В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Новое украинское Просвещение

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться. Ведь еще недавно – всего столетие назад – большая часть населения не умела читать. Сейчас же для многих проблема в другом – появилось «племя, хотя и знающее письменность, но в ней не нуждающееся». Поэтому новое украинское просвещение и отвечает на вопрос «КАК?» - как применить знания?

Таким образом, просвещение – это вся система формирования в обществе уверенности в необходимости преобразований в экономической, политической, военной, правовой, культурной, духовной сфере. Это технология превращения знаний в мотивацию к действию и выбора оптимального пути к реализации задач. Поэтому миссия просвещения состоит не столько в распространении новых знаний, сколько в том, чтобы открывать перспективы, формировать достойные цели и указывать новые, зачастую альтернативные пути к их достижению.

Просвещение – это появление альтернативных идей, в том числе относящихся и к самоутверждению государства, и к поиску его миссии в быстро изменяющемся мире. Пушкинская формула "Свобода – неминуемое следствие просвещения" сегодня как никогда актуальна для Украины. Исторически Просвещение связано с Возрождением, с уходом от догм и формулированием новых задач, это время "присвоения" свободы, возрождение права человека на свободу.

Еще один момент, связанный с просвещением – формирование слоя носителей новой идеи, нового единства. У тех, кто получает сегодня образование, наконец, появились новые маяки. И хотя новые национальные "символы" – братья Кличко, Андрей Шевченко, Руслана Лыжичко, – это лишь первопроходцы, сумевшие подняться к всеобщему признанию своего таланта и профессионализма, они представляют новую модель победной стратегии, полноценного завершенного успеха. В противовес большинству национальных героев, снискавших славу мучеников, которые всей своей жизнью демонстрировали умение стойко и мужественно переносить поражения, они дают ответ на вопрос «как достигать победы?». Пока – для отдельных личностей, но в условиях современных коммуникаций эти пока еще одиночные примеры вдохновляют сотни и тысячи людей. Однако, не хотелось бы оказаться среди стран, в которых кумирами являются ТОЛЬКО спортсмены и артисты.

Кто может быть проводником просвещения новой эпохи? Кто может стать заказчиком на просвещение? Это прежде всего средний класс – молодой амбициозный бизнес, который сформировался за годы возрождения и пробился в тех альтернативных нишах, которые не были законсервированы псевдоэлитой переходной эпохи. Носители новых идей просвещения изначально должны быть конкурентными не только на внутреннем, но и на внешнем «рынке» политических, экономических, культурных и духовных лидеров.

Задача нового украинского просвещения - формирование банка прорывных идей и технологий их реализации. Просветители, в отличие от вождей не навязывают свои правила обществу. Это те, кто говорит "мы знаем, как по-другому", и увлекают за собой тысячи последователей, сильных духом и сознательно избравших свой путь. Именно поэтому они и выигрывают.

Свернуть

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

„Просвітницьке телебачення не може замінити читання книг”

„Просвітницьке телебачення не може замінити читання книг”: „Просвітницьке телебачення не може замінити читання книг”

Юрій Макаров, ведучий каналу „Студія 1+1”

Що більше месіанського запалу в очах того чи іншого рятівника культури, то більша в мене виникає підозра щодо його освіченості 

Торкаючись характеристик сучасного стану українського соціуму, одні говорять про те, що останнім часом з'явилося більше свободи у поглядах, у самовираженні. Інші ж стверджують, що, навпаки, свобода зникла. Із якою з цих двох позицій Ви погоджуєтеся?

Спершу пропоную домовитися, яка свобода, власне, мається на увазі. Якщо свобода як відсутність цензури, то її десь побільшало, десь поменшало, але оцінити її кількість загалом на якихось вагах я не в змозі. Очевидно, що на телебаченні її менше, в друкованих ЗМІ дещо більше, в Інтернеті вона майже (майже!) необмежена. Причини й механізми обмеження свободи також очевидні: нерозвиненість самого медіа-бізнесу, його залежність (як і будь-якого бізнесу в країні) від адміністративно-політичного прикриття. Про це треба говорити, може, навіть волати, але проблема більш-менш зрозуміла.

