В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Мультикультурализм VS национализм

Распад «социальной связности» (social bond, social cohesion), наблюдаемый сегодня во множестве стран мира, способствует непрекращающемуся переформатированию коллективных идентичностей и возникновению конфликтов между ними в новом глобальном контексте. И если для Украины наиболее острым является вопрос языка, то для большинства европейских стран – наиболее серьезным вопросом становится мультикультурализм, а точнее –политика, которая проводилась под его лозунгами и которая признана в последнее время несостоятельной, такой, что начала разрушаться под натиском масштабных процессов внутренней и международной миграции.

Сегодняшние миграционные смещения затрагивают прежде всего самые передовые слои среднего и низшего эшелонов традиционных экономических групп, встроенных в до недавнего времени стабильные социально-экономические и культурные структуры или ниши. Данные смещения затрагивают также еще и различные группы в высшей степени мобильных «современных» образованных людей – профессионалов, выпускников лучших университетов. Только Германию ежегодно покидают около 150 тысяч этнических немцев и оседают они в основном в странах англосаксонского мира, где иммиграционная политика ориентирована на высококвалифицированных кандидатов, которые идут нарасхват на рынке труда. Более того, по данным социологических опросов, около 52% молодых немцев хотели бы покинуть Европу и переехать в США, Австралию, Новую Зеландию и другие англосаксонские страны. То же положение во Франции и Голландии. Конечно, не все уедут, но уже само их желание весьма красноречиво. Подобные же цифры и тенденции можно найти в социологических опросах, имеющих место и в Украине.

Все эти вопросы существенно обострились на фоне экономического кризиса. Но когда речь заходит об экономическом кризисе, мало кто задумывается еще об одном, сопровождающем его кризисе – демографическом. Европа вплотную подходит к демографическому кризису и едва ли лучше подготовлена к этой медленной катастрофе, чем к потенциальному обрушению собственной валюты. Аналогичная ситуация складывается и в Украине, с той лишь разницей, что Европа как магнит притягивает множество квалифицированных рабочих рук и еще долго будет оставаться притягательной для ближних и дальних соседей своими доходами и демократическими ценностями. А как Украина будет решать эти вопросы, оставаясь зоной накопления мигрантов, в силу различных причин не реализовавших себя в Европе?

Интегрировать вновь прибывших и бороться с дискриминацией можно только в том случае, если общество принимающей страны убеждено, что приток иммигрантов – это благо, если население приветствует культурное разнообразие, поскольку считает, что оно способствует более динамичному развитию и раскрытию творческого потенциала страны.

Таким образом, возникает то, что может быть названо «идеологией мультикультурализма». Идеология мультикультурализма – это представление о том, что общество обладает способностью приветствовать и интегрировать различия. Само это слово происходит от английского «multiculturalism» и появилось оно в 60-е годы в политическом лексиконе Канады, где эта идеология и поныне очень сильна, а затем «прижилось» в США, Австралии и других странах со значительным уровнем иммиграции. В Германию понятие «мультикультурное общество» пришло в 1970-е годы и мгновенно стало ключом к иммиграционной политике и одновременно лозунгом, объединяющим все антинационалистические силы и течения. Общество считается мультикультурным, когда оно состоит из мирно сосуществующих людей, говорящих на разных языках, следующих разным традициям и исповедующих разные религии. Это «хорошее» общественное состояние, отвечающее идеалам свободного, открытого, плюралистического общества. Считается, что от этого свободного сожительства разнообразных групп выигрывают все.

