В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Новое украинское Просвещение

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться. Ведь еще недавно – всего столетие назад – большая часть населения не умела читать. Сейчас же для многих проблема в другом – появилось «племя, хотя и знающее письменность, но в ней не нуждающееся». Поэтому новое украинское просвещение и отвечает на вопрос «КАК?» - как применить знания?

Таким образом, просвещение – это вся система формирования в обществе уверенности в необходимости преобразований в экономической, политической, военной, правовой, культурной, духовной сфере. Это технология превращения знаний в мотивацию к действию и выбора оптимального пути к реализации задач. Поэтому миссия просвещения состоит не столько в распространении новых знаний, сколько в том, чтобы открывать перспективы, формировать достойные цели и указывать новые, зачастую альтернативные пути к их достижению.

Просвещение – это появление альтернативных идей, в том числе относящихся и к самоутверждению государства, и к поиску его миссии в быстро изменяющемся мире. Пушкинская формула "Свобода – неминуемое следствие просвещения" сегодня как никогда актуальна для Украины. Исторически Просвещение связано с Возрождением, с уходом от догм и формулированием новых задач, это время "присвоения" свободы, возрождение права человека на свободу.

Еще один момент, связанный с просвещением – формирование слоя носителей новой идеи, нового единства. У тех, кто получает сегодня образование, наконец, появились новые маяки. И хотя новые национальные "символы" – братья Кличко, Андрей Шевченко, Руслана Лыжичко, – это лишь первопроходцы, сумевшие подняться к всеобщему признанию своего таланта и профессионализма, они представляют новую модель победной стратегии, полноценного завершенного успеха. В противовес большинству национальных героев, снискавших славу мучеников, которые всей своей жизнью демонстрировали умение стойко и мужественно переносить поражения, они дают ответ на вопрос «как достигать победы?». Пока – для отдельных личностей, но в условиях современных коммуникаций эти пока еще одиночные примеры вдохновляют сотни и тысячи людей. Однако, не хотелось бы оказаться среди стран, в которых кумирами являются ТОЛЬКО спортсмены и артисты.

Кто может быть проводником просвещения новой эпохи? Кто может стать заказчиком на просвещение? Это прежде всего средний класс – молодой амбициозный бизнес, который сформировался за годы возрождения и пробился в тех альтернативных нишах, которые не были законсервированы псевдоэлитой переходной эпохи. Носители новых идей просвещения изначально должны быть конкурентными не только на внутреннем, но и на внешнем «рынке» политических, экономических, культурных и духовных лидеров.

Задача нового украинского просвещения - формирование банка прорывных идей и технологий их реализации. Просветители, в отличие от вождей не навязывают свои правила обществу. Это те, кто говорит "мы знаем, как по-другому", и увлекают за собой тысячи последователей, сильных духом и сознательно избравших свой путь. Именно поэтому они и выигрывают.

Свернуть

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Час ratio

Всесвітній літературний процес – фікція, його не існує. Натомість є пропаґування кожною нормальною державою своїх письменників – як класиків, так і сучасників – за кордоном, заохочення до перекладання їхніх текстів як складова формування позитивного іміджу держави в світі.

Пане Іване, чи не здається Вам, що сучасна українська література має суто елітарний характер, оскільки її читачами є невелике коло осіб, що готові купувати й читати книжки українських сучасних письменників?

Це твердження – лише один із штучно створених міфів, старанно пропаґований "ручними" ЗМІ з комерційною метою. Сприймати його всерйоз можуть лише люди, абсолютно не обізнані з тими процесами, які нині тривають в українському письменстві. Подібні речі взагалі не мають стосунку до літератури – в принципі, – це елемент тактики й стратегії книжкового ринку, елемент державної політики, вірніше, її відсутності. Але навіть у такому контексті це твердження не витримує критики, оскільки у нас свідомо (підкреслюю – свідомо!) створено таку ситуацію, за якої українська художня книжка практично не втрапляє на ринок, з нею працюють два-три, від сили чотири десятки далеко не найпотужніших книгарень на всю велику Україну, притому працюють в умовах постійного тиску. Більшість виданих у Львові, Харкові чи Донецьку українських книжок, не кажучи вже про Хмельницький або Вінницю, в такій ситуації навіть до київського читача взагалі не потрапляють. І не тому, що це переважно погані книжки, але тому, що їх елементарно ніде продавати. Тож читачами української літератури справді є невелике коло осіб – тих, хто всерйоз залюблений у літературу і, відповідно, "знає місця". Решту, кому на пошуки елементарно не вистачає часу, нервів, грошей тощо, або взагалі не читають ніякої літератури, або ж змушені задовольнятися іноземними перекладами текстів іноземних авторів. Або ж періодично, по інерції, сиріч "на дорогу", споживають старанно підсовувану їм на кожному кроці попсятину, котра тільки й того, що книжка, але з літературою не має нічого спільного.

