В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Религия в социально-политическом контексте Украины

Кризис духовности дает о себе знать во множестве сфер человеческой жизни, а ускоренную секуляризацию сегодня можно наблюдать во всем мире. Большая часть мировых религий переживает в последние десятилетия кризисные процессы. Не составили исключения и украинские христианские конфессии: в храмах все меньше прихожан, их трудно удерживать в рамках местной общины, ибо огромный размах набирает переход в другие конфессии и вероисповедания.

Период активного возвращения украинских граждан в лоно Церкви, наблюдавшийся после распада СССР и обретения Украиной независимости, похоже, подходит к концу. Нередко доходит до того, что даже «утримувати церковні будівлі – нікому, немає коштів». Но подобные вещи происходят не только в Украине и других постсоветских странах.

У прихожан в ХIX (и ранее) веке не было того множества сомнений и вопросов относительно большинства догматов, как у людей ХХІ века. Когда государство было сельским, деревня была оплотом традиционной религиозности. Сейчас же – большинство населения переселилось в города, получило то или иное образование. Смена традиционных культурных кодов и нарастание сугубо потребительских настроений по отношению к Церкви (и не только), привело к нарастанию духовного отрыва общества/паствы от церкви. Усугубляет процесс и неспособность церквей отвечать на вызовы современности, помогать людям решать те духовные проблемы, с которыми они постоянно сталкивается в быстро меняющемся мире. Особенно это касается современной молодежи, часто теряющей духовные и ценностные ориентиры в нестабильном и нелояльном к ней социуме «взрослых», занятых своими проблемами.

Церкви не готовы жить в агрессивной общественной среде, которая критикует их недостатки, ставит под сомнение авторитет, теряет к ним интерес. Но другого общества уже не будет. Люди не вернутся к средневековой или современной наивности. Не будет примитивной веры в авторитеты или в разум, лишь сомнения и критика еще долго будут доминировать в сознании людей.

Эпидемии, войны, стихийные бедствия… Роль Церкви всегда повышалась в трудные для общества времена. Но глобальный кризис – это шанс или провал для представителей мировых религий? Да и переживает ли современная Церковь кризис? Так ли все плохо? Теряет ли церковь свой авторитет в обществе? Выдержит ли сегодняшняя Христианская Церковь испытание конкуренцией со стороны других религий? И, наконец, так ли уникальна Украина со своими духовными и религиозными проблемами?

Религия в Украине за годы независимости стала одним из системообразующих факторов поиска идентичности, и это несмотря на самые разнообразные приверженности граждан к различным церквям. Но если для многих других стран основой идентичности является в большинстве своем одна религия, то Украина выбрала путь гораздо более сложный – многообразие. И при этом, как засвидетельствовали прошедшие 20 лет, были, в основном, сохранены не только баланс и равноудаленность власти от всех конфессий, но и все общество выработало в себе толерантность к иноверцам.

Оглядываясь на пройденный двадцатилетний рубеж, эксперты отмечают определенную пассивность церкви в отношении социально-политических процессов происходящих в государстве и обществе. Чем объясняется такая пассивность церкви? Да и все ли мы знаем о духовной работе Церкви в Украине? Какие церковные проекты социального-культурного значения, помимо строительства церквей, были реализованы в нашей стране за последние 10–20 лет?

На эти и на многие другие вопросы в диалоге о месте религии в социально-политическом контексте Украины мы будем искать ответы вместе с нашими экспертами – философами, теологами, служителями церкви, авторами и читателями «Диалог.UA».

Свернуть

Кризис духовности дает о себе знать во множестве сфер человеческой жизни, а ускоренную секуляризацию сегодня можно наблюдать во всем мире. Большая часть мировых религий переживает в последние десятилетия кризисные процессы. Не составили исключения и украинские христианские конфессии: в храмах все меньше прихожан, их трудно удерживать в рамках местной общины, ибо огромный размах набирает переход в другие конфессии и вероисповедания.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Церква повинна консолідувати націю довкола створення і відкриття своєрідного коридору у майбутнє

6 июл 2012 года

Світова статистика свідчить, що, незважаючи на релігійні свободи, храми порожніють, а центри християнської активності зміщуються до різноманітних «світських» і громадських інституцій. Чи втрачає Церква свій авторитет в суспільстві?


Я думаю, що це проблема загальносвітова, а не тільки українська, і сказати, яка Церква, як конфесія, переживає кризу, а яка ні – це дуже складно. Хоча Церква з великої букви – Церква вселенська, звичайно ж, переживе.

