В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Мультикультурализм VS национализм

Распад «социальной связности» (social bond, social cohesion), наблюдаемый сегодня во множестве стран мира, способствует непрекращающемуся переформатированию коллективных идентичностей и возникновению конфликтов между ними в новом глобальном контексте. И если для Украины наиболее острым является вопрос языка, то для большинства европейских стран – наиболее серьезным вопросом становится мультикультурализм, а точнее –политика, которая проводилась под его лозунгами и которая признана в последнее время несостоятельной, такой, что начала разрушаться под натиском масштабных процессов внутренней и международной миграции.

Сегодняшние миграционные смещения затрагивают прежде всего самые передовые слои среднего и низшего эшелонов традиционных экономических групп, встроенных в до недавнего времени стабильные социально-экономические и культурные структуры или ниши. Данные смещения затрагивают также еще и различные группы в высшей степени мобильных «современных» образованных людей – профессионалов, выпускников лучших университетов. Только Германию ежегодно покидают около 150 тысяч этнических немцев и оседают они в основном в странах англосаксонского мира, где иммиграционная политика ориентирована на высококвалифицированных кандидатов, которые идут нарасхват на рынке труда. Более того, по данным социологических опросов, около 52% молодых немцев хотели бы покинуть Европу и переехать в США, Австралию, Новую Зеландию и другие англосаксонские страны. То же положение во Франции и Голландии. Конечно, не все уедут, но уже само их желание весьма красноречиво. Подобные же цифры и тенденции можно найти в социологических опросах, имеющих место и в Украине.

Все эти вопросы существенно обострились на фоне экономического кризиса. Но когда речь заходит об экономическом кризисе, мало кто задумывается еще об одном, сопровождающем его кризисе – демографическом. Европа вплотную подходит к демографическому кризису и едва ли лучше подготовлена к этой медленной катастрофе, чем к потенциальному обрушению собственной валюты. Аналогичная ситуация складывается и в Украине, с той лишь разницей, что Европа как магнит притягивает множество квалифицированных рабочих рук и еще долго будет оставаться притягательной для ближних и дальних соседей своими доходами и демократическими ценностями. А как Украина будет решать эти вопросы, оставаясь зоной накопления мигрантов, в силу различных причин не реализовавших себя в Европе?

Интегрировать вновь прибывших и бороться с дискриминацией можно только в том случае, если общество принимающей страны убеждено, что приток иммигрантов – это благо, если население приветствует культурное разнообразие, поскольку считает, что оно способствует более динамичному развитию и раскрытию творческого потенциала страны.

Таким образом, возникает то, что может быть названо «идеологией мультикультурализма». Идеология мультикультурализма – это представление о том, что общество обладает способностью приветствовать и интегрировать различия. Само это слово происходит от английского «multiculturalism» и появилось оно в 60-е годы в политическом лексиконе Канады, где эта идеология и поныне очень сильна, а затем «прижилось» в США, Австралии и других странах со значительным уровнем иммиграции. В Германию понятие «мультикультурное общество» пришло в 1970-е годы и мгновенно стало ключом к иммиграционной политике и одновременно лозунгом, объединяющим все антинационалистические силы и течения. Общество считается мультикультурным, когда оно состоит из мирно сосуществующих людей, говорящих на разных языках, следующих разным традициям и исповедующих разные религии. Это «хорошее» общественное состояние, отвечающее идеалам свободного, открытого, плюралистического общества. Считается, что от этого свободного сожительства разнообразных групп выигрывают все.

В Европе, США и даже в Австралии государственная политика мультикультурализма, более или менее успешно решив на определенном историческом этапе ряд экономико-демографических и социальных вопросов, связанных с иммиграцией, не смогла обеспечить интеграцию общества и формирование (сохранение) гражданской нации. В обществе образовались барьеры, которые, в сущности, поддерживаются с обеих сторон. Иммигранты заинтересованы в сохранении и подчеркивании своей «отличительности», поскольку имеют с этого своего рода ренту в виде разных форм поддержки со стороны государства. Большая часть основного (коренного) населения в свою очередь не заинтересована в том, чтобы признать полноценными «своими» тех людей, которые не являются таковыми ни по месту рождения, ни по культуре, ни по фенотипу, да еще, вдобавок, нередко имеют некие льготы и привилегии перед коренными «своими». По подсчетам экспертов, если взять 100 граждан Франции или Германии, то внутри этой сотни 70 французов или немцев своими собственными трудами и талантами должны через посредство социальных институтов кормить 30 иммигрантов своего возраста.

