В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Религия в социально-политическом контексте Украины

Кризис духовности дает о себе знать во множестве сфер человеческой жизни, а ускоренную секуляризацию сегодня можно наблюдать во всем мире. Большая часть мировых религий переживает в последние десятилетия кризисные процессы. Не составили исключения и украинские христианские конфессии: в храмах все меньше прихожан, их трудно удерживать в рамках местной общины, ибо огромный размах набирает переход в другие конфессии и вероисповедания.

Период активного возвращения украинских граждан в лоно Церкви, наблюдавшийся после распада СССР и обретения Украиной независимости, похоже, подходит к концу. Нередко доходит до того, что даже «утримувати церковні будівлі – нікому, немає коштів». Но подобные вещи происходят не только в Украине и других постсоветских странах.

У прихожан в ХIX (и ранее) веке не было того множества сомнений и вопросов относительно большинства догматов, как у людей ХХІ века. Когда государство было сельским, деревня была оплотом традиционной религиозности. Сейчас же – большинство населения переселилось в города, получило то или иное образование. Смена традиционных культурных кодов и нарастание сугубо потребительских настроений по отношению к Церкви (и не только), привело к нарастанию духовного отрыва общества/паствы от церкви. Усугубляет процесс и неспособность церквей отвечать на вызовы современности, помогать людям решать те духовные проблемы, с которыми они постоянно сталкивается в быстро меняющемся мире. Особенно это касается современной молодежи, часто теряющей духовные и ценностные ориентиры в нестабильном и нелояльном к ней социуме «взрослых», занятых своими проблемами.

Церкви не готовы жить в агрессивной общественной среде, которая критикует их недостатки, ставит под сомнение авторитет, теряет к ним интерес. Но другого общества уже не будет. Люди не вернутся к средневековой или современной наивности. Не будет примитивной веры в авторитеты или в разум, лишь сомнения и критика еще долго будут доминировать в сознании людей.

Эпидемии, войны, стихийные бедствия… Роль Церкви всегда повышалась в трудные для общества времена. Но глобальный кризис – это шанс или провал для представителей мировых религий? Да и переживает ли современная Церковь кризис? Так ли все плохо? Теряет ли церковь свой авторитет в обществе? Выдержит ли сегодняшняя Христианская Церковь испытание конкуренцией со стороны других религий? И, наконец, так ли уникальна Украина со своими духовными и религиозными проблемами?

Религия в Украине за годы независимости стала одним из системообразующих факторов поиска идентичности, и это несмотря на самые разнообразные приверженности граждан к различным церквям. Но если для многих других стран основой идентичности является в большинстве своем одна религия, то Украина выбрала путь гораздо более сложный – многообразие. И при этом, как засвидетельствовали прошедшие 20 лет, были, в основном, сохранены не только баланс и равноудаленность власти от всех конфессий, но и все общество выработало в себе толерантность к иноверцам.

Оглядываясь на пройденный двадцатилетний рубеж, эксперты отмечают определенную пассивность церкви в отношении социально-политических процессов происходящих в государстве и обществе. Чем объясняется такая пассивность церкви? Да и все ли мы знаем о духовной работе Церкви в Украине? Какие церковные проекты социального-культурного значения, помимо строительства церквей, были реализованы в нашей стране за последние 10–20 лет?

На эти и на многие другие вопросы в диалоге о месте религии в социально-политическом контексте Украины мы будем искать ответы вместе с нашими экспертами – философами, теологами, служителями церкви, авторами и читателями «Диалог.UA».

Свернуть

Кризис духовности дает о себе знать во множестве сфер человеческой жизни, а ускоренную секуляризацию сегодня можно наблюдать во всем мире. Большая часть мировых религий переживает в последние десятилетия кризисные процессы. Не составили исключения и украинские христианские конфессии: в храмах все меньше прихожан, их трудно удерживать в рамках местной общины, ибо огромный размах набирает переход в другие конфессии и вероисповедания.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Непохитно існуватиме тільки та церква, що далека від політичної метушні

25 июн 2012 года

Чи залишається церков важливим елементом суспільного устрою в нинішній Україні?

Скажімо – так. Незважаючи на те, що сучасний світ добре комп’ютеризований та поінформований, така архаїчна річ, як релігія все одно займає дуже значне місце в суспільстві. І перспективи до зменшення її ролі зараз не видно. Це стосується не лише арабських країн, з їхніми законами шаріату, і не лише таких теократичних держав, як Ватикан, де голова церкви водночас є керівником держави. Це повною мірою відноситься й до таких світських країн, як Україна, чи Польща, Росія, Німеччина, та інших.

