В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Религия в социально-политическом контексте Украины

Кризис духовности дает о себе знать во множестве сфер человеческой жизни, а ускоренную секуляризацию сегодня можно наблюдать во всем мире. Большая часть мировых религий переживает в последние десятилетия кризисные процессы. Не составили исключения и украинские христианские конфессии: в храмах все меньше прихожан, их трудно удерживать в рамках местной общины, ибо огромный размах набирает переход в другие конфессии и вероисповедания.

Период активного возвращения украинских граждан в лоно Церкви, наблюдавшийся после распада СССР и обретения Украиной независимости, похоже, подходит к концу. Нередко доходит до того, что даже «утримувати церковні будівлі – нікому, немає коштів». Но подобные вещи происходят не только в Украине и других постсоветских странах.

У прихожан в ХIX (и ранее) веке не было того множества сомнений и вопросов относительно большинства догматов, как у людей ХХІ века. Когда государство было сельским, деревня была оплотом традиционной религиозности. Сейчас же – большинство населения переселилось в города, получило то или иное образование. Смена традиционных культурных кодов и нарастание сугубо потребительских настроений по отношению к Церкви (и не только), привело к нарастанию духовного отрыва общества/паствы от церкви. Усугубляет процесс и неспособность церквей отвечать на вызовы современности, помогать людям решать те духовные проблемы, с которыми они постоянно сталкивается в быстро меняющемся мире. Особенно это касается современной молодежи, часто теряющей духовные и ценностные ориентиры в нестабильном и нелояльном к ней социуме «взрослых», занятых своими проблемами.

Церкви не готовы жить в агрессивной общественной среде, которая критикует их недостатки, ставит под сомнение авторитет, теряет к ним интерес. Но другого общества уже не будет. Люди не вернутся к средневековой или современной наивности. Не будет примитивной веры в авторитеты или в разум, лишь сомнения и критика еще долго будут доминировать в сознании людей.

Эпидемии, войны, стихийные бедствия… Роль Церкви всегда повышалась в трудные для общества времена. Но глобальный кризис – это шанс или провал для представителей мировых религий? Да и переживает ли современная Церковь кризис? Так ли все плохо? Теряет ли церковь свой авторитет в обществе? Выдержит ли сегодняшняя Христианская Церковь испытание конкуренцией со стороны других религий? И, наконец, так ли уникальна Украина со своими духовными и религиозными проблемами?

Религия в Украине за годы независимости стала одним из системообразующих факторов поиска идентичности, и это несмотря на самые разнообразные приверженности граждан к различным церквям. Но если для многих других стран основой идентичности является в большинстве своем одна религия, то Украина выбрала путь гораздо более сложный – многообразие. И при этом, как засвидетельствовали прошедшие 20 лет, были, в основном, сохранены не только баланс и равноудаленность власти от всех конфессий, но и все общество выработало в себе толерантность к иноверцам.

Оглядываясь на пройденный двадцатилетний рубеж, эксперты отмечают определенную пассивность церкви в отношении социально-политических процессов происходящих в государстве и обществе. Чем объясняется такая пассивность церкви? Да и все ли мы знаем о духовной работе Церкви в Украине? Какие церковные проекты социального-культурного значения, помимо строительства церквей, были реализованы в нашей стране за последние 10–20 лет?

На эти и на многие другие вопросы в диалоге о месте религии в социально-политическом контексте Украины мы будем искать ответы вместе с нашими экспертами – философами, теологами, служителями церкви, авторами и читателями «Диалог.UA».

Свернуть

Кризис духовности дает о себе знать во множестве сфер человеческой жизни, а ускоренную секуляризацию сегодня можно наблюдать во всем мире. Большая часть мировых религий переживает в последние десятилетия кризисные процессы. Не составили исключения и украинские христианские конфессии: в храмах все меньше прихожан, их трудно удерживать в рамках местной общины, ибо огромный размах набирает переход в другие конфессии и вероисповедания.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Ми мусимо вийти за межі конфесійності й запропонувати світові понадконфесійну модель євхаристійної єдності

11 июл 2012 года

Чи втрачає церква свій авторитет в суспільстві? Чи витримає сьогоднішня християнська церква випробування конкуренції?

