов, головний редактор українського промислового журналу “Деньги и технологии”, член-кореспондент Української технологичної академії

Наука напівфабрикатів

Борис Малицкий, д.э.н., директор Центра исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г.Доброва НАНУ

Наука – не отрасль, а ускоритель развития всей страны

Лесь Танюк, народний депутат, голова комітету Верховної Ради з питань культури та духовності.

Домінанта споживацького меркантилізму

Сергей Крымский, философ

Нам нужна не зубрежка, но эвристика

Владислав Троицкий, основатель центра современного искуства „ДАХ”, актер, режиссер, продюсер

«Театр – это некое место, где люди ищут истину»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,086