В Европе, США и даже в Австралии государственная политика мультикультурализма, более или менее успешно решив на определенном историческом этапе ряд экономико-демографических и социальных вопросов, связанных с иммиграцией, не смогла обеспечить интеграцию общества и формирование (сохранение) гражданской нации. В обществе образовались барьеры, которые, в сущности, поддерживаются с обеих сторон. Иммигранты заинтересованы в сохранении и подчеркивании своей «отличительности», поскольку имеют с этого своего рода ренту в виде разных форм поддержки со стороны государства. Большая часть основного (коренного) населения в свою очередь не заинтересована в том, чтобы признать полноценными «своими» тех людей, которые не являются таковыми ни по месту рождения, ни по культуре, ни по фенотипу, да еще, вдобавок, нередко имеют некие льготы и привилегии перед коренными «своими». По подсчетам экспертов, если взять 100 граждан Франции или Германии, то внутри этой сотни 70 французов или немцев своими собственными трудами и талантами должны через посредство социальных институтов кормить 30 иммигрантов своего возраста.

В результате, растет конкуренция и напряженность не только между основным населением и этническими диаспорами, но и между самими диаспорами. Ксенофобия, конфликты на религиозной почве становятся заботой не только политиков, но и полиции. Все чаще политике мультикультурализма противоставляется национализм.

Два года назад Ангела Меркель одной из первых среди европейских политиков высшего ранга признала несостоятельность политики мультикультурализма, которая в большинстве стран континента вместо углубленной интеграции мусульман привела к их жёсткой сегрегации. «Установка на то, что мы строим мультикультурное общество, живем рядом и радуемся друг другу, эта установка полностью провалилась», – заявила госпожа канцлер на съезде молодёжного крыла Христианско-демократического союза (ХДС) в октябре 2010 года.

Сложно, даже опасно говорить сегодня в Европе о «мультикультурализме». Откровенность в высказывании своего отношения к этому феномену ограничена в лучшем случае обвинениями в «нечувствительности», в худшем случае – в «расизме». Иначе говоря, те институты и ценности, которые еще недавно казались незыблемыми, например ценности мультикультурализма, становятся проблемными. Что мы наблюдаем – «закат мультикультурализма»? Тогда какая политика может оказаться более успешной, чем политика мультикультурализма, если последняя действительно провалилась? Возрождение национализма? Что послужит основой для новой «социальной связности»?

Свернуть

Распад «социальной связности» (social bond, social cohesion), наблюдаемый сегодня во множестве стран мира, способствует непрекращающемуся переформатированию коллективных идентичностей и возникновению конфликтов между ними в новом глобальном контексте. И если для Украины наиболее острым является вопрос языка, то для большинства европейских стран – наиболее серьезным вопросом становится мультикультурализм, а точнее –политика, которая проводилась под его лозунгами и которая признана в последнее время несостоятельной, такой, что начала разрушаться под натиском масштабных процессов внутренней и международной миграции.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Розбрат замість згоди

10 окт 2012 года

«Всі руйнуваня імперій, держав та інших політичних організацій відбуваються через втрату моральності».

Іван Єфремов1


Останній чемпіонат з футболу показав, що в українському суспільстві, хоч і розділеному за мовою, поглядами на історію та по області проживання, зростає запит на всеукраїнську ідентичність, запит на зв`язаність суспільства (social bond, social cohesion). Але чому в Україні національна ідентичність досі не стала системо- та країноутворюючої ідеєю, точкою опори модернізації?

В модерній історії Україні були важливіші здвиги, ніж футбольні бізнес-проекти, – загальнонародна ейфорія у зв’язку зі ще одним набуттям історичної незалежності держави 1990/91 р. та загальне піднесення у зв’язку з можливістю висловити свій протест проти зрощування пост-комуністичних і кримінальних акторів на політичній арені 2004 року. Проте це явища цивілізаційні, політичні й соціальні, а тому й не здатні вплинути на культурну ідентичність, котра формується протягом досить тривалого історичного часу, що вимірюється сторіччями2. Натомість, питання соціальної когезії (попри гучність запозиченої модної термінології) стосуються знову ж таки не національної ідентичності, а схематизації соціальних взаємодій у державі чи на обраному терені.

