В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Новое украинское Просвещение

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться. Ведь еще недавно – всего столетие назад – большая часть населения не умела читать. Сейчас же для многих проблема в другом – появилось «племя, хотя и знающее письменность, но в ней не нуждающееся». Поэтому новое украинское просвещение и отвечает на вопрос «КАК?» - как применить знания?

Таким образом, просвещение – это вся система формирования в обществе уверенности в необходимости преобразований в экономической, политической, военной, правовой, культурной, духовной сфере. Это технология превращения знаний в мотивацию к действию и выбора оптимального пути к реализации задач. Поэтому миссия просвещения состоит не столько в распространении новых знаний, сколько в том, чтобы открывать перспективы, формировать достойные цели и указывать новые, зачастую альтернативные пути к их достижению.

Просвещение – это появление альтернативных идей, в том числе относящихся и к самоутверждению государства, и к поиску его миссии в быстро изменяющемся мире. Пушкинская формула "Свобода – неминуемое следствие просвещения" сегодня как никогда актуальна для Украины. Исторически Просвещение связано с Возрождением, с уходом от догм и формулированием новых задач, это время "присвоения" свободы, возрождение права человека на свободу.

Еще один момент, связанный с просвещением – формирование слоя носителей новой идеи, нового единства. У тех, кто получает сегодня образование, наконец, появились новые маяки. И хотя новые национальные "символы" – братья Кличко, Андрей Шевченко, Руслана Лыжичко, – это лишь первопроходцы, сумевшие подняться к всеобщему признанию своего таланта и профессионализма, они представляют новую модель победной стратегии, полноценного завершенного успеха. В противовес большинству национальных героев, снискавших славу мучеников, которые всей своей жизнью демонстрировали умение стойко и мужественно переносить поражения, они дают ответ на вопрос «как достигать победы?». Пока – для отдельных личностей, но в условиях современных коммуникаций эти пока еще одиночные примеры вдохновляют сотни и тысячи людей. Однако, не хотелось бы оказаться среди стран, в которых кумирами являются ТОЛЬКО спортсмены и артисты.

Кто может быть проводником просвещения новой эпохи? Кто может стать заказчиком на просвещение? Это прежде всего средний класс – молодой амбициозный бизнес, который сформировался за годы возрождения и пробился в тех альтернативных нишах, которые не были законсервированы псевдоэлитой переходной эпохи. Носители новых идей просвещения изначально должны быть конкурентными не только на внутреннем, но и на внешнем «рынке» политических, экономических, культурных и духовных лидеров.

Задача нового украинского просвещения - формирование банка прорывных идей и технологий их реализации. Просветители, в отличие от вождей не навязывают свои правила обществу. Это те, кто говорит "мы знаем, как по-другому", и увлекают за собой тысячи последователей, сильных духом и сознательно избравших свой путь. Именно поэтому они и выигрывают.

Свернуть

Тема нашего диалога – Новое украинское просвещение. Просвещение в самом полном и широком понимании. Когда-то задачей Просвещения было распространение и продвижение знаний, теперь же для просветителей важно «показать=научить=дать шанс» этими знаниями воспользоваться

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Крихка життєдіяльність

Нам потрібно не умови створювати – нам потрібно зняти ті структури, які контролюють і не дають розвиватися тим талановитим людям, які, безперечно, у нас є. Особливо серед молоді. Потрібно зняти податкове ярмо і бюрократичне обмеження – так само як колись існувало ідеалістичне гасло “Землю - селянам”, так само потрібно віддати “друкарні – письменникам, ґалереї - художникам”.

Пане Герасимчук, є зараз в Україні люди, яких би можна було назвати просвітителями?

Перш ніж перейти до подальшого обговорення цієї теми, я хочу застерегти, що в нас є багато цікавих і благородних освітян, котрі досі працюють як подвижники. Справді є окремі цікаві освітні установи. Але надалі ми з вами станемо на мову не про окремі явища, а про систему.

Просвітників не можна відокремити від просвіти (або освіти), так само як закони фізики не можна відірвати від матеріального світу, який вони описують. Якщо немає самого явища, якщо немає якоїсь дійсності, з якою ми можемо пов’язати ці терміни, то ми можемо говорити тільки про окремих видатних особистостей. Звичайно, що у нас є зразково-показові ліцеї, у нас є гарні вищі навчальні заклади. Але у нас немає просвіти як системи. Я звожу тут два поняття: просвіта і освіта є фактично одним і тим самим. Якщо взяти праці великих педагогів-філософів, то ви не знайдете великої різниці між цими поняттями.