В результате, растет конкуренция и напряженность не только между основным населением и этническими диаспорами, но и между самими диаспорами. Ксенофобия, конфликты на религиозной почве становятся заботой не только политиков, но и полиции. Все чаще политике мультикультурализма противоставляется национализм.

Два года назад Ангела Меркель одной из первых среди европейских политиков высшего ранга признала несостоятельность политики мультикультурализма, которая в большинстве стран континента вместо углубленной интеграции мусульман привела к их жёсткой сегрегации. «Установка на то, что мы строим мультикультурное общество, живем рядом и радуемся друг другу, эта установка полностью провалилась», – заявила госпожа канцлер на съезде молодёжного крыла Христианско-демократического союза (ХДС) в октябре 2010 года.

Сложно, даже опасно говорить сегодня в Европе о «мультикультурализме». Откровенность в высказывании своего отношения к этому феномену ограничена в лучшем случае обвинениями в «нечувствительности», в худшем случае – в «расизме». Иначе говоря, те институты и ценности, которые еще недавно казались незыблемыми, например ценности мультикультурализма, становятся проблемными. Что мы наблюдаем – «закат мультикультурализма»? Тогда какая политика может оказаться более успешной, чем политика мультикультурализма, если последняя действительно провалилась? Возрождение национализма? Что послужит основой для новой «социальной связности»?

Свернуть

Распад «социальной связности» (social bond, social cohesion), наблюдаемый сегодня во множестве стран мира, способствует непрекращающемуся переформатированию коллективных идентичностей и возникновению конфликтов между ними в новом глобальном контексте. И если для Украины наиболее острым является вопрос языка, то для большинства европейских стран – наиболее серьезным вопросом становится мультикультурализм, а точнее –политика, которая проводилась под его лозунгами и которая признана в последнее время несостоятельной, такой, что начала разрушаться под натиском масштабных процессов внутренней и международной миграции.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Українській національній ідентичності загрожує продовження політики русифікаці

24 сен 2012 года

Останній чемпіонат з футболу показав, що в українському суспільстві, хоч і розділеному за мовою, поглядами на історію та по області проживання, зростає запит на всеукраїнську ідентичність, запит на зв`язаність суспільства (social bond, social cohesion). Але чому в Україні національна ідентичність досі не стала системо- та країноутворюючої ідеєю, точкою опори модернізації?

«Національна» ідентичність має дві основні складові частини, тобто етнокультурну і громадянську. Зростання другого складника є надзвичайно важливим, бо існування держави фактично неможливе без самоідентифікації її громадян саме як осіб, що належать до цілісної спільноти – тобто, українського суспільства, об’єднаного громадянством України. Це поняття значно ширше, ніж етнокультурна ідентифікація, бо включає і тих, хто відрізняється від більшості етнічним походженням, мовою, віросповіданням тощо. Про те, що таке відчуття зростає, свідчить не тільки атмосфера футбольних змагань, а й результати регулярних соціологічних досліджень, і це є найважливішою запорукою того, що Україна з часом відбудеться як модерна європейська держава, яка обійматиме гідне місце серед інших європейських націй.

Стосовно ж етнокультурної ідентичності – тут ситуація складніша, бо історично існувало надто багато чинників, що потужно протидіяли її становленню і розвиткові. І здобутий нарешті, здавалося б, реальний шанс всебічної підтримки української ідентичності в суверенній українській державі реалізується дуже повільно і невпевнено, зокрема, внаслідок і тиску ззовні, і спротиву певних політичних сил всередині країни. У результаті перемоги, здобутої на виборах 2010 року, сформований ними уряд і парламентська більшість зробили чимало кроків у напрямку де-українізації України – зокрема, у мовній політиці та в галузі освіти.