Назагал, коли йдеться про національну ідентичність, нам треба обережніше поводитися з термінологією. На відміну від деталей потокового виробництва, модернові держави не мають і не можуть мати стандартів ні внутрішнього, ні зовнішнього розвитку. Так, зазнали провалу криваві спроби вестернізувати східну Азію і Африку. Дослідники, які експериментують з силовою ґлобальною модернізацією, скоро почнуть рахувати жертв своїх розслідів на мільйони. Причому, якби ці світила вчилися як слід, то пам’ятали б досвід ґлобалізаційних проектів хрестоносців і того, як довелося зупиняти навалу Яну ІІІ Собєському під Віднем, рятуючи Європу.

Отож, що ми розуміємо під терміном національна ідентичність? Національну ідентичність українців, основна маса яких має несповна півсторічну традицію співжиття ментально порізнених реґіонів в більш-менш однаковій економіко-соціальній системі? Національну ідентичність українського суперетносу, формування котрого далеко не завершене і постійно піддається випробуванням корисливими діями політиканів? На мою думку, давно б час покинути гратися з цими романтизованими термінами, реліктами погано засвоєного німецького ідеалізму. Вони давно вже нічого не означають з погляду сучасної науки, а є тільки пустопорожнім гаслом кабінетних революціонерів з одного боку, й червоною шматою для політичних авантюристів, з другого боку3.

З цих самих причин не можна розглядати український суперетнос як суперетнос ідеологічний. Останні ігри політиків з недодуманими мовними законопроектами та гадками про федералізацію свідчать водночас про те, що нинішній український суперетнос має достатньо до- і відцентрових сил, що їхня дія посилюється внутрішніми й зовнішніми мотиваціями. А звідси ми й робимо висновок, що т.зв. країноутворююча ідея в немонолітному суперетносі – всього на все мовний казус.

Натомість, схема державного розвою має спиратися на два стовпи: 1 – політико-економічна оптимізація; 2 – плекання традиційних культурних інститутів і підтримка на їхній основі перспективних модернових культурних проектів. Саме за умов умілої політико-економічної оптимізації й при збереженні власного культурного обличчя Україна зможе знайти власний неповторний шлях розвитку.

Трансформація кореневої системи українства (село і його традиції вмирають, Україна - реципієнт глобального культурного продукту і т. д.) на тлі космополітизму еліти - це біда тільки України чи також і інших держав світу?

І великі, і малі держави на всіх континентах підлягають власним специфічним умовам історичної еволюції, бо на те вони і самостійні держави. А коли потенціал власної специфічної еволюції вичерпується, як в Австро-Угорщині, і великі, і малі держави подрібнюються на складники, котрі здатні самостійно розвиватись, або стають жертвою експансії чужинців. Це дійсно навіть за умов ґлобалізації окремих трендів, наприклад, за часів середньовічної навальної християнізації на підставі не стільки ідейних, скільки політичних чинників, або нинішнього панісламського експансіонізму. Поняття кореневої системи обіймає не двадцять і не сто, а сотні років і може взагалі бути предметом соціального і філософського, екзистенційного вибору4. За такі довгі періоди на європейському континенті кілька разів відбулася зміна кодів суспільної організації в системі архе-, медіа- та неотипів.

Нинішня українська цивілізація давно вже спирається не тільки на село, а й на міський розвиток, не тільки на аграрне, але й на промислове виробництво. Саме міська наука (і природнича, і гуманітарна) за останнє сторіччя сформувала нинішнє лице України. Відхід в історію строкатого регіонального сільського побуту – процес болючий, об’єктивний і неуникний. Умови сучасного соціально-економічного розвою витворюють нові способи господарювання в аграрній царині, а це веде до зміни форм і характеру зайнятості, а отже й до потужних демографічних зсувів.