Просвіта як структура пов’язана з космосом (космос у значенні порядок, лад). Чим давніше ми підемо в історію, тим ближче людство було до природи, до порядку. З появою нових інтересів, ідейно-політичних рухів та іншою подібною паразитологією ми дедалі віддалялися від освітнього комплексу, заснованому на єднанні людини з природою. Так само як виробник віддалився від того, що він робить, перетворившись на якогось абстрагованого робітника (узура зіржавлює терпуги, як писав Павнд у своїх “Кантос”), то те ж саме відбувається і в просвіті. Всі вивчають якусь дрібку від того, про що треба мати уявлення. Чим далі ми підемо в історію, то побачимо, що тоді існував комплекс взаємопов’язаних наук, які вивчали компоненти буття нерозривно один від одного.

Але ж знати все неможливо.

А знати все і не потрібно, і, як ви кажете, неможливо. В гуманітариці ви повинні мати загальне, наближене до дійсного уявлення про те, де ви знаходитесь, і, головне, що з вами відбувається. А решта – все музика, як сказав один французький поет.

Невже в наших школах не виховується сприйняття дійсності через вивчення різних дисциплін?

Наша школа займається предметництвом і соціальним вихованням, – вона не дає основ для гармонійного розвитку особистості. Головним для школи виявилась соціальна функція – будувати комунізм або розбудовувати Україну, хоча і перше, і друге можна назвати філософською і мовною ахінеєю (Україна і як географічна, і як державна реальність або є, або її нема).

І тому треба з’ясувати: ми говоримо про освіту ХХІ століття чи про освіту в ХХІ столітті, – це різні речі. Коли ми говоримо про друге, то будемо говорити про те, чим займається, наприклад, наше міністерство – зокрема, змінюють систему оцінювання з п’яти балів на дванадцять, хоча не зрозуміло чим вавилонське числення краще за десяткове. Але виходити треба з іншого – хіба покращилась сама система освіти від того, що впроваджено дванадцятибальну систему?

Нам зараз потрібна освіта (а відповідна і просвіта), яка б відповідала вимогам ХХІ століття. У зв’язку з завершенням епохи постмодернізму і з появою постінформаційного суспільства, з’являються нові вимоги, з якими може впоратися нова людина – людина, яка мислить категоріями ґлобальними, навіть космічними (знову ж таки, у значенні світопорядок). Це означає, що людина має жити є цією формою і цим запахом.

Яким чином можна жити в знанні?

Є історичні приклади, наприклад пітагорійська школа. Для цього потрібно змінити цикл навчання, потрібно змінити етос навчання. Людина мусить вчитися разом з природою, Богом (чи абсолютною істиною, як кожен собі уявляє) і взаємодіяти з цим щодня, щосекунди. Для цього навчання мусить бути не в закритий період року, а у відкритий, тобто, не взимку, а з весни до пізньої осені, як це є в деяких країнах. Відбуватися це має в напівзакритих училищах, досвід існування яких також є в багатьох країнах. Є школи реліґійного характеру, наприклад, в Польщі. У Штатах є певні спеціальні заклади, пов’язані з морською справою, з екологією. Навчання повинне мати свій світ, свій ландшафт. Навчання – дуже тендітна, крихка життєдіяльність.

Ви маєте на увазі елітарні заклади?

Я кажу не про елітарні, тому що говорити про еліту в Україну поки що не випадає. В нашій державою елітою називають те, що плаває згори. Власне, “Діалоги” це питання обговорювали докладніше.

Потрібно, щоб діти були відірвані від того шуму, який існує в повсякденні. Зовсім нещодавно був сюжет на телебаченні, в якому показували фортечні укріплення, на реконструкцію яких у держави немає ні коштів, ні бажання. Так от родина колишніх доглядачів разом з іншою сім’єю самі відремонтували цю фортецю і живуть там. Там можна було б відкрити прекрасну школу. А таких покинутих фортець по Україні – гатку гати. Є низка покинутих будинків творчості, в яких живе хто завгодно, але не художники і поети. А у цих місцях могли б вчитися діти. Навіть за нинішніх фінансових затрат, там все набагато дешевше, їжа смачніша і калорійніша, там прекрасні кліматичні умови. І у нас є дуже багато місць, де можна було б організувати дуже добрі школи, – чи це Криворівня, чи це Верховина, чи це Седнів, чи це Ірпінь. Побічно можна було б розв’язати проблему сільської освіти. До речі, ще за радянських часів існували такі невеличкі готелі при школах. На той період, поки діти вчаться, вони жили в цих готелях, крім вихідних.