Не лише витримає, а й іще дасть світові нові дари. Чутки про смерть релігії таки були перебільшеними. Релігійний вимір людини незнищенний, а от форми, що їх він може набувати – різноманітні. Сьогодні певної кризи зазнають Церкви як великі інституційні спільноти вірних, що свідчить про те, що релігійна віра людей індивідуалізується, диференціюється. Як на мене, це природна реакція на період «імперіалізації» віри, панування її у формі всеохопних ідеологічних доктрин. Як писав Даніїл Андрєєв, свідомість сучасної людини «відчуває умовність і тісняву будь-якої догматики”. Проте і один, і другий періоди – скінченні. Людський дух і далі шукатиме Істину, бо він до цього покликаний, і водночас протиставлятиметься дивовижній здатності людини обліпити знайдену частку істини, ніби днище корабля, ідеологічними «мушлями» й «водоростями». Адже свої слабинки має і індивідуалізація віри, яка релятивізує правду, робить усілякі комбінації вірувань легітимними та допустимими. З філософської точки зору, така диференціація свідчить лише про те, що десь там у глибинах людської духовності зріє нова ясність, нова розгадка, якась узагальнююча інтегральна формула, довкола якої знову об’єднаються великі маси людей (якщо не все людство). Іншими словами, нинішні проблеми, що їх переживають усі Церкви, слід розглядати не у перспективі катастроф, а в динаміці невпинного розвитку людського духу.


Чи трансформується релігія в сучасну епоху?

Епохи, без сумніву, накладають свій відбиток на віру й життєву поведінку вірянина. У минулому мірилом віри людини було те, наскільки її поведінка відповідала певній ідеологічній матриці, згідно з якою її і судили. Сьогодні з тієї матриці залишилося лише ошмаття – скажімо, сьогодні міліція вже не стежить (як це було на початку ХХ століття в царській Росії), як часто парохіянин приймає причастя. Сьогодні якась міщанка ще може обуритися, що її сусідка розвішує випрану білизну в недільний ранок, але це вже є справою їхніх особистих стосунків – не більше. Отож критерієм віри в нашу епоху щораз більше стає щирість віри, спроможність людини відгукнутися на головні євангельські імперативи. Тому нас так неприємно вражає, коли, скажімо, людина, вийшовши з церкви після двогодинної літургії, може відразу ж грубо повестися з кимось у транспорті чи нагримати вдома на дітей. У нинішній час нам важливо не лукавити, не вдавати з себе побожного християнина, оскільки ми добре усвідомлюємо свою гріховність. Отже, форми поведінки вірянина з часом таки міняються, хоч я остерігався б давати цим змінам якісні оцінки: «гірше–краще». Адже за нинішнім «невдаванням» та «нелукавством» може критися звичайне збайдужіння до обряду чи навіть до того образу Бога, який перестав бути для людини переконливим.


Світ настільки швидко і динамічно розвивається, що виникає дуже багато тенденцій і питань, багато з яких зачіпають Церкву. Які виклики стоять перед сучасною Церквою?

Як на мене, найбільшим викликом для сучасних Церков є завдання відповідати своїми практичними діями тим засадам, що їх вони декларують. Сьогодні кожен вірянин може легко порівняти те, як веде себе священик, із тим, «що пише книжка». Більшість випадків відпадіння від Церкви пов’язані саме з тим, що різниця між одним і другим стає надмірною, а тому нестерпною. Як свого часу казав Карл Ясперс: «Надто багато в Німеччині філософів і вчених, яким траплялося в дитинстві, вислухавши проповідь, перевести очі на самого проповідника – і в результаті вони більше не вірять у Бога…».

Проте цим викликом перелік, ясна річ, не обмежується. В нинішню епоху надзвичайно збіднів пророчий дар Церкви. Навчені безконечними спробами відгадати дату кінця світу, Церкви (єрархія, духовенство) почали взагалі боятися будь-якого натяку на пророцтва. Часом здається, що Церкви не стільки свідчать про Боже царство, яке має прийти, скільки намагаються облаштувати те земне життя, у якому доводиться жити, уже не замислюючись над тим, що воно – скінченне. Відтак люди не отримують тієї дози містичного, яка, виявляється, їм таки потрібна, а тому шукають її в розмаїтих езотеричних віруваннях.


Глобальна криза – шанс чи провал для представників світових релігій? Як криза вплинула на церкву і паству?