Наша самопроголошена еліта не космополітизована, а здебільшого денаціоналізована. І споживає вона переважно не культурний продукт, а різного роду продукт чужинських субкультур. Це явище не нове й пов’язане знову ж таки не з т.зв. національною ідентичністю, а з соціологією моди й спробами мавпувати чужинські коди соціальної поведінки. У цій царині велика зашумленість, бо це явище відмінне від колишньої статусної моди в російській імперії на все французьке чи німецьке. Нуворіші їздять по світу, подовгу живуть там і запозичують собі якісь схеми – американські, японські, німецькі й т.д. Вони створені на ґрунті інших традицій, а тому й рідко пускають у нас якесь миршаве коріння. Це не явище культури, – бо має стосунок лишень до цивілізаційних шумів.

Накидання чужинських схем іншим народам здатне призводити до ґлобальних трагедій, так арабська весна переростає в торжество ісламського фундаменталізму. В Європі з мапи зникла держава Югославія, поділилася Чехословаччина. Український суперетнос політикани також посилено штовхають у цьому ж напрямі. Як це завжди буває в історії, бездарним керівникам потрібні катаклізми для затушковування своєї професійної безпорадності. І тому Україна не реципієнт, а піддослідний суперетнос.

Ліберальна демократія відкриває двері великому переміщенню народів до кращого життя. Міграції, новітні зміни етнічної картини за рахунок припливу переселенців, – чи створюють ці явища нові проблеми для України? Чи очікують нас в найближчому майбутньому великі етнічні, культурні та релігійні конфлікти на ґрунті міграції?

Європейські проблеми з міграцією і мультикультуралізмом зумовлені політичним популізмом та передкризовою ейфорією в економіці, коли до країн ЄС прибули мільйони й мільйони представників інших культур. Компактно розселені й не адаптовані прибульці в другому, а інколи вже і у третьому коліні почали активно витворювати за допомогою зарубіжних і деструктивних внутрішньодержавних ресурсів анклави одрубних культур, котрі цивілізаційно й психологічно несумісні з тубільними традиціями. Економічна криза допомогла увиразнити таку несумісність, що дедалі частіше веде до соціальних розрухів на різному ґрунті. Аж тепер і в Європі збагнули, що мультикультуралізм повинен бути заступлений соціальною і цивілізаційною адаптацією, а також суворішими іміґраційними законами.

На щастя, такої міґрації сьогодні в Україну нема. Для нашої держави набагато важливіші й серйозніші проблеми культурної гомогенізації етносів і субетносів на наших теренах та проблеми еміґрації, що супроводжуються вимиванням мізків. Причому треба пам’ятати про таке явище, як внутрішня еміґрація й ескапізм, що є потужним джерелом протестної культури та тіньової економіки, тобто того, що в першохристиянську добу називалося інакшебутністю. Останні тенденції зростають при зростанні адміністративного тиску на вільний екзистенціальний вибір особи.

Щодо міжконфесійних чвар, то вони мають не стільки віровизнавчий характер, скільки пов’язуються з боротьбою за ресурси. Бо духовна освіченість українських вірян перебуває на дуже низькому рівні. Занедбані царини української реліґійної філософії, представники авраамових реліґій і державні інститути не дбають про те, аби було хоч одне сучасне академічне видання основних для різних конфесій книг, численні репринти й переклади сповнені дурниць, котрі схвально не сприймаються ні в реліґійних, ні в наукових колах. Паралельно триває, ще з перебудовних часів, зашумлення простору чаклунськими, ворожбитськими та іншими брехнями, котрі іноді вдало сполучаються з політ-технологічними прийомами дезінформації. Такий стан вигідний тим, хто має з цього чималий бізнесовий і політичний зиск.

Перефразовуючи великого російського класика, можна сказати, що всі монокультурні країни схожі одна на одну, але кожна мультикультурна країна – мультикультурна по-своєму. Складна ситуація з великими національними меншинами – поширене явище, навіть для великих країн. У сучасному світі було вироблено чисельні механізми турботи про меншини. Якими мають бути механізми турботи про великі національні меншини в ситуації «нестабільного світу»?