Ви постійно говорите, що це треба робити, що це мусять робити… Хто це мусить і хто повинен реалізовувати це “треба”? Цим займається міністерство освіти, громадські фонди?

Тут питання не в тому, хто це має робити, а в тому, кого прибрати, щоб не заважали. Наприклад, у США міністерство культури займається міжнародними зв’язками, загальною допомогою і координацією. А художники вже самі хай розбираються, де і що взяти. Зараз міністерська структура потрібна для того, щоб вчасно дістати дошки для перекриття дахів, простежити, щоб школи були забезпечені.

Коли Чимберджі почав організовувати свою відому мистецьку школу, то хіба це робило міністерство? А коли ми організовували експерименти і видавали культурологічні наукові роботи дітей віком 14-15 років… Знову ж таки міністерство до цього не мало жодного відношення. На захист цих робіт приходили кандидати і доктори наук, приходили композитори, які на рівних спілкувалися з цими дітьми. Ми викладали кілька мов – англійську, французьку, фарсі, гебрайську, польську і німецьку. Повірте, що всі ці мови діти знали непогано. І дехто з них, особливо ті, хто йшли на гуманітарні спеціальності, не поступили до наших державних закладів, хоча без іспитів були прийняті до коледжу святого Томи Аквіната.

А коли випускники нашої школи прийшли в Художній інститут, то їх спитали про те, що пишуть сьогоднішні викладачі цього інституту. Звичайно, що вони не знали. У творі одного з абітурієнтів була лише одна кома, яку можна було ставити, а можна було і не ставити. За цей твір дитина отримала двійку. А ці діти закінчили коледж, закінчили університет у Кракові, і працюють десь за кордоном. Ми їх виховали – і виштовхали за кордон, а самі скоро залишимося взагалі ні з чим.

Головне – не хто буде робити, бо цих людей можна знайти. Головне питання – що зробити, щоб не заважали. Вся радянська система освіти – при всьому патріотизмові педагогів – була такою, що в педінститути, на жаль, йшли часто-густо двієчники і трієчники. Ті, у кого було більше кебети, залишалися в аспірантурі і не йшли до школи, особливо за розподілом до провінції.

Але ж однаково, процес навчання відбувається.

Освіта у нас зараз проходить як-небудь. Діти після школи йдуть працювати до кіосків, багато молоді активно виїздить за кордон. А крім того, у нас є ще один процес, про який ніхто не говорить – ескапізм. У нас кажуть, що кожен вільний робити, що хоче, кожен займається своєю справою. Але це вже не суто особиста справа. Ескапізм – це вже явище соціальне і політичне. Люди не хочуть мати до діла з тією інфраструктурою, котру породила минула влада і котру досі не вдається зруйнувати. У цій владі є гарні й порядні люди, але загалом вся система нікуди не годиться.

У нас колись був гурт педагогів-ентузіастів при Палаці дітей та юнацтва, які організували Українську незалежну духовну академію творчої молоді. У нас було кілька факультетів. Дітей ми брали різних, інколи забирали їх просто з Майдану Незалежності. У нас велося викладання українською, польською мовами. У нас була реалізована система культурологічної спрямованості, де ув’язувалися всі предмети в один комплекс навчання література, філософія, культурологія, мови, малярство, було відвідування музеїв, концертів і так далі. Кілька разів міністерство поривалися нас інспектувати… і врешті вижили нас із цього приміщення.

Складнощі були і будуть завжди. Але і таланти завжди пробивали собі дорогу. Можна говорити про те, що зараз в Україна з’являється коріння чогось величного і грандіозного, що могло б привести до якісної освіти, зокрема?

Я поки-що такого не бачу. От взяти, наприклад, будинок творчості у Седневі. Там є дерев’яна церква, там кілька історичних споруд. З цим місцем пов’язані яскраві сторінки вітчизняної музики й письменства. Там бував Шевченко у 1846-47 р., там написана “Відьма”, намальовано кілька картин. Власники маєтку Лизогуби самі були видатними особистостями. Поруч з Будинком творчості, про відвідувачів якого вже час укласти енциклопедію, був піонерський табір, який просто зруйнувався. Там є садок, там є їдальня – але це все вмирає, бо нікому не потрібне. Потім його запримітили якісь протестанти, яким потрібно було провести якийсь літній табір. Вони його відремонтували, провели свій з’їзд, і поїхали. А там же можна було б зробити чудові школи для тих дітей, які зараз шастають попідворіттю, там можна було б займатися безпритульними. Натомість підприємливі урядники зробили з будинку творчості “прибутковий дім”.