Я не думаю, щоб Церква якось по-особливому переживала нинішню кризу. З точки зору вічності, вона, криза, не є чимось особливим: людство переживало її не раз. І щоразу кризи суспільно-політичні (чи фінансові, чи будь-які інші) спричиняються кризою духовною. Адже все в нашому житті є лише проекціями нашого духовного стану. Духовно здорове суспільство не замислюється над своїм станом, бо встигає лише бурхливо творити нові феномени буття. Духовно хворе суспільство занепадає, його творчість згасає, отож залишається лише спостерігати за тим, як на очах руйнується здобуте. Отож для Церкви усі кризи, по суті, є однією і щораз відтворюваною кризою духу, яку і слід лікувати духовними засобами.

Наскільки українські християнські конфесії беруть участь у світових богословських суперечках і теологічних дискусіях, які обговорюють шляхи виходу з глобальної економічної кризи?

Щиро кажучи, я не знаю про український внесок у такі дискусії. Для цього є різні причини. По-перше, ми все ще живемо у замкненому світі. Замість комуністичної «залізної завіси» зараз діє завіса психологічна. Повноцінний діалог зі світом відновити не просто – востаннє Україна мала його до середини ХVІ століття, та й то лише почасти. Згодом Петро Перший, а тоді Катерина Друга наглухо забарикадували українське вікно у Європу, прорубавши вікно петербурзьке. Галицьке вікно діяло довше, але нещаслива асиміляційна політика міжвоєнної Польської держави щодо етнічних меншин так само блокувала його. Отож наш український «порядок денний» все ще існує наче відокремлено від світового – в тім числі і в богослов’ї.

По-друге, повноцінний діалог вимагає професійних кадрів, які будуть готові влитися в дискусії та сказати нове слово. А це означає виконати завдання, яке рівнозначне прищеплюванню відламаної галузки. Ми в Українському католицькому університеті усвідомлюємо це завдання і намагаємося виростити потрібні кадри. Але ми ж, як ніхто інший, і бачимо, як непросто цього досягти. Комунізм зруйнував сам гумус богословської науки в Україні, а тому, щоб виростити сьогодні орхідею, ви мусите виростити спершу інтелектуальну «травичку», дати ідеям вистоятись і перебродити, тобто створити бодай найменший шар отого «гумусу». На все це потрібен час.


Чому голос українських християн не чути в глобальному діалозі культур і цивілізацій?

Почасти я вже відповів на це питання. І польська, і російська культура ставили собі за мету асимілювати українську ідентичність, вважали її нежиттєздатною, але при цьому й несамовито виполювали найменші паростки незалежних культурних феноменів. Сьогодні Польща знайшла формулу свого мирного сусідування з українською культурою, натомість Росія все ще твердить про «единый русский народ». Відтак хто в Росії, а тим більше в західних християнських центрах, завдасть собі клопоту розрізняти поняття «російський» і «руський», хто асоціюватиме Київську Русь та її потужну Церкву з українством? Хто сьогодні згадує слова російського історика Ключевського про «три волны просвещения» з Малоросії у Московію?! Це все тепер офіційно подається як набуток російського народу, а українці – це так собі, новітні вискочки, без роду і племені, без власної культури… Отож нам іще довго доведеться відхаркувати імперську візію нашої історії.

Якщо ж говорити про нинішній час, то українці все ще не стали суб’єктом своєї власної долі – ми все ще є об’єктами чужих впливів. Ясна річ, у цьому передусім наша вина, але не тільки. Достатньо лише придивитися, які зусилля робить Росія, щоб підірвати наші шанси, вселити в нас зневіру, щоб і ми, і увесь світ нарешті повірили, що «Україна – це навіть не держава», а так собі – тимчасова геополітична флуктуація. Достатньо подивитися, в якому зашморгу «русского міра» уже два роки перебуває Українська Православна Церква, що в єдності з Московським патріархатом, щоб зрозуміти причини того явища.


Що, на ваш погляд відбудеться швидше - об`єднання різних гілок Християнства воєдино або ж в Україні з`явиться єдина Помісна церква?