Проте є й зворотний, суб’єктивний бік проблеми. В суспільстві немає чіткого запиту на вільну циркуляцію інформації та ідей. Є запит лише на таку інформацію й такі ідеї, які відповідають моєму власному уявленню чи моїм власним інтересам. Очевидно, що в країнах, так би мовити, сталої демократії тезу про свободу слова дещо міфологізовано, але цей міф активно функціонує, він є актуальним, його мимоволі, підсвідомо беруть до уваги навіть ті, хто його не визнає. Ця ефемерна матерія врівноважує добре нам відомі механізми, які без неї функціонують неповноцінно: бізнес-інтереси, корпоративні інтереси, політична анґажованість, редакційна політика і т. ін. У нас немає традиції, тому побиття, ба навіть убивство журналіста не є загальнонаціональною подією, а самі журналісти, в свою чергу, не мають актуального й усіма визнаного кодексу професійних цінностей.

З чого треба починати, не маю уявлення. Мабуть, із себе. Одне зрозуміло: суспільству загалом і журналістському середовищу необхідне щеплення певного ідеалізму, віри в актуальність певних речей, які, в принципі, суперечать щоденному досвіду: свобода, справедливість, істина.

Коли говорять про український культурний медіапростір, часто вдаються просто до нарікань та критики. Чи справді все так погано в цій галузі, чи є і якісь позитиви?

Якщо я правильно розумію, про що йдеться у Вашому запитанні, в Україні взагалі немає того, що називається „культурним медіапростором”. Є окремі маргінальні програми на телебаченні та радіо (слово „марґінальні” я вживаю не як лайку, а як визначення — бо вони існують на марґінесах тих чи інших ЗМІ й так само на марґінесах суспільної уваги), є окремі сторінки в окремих виданнях. Вони не створюють критичної маси, яка здатна впливати на суспільство й навіть бути поміченою суспільством. Якщо брати загалом увесь масив передач і публікацій культурного спрямування, інформацію про культуру та критичні відгуки, вдаватися до нарікань поки що безглуздо. Треба дочекатися, поки все це набуде необхідного обсягу природним шляхом. У мене є відчуття, що саме це й відбувається, інколи навіть усупереч, а не завдяки зусиллям окремих людей та інституцій.

Усі спроби створити щось на зразок російського каналу „Культура” в Україні були невдалими. Чи свідчить це, що наш телеглядач не відчуває потреби в таких речах, що йому цікаві лише розважальні телепрограми?

Гадаю, що феномен російського каналу „Культура” не до кінця досліджений. Там справді є дуже якісний продукт, є послідовна, розумна й цілком зрозуміла концепція, але не треба думати, що просвітницьке телебачення може замінити собою читання книг, відвідання театрів, музеїв, галерей тощо, себто засвоєння нових знать і „споживання” мистецтва, а саме такий підтекст читається в наших закликах щодо створення аналогічного каналу. Наприклад, з позицій власне телебачення, музикознавчі програми Артема Варґафтика — елітарний продукт, але з точки зору музикознавства це очевидна попса (дехто навіть каже, що профанація).

Варто зазначити, що канал „Культура” — державний захід, він з’явився на ґрунті підживленого нафтою російського держбюджету, він забезпечений класними кадрами, які свого часу всмоктала столиця імперії (тепер вони можуть оновлюватися в напівавтоматичному режимі й підживлюватися відповідним культурним середовищем). Це шикарний іміджевий проект імперського уряду, який має не дуже потужну (передусім столичну), але статусну глядацьку авдиторію. І ще: мене не залишає враження, що в Росії на тлі офіціозного „єдінообразія”, що захоплює канал за каналом, „Культуру” було мало не штучно створено в якості безпечної резервації, заповідника для тих, хто не розучився думати, аби в них не було претензій на політично значущі, масові медія-майданчики.

Що ж до нашого телебачення, то я не пам’ятаю серйозних, сумлінних спроб. Були самі лише декларації й дуже недолугі, безпорадні, позажанрові, фахово неспроможні екзерсиси телевізійних аутсайдерів. Можливо, наміри були гарні, але я можу дискутувати виключно про реалізацію. У такому вигляді українська „Культура” приречена заздалегідь.