І ще одна проблема. Як і раніше, діти зараз є рабами, як правило, в селах під час навчання дітей залучають до сільськогосподарських робіт. Сьогодні про це треба кричати – і таку практику або заборонити, або зараховувати дітям це у робочий стаж. Власне, чудові закони про права дитини мають діяти. До речі, те ж саме стосується і вчителів: вони також для виживання більше займаються аграрним виробництвом, ніж педагогікою. Треба зрівняти в правах сільську й міську дитину.

А прибирання в школі – як з ним бути?

Я не бачу у цьому нічого страшного. Я і сам разом зі своїми учнями прибирав – нічого у цьому страшного немає. Вони мусять вміти прибирати.

А як же розділити цю працю?

Справа в тому, що прибирання у школі, догляд за оранжереєю, за тваринками – це праця, що йде на користь самій дитині. Дитина впорядковує світ власної творчості. Прибирання протягом 20-30 хвилин водночас привчає до чистоти саму дитину. Спілкування з рослинами й тваринами має бути включене в самий процес навчання. А товарне виробництво – як правило мало оплачуване й низькооплачуване – має пильніше реґулюватися чинними у нас законами. Хто пильнує за працею дітей на автостоянках? Якщо це рабська праця, то треба переслідувати рабовласників, якщо суспільство не спроможне припинити експлуатацію дітей, то повинне законодавчо, за власний рахунок оформлювати це знущання з дитинства.

Якщо учень художника в добу Відродження розтирав собі та вчителеві фарби, то потім з них виростали люди, про яких ми читаємо в енциклопедіях. Натоміть багато нинішніх художників хімії фарб не знають, внаслідок чого багато їхньої праці просто гине. Метою праці в школі має бути не самодостатня праця й не гроші, а світопізнання. Це не труждання на злого директора, а впорядковування свого світу. Школа повинна стати не місцем роботи, як її деколи трактують, не місцем складання офір, а місцем спільної та індивідуальної творчості. Я розумію також, що багато батьків прагне перетворити школу на будинок мод і свято, але ж не до такого ступеня…

Участь дітей у ремонті школи – це має бути оплачувана праця, а поливання квітів, витирання пилюги на своєму столі – привчання до порядку й охайності.

А що відбувається в мистецтві? Там є зародки, які зможуть одухотворити нашу еліту – і вона раптово почне піклуватися про сердешний народ?

Це все різні комплекси проблем: театр – це одні проблеми, література – інші. На Заході, наприклад, письменник – це той, хто пише, і чиї твори читають. Це людина, яка живе в ім’я писання. У нас же письменники – це тільки ті, хто входить до спілки більш або менш обдарованих письменників. Художники – тільки ті, хто входить до спілки художників. Наприклад, покійний Олександр Шульдішенко, твори якого розсіяні по всьому світу, членом спілки художників не був – відповідно і художником він не вважався.

Сумніваюся, що Оксана Забужко або Юрій Андрухович є членами Спілки письменників. Все таки люди пишуть свої твори, їх друкують.

Коли є нормальний клімат, то у книгодрукуванні з’являються шедеври. Наприклад, юна Франсуаза Саґан їде на відпочинок на Середземне море, її щось надихнуло на написання книжки – вона це відправляє поштою у видавництво. Редактор читає цю пошту (мусить читати, бо від цього залежить добробут видавництва), він видає книжку – і вже через тиждень Саґан повертається з відпочинку всесвітньо відомою письменницею. Це називається видавничою справою. У нас же спробуйте прийти з вулиці і надрукуватися – з вас самого візьмуть гроші, або навіть не прочитають вашого тексту.

От скажіть, чи друкувалися за останні 20 років поети, до книжок яких ви повертаєтеся по естетичну насолоду, по стимул до творчості, як, наприклад, до Плужника, Хлєбнікова чи Еліота? Чи є у нас такі прозаїки? Для мене письменник – це Ґалчинський, якого я перечитую ось уже 40 років. Це Підмогильний, Руданський, Яцків…

До речі, в історії літератури є дуже багато імен почитних авторів, про яких тепер знають лише вузькі фахівці.