Так що не варто плутати ґетто з елітарністю. В ґетто така сама ґрадація: "еліта", "середній клас", "межа виживання", "марґінали"… Це лише збоку всі вони виглядають елітою.

Письменник Олесь Ульяненко в інтерв’ю „Радіо Свобода” висловив думку, що в сучасній українській літературі існує лише психологічний роман. Чи можете Ви з цим погодитись?

У сучасній українській літературі, навпаки, занадто слабо розвинений жанр психологічного роману. Цей жанр, як відомо, від часів реалізму є основою розвиненої літератури, її "фундаментом". У нас, натомість, досі ситуація, характерна радше для романтизму, – основою нашої літератури залишається поезія. Це не є погано взагалі, оскільки розвиток людства "метрономний", і часи emotio й ratio періодично змінюють одні одних. Але нині, – в час ratio, який, із невеликою перервою для раннього модернізму, триває ось уже майже два століття, – це свідчить як мінімум про те, що ми "випадаємо з такту". Дмитро Чижевський свого часу про подібні речі говорив як про ситуацію "неповної літератури", і ця тенденція досі зберігається, хоча процес "виповнення" й триває, – притому Олесь Ульяненко чимало зробив тут саме в жанрі психологічного роману.

До речі, наскільки я пригадую, Олесь говорив на "Свободі" саме про "невиповненість" нашого письменства іншими романними підвидами, зокрема інваріантами експериментального роману, і тут я, безперечно, погоджуюся з ним. Але водночас мушу завважити – у нас немає жодного спеціалізованого видавничого проєкту, на подібні речі зорієнтованого. Зринають час від часу поодинокі більшою чи меншою мірою "фундаментальні" тексти, на кшталт "Крові по соломі" В’ячеслава Медведя, "Міста уповільненої дії" Анатолія Дністрового, "НепрОстих" Тараса Прохаська, “Інфекції” Степана Процюка чи “Троякої ружі” Марії Матіос, але вони дуже різнорідні й наразі тяжко вкладаються в цілісну картину. Можливо, має пройти якийсь час для осмислення.

У чому особливості сучасної української літератури (якщо вони є)?

Це запитання як мінімум на кілька дисертацій… Таких особливостей чимало, і про декотрі я вже побіжно згадав. Назву ще кілька, котрі мені особисто видаються найцікавішими. Найперше, нині письменство плавно “отямлюється” від “шоку дев’яностих”, коли з усім відомих позалітературних причин склалася була унікальна, але доволі неприємна ситуація, за якої молода експериментальна література значною мірою змушена була “прийняти вогонь на себе” й “віддуватися за всіх і вся”, тоді як старші покоління розгубилися перед лицем нової реальності. У результаті, в масовій свідомості за українським письменником закріпився імідж або “старого маразматика”, або “аванґардстичного молодика” – двох крайностей, поміж якими майже не проглядало “золотої середини” – основи.

Нині це, на щастя, вже перестає бути актуальним. У прозі триває процес, який можна означити як “накопичення спеціалізацій” – автори, залежно від переконань, можливостей, таланту тощо, “розбирають” поміж собою найдоречніші для кожного види, форми, жанри, стилі. Себто, помалу йде, за Чижевським, “наповнення”, – одначе, й далі якось “стрибкоподібно”. Нині, як мені видається, цей “стрибок” відбувається в легких жанрах, донедавна у нас геть “проскрибованих”. Він не те щоби якісний (хоча я не надто толерую ці жанри, тому мені важко судити про це об’єктивно), але принаймні кількісний.