Сьогодні ми спостерігаємо швидку секуляризацію світу. В світі є криза духовності, і це відчувається. У Франції, наприклад, просто не вистачає священників, не те що монахів – немає покликань. І в Церквах, у храмах щоразу менше прихожан, їх важко утримувати в лоні місцевої громади. Доходить до того, що утримувати церковні будівлі нікому – немає коштів.

Хоча, з іншого боку, у Латинській Америці та у США спостерігається ріст релігійності. Можливо релігійності інакшої, ніж ми звикли, проте там духовне життя, на відміну від секуляризованої Європи, розвивається.

Що стосується України і різних наших Церков – вони в різному стані.

Протестантські і неопротестантські Церкви достатньо динамічно розвивалися за роки незалежності. Однак вони неначе досягнули певного бар’єру, який подолати не можуть. З якогось моменту їх зростання призупинилося – дається взнаки консервативність українського суспільства.

Українська Греко-Католицька Церква також досить динамічно розвивається. Причому практично з нуля – ця Церква була майже вщент розгромлена, однак за 25 років перетворилася у цвітуче дерево з всіма своїми інституціями.

Були процеси динамічного розвитку Української православної Церкви Київського патріархату, але я думаю, що зараз вони не настільки динамічні. Однак реально, якщо говорити про симпатії та чисельність вірних, це найбільша українська Церква.

Очевидно, великі проблеми є в Української автокефальної православної Церкви. Щось з нею іде не так.

Не менші проблеми є в Української православної Церкви Московського патріархату, з огляду на її самоідентифікації – чи це Церква дійсно українська, чи це філія Російської православної Церкви, яка роль у цієї Церкви в Києві, в політиці.

Ці речі призводять до кризового стану ряду Церков. Але це тільки один бік справи. А є і інший – Церква повинна бути з людьми. Коли Церква не дає відповідей на запитання, які ставить життя, наприклад, щодо СНІДу, переривання вагітності, вживання контрацептивів, стосунків у шлюбі і багатьох інших речей, то вона, втрачає і всій зв`язок з суспільством, і свій вплив на нього. Хочеш не хочеш, але від цих запитань нікуди не подінешся, – можеш навіть ховатися в золоту клітку, – життя їх рано чи пізно все одно поставить навіть перед найортодоксальнішими Церквами. З огляду на це, якщо Церкви не готові давати відповіді на ці запитання, то очевидно, що від них будуть відходити люди, бо не знаходитимуть відповідей на свої життєві запитання, не зможуть розв’язувати свої духовні і соціальні проблеми.


Чи витримає сьогоднішня християнська Церква випробування конкуренції?

Дійсно, Церква повинна відповідати на ті запитання, які ставить перед нею життя та люди, а люди дуже часто ставлять незручні запитання – що робити зі своїм життям, як жити далі, в якій спосіб ростити і виховувати дітей, тощо. Якщо Церкви на це відповіді не дають, якщо вони законсервувалися на рівні 11–12 сторіччя, то звичайно, що у них будуть великі проблеми. Церква має бути Божою Церквою, однак Церквою людей і для людей.

Що стосується християнських чи нехристиянських Церков, то за християнськими Церквами в Україні є велика перевага, бо вони підтримуються нашою традицією. А ми люди доволі консервативні. Я не говорю про всі християнські Церкви, можливо, протестантські і неопротестантські Церкви долають у нашому суспільстві тільки перші бар’єри – вони для нас ще незвичні. Тому вони й дещо призупинили свій ріст. Але у православних Церков, у греко-католиків чи римо-католиків – немає ніяких проблем – вони у нашій традиції.

Однак це не означає, що і у них немає проблем. Не даремно Римо-католицька Церква спромоглася на чин Другого Ватиканського Собору, який змінив багато підходів у відповідях на ті складні запитання про які я згадував. Хоча, звичайно, не тільки на них.

Я думаю, що відповідні процеси повинні проходити і в православних Церквах, але такої, на жаль, активності, як у католицьких, не спостерігається. Але я думаю, що це рано чи пізно повинно відбутися.

Якщо модернізації в Церкві не відбудеться, то вона залишиться, як культурний атрибут десь на маргінесах як суспільного, так і духовного життя.

Пострадянська спадщина полягає в тому, що, не дивлячись на те, що люди, вслід за Аляксандром Лукашенкай, стверджують, що вони є «православними атеїстами», – в більшості або, принаймні, у значній частині нашого суспільства, – вони просто релігійно не освічені і фактично вся їх релігійність зводиться до забобонів, а не до релігійної практики, до якогось там, в кращому випадку, одягання хустинки чи сукні на жіночку, чи освячення яєць на Великдень, і не більше. Але це до релігійності ніякого відношення немає, це обрядовість, ритуальність, котра затуманює людям уявлення про справжню релігійність. Тим більше, що все це рудименти ще дохристиянського поганства.