Олег Скрипка в одному з інтерв'ю сказав, що на українському телебаченні практично відсутні альтернативна музика та фільми. На його думку, канал 1+1 має претензію бути інтелектуальним, але йому ще далеко до цього в реальності. Ви з цим погоджуєтесь? А чому "плюсам" ще далеко до інтелектуальності? Чи може телебачення взагалі бути інтелектуальним?

Я з увагою та симпатією ставлюся до того, що робить у музиці п. Скрипка, але мені важко погодитися з тим, що він сам представник альтернативної культури. Альтернатива ніколи не збирає повних залів, а Скрипка збирає, і це є ілюстрацією до забобону, поширеного в певних освічених верствах. Альтернатива або функціонує в маленьких клубах, підвалах, галереях для втаємничених, або стає частиною поп-культури, де елементи альтернативи стають естетичним „бантиком”, приправою, акцентом. Це звичайний нормальний шлях, тільки не треба вихвалятися своєю альтернативністю, бо вона вже давно є неодмінною складовою попси. До речі, зауважте, як швидко ми з Вами ототожнили „альтернативність” та „інтелектуальність”. Непомітно, мимохідь.

Що ж до телебачення, то, наскільки я пам’ятаю, „1+1” ніколи не мав претензії бути „інтелектуальним”. Він мав претензію бути цікавим якомога ширшому колу публіки, в тому числі, інтелектуалам. Природа телебачення популярна, якщо хочете, дуже близька до попсової. У театрі грають Шекспіра та Бекета (хоча є бродвейський мюзикл, є оперета), у цирку виступають клоуни, акробати та жонґлери. Така природа цирку. Під час революції в цирку читали вірші та збирали мітинги, але ніхто з нас, здається, не хоче революцій. Про короткий синтаксис телебачення я вже говорив і писав багато разів, незручно повторюватися. Якщо до цього пристосуватися, можна спробувати проштовхнути крізь нього якісь змістовні тексти. Але то буде рух усупереч його природі, і це треба усвідомлювати.

Телебачення може бути не лише засобом маніпуляції свідомістю, а й зручним засобом просвіти широких мас. Прикладом цьому може служити Ваш фільм про Тараса Шевченка. Чи маєте Ви інші подібні до цього проекти? На скільки вдалою є така форма просвітництва?

Телебачення може бути ефективним інструментом просвіти тільки за умови, що воно на мить забуде про свою високу місію. Що більше месіанського запалу в очах того чи іншого рятівника культури, то більша в мене виникає підозра щодо його освіченості. Бо дуже легко посадити в кадр бандуристів у вишиванках, в паузах промовляти щось піднесене, а всіх, хто відмовляється споживати цей неїстівний продукт, звинувачувати у бездуховності. У нас, до речі, культурний діалоґ часто відбувається у формі інвектив. Отже, по-перше, треба впровадити заборону на слово „духовність”, по-друге, прийняти іспит (бодай на рівні лікнепу) у тих, хто хоче в цьому просторі працювати.

Телебачення справді здатне транслювати певні культурні повідомлення, але майже виключно у формі розваги, отже передусім треба володіти цією формою. Якщо є фах, тоді ласкаво просимо. І все одно, культурний текст здебільшого буде служити анонсом, рекламою, заохоченням до справжньої інтелектуальної роботи: взяти відповідну книжку й самостійно щось засвоїти. Ти маєш шанс своєю програмою привернути увагу до того чи іншого художника, а не замінити цією програмою відвідання музею.

Теоретично, із ростом суспільства, економіки, справжньої освіти, з одного боку, і диверсифікації телевізійного ринку, з іншого, можна припустити навіть існування комерційних культурних телепроектів. Існує ж, врешті-решт, цілком бізнесовий проект „Діскавері”, існує французький, також кабельний канал „Меццо”, який 24 години на добу транслює класичну музику. Питання, скільки потенційних глядачів ладні платити за це живі гроші.

Що ж до нашого фільму про Шевченка, то це значною мірою іміджевий проект, частково продиктований нашим дуже суб’єктивним усвідомленням свого обов’язку, частково просто особистим інтересом и любов’ю до конкретної особи Тараса Григоровича. На такій непевній базі в умовах жорсткого телевізійного бізнесу багато не зробиш. Але принаймні ще один схожий фільм у нас уже в роботі.