Така ситуація видається вже дещо парадоксальною, проте релігія з найдавніших часів займається регулюванням певних специфічних людських відносин, скеровуючи їх до вищих духовних цінностей. І релігійні діячі завжди прагнули впливати на всі сфери людського буття – настільки, наскільки мали змогу. В тому числі на політику, на економіку, на кадрові призначення. Були часи, коли карти Європи перекроювались за вимогами Візантії, Ватикану, або протестантських груп, коли вони набули сили.

В сучасній Європі є різні варіанти релігійного устрою. В Англії головою церкви є королева. В деяких скандинавських державах конституційно чітко закріплено провідну роль однієї з церков. А закінчити список можна українською супердемократичною моделлю, де за основу було взято законодавство США. Тобто, принцип "всі різні, але всі рівні". Це гасло, звичайно ж, не втілено повною мірою, але відображено в нашій Конституції та всіх інших відповідних законах. В тих, що регулюють і суспільно-релігійні відносини, і державно-церковні. Хоча ми не рідко бачимо, що вербально, або фактично, можуть бути надані переваги одній чи кільком конфесіям, а їхні організації можуть набувати псевдо-привілейованого статусу. Тоді вони проголошують себе як "Альфу і Омегу", обзиваючи всіх інших єретиками, розкольниками і мракобісами.

Звичайно, хотілося б, аби такі елементи, як релігія і церква, були максимально цивілізовані. Щоб не було такої безглуздої дурні, як у московському патріархаті, що проголосив себе єдиною на весь світ канонічною церквою, а решту – негідниками. Не дивно, що ніхто в світі цього не визнає, бо заяви московських патріархів суперечать самим основам християнства. (Як на те пішло, то Євангелії заповідають нам полюбити навіть ворогів своїх, а не погрожувати своїм православним єдиновірцям осиновим колом).

Хотілося б уникати й інших крайнощів, на зразок того, як нігерійські юнаки, навчаючись на журналістському факультеті в Мінську, раптом стали проповідниками і почали навчати нас Слову Божому. Найкмітливішим з них був Сандей Аделаджа, той самий, що створив пізніше не тільки секти, а й фінансову піраміду «King’s Capital». Потім він успішно обібрав тисячі вкладників на сотні мільйонів доларів, а в 2009-му році Луценко завів на нього кримінальну справу. Тепер, мабуть, ховається десь за спинами добрячих адвокатів. Можливо, разом зі своїм компаньйоном – дури-мером Льоньою Космосом.

Але такі псевдорелігійні організації створюють погане враження про релігію взагалі, бо пересічна людина одразу скаже, що "всі вони одним миром мазані". Та не слід забувати, що в історії людства не було жодного суспільства без релігії; можна навести чимало прикладів, коли релігія мала позитивний вплив. Зберігаючи, поміж іншого, і культурні цінності.

Щоправда, останнім часом компетентні органи доповідають про збільшення кількості пожеж у церквах. При чому найцінніші речі зникають безслідно. Доходить до банального, як у Пирогові: старовинна церква згоріла, а знайшли тільки дві ручки від скринь, коли скринь тих мусило бути, здається, сім.


А як у нас взагалі бачиться картина з новими церквами і релігійними течіями?

Загалом справджується вислів про те, що все нове – то підзабуте старе. Проте, маємо деякі цифри. От на момент святкування тисячної річниці хрещення Русі, в 1988 році, у нас було біля 5500 різних релігійних громад. А таких різновидів, як православні, католики, свідки Ієгови, баптисти, адвентисти і таке інше – було лише 18. Тепер, коли не минуло ще й чверті століття, маємо понад 36000 громад, а різновидів стало більше сотні. Офіційна статистика подає 55, але вона дещо не враховує.

Є відмінності, наприклад, між православною церквою московського патріархату і російськими закордонними церквами. Чи російською істинно православною церквою – тією, що Тихонівська, ще до розколу. (Кирила вони називають ісчадієм сатани, а РПЦ – КеГеБістськими отщєпєнцами). Таких російських церков у нас діє біля десятка. І українських немало: київського патріархату, автокефальна, богородішна, а є й такі, які нікуди не пристали. Всі вони записалися в графу "православні", та їх різних десятки зо два.

Звичайно, вони не такі масові, як УПЦ московського патріархату. Зверніть увагу, що ця церква в нас зареєстрована як українська, тобто окрема, але вона не є такою. То є лише церковна область іншої церкви, і митрополита Володимира мордують як нещасного васала. Не встиг і трохи полежати в лікарні, як вже прискочили "козачки", зібрали cинод, і стали робити те, що колись зробили з Філаретом.