Які, на ваш погляд, відносини Української держави, суспільства та ЗМІ, з одного боку, і Церкви – з іншого?

Різні Церкви мають різні інформаційні інструменти – деякі мають свої друковані видання, газети, журнали, у яких висвітлюють ці стосунки, деякі мають свої канали, а деякі – успішно співпрацюють з журналістами. Співпрацюють у сенсі не якогось там угодовства чи примушування подавати лише позитивну інформацію про себе, а в режимі обміну інформацією, висвітлення актуальних подій з життя Церкви.

Я думаю, що журналістський корпус достатньо відкритий до такого спілкування. Однак, коли Церква попробує диктувати якісь речі, а не подавати інформацію просто такою, якою вона є, без якихось обмежень, то це викликає негативні реакції. От ми спостерігали дуже складні стосунки української преси і патріарха Російської православної Церкви Кирила, коли він приїхав сюди і пробував говорити з журналістським корпусом так, як він звик говорити у Росії, - з позиції ледь не політичного лідера, майже правлячого монарха. В сучасному суспільстві це абсолютно неможливо і неефективно. В результаті він отримав негативну пресу, але негативну пресу не лише тут в Україні, а й у Росії. Останнім часом ми спостерігаємо, що і російська преса ставиться до нього так само – дещо з іронією, що свідчить про фіаско його інформаційної політики. Він сплутав дві ролі – роль кесаря і роль священика. Це різні ролі. І якщо наші ієрархи не будуть їх плутати, то все буде добре.


Чи вважаєте ви, що в Україні Церква сприяє консолідації суспільства?

В Україні не можна говорити в однині – Церква, а лише «Церкви», у множині і тільки так. Якщо ми будемо говорити «Церква», то буде все зводитися до Української православної Церкви Московського патріархату, і жодної консолідації звичайно не відбудеться. Чи до Української православної Церкви Київського Патріархату – і результат буде той самий.

Сьогодні консолідація в Україні за участю Церков можлива тільки на базі якогось консенсусу, якогось статус-кво, не більше і не менше. Жодна з конфесій тут свої правила диктувати не зможе. Якби був ще Сталін, то можна було б всіх перевести на щось одне. Але в даному випадку потрібне порозуміння Церков, і не тільки православних, але, я думаю, й інших конфесійних релігійних об’єднань задля єдності і майбутнього нашої поліконфесійної нації.


Експерти відзначають певну пасивність Церкви щодо соціально-політичних процесів, що відбуваються в державі і суспільстві протягом останніх 20 років. Чим пояснюється пасивність Церкви?

Тут багато залежить від того, про яку Церкву йде мова. Протестантські Церкви досить активно працюють в цьому напрямку, це не дуже кидається у вічі – на вулиці немає оголошень і не так часто це потрапляє на телебачення, – але все-таки вони певну соціальну роботу проводять. Римо-католицька і українська Греко-Католицька Церкви теж достатньо активно проводять роботу, і у греко-католицької Церкви вироблена своя соціальна доктрина, а римо-католицької – тим більше. А от перед певними Церквами це завдання ще навіть не стоїть. Власне, я говорив, що повинно відбутися щось, на кшталт Другого Ватиканського собору у православному світі. І поки цього не було, то Церква залишається на маргінесі суспільного життя. Як воно не жорстко буде сказано, але так воно і є.


Яка суспільна місія мала б покладатися на релігію в нинішній Україні?

Я думаю, що наші Церкви і інші релігійні організації повинні консолідувати націю довкола створення і відкриття своєрідного коридору у майбутнє для великої різноманітної, різномовної, поліконфесійної, української політичної нації, до якої входять і кримські татари, і іудеї, і українці, і росіяни, й інші нації та народності. Інакше – конфлікти, які ми спостерігаємо, і розпад країни.


Питання про створення єдиної Помісної Церкви в Україні якось відійшло на другий план, чи залишається воно актуальним сьогодні?

Якщо воно відійшло на другий план, то це і означає, що воно поки що не дуже актуальне. Для Церкви такі процеси не проходять у термінах 10–20 років чи нового президентського терміну. Для Церкви 4 чи 5 років президентства того чи іншого президента – це ніщо. Церква має перспективу 200–300–500 років. У такій перспективі консолідація може відбутися. Ну, я не кажу, що це має бути обов’язково 500 років, мова йде про те, що зовсім у інший термін буде проходити оця консолідація, якщо вона відбудеться взагалі. І це вже інше питання, чи взагалі вона буде потрібна, адже, якщо буде консенсус між Церквами, мир і «братолюбіє», то якесь штучне об’єднання Церков, можливо, і не буде потрібно.