У поезії, де жанрово-стилістична палітра й так напрочуд розмаїта, сформувалася низка ключових майстрів, таких як Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Микола Воробйов, Павло Гірник, Наталка Білоцерківець, Станіслав Вишенський, Володимир Затуливітер (його посмертна, на превеликий жаль, книжка “Четвертий із Триптиха” надзвичайно потужна!) та інших, які й визначають нині обличчя української літератури. Це відбувається на тлі увиразнення індивідуальних голосів цілої низки потужних поетів молодшої, дев’ятдесятницької хвилі – Юрія Бедрика, Маріанни Кіяновської, Анатолія Дністрового, Ростислава Мельникова, Мар’яни Савки, Тараса Девдюка, Романа Скиби та ін., – а водночас на тлі активного пошуку нових виражальних засобів і можливостей, зокрема в царині верлібру, що помічаємо в творчості Василя Махна чи Сергія Жадана, тексти яких останнім часом зазнали доволі суттєвих трансформацій у порівнянні з тим, із чого ці поети починали. Нарешті, зринає й наймолодша “компанія” цікавих поетів – Олег Кочевих, Сашко Ушкалов, Олег Коцарєв, Вероніка Кавун, Ілля Стронґовський. Тетяна Дерюга, Олеся Мамчич, – які намагаються заявити про себе й “намацати” власну “нішу”.

Що коїться в драматургії, мені сказати важко, зате однозначно можу констатувати підйом есеїстики і майже цілковиту упослідженість літературної критики, у якій відчувається катастрофічний брак не літжурналістів і не людей, котрі не відбулися як письменники, а тому злі на весь світ, а справжніх аналітиків. Критика – це вже, як на мене, підгалузь науки, літературознавства, і вона потребує професіоналів, яких у цій сфері в нас наразі просто немає.

Чи бере наша література участь у всесвітньому літературному процесі? Якщо так, то яке місце вона в ньому займає, яку роль відіграє?

Всесвітній літературний процес – фікція, його не існує. Натомість є пропаґування кожною нормальною державою своїх письменників – як класиків, так і сучасників – за кордоном, заохочення до перекладання їхніх текстів як складова формування позитивного іміджу держави в світі. Таким чином в українських перекладах виходять книжки багатьох французьких, скандинавських, австрійських, німецьких авторів. Наша країна, як ви здогадуєтеся, такими “дрібницями” не займається в принципі, тому виходи наших авторів на перекладачів та іноземні видавництва зазвичай індивідуальні, і тут найбільше шансів у тих письменників, які працюють у “полегшених” жанрах і знають специфіку попиту на іноземних книжкових ринках. Успіх Андрія Куркова і Юрія Андруховича в цьому сенсі показовий.

Одначе легкими жанрами й комерцією нічого, звісно, не обмежується. Інтерес до того, що коїться в сусідніх і не дуже літературах, у читачів і фахівців присутній постійно. Я можу це стверджувати буквально з власного досвіду, оскільки навіть мене – поета принципово й підкреслено “некомерційного”, притому цілковито закоріненого в українську мовну традицію, а значить вкрай важкого для перетлумачення іншими мовами – лише від початку нинішнього року перекладали чи перекладають у Білорусі, Бельгії, Польщі, Росії, Словаччині й Німеччині. Мушу тут завважити, що я не доклав ані найменших зусиль до організації жодного з цих перекладів, мало того – про деякі з них, як от про російський, дізнався лише постфактум, випадково надибавши в інтернеті відгук на публікацію. Звичайно, йдеться не про книжки, а про поетичні добірки, але все одно це свідчить про інтерес до того, що в нас відбувається і що ми робимо.

Співпрацюючи з багатьма українськими видавництвами, може ви поясните, чому більшість українських книжок, явно поступаючись російським у плані дизайну та якості поліграфії, є дорожчими за ціною? Чи можна якось змінити цю ситуацію?

На це питання вам докладно, із цифрами, відповів би хтось із видавців, які займаються комерційними питаннями видавничого процесу. Моя ж справа як автора, редактора, упорядника чи перекладача – текст, і я відповідаю саме за нього. Тому можу означити тут лише найзагальніші риси:

  1. цілеспрямована й послідовна державна підтримка в Росії своєї книговидавничої галузі, причому на рівні не стільки “прямих подачок”, як законодавче створення максимально сприятливих ринкових умов для розвитку галузі; натомість свідоме, на мою думку, руйнування цієї галузі в Україні “нашими” високими урядовцями;
  2. якщо якусь галузь національної економіки придушують непомірними податками, а крім того, створюють усі умови для експансії на наш ринок іноземного товару, дешевшого через об’єктивні (значно більша територія й населення, а отже, потенційно значно більші наклади), так і через суб’єктивні чинники, – то скажіть, будь ласка, чи може така галузь випускати дешевший товар, виготовлений на супер-якісному, а значить дорогому обладнанні, чи вона випускатиме товар дорожчий і поліграфічно гіршої якості?

Я не економіст і не збираюся сунути своїх “п’ять ґрейцарів” у цю чужу для мене сферу, але на такому елементарному, як п’ять пальців, рівні економіку, по-моєму, знає кожен.