Механізми турботи мають стосуватися не тільки «великих нацменшин», але й усіх інших нацменшин. До останнього часу ситуація в цій царині була більш-менш прийнятна: всі етноси й субетноси на терені України мали можливості культурного розвитку. За доби більшовизму, при офіційному збереженні «української» вивіски, тривала повзуча русифікація, що особливо посилилась від часів Щербицького, котрий уперше за радянської історії дозволив собі партійний з’їзд у палаці «Україна» вести по-російському. Влада комуністичних холуїв спробувала само реформуватися за доби Горбачова, почали знищувати цілі нацменшинні культури, як от єврейську, польську. Зокрема знищили лічені бібліотеки й книгарні, зробили неможливою передплату зарубіжних видань, припинили належним чином комплектувати національні бібліотеки, ліквідували міжнародний книгообмін у гуманітарних галузях і т.д.

Трохи поліпшилася ситуація з польською, єврейською, кримсько-татарською, угорською, словацькою культурою за часів незалежності. Російська культура в той же час зазнала просто вибухового розвитку. Можна б пригадати відому ще з більшовицьких часів формулу, яка застосовувалася в усіх галузях нашого життя: «…и в первую очередь великий русский народ». На тлі байдужого ставлення держави до проблеми українського культурного розвою значно активізувалася культурна експансія Російської Федерації. В Україні друковані й електронні ЗМІ, книговидання, театральне життя, активність у мистецькій галузі переважно орієнтовані на російську мову і російську культуру (частіше – субкультуру).

У цій царині не все просто, і провину української інтеліґенції я б не скидав з рахунку. Але основна халепа в тому, що в нас тривав, а зараз іще й заохочується процес дискримінації саме української культури. Замість того, щоб спокійно цей вузол проблем розв’язати, політикани – ще від сіверськодонецького заколоту – загострюють ситуацію для забезпечення власних цюхвилинних бізнесових інтересів. У нас, на жаль, нема соціологічних даних по чільниках у культурній царині. Про професійність же людей, котрі призначаються на керівників культури, свідчить і недавній скандал у Лаврі, і неприпустима ситуація в освітній та науковій галузях. Не хотілося б думати, що це умисні дії призначених начальників…

Кимось затіяна «мовна» ворохобня в країні сьогодні вже переходить в площину етнічних і конфесійних протистоянь, збільшуючи розбрат на тлі очевидних негараздів в економічній галузі. Нещодавні виступи кримськотатарською в кримському парламенті наочно продемонстрували, що країна не готова до всіх видів письмового і усного перекладу на всі мови нацменшин України, а конституційних підстав і економічних можливостей для запровадження в державі примусового українсько-російського білінгвізму нема. Така політика на заміну підтримки багатонаціонального культурного розвитку приведе лише до радикалізації окремих груп населення і створить живильний ґрунт для майбутньої революційної ситуації.

На тлі «офіційного» визнання Британією та Німеччиною, що концепції мультикультуралізму провалилися, поширення набувають радикальні праві ідеї, частішають випадки націоналістичної риторики у виступах представників політичних партій. Ці явища пов`язані з суто електоральними міркуваннями, чи вони мають під собою більш стійку базу та довгострокову перспективу?

Цей радикалізм у Європі буде зростати і спонуканий він бездарністю й легковажністю мрійників передкризового часу. Націоналістична риторика наразі ховає інше явище: захист держави від чужої культурної інтрузії. Йдеться ж не про те, що ніхто не має право заходити до європейського дому, а про те, що, заходячи до чужого дому, тим більше в якості прохача, треба погоджуватися зі звичаями й культурою, які в цьому домі панують. Ніхто ж не каже, що культурні ситуації вічні, непорушні й незмінні. Але вибухова їхня зміна веде якраз до зміни кодів і радикалізації поведінки тубільних груп.