Якщо поки не прийшов час для єдиної Помісної Церкви чи автокефалії, то в чому полягає такий пильний інтерес до українського православного світу з боку Московського патріархату?

Тут зовсім зрозуміла річ – Московський патріархат пробують використовувати як інструмент політичної гри, що абсолютно не мало б бути властиво Церквам. Хоча візантійська традиція – а це традиція підтримки Церквою Кесаря – достатньо характерна для Російської імперії а, відтак, і сучасної Росії. Я думаю, що якщо не будуть зроблені певні висновки, то Церква як інституція, що покликана тільки підтримувати політичний курс тієї чи іншої держави, помаленьку помре.

Свого часу цей процес одержавлення Церкви дуже сильно прискорив Петро І, очевидно, що є спроби і зараз зробити щось подібне, однак, як показав час, вони не спрацьовують. Тим більше, вони не будуть спрацьовувати у суспільстві, яке більшою своєю частиною поза релігією – а посткомуністичне суспільство, яким і є суспільство сучасної України, є саме таким.


Можливо, маленькі громади-церкви зараз потрібніші, ніж велика централізована ієрархія, яка спалахнула в іншу історичну епоху?

Як для суспільства потрібне пониження рівня компетенцій, в сенсі делегування владних повноважень на рівень місцевого самоуправління - на рівень міських і сільських громад, так само і у Церкві – до громад церковних. Не все має бути підпорядковано тільки ієрархії – навіть якщо вона церковна. Якщо в якомусь містечку релігійна громада не хоче займатися своїми бідними, хворими і потребуючими, то ніяка вертикаль зверху цього робити не буде. Це буде неефективно, навіть, якщо вона захоче це робити

У цьому сенсі самостійність громад, їхня активність надзвичайно важливі. Хтось думає, що можна будувати церковне життя виключно за парадигмою жорсткої держави, з її вертикаллю влади і таке інше, – це не так. Мають бути і церковні школи, котрі є у компетенції конкретної релігійної громади, і бібліотеки, і лікарні, можливо, якісь соціальні інституції, як наприклад, благодійні фонди – хеседи – в єврейських громадах, котрі, по суті, обслуговують свою громаду в кожному конкретному містечку чи на конкретній території. І це абсолютно не підпорядковано якомусь великому архієпіскопу де-небудь зверху. В цьому сенсі людям треба дати свободу, і тоді рівень їхньої відкритості до Церкви і віри буде набагато більшим, ніж тоді, коли їх затискати в якісь лещата і приписувати їм до виконання абсолютно все, що тільки можливо.

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Михайло Білецький, Експерт Київського центру політичних досліджень та конфліктології

Наша релігійність більше носить формальний характер, ніж задовольняє внутрішню потребу в вірі

Віктор Єленський, доктор філософських наук, головний редактор релігієзнавчого журналу "Людина i свiт"

Проблема автокефалії є питанням політичним набагато більшою мірою, ніж питанням богословським

Филипович Людмила Олександрівна, д. філос. н., професор, завідувач відділу історії релігії та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, м. Київ

Церква – єдиний інститут, до якого в українців зростає довіра

Наталья Ивановна Кочан, старший научный сотрудник Института политических и этнонациональных исследований им. И.Ф.Кураса НАН Украины

Все болезни общества присущи и церкви

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент Національного університету „Києво-Могилянська академія”

Церква є настільки ж хворою наскільки і все суспільство

Шейх Ахмед Тамим, Главный Муфтий Украины

Мусульмане давно уже поставили перед собой конкретные задачи и придерживаются определенной стратегии

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Об’єднання українських церков відбудеться ще нескоро

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету

Ми мусимо вийти за межі конфесійності й запропонувати світові понадконфесійну модель євхаристійної єдності

Протоієрей Валерій Яблонський, УПЦ (МП)

Всі конфлікти можуть бути подолані при взаєморозумінні і з любов’ю

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет,

Мораль для суспільства відіграє більш важливу роль, ніж навіть економіка

Юрій Макаров, журналіст, літератор

Hікуди ми не дінемося від християнства, бо нашу цивілізацію побудовано на християнському базисі

Сергій Іванович Здіорук, завідувач відділу гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень, заслужений діяч науки і техніки України

Непохитно існуватиме тільки та церква, що далека від політичної метушні

Ігор Ісіченко, архієпископ (УАПЦ)

Церква потребує не протекціонізму, а законодавчого захисту

Станислав Речинский, журналист

Украина – это не монорелигиозная страна. И никогда таковой не была

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

И мировые религии, и государство - всех их ждет неминуемая гибель

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,341