В моїх публікаціях ви можете знайти багато чого на цю тему, а коротко скажу, що Філарета прибрали з посади незаконно - з точки зору української церкви, проте цілком законно з точки зору московського патріархату. Тому що він тоді був членом московського синоду, так як зараз Володимир, і московський синод має повне право позбавити його сану.

Та повернемось до нашої різнобарвної картини. Ми маємо справжнісінький розгул демократії. А наше законодавство настільки псевдодемократичне, що в Законі про свободу совісті і релігійних організацій (ч.3, ст.8) сказано так: будь хто може створити будь-яку релігійну організацію і діяти не повідомляючи органи влади. Ви розумієте, що це за дурня? Прийнята, до речі, в квітні 1991-го – до прийняття незалежності.

Отже, для будь-якої громадської організації (піонерської або жовтинятської) потрібно і повідомлення органів влади, і реєстрація, і створення юридичної особи, і так далі. А для релігійної, що впливатиме на свідомість значної кількості людей, ніяких обмежень немає. Ану спробуйте приїхати в Іран, Ірак, чи Пакистан, і там проповідувати – вас схоплять, закриють, і ніхто більше вас не побачить. Навіть у найдемократичніших Штатах вам світитиме якщо не кутузка, то негайна екстрадиція, першим же рейсом. І в багатьох країнах Європи за це передбачено кримінальну відповідальність. А в Україні, коли закладали цю норму, то чи одразу планували зробити шикарний бардак, чи просто одуріли від даної зверху свободи…

До речі, щоби ви не мали зайвих ілюзій,– під прикриттям церкви можуть жити терористи, наркоторгівці, диверсанти, та які завгодно злочинці. Там провертаються такі суми грошей, що порівнювати можна з нафтовим бізнесом.


А які є найбільш небезпечні релігійні організації?

В деяких країнах уряди думають, що організації на кшталт сайентологічної «церкви» принесуть користь. А як на мене, то вони не гірші і не кращі за того ж Сандея чи інших таких проповідників.

Свого часу посадили Марусю Деві Христос, разом з Кривоноговим. Та ніхто ж толком не роздивився в чому справа. Чому з Уфи через Москву ішли величезні транші грошей і літератури про біле братство? І чому Маруся Деві зараз під ім’ям Ксенія проповідує в Москві і ніхто її в Бутирку більш не садить? Я тут нічого не коментую – лише наводжу факти.

А Юра Кривоногов, до речі, працював не де-небудь, а в Інституті штучного інтелекту, в Донецьку, який був тоді відомчою організацією КДБ СРСР. Дуже цікаво, за що його на сім років упекли за грати? За свободу совісті? Мабуть, все ж таки, є купа речей, що творяться під дахом релігійних організацій, і які нам ще не снились. Більше того – так було споконвіку, тільки то вже зовсім інша історія, підходяща для серіалу "Слідство вели"…

Теперішні засоби зв’язку дозволяють отримувати безліч високоякісної, правдивої інформації. І наукових знань зокрема. Здавалось би, що люди повинні були б трохи розвіяти вже той туман, що напускають релігійні і псевдорелігійні організації, але він стає все густішим. То ж ми повинні відрізняти пастирів від вовків у пасторських рясах. В святому писанні є попередження про це, і насправді з’явилося багато пройдох.

Як пройти по Києву, то майже в кожному сквері можна побачити вкопаний хрест з табличкою про збір коштів на будівництво нового храму. Але за документами більше половини з них навіть не зареєстровані. Ніхто їм не давав ні землю, ні дозволу на будівництво. І все одно вони будуються, навіть коли це судом заборонено. Чому? Тому що релігія і церква завжди ходять попід руку з політикою.


Останнім часом це особливо помітно в Росії. І тут виникає питання – як це розцінювати? Чи не є це початком глобальної де-секулярізації?

От ви кажете про зближення церкви з державою в Росії. То це зближення кого? РПЦ, в особі патріарха Кирила, з діючою владою – тут факт на лиці. Причому влада зовсім не цурається й свого єврейського коріння, і мусить терпіти мусульман – бо поміж інших, наприклад, татари сповідують іслам, а вони є однією з головних державоутворюючих націй Росії. (Головними були при Золотій орді). Отже, складається враження, що ініціатором зближення є саме московський патріархат. І по відношенню до інших церков йому вдалося досягти домінуючих позицій.

Дещо подібне відбувалося на початку двадцятого століття, а після 1917 року сталося саме те, що й повинно статися з церквою, коли вона занадто переймається ділами світської влади – майже остаточний розгром. Можливо й зараз щодо православної церкви запущено той самий сценарій, тоді керівники РПЦ або твердолобі й короткозорі, або підкуплені. Та навіть як і немає ніякого сценарію, то їм слід розуміти, що церква має свої завдання, відмінні від завдань політичної влади. Політика може радикально мінятися за життя одного покоління, тоді як духовні цінності залишаються незмінними потягом тисячоліть. Тому непохитно існуватиме тільки та церква, що достатньо далека від політичної метушні.