Умотивування усіх цих подій багатоманітне: і трагедія знедолених народів, і діяльність служб різних держав, і заохота з боку транснаціональних злочинних організацій (попереду в цьому, звичайно, ісламісти), і економічна мотивація (на протестних акціях сьогодні заробляє грубі гроші ціла низка фірм, які виготовлюють все потрібне для розрухів причандалля). Безперечно, політика у вигляді безпринципної, але високопрофесійної роботи політтехнологів теж не пасе задніх. Останній приклад – демонстрація в’язничних кліпів напередодні виборів у Грузії. Це випадково збіглося з нещодавніми військовими навчаннями росіян біля кордонів «ворожої» країни.

Чи існує залежність між зростанням ксенофобії, націоналізму, право-радикальних настроїв і глибиною економічної кризи?

Якщо говорити в загальнотеоретичному плані, то так. А якщо поглянути на ситуацію в Україні, то в нас переважає якраз лівий радикалізм на тлі економічної кризи, яка зумовлена не стільки подіями в США і ЄС, скільки тінізацією, криміналізацією економіки й державного управління, зростанням адміністративного тиску на вільний екзистенціальний вибір особи. Хіба може людина при здоровій тямі уявити собі, що Канада або Південна Корея весь культурний і економічний потенціал змусить роками працювати на проведення футбольних чи баскетбольних матчів. Держава взагалі не мусить цим займатися. Це мають бути бізнес-проекти зацікавлених спілок та бізнесових компаній, а керівництво країни зобов’язано натомість займатися проблемами розвою фізкультури, масового спорту й туризму, котрі у нас перебувають у нікчемному стані. Цей частковий приклад показує, що радикалізація є наслідком не завжди заокеанської кризи, а домашньої управлінської неефективності. Щоправда, окремі види націоналізму або радикалізму, наприклад російського, цілком можуть спонсоруватися зацікавленими політичними й бізнесовими структурами.

Про що говорить відмова від політики мультикультуралізму, яка починається в Європі? Чи є у політики мультикультуралізму майбутнє? Чи існують альтернативи мультикультуралізму? Що буде відбуватися тепер в Європі та світі, після втрати попиту на мультикультуралізм? Чи є мультикультуралізм панацеєю для розділених суспільств?

Багатоманітність культурного розвитку в Європі, звичайно, триватиме, як було це і завжди в її історії, з деякими перервами на моровиці, реліґійні порахунки, тоталітарні запаморочення. Просто зроблено буде те, що давно треба було зробити: поруч із відстежуванням міґраційних процесів будуть більше уваги приділяти проблемам культурної, соціальної адаптації людей, соціалізації прибульців, що їхній приплив реґулюватиметься економічними й соціальними можливостями адаптації5. Можливо, окремі країни, наприклад скандинавські, зроблять правила в’їзду на їхні терени суворішими, бо безконтрольна еміґрація становить загрозу для їхньої національної безпеки.

Тим часом останні виставки ісламського мистецтва в Луврі, міжнародні проекти в галузі балету, літературної творчості свідчать про розквіт міжкультурних взаємодій в Європі6. Навіть деяка політизація ЮНЕСКО цьому не стоїть на заваді.

Що для України є більш актуальним і перспективним - мультикультуралізм чи націоналізм?

Актуальним і перспективним для України є розвій культури в державі: координація гуманітарного поступу, підтримка музеїв, бібліотек, національних культурних комплексів. І, насамперед, значний акцент на роботі з молоддю, учнівською і студентською. Це і альтернативні форми освіти, і клуби, і національні та міжнародні форуми в галузі культури, спеціалізовані ЗМІ для дитячо-юнацької авдиторії.

Набагато більше уваги треба приділяти розвиткові всіх форм електронних ресурсів, котрі також розширюють можливості електронної соціалізації населення, виводячи людей за рамця сучасного інтелектуального вибору.