Але ж література – це справа смаку. Можливо для когось все-таки така література є.

Я не наголошую на тому, що її немає. Я просто запитав вас, чи є для вас такий поет? Коли ви не повертаєтесь до якоїсь книжки, то такого письменника немає.

Справа в тому, що література – це процес, це структурований плин. Якщо на якомусь острові є завод, то це ще не промисловість. Промисловість – це сума підприємств, які взаємопов’язані і випускають якийсь завершений продукт. У нас же Енциклопедію сучасної України не можуть видати. Якщо взяти італійське відродження, то на кожен рік тієї епохи є цілий том. Чи може у нас з’явитися така енциклопедія, приміром, про українське бароко? Ні, не може. У нас нема сучасної нормальної літературної енциклопедії. А решта – ґранти, презентації та номінації, цебто жебри, п’янки та висуванство.

Крім того, у наших письменників розвивається комплекс національної геніальності – якщо мені заплатять, тоді я буду творити свої геніальні речі, якщо не заплатять, тоді вам до моєї геніальності зась.

І все через те, що немає плинного структурованого процесу?

Він ніким і нічим не відстежується. У нас немає видань, які дають картину цього процесу. Якби це був справді процес, то директор банку, графоман, не міг би видати свою книжку, бо його зняли б на глузи. Якщо керівник якоїсь партії видає віршовану книжку – чисту графоманію, – то йому було б соромно виходити зі своєю писаниною на люди. А у нас це можливо, бо діє принцип “чем ночь темней, тем ярче звезды”. У нас зараз є сила яскравих явищ, такі як часопис “Ї”, “Дзеркало тижня”. Разом з тим, є купа часописів, які видаються тільки заради того, щоб попишатися на першій сторінці у ролі головного редактора. Він сам із себе кольоровий, виданий на чудовому фінському папері, але, крім гарних атрибутів, там нічого цікавого немає.

Але ж видаються і такі чудові часописи як “Критика”, “Сучасність”.

Часопис – це те, що відслідковує плин життя, описує час, це те, що зачитують до дірок, і те, що я купую у газетному кіоску. Якщо ви підете до бібліотеки і візьмете старі номери львівського “Жовтня”, або “Березіль”, то там можна побачити якийсь живий процес, – є думки “за” і “проти”, якщо вийшла книжка, на неї вже йдуть рецензії. Те ж саме було з “Літературною Україною” – там постійно тривали дискусії, люди в чергах стояли, щоб отримати ці матеріали. Зараз нічого такого немає.

“Критика” є дуже гарним виданням, але вона видається для свого гурту. Якщо “Критика” репрезентує якесь угруповання, що оглядає всесвіт з якихось власних позицій, то де кредо цього угруповання. Якщо це загальна панорама, то я такої панорами в них не бачу. Це фрагменти якоїсь ближче не відомої мозаїки, що здебільшого цікавлять прибічників цілком певних напрямів у письменстві або естетиці. Для цих прибічників і естетів – таке видання гарне. Це радше не діагностика літературного плину, а експозиція принагідних перлин (або й ні) думки. Крім того, вона реалізується не через широке коло кіосків, а тільки подекуди. Це видання друкується, як кажуть “щоб було”. Воно не має якогось значення для загального культурного процесу. Те ж саме відбувається і з “Сучасністю” – як тільки переїхала до України, вона достоту вмерла. Вона наразі не є ідеєпороджуючим осередком. З цілком об’єктивних причин “Сучасність” давно вже перетворилася на річ у собі. Цей часопис також жорстко підпорядкований смакам дуже обмеженого гурту.

Тобто ці видання ізольовані від масового читача? Чи можна відновити у населення бажання читати такого роду літературу?

Якось мені довелося читати курс з філософії, і на лекції я нагадав студентам про Скрябіна. У відповідь я почув: “А вам теж ця група подобається?” І це був не перший курс. Це були студенти відомого приватного вищого навчального закладу. Я ж не кажу, про якісь захмарні речі, я згадую про одного з найвідоміших композиторів світу, а мені у відповідь про те, що плаває згори.

Але ж масовий рівень культури набагато нижчий у всіх суспільствах?

Справа в рівні продукту для того ж масового споживача. У нас, наприклад, є таке поняття, як вітчизняний виробник і протилежне йому – західний виробник. Ге ж є відмінність?..