Трансформація кореневої системи українства (село і його традиції вмирають, Україна - реципієнт глобального культурного продукту і т. д.) на тлі космополітизму еліти - це біда тільки України чи також і інших держав світу?

Важко погодитися з тезою щодо України як «реципієнта глобального культурного продукту», а також і з уявленням про «космополітизм еліти». Такий погляд був би виправданий у разі, якщо б в Україні домінувала англомовна – переважно американська – поп-культура, а «космополітизм» так званих «еліт» полягав у нехтуванні українським заради загальноєвропейських підходів та цінностей, або завдяки американським чи глобальним впливам. Саме такі тенденції викликають значну стурбованість багатьох сучасних європейських націй, і не тільки малих за чисельністю населення, а й таких, як Франція і Англія. Зокрема, в країнах Євросоюзу для протистояння подібним викликам глобалізації вживають доволі енергійних заходів для збереження й підтримки автентичних культур та мов навіть нечисленних етнічних груп; це відбувається і на рівні офіційної державної політики, і завдяки зусиллям громадянського суспільства. На збереження культурного розмаїття та етнокультурної ідентичності різних груп населення європейських країн спрямована низка міжнародних конвенцій та угод, а також рекомендації Ради Європи та ОБСЄ.

У нас же насправді зберігається зовсім інша тенденція: значна частина так званих «владних еліт» є зазвичай продовжувачами радянсько-імперських традицій «інтернаціоналізму», що сприймали прояви української ідентичності як «буржуазний націоналізм», а після дезінтеграції СРСР переорієнтувалися переважно чи виключно на Росію з її низькоякісною масовою культурою і вельми специфічною культурою політичною. І не в останню чергу це відбувається тому, що представники подібних «еліт» залишаються, інколи навіть вимушено, інтегрованими в російськомовний інформаційний простір, оскільки вони є зазвичай монолінгвами, тобто не володіють жодною іншою мовою окрім російської.


Сучасний капіталізм успішно стирає будь-які відмінності. І єдина культура, яку він, по суті, припускає, є культура консьюмеризму.

На мою думку, це твердження є занадто категоричним. Якщо відкинути звичні – і зазвичай застарілі – кліше (які часто-густо нав’язують читачеві сумнівні погляди та оцінки як «незаперечні істини») й натомість почати досліджувати й аналізувати процеси та явища, притаманні сучасному світові, почнуть виникати зовсім інші запитання. Наприклад:

- чи є успішною політика впровадження «аскетизму» (austerity) замість «консьюмеризму» для подолання кризових фінансово-економічних явищ у ЄС і, зокрема, в зоні Євро;

- наскільки ефективною виявилася пропаганда ідей збереження природних ресурсів – і навколишнього середовища узагалі – за рахунок, зокрема, застосування дорожчих, але енергозберігаючих технологій та відновлюваних енергоджерел;

- чи вдається досягти більшої солідарності та соціальної відповідальності між 27 національними державами – членами ЄС на рівні усього ЄС як цілісної системи тощо.

Що ж насправді відбувається з національними культурами в епоху глобалізації?

Вважаю, що провина глобалізації та «сучасного капіталізму» у «стиранні будь-яких відмінностей» є значно перебільшеною, принаймні стосовно України, а сам наголос на цих причинах – проявом певних стереотипів, які не надто точно відбивають сучасні реалії та тенденції у розвинених демократичних суспільствах. Вони хоча й вважаються «капіталістичними», але, водночас, реалізували на практиці багато елементів та ідей соціал-демократії. Наприклад, стосовно такого основоположного елементу національної культури, як мова, – варто уважно вивчити сучасний досвід відродження кельтських мов у Великобританії та Ірландії, чи поглянути, які міцні позиції займає нині каталонська мова в автономній провінції Іспанії (і це за відсутності власної державності!), чи дізнатися, яких успіхів досягли скандинавські країни Європи у відродженні мов та культур корінного народу саамі, які кілька десятиліть тому знаходилися на межі зникнення.