Які інші форми просвітництва ефективні в українських умовах, Ви могли б назвати?

Чимало ефективних форм уже винайдені рештою людства, аби їх реалізувати потрібні не стільки гроші, скільки кадри й, передусім, запит. Для того, щоби серйозно це обговорювати, треба переконатися, що проблема так само серйозно турбує когось, крім нас із Вами плюс кількасот інтелектуалів на всю п’ятдесятимільйонну країну. Крім того, не варто забувати, що новітні засоби на кшталт телебачення, Інтернету, мультимедія не можуть посунути на другий план універсальний інструмент збереження й поширення знань – книгу.

"Май мужність користуватися власним розумом", – писав Кант. Як Ви гадаєте, чи доросли вже Україна та українці спроможності користуватися власним розумом?

Українці в інтелектуальному плані давно вже доросли до того самого, до чого доросли американці, англійці, французи чи фіни. Нам просто увесь час заважає зосередитися ситуація, в яку наші громадяни самі себе заганяють внаслідок низької соціально-політичної культури. Коли тебе весь час б’ють по голові, важко діяти адекватно. Ти просто приречений рефлекторно смикатися у відповідь на ту чи іншу загрозу фізичному виживанню. Потрібен певний період відносного спокою та безпеки, щоби раціональність увійшла у звичку й стала частиною способу життя.

Бесіду вела: Оксана Гриценко

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Іван Малкович, директор видавництва „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

„Ті, хто працюють над нашими книжками, роблять це з любов’ю”

Лесь Герасимчук, культуролог

Крихка життєдіяльність

Алексєєв Юрій Миколайович, ректор Київського славістичного університету.

Наша місія – показати, що так можна працювати

Іван Андрусяк, письменник

Час ratio

Олег Скрипка, рок-музикант, лідер гурту „ВВ”

„Ми культивуємо російську культуру, американську, французьку, будь-яку, окрім своєї власної”

Євген Станкович, композитор

„Наша культура могла б зробити значно більший крок уперед”

В’ячеслав Брюховецький, президент Національного університету Києво-Могилянська Академія

Вища освіта: крок вперед, крок назад, але є нюанси

Владимир Никитин, доктор культурологии, заместитель директора по развитию Международного центра перспективных исследований

Просвещение сегодня – это сопровождение доступа к знаниям

Инна Чередниченко, главный редактор журнала «Большая Игра»

Отдаленный гул

Наталья Лигачева, глава правления, шеф-редактор изданий Общественной организации «Телекритика»

Наше телевидение формирует «пофигиста» и потребителя

Лариса Івшина, головний редактор газети „День”

«Я пропоную ввести мораторій на критику нашого менталітету»

Юрий Рогоза, сценарист, писатель

Мое кино учит людей жить

Инна Богословская, президент консалтинговой фирмы «Пруденс»

В стране деньги есть, нужно лишь правильно их направить

Василина Дибайло, директор Ресурсного центру „Гурт”

„Далеко не всі громадські організації зараз існують на гранти”

Тарас Брижоватий, директор благодійної організації „Соціальна служба „Віфанія”

У державних соціальних установах занадто формалізована робота

Володимир Шевченко, виконавчий директор міжнародної громадської організації “Соціополіс в Україні”

Соціополіс – місто майбутнього

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Тактические игры

Віктор Сизонтов, головний редактор українського промислового журналу “Деньги и технологии”, член-кореспондент Української технологичної академії

Наука напівфабрикатів

Борис Малицкий, д.э.н., директор Центра исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г.Доброва НАНУ

Наука – не отрасль, а ускоритель развития всей страны

Лесь Танюк, народний депутат, голова комітету Верховної Ради з питань культури та духовності.

Домінанта споживацького меркантилізму

Сергей Крымский, философ

Нам нужна не зубрежка, но эвристика

Владислав Троицкий, основатель центра современного искуства „ДАХ”, актер, режиссер, продюсер

«Театр – это некое место, где люди ищут истину»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,100