Якщо ви візьмете Сідні Шелдона, то ви побачите, що його книжки написані на високому мовному рівні – і всі читають цю літературу.

У нас майже не пишеться і не видається література для масового читача. Більше того, не були перевидані вершинні явища української літератури. У нас є перевидання Шевченка, але ви порівняйте їх з масовими виданнями відомих західних серій, як от “цельофанова” у Польщі або “пінґвін” у Великій Британії. Жоден класик не перевиданий в академічному варіанті (видання академії – далеко не завжди академічне видання, – сумний жарт). Це хіба важко зробити? Немає бажання і немає розуміння цієї проблеми.

Не перевидані надзвичайно цікаві літературознавчі роботи Рудницького. Так само не перевидана тритомна довоєнна Українська енциклопедія, словник Грінченка за редакцією Ніковського, т.зв. “словник Кримського”. Не перевидана і не відцифрована гордість української нації “Літературно-науковий вісник”. Де колекції центрально-східноєвропейських українських видань?

Я розумію, що можна назвати ще тисячі речей, які не були перевидані або не видавалися взагалі. Але можна назвати хоч що-небудь, що було зроблено?

Наприклад, була видана “Історія балету”. Але навряд чи ми з вами побачимо цю книжку, бо вона коштує більше двохсот гривень і наклад мізерний. Нещодавно видали книгу про родину Кричевських, яка теж коштує кількасот гривень. Коли Франко розумів, що народу потрібна культура, то він почав на дешевому папері видавати “метелики” – кишенькові видання, в яких були різні оповідки, вірші і так далі. У наших же видавництвах намагаються друкувати дорогу книгу: припресовка, заклейка, суперобкладинки. Навіщо це все робити? Беріть газетний папір, прошийте його скобою – і дайте його людям, вони його будуть читати в електричках і автобусах. Росіяни роблять такі видання, а українці – ні. Усе конозить виставитися паном, коли насправді штани нема чим підперезати.

Це достойні видання, щоб пропонувати їх до читання?

Народ такий, який він є. Коли ми говоримо про масову культуру, то давайте українську масову книгу. Не всі читають Платона і Шекспіра. Якщо людина стоїть на базарі і хоче кудись очі приткнути, то треба дати цю книжку. У нас же кажуть: “У нас література ого-го! У нас вона не проста!”

Так читача треба виховувати чи давати йому те, що він хоче?

Не треба цієї альтернативи – або так, або інакше – треба давати і перше, і друге. А люди вже потім самі розберуться. Ну, хоче людина знати, що там астрологи провіщують для її знаку зодіаку. А ми їй цього дати не можемо і говоримо: “Та ви що! Українською мовою видавати таку гидоту?!” От людина і купує це російською. Колись купувала ще й польською, але українські державні русифікатори цей канал намертво перекрили.

Тобто, якщо ми робимо український культурний продукт, то він обов’язково буде елітарним, на фінському папері, за двісті гривень, – інакше ми не можемо?

У цьому й проблема. Знайдіть хоча б одну українську книжку на книжкових розпологах на вокзалі, – її там просто немає. Крім того, є проблема книговидання – друкуються не завжди найталановитіші.

Наші видавництва часто-густо видають літературу, яку з тих чи інших причин ніхто не читає. Почитайте, наприклад, критичні матеріали про рівень багатьох підручників. Словники за своєю ідеологією і за обсягом явно програють чужомовним. Наприклад, видали гарні фахівці юридичний українсько-англійський словник розподіливши статті строго за галузями права, тобто дали кілька маленьких словничків під загальною палітуркою. Це для кого видання? Зрозуміло, широкий загал (студенти, школярі, перекладачі) цим словником не користуватимуться. А скільки в нас є юристів, які постійно беруться до англійської мови?

Зручність і якість такої літератури не найкращі. Чому здебільшого купують російські словники? Хіба ті, хто купують ці словники, проти української мови? Ні, їх просто не задовольняє якість продукту.

У нас словникарі й видавці принципово занедбали сферу живої української мови. До людей пробився один-єдиний чудовий тлумачний словник Лесі Савицької. А перекладних катма. Російські словники за своїм обсягом на порядок грубші. Ще й автор не один, а багато авторів. Про англійські видання, звичайно, я не кажу. Їх не тільки багато, але за обсягом вони у 10-100 разів більші.