Тож чи винен «сучасний капіталізм», або процеси глобалізації, чи, може, МВФ або якась міжнародна корпорація у тому, що відбувається останнім часом з українською мовою та українською культурою? Навпаки, і спеціалізовані структури Ради Європи, і Верховний Комісар ОБСЄ з питань національних меншин піддавали серйозній критиці мовні законодавчі ініціативи сучасної влади не тільки тому, що вони надають усіляких переваг лише одній-єдиній мові, позбавляючи державної підтримки інші міноритарні мови, які потребують її найбільше, але й тому, що вони недостатньо захищали позиції державної української мови. То хто ж винен у ситуації, що склалася, хто несе відповідальність за черговий виток русифікації, зокрема, закриття українських шкіл – якась міжнародна структура чи інституція, чи власна влада разом з народом, який сам її обрав?

Таким чином, моя основна відповідь щодо загроз українській національній ідентичності полягає в тому, що насправді їй загрожує не глобалізація чи капіталізм з його консьюмерізмом (хоча потенційно і такі чинники можуть з часом відігравати певну негативну роль), а продовження політики русифікації. Це відбувається під тиском не тільки з боку Росії, а й у результаті свідомої політики керівництва країни при пасивному або навіть і позитивному ставленні до таких процесів значної частини населення, і нездатності ефективно протидіяти такій політиці внаслідок браку «критичної маси» опору тих, хто є носіями української і, водночас, європейської ідентичності.

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Новый мировой беспорядок – как мы в нем оказались

Развал системы глобальной безопасности – следствие подъема национализма, этой «темной стороны демократии», что уже привело к конфликтам во многих странах мира; происходящее в Украине является доказательством этого, а возможно, и началом революции. Как выбраться из подобной ситуации в реальной жизни? Научные исследования показывают, что есть только два пути: чистая победа одной из сторон, или «мучительный тупик», в котором обе стороны страдают из-за конфликта, пока не согласятся на международное посредничество.

В Украине Россия тоже вошла в мучительный политический тупик. Да, она показала свою силу духа в отношении санкций – а также готовность терпеть неудобства, чтобы при этом терзать Украину, пытаясь сохранить благодаря этому свое влияние и сепаратистскую автономию на востоке страны. Украина, однако, стремится к чистой победе, окружая сепаратистов и обстреливая их позиции. Чего мы пока не знаем – как далеко Украина готова зайти в своем стремлении к полной победе, и как далеко готова зайти Россия, чтобы этого не допустить? Да, можно надеяться, что международные посредники смогут убедить и Украину, и Россию, что издержки открытого конфликта могут быть столь велики, что лучше пойти на сохранение нынешнего положения, чем продолжать военные действия. Я боюсь, однако, что мы увидим дальнейшее обострение конфликта, усиление экономических санкций и расширение военных действий.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Ситник Світлана Володимирівна, кандидат політичних наук, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України

У період економічної кризи спрацьовують механізми пошуку винних у ситуації

Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, директор фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

Кожна країна шукає свій механізм забезпечення прав національних меншин

Лесь Герасимчук, культуролог

Розбрат замість згоди

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні

Інтелектуальний «секонд-хенд» української еліти

Сергій Дацюк, философ

После мультикультурализма

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Україні не слід лякатися ані мультикультуралізму, ані націоналізму

Юлія Тищенко, політолог, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень

Україні бракує дискусій про сприйняття «іншого»

Галина Яворська, головний науковий співробітник НІСД, доктор наук, професор

Принцип мультикультуралізму заснований на повазі до Іншого

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Мультикультуралізм себе віджив і настає нова доба національної ідентичності

Максим Розумний, завідувач відділу стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень

Коли світлі ідеали затьмарюються, пробуджуються демони колективного підсвідомого

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Націоналізм і ксенофобія не є якимись новими проблемами

Виктор Катигоренко, доктор политических наук, профессор

По мере модернизации экономики, экстремистские партии будут терять поддержку населения

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Я думаю, що Західна Європа, Сполучені Штати, Канада, не відійдуть від того, щоб їхні країни приймали іммігрантів, від своєї в цілому толерантної політики, від цього відходу не буде

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Світ буде сегментуватися, хочемо ми того чи ні

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Если Запад не будет решать проблемы Третьего мира, то Третий мир "поможет" решить все проблемы Западу

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,157