Для України важливо також розвивати національний туристичний ресурс, зокрема зелений туризм, котрий посилює соціалізацію населення й виводить провінцію зі стану занепаду. Доки в Україні можливості домашнього туристичного ресурсу ніяк не пропагуються, а профільне міністерство не спромоглося створити єдиний інформаційний портал. Бо кожний мешканець у нас може собі забронювати по Інтернету котедж у Великій Британії й місце в одному чи кількох транспортних засобах до місця призначення й додому, а довідатись, чи є місця в санаторіях та будинках відпочинку біля столиці й які є можливості проїзду до тих закладів, не може ніхто. Інформація засекречена. Чому засекречена діяльність галузі, котра в усьому світі дає мільярдні прибутки, невідомо.

Тобто пріоритетом для нашої держави мусить стати підтримка і розвиток багатовекторної культурної діяльності, а з ізмами та мовами, якими ці ізми пропагувати люди на дозвіллі розберуться самі. Тільки не треба їх зіштовхувати лобами на цьому полі.

1 http://hvylya.org/analytics/ivan-efremov-pokoleniya-privyikshie-k-chestnomu-obrazu-zhizni-vyimrut.html

2 Володимир СТАРОСОЛЬСЬКИЙ. ТЕОРІЯ НАЦІЇ. 1922. Заграничне бюро і склад видань в Відні: VIII., Hamerlingplatz 4/7, V. Salisniak.

3 Пор.: Анатолій Дністровий "Центрально-східний Євросоюз: проект Mitteleuropa" у вид. http://www.istpravda.com.ua/columns/2012/10/3/95786/; середа, 3 жовтня 2012.

4 Бенедикт Андерсон. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма. Москва, 2001. Див. розділ "Культурне коріння", с. 33-36.

5 "Multiculturalism can refer to a demographic fact, a particular set of philosophical ideas, or a specific orientation by government or institutions toward a diverse population. Much of the contemporary debate over the value of multiculturalism centers on whether public multiculturalism — that which finds expression in concrete policies, laws, and regulations — is the appropriate way to deal with diversity and immigrant integration." The Debate Over Multiculturalism: Philosophy, Politics, and Policy. By Prof. Irene Bloemraad. Global Research, September 27, 2011. Migration Policy Institute, September 27, 2011

6 Пор. James Taranto "Vive la France" у вид. wsj.com - http://online.wsj.com/article/SB1000087239639044416580457800641

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Ситник Світлана Володимирівна, кандидат політичних наук, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України

У період економічної кризи спрацьовують механізми пошуку винних у ситуації

Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, директор фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

Кожна країна шукає свій механізм забезпечення прав національних меншин

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні

Інтелектуальний «секонд-хенд» української еліти

Сергій Дацюк, философ

После мультикультурализма

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Україні не слід лякатися ані мультикультуралізму, ані націоналізму

Юлія Тищенко, політолог, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень

Україні бракує дискусій про сприйняття «іншого»

Галина Яворська, головний науковий співробітник НІСД, доктор наук, професор

Принцип мультикультуралізму заснований на повазі до Іншого

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

Українській національній ідентичності загрожує продовження політики русифікаці

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Мультикультуралізм себе віджив і настає нова доба національної ідентичності

Максим Розумний, завідувач відділу стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень

Коли світлі ідеали затьмарюються, пробуджуються демони колективного підсвідомого

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Націоналізм і ксенофобія не є якимись новими проблемами

Виктор Катигоренко, доктор политических наук, профессор

По мере модернизации экономики, экстремистские партии будут терять поддержку населения

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Я думаю, що Західна Європа, Сполучені Штати, Канада, не відійдуть від того, щоб їхні країни приймали іммігрантів, від своєї в цілому толерантної політики, від цього відходу не буде

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Світ буде сегментуватися, хочемо ми того чи ні

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Если Запад не будет решать проблемы Третьего мира, то Третий мир "поможет" решить все проблемы Западу

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,040