Змінити цю ситуацію, звісно, не можна, а вкрай необхідно – найперше зміною влади, як би банально це не звучало.

Ви були лавреатом видавництва “Смолоскип” і якийсь час навіть працювали в цьому видавництві. Тож, очевидно, можете судити про те, наскільки ефективною є підтримка „Смолоскипом” української творчої молоді, адже тиражі видавництва дуже маленькі?

А де ви бачили великі наклади дебютних книжок молодих авторів? Це нонсенс бодай уже тому, що дебютна книжка – свого роду “лотерея”, ризик.

І взагалі, коли йдеться про сучасну, некласичну літературу, але не чтиво, то наклад тут ніколи не був, не є і не може бути жодним показником. Свого часу книжки Михайла Яцкова виходили значно більшими накладами, ніж книжки Івана Франка – і що? Я дуже люблю тексти модерніста Яцкова і зовсім не схильний їх недооцінювати – навпаки, але погодьтеся, що масштаби літературної особистості його й Франка доволі таки різні. Так само наклад лише останньої “розперерекамованої” книженції одіозного Євґєнія Юхніци значно більший, ніж сумарні наклади усіх (!) прижиттєвих видань Тараса Мельничука. Але ж Мельничук – усе одно геній, а Юхніца – безпробудний графоман, це очевидно, як білий день!

Про ефективність підтримки молодих авторів доречно судити не за накладами, а за тим, скільки літературних особистостей вийшло з-під світла того чи іншого “смолоскипа”. І з видавництвом “Смолоскип” тут якраз усе більше ніж гаразд. Судіть самі: Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Юрій Бедрик, Анатолій Дністровий, Ростислав Мельників, Роман Скиба, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Андрій Бондар, Світлана Пиркало, Оксана Куценко, Дмитро Білий, Олег Соловей, Марина Павленко, Андрій Кокотюха… Ці люди вже активно працюють у літературі, наступні їхні книжки виходять у цілком “дорослих” видавництвах, вони себе вже зарекомендували як серйозні й цікаві письменники, які мають свого читача. “Смолоскип” для більшості з них був своєрідним “трампліном”, оскільки, на відміну від украй нечисленних інших конкурсів, приміром, того ж спілчанського “Гранослова”, книжки цього видавництва реально потрапляють на полиці книгарень принаймні більшості великих українських міст, і читачі та критика відтак мають змогу помітити або не помітити того чи іншого дебютанта. У цьому й полягає підтримка, яку надає молодому авторові “Смолоскип”, – і я як лавреат цього видавництва чудово знаю, наскільки вона справді суттєва.

Зараз у метро висить реклама детективів Дар’ї Донцової та інших російських белетристів. Невже в Україні немає письменників, що працюють у схожому жанрі? Якщо вони є, то чому не рекламують себе?

Письменник, який рекламує себе – це однаково, що кухарка, яка управляє державою. Письменник має писати книжки, а рекламувати їх мають рекламісти. По-моєму, це аксіома, але в нас чомусь повелося вимагати від письменника більше, ніж він у принципі може занести.

Тим паче, коли мова заходить про авторів на кшталт Дар’ї Донцової, які, по-моєму, й не зовсім письменники. Бо чтиво – це не література, а технологія, такі проекти елементарно “ліплять” за законами не письменства, а ринку, маркетинґу, менеджменту тощо. Це виглядає так: видавництво “купує” автора, забезпечує йому пристойну платню, групу інформаційної, сюжетної, редакторської та іншої підтримки, організовує рекламу, піар і дистрибуцію, чим займаються, зрозуміло, фахівці з цих галузей, – і в результаті виходить “продукт”, який просувається на ринку. Такий проєкт розраховується на три-п’ять років, протягом яких видається книжкова серія й отримується з цього прибуток. Власне, заради прибутку це й затівається, і ніяких літературних “фішок” поза цим навіть шукати не варто.

Авторів, з якими можна було би таким чином працювати, і в нас достатньо, притому значно цікавіших і перспективніших, аніж Донцова – Андрій Кокотюха, Василь Шкляр, Олекса Вільчинський, Євгенія Кононенко, Леонід Кононович, Світлана Пиркало, Марина Соколян, Дмитро Білий і т. д., і т. п. Проблема в тому, що для ринкової “розкрутки” подібного проєкту й отримання прибутку видавництво мусить вкласти в нього спочатку чималі кошти, однак жодне українське видавництво таких коштів не має з причин, про які ми вже говорили.