До речі, у висловлюваннях українських ієрархів звучать саме такі думки. Це і у греко-католиків, і у Філарета, і навіть у Володимира Сабодана, і в багатьох інших. Тому що ми маємо такий інструмент, як Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій.

Це унікальна річ, якої ні в Європі, ніде в світі більше нема. Спочатку вона була ніби при державному комітеті, а тепер стала самоврядною громадською організацією. Туди увійшли понад двадцять членів, а деякі з них навіть є антагоністами. Там представлений київський і московський патріархати, католики і греко-католики. Є ще ті баптисти, про яких Свідки Ієгови кажуть, що вони продались радянській владі, тобто – дияволу. Та як не дивно, всі вони у нас співіснують цивілізовано, ніхто не закликає хапати сокири і рубати голови. Натомість, якби відбулася монополізація релігії і зрощування її з владою, то кровопролиття стало б цілком імовірним. Тому тенденція до повної клерикалізації суспільства, яку ми, наприклад, спостерігаємо з боку братньої Росії – неприпустима. Держава, в сучасному вимірі, має обов’язком створити таке правове поле, де реально забезпечуються рівні права і можливості громадян.


Питання про помісну церкву в Україні – чи потрібна вона?

Розумієте, тут якісь "козачки" так перекручують питання, що ніби при помісній церкві не буде інших релігійних організацій. З цього приводу я написав книгу на п’ятсот сторінок, де з точки зору церковного, цивільного і міжнародного права детально виклав, що таке церква, що таке помісна церква, і як ці речі співвідносяться.

Перекажу дуже коротко. Є релігійні організації різних конфесій, тобто різних віросповідань. А бувають люди одного віросповідання, наприклад як болгари, румуни, росіяни. І церква тоді називається болгарська, румунська, тож повинна бути й українська. Чому повинна бути? Бо в канонах записано 35-те правило: кожен народ повинен мати свого першого єпископа.

Помісною церква вважається тоді, коли вона має статус суб’єкта міжнародних релігійних відносин. Таким чином, УПЦ Московського патріархату ніяк не може бути помісною церквою, бо вона не є навіть окремою церквою – то лише область іншої церкви. Помісна церква повинна бути повністю самостійною та знаходитись в юрисдикції відповідної держави. І помісних церков в Україні може бути кілька: і католицька, і баптистська, і православна, звичайно. Якщо вони будуть триматися подалі від політики і займатись своїми справами, тоді все буде добре.


Бесіду вів А.Маклаков.

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Михайло Білецький, Експерт Київського центру політичних досліджень та конфліктології

Наша релігійність більше носить формальний характер, ніж задовольняє внутрішню потребу в вірі

Віктор Єленський, доктор філософських наук, головний редактор релігієзнавчого журналу "Людина i свiт"

Проблема автокефалії є питанням політичним набагато більшою мірою, ніж питанням богословським

Филипович Людмила Олександрівна, д. філос. н., професор, завідувач відділу історії релігії та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, м. Київ

Церква – єдиний інститут, до якого в українців зростає довіра

Наталья Ивановна Кочан, старший научный сотрудник Института политических и этнонациональных исследований им. И.Ф.Кураса НАН Украины

Все болезни общества присущи и церкви

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент Національного університету „Києво-Могилянська академія”

Церква є настільки ж хворою наскільки і все суспільство

Шейх Ахмед Тамим, Главный Муфтий Украины

Мусульмане давно уже поставили перед собой конкретные задачи и придерживаются определенной стратегии

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Об’єднання українських церков відбудеться ще нескоро

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Ми мусимо вийти за межі конфесійності й запропонувати світові понадконфесійну модель євхаристійної єдності

Протоієрей Валерій Яблонський, УПЦ (МП)

Всі конфлікти можуть бути подолані при взаєморозумінні і з любов’ю

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Церква повинна консолідувати націю довкола створення і відкриття своєрідного коридору у майбутнє

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет,

Мораль для суспільства відіграє більш важливу роль, ніж навіть економіка

Юрій Макаров, журналіст, літератор

Hікуди ми не дінемося від християнства, бо нашу цивілізацію побудовано на християнському базисі

Ігор Ісіченко, архієпископ (УАПЦ)

Церква потребує не протекціонізму, а законодавчого захисту

Станислав Речинский, журналист

Украина – это не монорелигиозная страна. И никогда таковой не была

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

И мировые религии, и государство - всех их ждет неминуемая гибель

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,084