Принаймні театральне життя в Києві є насиченим…

Я переконаний, що в нас занадто довільно почали поводитися з класичними текстами. Постановників цікавить лише самовияв. Виявляйтеся, панове, за рахунок власних ресурсів. Цілковита свобода творчості. Але не чіпайте велетів, – для них передбачається свій, власне їхній етос, контекст прочитання. Ви на афіші пишіть: роздуми Сидорова над Шекспіром. Чи трьох Сидорових-постановників. І хай глядач, котрого цікавлять ці викрути, йде й сприймає, що думає Сидоров про добу Шекспіра або самого Шекспіра. Бо інакше виходить або плагіат, або фальсифікат. Нам продають постмодерністські варіації, а не спробу відтворення першотвору. Пригадую, якось пішов я подивитися балет на музику Моцарта. Твір виконувався на сучасних інструментах із сучасним звуковидобуванням, хореографія, умовно кажучи, належала т.зв. київській школі, строї належали стилістиці приблизно третьої чверті ХІХ ст., зачіски приблукали з російського класицизму, умовні лаштунки чимось нагадували двадцяті-тридцяті роки минулого сторіччя… Що це таке? Постановники опер на стародавню тему погано собі уявляють, що могло бути, а чого не могло бути в стосунках між людьми того віку. Один гарний і поважаний мною композитор заходився коло біблійної тематики, до кінця не розібравшись, що та як тоді звучало, а для співаків просто дав несусвітні тексти.

Відвідуваність театру – це не одне й те ж саме, що і рівень театру. Так, наприклад, за радянських часів найпримітивнішим театром була музкомедія, але щодня вона збирала аншлаґи. Театральна культура – про це вже писали в спеціальній літературі – тьмяніє, попри наявність чудових голосів і прекрасних акторів.

Зараз у нас немає своїх серйозних музичних вистав, не видко великих композиторів, а обдаровані музики працюють із бездарними лібретистами. Я не кажу про поновлення Лисенка, або ще кількох композиторів, які були бозна коли.

Траплялись в нашій порівняно недавній історії вистави, які були справді естетичним явищем свого часу і які були зроблені українською постановочною групою, – це “Камінний господар” Губаренка. А сьогоднішній балет – це хто? це про що? Як ви думаєте, чому так багато танцюристів і педагогів поїхало світ за очі? Бо тут скінчився сучасний репертуар, а не можна все життя танцювати прекрасне “Лебедине озеро”.

Але ж композитори у нас є, причому не тільки ті, які були хтозна коли, – у нас є сучасні відомі композитори, наприклад, Станкович.

Євген Станкович – це живий класик, школа Лятошинського. Композитор поєднує традицію з дуже обережним експериментуванням. Станкович – трагічна постать у нашій музиці. Його літературна паралель – Павличко. Його молодість, розквіт припала на розквіт спілчанського більшовицького маразму, коли цькували все юне і здібне. Дозволялось їстівне для тупуватого начальства. Такі собі біляші на закуску. Чому, якщо грають поважну музику, то як не Моцарта, то Бетховена, яких я, до речі, дуже люблю. Чому не грають того ж Пендерецького? Ксенакіса? Лі?.. Як забезпечуються наші оркестри путящими інструментами?

Де видання клавірів українських опер? Чи знаєте ви, що в більшості чужих опер нема стандартних текстів перекладу, що колись повершувався нашими класиками? Багато з того вже пропало. Назавжди. До речі, сталося це частково з провини інших покійних і живих вітчизняних класиків.

Наскільки я знаю, в Києві постійно влаштовують вечори української музики.

Влаштовували і влаштовують. Михайло Степаненко – видатна людина і дивовижний піаніст, але це не музичне життя. Музичне життя – це коли продаються річні абонементи на концерти симфонічної, камерної музики... На абонемент припадає півтора десятка концертів, а всього абонементів десятки два, і ви вже влітку знаєте, що 15 листопада о 18.30 ви будете слухати австрійське тріо. А, крім того, вам потрібно встигнути в Консерваторію, бо там буде дуже цікавий виступ. А ще виступ у Театрі юного глядача на Липках – і ви вирішуєте, що вибрати, як не пропустити, на чому зупинитись? От це називається мистецьке життя. Коли Пучіні створював свої опери, то вони вже через півроку йшли в Києві. Балет “Джоні бавиться” ставили вже через три місяця. Тоді відчувався подих часу. Ви можете мені назвати 2-3 опери, які відбивають сьогоднішнє життя? От коли обговорюють те, куди подівся баритон, що з ним сталося і як учора виступила прима балерина, – оце і є мистецьке життя. А в нас натомість жовта чи пожовкла преса пише, що вчора з’їла якась зірка-халамидниця, що ні голосу ні пластики не має. Хіба можна назвати музичним життям кліпи, які радше пасують до розділу “муки підлітків у переходову добу”? Муки – це об’єктивна дійсність, а музика – то зовсім інше. На заході чесно називають це шоуарт, чи якось ще. Бізнес – це спосіб показати громаді те, за що вона стовідсотково заплатить гроші. Ото й показують їй щось від уроків анатомії до безглуздя какофонії.