На літературі це, звісно, жодним чином не позначається, бо література була, є й буде, вона від ринкових “прибамбахів” не залежить, але це позначається на кількості тих, хто читає українською. Ці проєкти, попри всю їхню комерційність, і в сенсі культури відіграють важливу роль, оскільки формують читацьке поле для сприйняття потенційно серйозніших, глибших, цікавіших текстів. От лише в нас його формують не для української літератури.

Чи допомагають популяризації української літератури українські ЗМІ? Чи є у нас популярні літературні журнали?

Здебільшого не так допомагають, як шкодять. Серед масових видань лише одиниці періодично розповідають на своїх шпальтах навіть про книжкові новинки, не кажучи вже про “все інше”. Винятки, звісно, є, але або специфічні (коли видання звертає увагу лише на певні книжки чи процеси, водночас “упритул” не помічаючи інших), або неперебірливі (за принципом “друкуємо, хто що принесе”). Спеціалізоване видання для читача маємо, на превеликий жаль, лише одне – “Книжник-review”, і ще два спеціалізованих журнали для видавців – “Книжковий огляд” і “Книжковий клуб плюс”. Маємо кілька серйозних літературних журналів, зорієнтованих не на масового, а на зацікавленого читача – “Кур’єр Кривбасу”, “Сучасність”, “Березіль”, “Всесвіт”, “Критика”. Маємо, нарешті, упосліджену “Літературну Україну”, яка мала всі шанси стати популярним літературним виданням, але жодним із цих шансів наразі не скористалася. Про телебачення й комерційне радіо можна взагалі забути – там не лише література, а й культура як така не присутня в принципі.

Такі “умови гри”, ні письменникам, ні видавцям самотужки не змінити. Тут потрібні ширші й систематичніші зусилля, але волі до них наразі не спостерігається.

Бесіду вела Оксана Гриценко

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Іван Малкович, директор видавництва „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

„Ті, хто працюють над нашими книжками, роблять це з любов’ю”

Лесь Герасимчук, культуролог

Крихка життєдіяльність

Алексєєв Юрій Миколайович, ректор Київського славістичного університету.

Наша місія – показати, що так можна працювати

Олег Скрипка, рок-музикант, лідер гурту „ВВ”

„Ми культивуємо російську культуру, американську, французьку, будь-яку, окрім своєї власної”

Євген Станкович, композитор

„Наша культура могла б зробити значно більший крок уперед”

В’ячеслав Брюховецький, президент Національного університету Києво-Могилянська Академія

Вища освіта: крок вперед, крок назад, але є нюанси

Владимир Никитин, доктор культурологии, заместитель директора по развитию Международного центра перспективных исследований

Просвещение сегодня – это сопровождение доступа к знаниям

Инна Чередниченко, главный редактор журнала «Большая Игра»

Отдаленный гул

Юрій Макаров, ведучий каналу „Студія 1+1”

„Просвітницьке телебачення не може замінити читання книг”

Наталья Лигачева, глава правления, шеф-редактор изданий Общественной организации «Телекритика»

Наше телевидение формирует «пофигиста» и потребителя

Лариса Івшина, головний редактор газети „День”

«Я пропоную ввести мораторій на критику нашого менталітету»

Юрий Рогоза, сценарист, писатель

Мое кино учит людей жить

Инна Богословская, президент консалтинговой фирмы «Пруденс»

В стране деньги есть, нужно лишь правильно их направить

Василина Дибайло, директор Ресурсного центру „Гурт”

„Далеко не всі громадські організації зараз існують на гранти”

Тарас Брижоватий, директор благодійної організації „Соціальна служба „Віфанія”

У державних соціальних установах занадто формалізована робота

Володимир Шевченко, виконавчий директор міжнародної громадської організації “Соціополіс в Україні”

Соціополіс – місто майбутнього

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Тактические игры

Віктор Сизонтов, головний редактор українського промислового журналу “Деньги и технологии”, член-кореспондент Української технологичної академії

Наука напівфабрикатів

Борис Малицкий, д.э.н., директор Центра исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г.Доброва НАНУ

Наука – не отрасль, а ускоритель развития всей страны

Лесь Танюк, народний депутат, голова комітету Верховної Ради з питань культури та духовності.

Домінанта споживацького меркантилізму

Сергей Крымский, философ

Нам нужна не зубрежка, но эвристика

Владислав Троицкий, основатель центра современного искуства „ДАХ”, актер, режиссер, продюсер

«Театр – это некое место, где люди ищут истину»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,068