Сьогодні на очах усього світу йде затята боротьба між Церквою Москви і хоч досі розколеною, але щораз потужнішою Церквою Києва. Українська Православна Церква Київського патріархату говорить про потребу єдиної Помісної Православної Церкви з часу своєї появи на світ. 2003 року одна з гілок давньої Київської Церкви – Українська Греко-Католицька Церква – офіційно виступила з візією об’єднання усіх цих гілок в одну Київську Церкву. Цим самим запропоновано революційну ідею: оскільки принцип конфесійності завжди триматиме фрагменти Київської Церкви в розколі, ми мусимо вийти за межі конфесійності й запропонувати світові понадконфесійну модель євхаристійної єдності. А Ви кажете – голосу українських християн не чути! Не чути, бо його, цей голос, не хочуть почути. Він надто чудернацький, надто не вкладається у звичні поняття, а тому небезпечний для сильних світу цього.

За сім років до інтронізації патріарха Кирила ідея Київської Церкви набула такої популярності серед українських богословів, що Москві треба було негайно вдаватися до рішучих кроків. І концепція «Русского міра» – це та сама ідея Руської Церкви, але на російський лад. Мовляв, Київ – це «мати міст російських», Руська Церква – це Російська Церква, і якщо вже територіальну приналежність України до Русі нічим не можна заперечити, то бодай київського первородства її можна позбавити, а свої крихти давньоруського спадку хай, мовляв, отримує з царської великороської руки.

Що стосується питання про те, що наступить першим – об’єднання усього християнства чи об’єднання внутрішньоукраїнське, то в Україні щодо цієї думки розділилися. Митрополит УПЦ Володимир, відповідаючи тодішньому Главі УГКЦ Любомирові Гузару, чітко висловився за те, що спершу хай порозуміються світові центри християнства й випрацюють модель об’єднання, а тоді вже у цей процес вступлять і українські Церкви. Натомість за греко-католицькою пропозицією понадконфесійної Київської Церкви стоїть ідея, що, виробивши свою власну модель порозуміння, українські Церкви можуть знайти розв’язку для екуменізму світового. Оскільки єдиний український патріархат – це «дочірнє» тіло, що може служити євхаристійним посередником поміж різними центрами християнства. Все це поки що звучить фантастично, але чи в часи Мартіна Лютера Кінга не здавалося б цілковитою фантасмагорією припущення, що настане день, коли президентом США стане афроамериканець?

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Михайло Білецький, Експерт Київського центру політичних досліджень та конфліктології

Наша релігійність більше носить формальний характер, ніж задовольняє внутрішню потребу в вірі

Віктор Єленський, доктор філософських наук, головний редактор релігієзнавчого журналу "Людина i свiт"

Проблема автокефалії є питанням політичним набагато більшою мірою, ніж питанням богословським

Филипович Людмила Олександрівна, д. філос. н., професор, завідувач відділу історії релігії та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, м. Київ

Церква – єдиний інститут, до якого в українців зростає довіра

Наталья Ивановна Кочан, старший научный сотрудник Института политических и этнонациональных исследований им. И.Ф.Кураса НАН Украины

Все болезни общества присущи и церкви

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент Національного університету „Києво-Могилянська академія”

Церква є настільки ж хворою наскільки і все суспільство

Шейх Ахмед Тамим, Главный Муфтий Украины

Мусульмане давно уже поставили перед собой конкретные задачи и придерживаются определенной стратегии

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

Об’єднання українських церков відбудеться ще нескоро

Протоієрей Валерій Яблонський, УПЦ (МП)

Всі конфлікти можуть бути подолані при взаєморозумінні і з любов’ю

Тарас Возняк, головний редактор культурологічного часопису “Ї”

Церква повинна консолідувати націю довкола створення і відкриття своєрідного коридору у майбутнє

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет,

Мораль для суспільства відіграє більш важливу роль, ніж навіть економіка

Юрій Макаров, журналіст, літератор

Hікуди ми не дінемося від християнства, бо нашу цивілізацію побудовано на християнському базисі

Сергій Іванович Здіорук, завідувач відділу гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень, заслужений діяч науки і техніки України

Непохитно існуватиме тільки та церква, що далека від політичної метушні

Ігор Ісіченко, архієпископ (УАПЦ)

Церква потребує не протекціонізму, а законодавчого захисту

Станислав Речинский, журналист

Украина – это не монорелигиозная страна. И никогда таковой не была

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

И мировые религии, и государство - всех их ждет неминуемая гибель

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,061