Коли в Києві в 1957 році поставили симфонічні танці Рахманінова – це знову таки був подих часу. Рахманінов був ще частково заборонений, в оформленні використовували спадщину кубістів, оркестр київської опери ще дуже пристойно звучав. Виклик часу і владі. Зараз таке можна побачити? Балет зараз в Києві не живе. Це в найкращому разі музей. Ще тридцять років тому я писав, що цим закінчиться. Де балет, який покаже те, що сьогодні відбувається?

Нам потрібно не умови створювати – нам потрібно зняти ті структури, які контролюють і не дають розвиватися тим талановитим людям, які, безперечно, у нас є. Особливо серед молоді. Потрібно зняти податкове ярмо і бюрократичне обмеження – так само як колись існувало ідеалістичне гасло “Землю - селянам”, так само потрібно віддати “друкарні – письменникам, ґалереї - художникам”. І щойно звідти підуть тіньові капітали, як тільки з мистецтва підуть люди, які не мають до нього жодного відношення, – тоді й у нас настане відродження.

Бесіду вів Юрій Таран

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Іван Малкович, директор видавництва „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

„Ті, хто працюють над нашими книжками, роблять це з любов’ю”

Алексєєв Юрій Миколайович, ректор Київського славістичного університету.

Наша місія – показати, що так можна працювати

Іван Андрусяк, письменник

Час ratio

Олег Скрипка, рок-музикант, лідер гурту „ВВ”

„Ми культивуємо російську культуру, американську, французьку, будь-яку, окрім своєї власної”

Євген Станкович, композитор

„Наша культура могла б зробити значно більший крок уперед”

В’ячеслав Брюховецький, президент Національного університету Києво-Могилянська Академія

Вища освіта: крок вперед, крок назад, але є нюанси

Владимир Никитин, доктор культурологии, заместитель директора по развитию Международного центра перспективных исследований

Просвещение сегодня – это сопровождение доступа к знаниям

Инна Чередниченко, главный редактор журнала «Большая Игра»

Отдаленный гул

Юрій Макаров, ведучий каналу „Студія 1+1”

„Просвітницьке телебачення не може замінити читання книг”

Наталья Лигачева, глава правления, шеф-редактор изданий Общественной организации «Телекритика»

Наше телевидение формирует «пофигиста» и потребителя

Лариса Івшина, головний редактор газети „День”

«Я пропоную ввести мораторій на критику нашого менталітету»

Юрий Рогоза, сценарист, писатель

Мое кино учит людей жить

Инна Богословская, президент консалтинговой фирмы «Пруденс»

В стране деньги есть, нужно лишь правильно их направить

Василина Дибайло, директор Ресурсного центру „Гурт”

„Далеко не всі громадські організації зараз існують на гранти”

Тарас Брижоватий, директор благодійної організації „Соціальна служба „Віфанія”

У державних соціальних установах занадто формалізована робота

Володимир Шевченко, виконавчий директор міжнародної громадської організації “Соціополіс в Україні”

Соціополіс – місто майбутнього

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Тактические игры

Віктор Сизонтов, головний редактор українського промислового журналу “Деньги и технологии”, член-кореспондент Української технологичної академії

Наука напівфабрикатів

Борис Малицкий, д.э.н., директор Центра исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г.Доброва НАНУ

Наука – не отрасль, а ускоритель развития всей страны

Лесь Танюк, народний депутат, голова комітету Верховної Ради з питань культури та духовності.

Домінанта споживацького меркантилізму

Сергей Крымский, философ

Нам нужна не зубрежка, но эвристика

Владислав Троицкий, основатель центра современного искуства „ДАХ”, актер, режиссер, продюсер

«Театр – это некое место, где люди ищут истину»

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,136