В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Мультикультурализм VS национализм

Распад «социальной связности» (social bond, social cohesion), наблюдаемый сегодня во множестве стран мира, способствует непрекращающемуся переформатированию коллективных идентичностей и возникновению конфликтов между ними в новом глобальном контексте. И если для Украины наиболее острым является вопрос языка, то для большинства европейских стран – наиболее серьезным вопросом становится мультикультурализм, а точнее –политика, которая проводилась под его лозунгами и которая признана в последнее время несостоятельной, такой, что начала разрушаться под натиском масштабных процессов внутренней и международной миграции.

Сегодняшние миграционные смещения затрагивают прежде всего самые передовые слои среднего и низшего эшелонов традиционных экономических групп, встроенных в до недавнего времени стабильные социально-экономические и культурные структуры или ниши. Данные смещения затрагивают также еще и различные группы в высшей степени мобильных «современных» образованных людей – профессионалов, выпускников лучших университетов. Только Германию ежегодно покидают около 150 тысяч этнических немцев и оседают они в основном в странах англосаксонского мира, где иммиграционная политика ориентирована на высококвалифицированных кандидатов, которые идут нарасхват на рынке труда. Более того, по данным социологических опросов, около 52% молодых немцев хотели бы покинуть Европу и переехать в США, Австралию, Новую Зеландию и другие англосаксонские страны. То же положение во Франции и Голландии. Конечно, не все уедут, но уже само их желание весьма красноречиво. Подобные же цифры и тенденции можно найти в социологических опросах, имеющих место и в Украине.

Все эти вопросы существенно обострились на фоне экономического кризиса. Но когда речь заходит об экономическом кризисе, мало кто задумывается еще об одном, сопровождающем его кризисе – демографическом. Европа вплотную подходит к демографическому кризису и едва ли лучше подготовлена к этой медленной катастрофе, чем к потенциальному обрушению собственной валюты. Аналогичная ситуация складывается и в Украине, с той лишь разницей, что Европа как магнит притягивает множество квалифицированных рабочих рук и еще долго будет оставаться притягательной для ближних и дальних соседей своими доходами и демократическими ценностями. А как Украина будет решать эти вопросы, оставаясь зоной накопления мигрантов, в силу различных причин не реализовавших себя в Европе?

Интегрировать вновь прибывших и бороться с дискриминацией можно только в том случае, если общество принимающей страны убеждено, что приток иммигрантов – это благо, если население приветствует культурное разнообразие, поскольку считает, что оно способствует более динамичному развитию и раскрытию творческого потенциала страны.

Таким образом, возникает то, что может быть названо «идеологией мультикультурализма». Идеология мультикультурализма – это представление о том, что общество обладает способностью приветствовать и интегрировать различия. Само это слово происходит от английского «multiculturalism» и появилось оно в 60-е годы в политическом лексиконе Канады, где эта идеология и поныне очень сильна, а затем «прижилось» в США, Австралии и других странах со значительным уровнем иммиграции. В Германию понятие «мультикультурное общество» пришло в 1970-е годы и мгновенно стало ключом к иммиграционной политике и одновременно лозунгом, объединяющим все антинационалистические силы и течения. Общество считается мультикультурным, когда оно состоит из мирно сосуществующих людей, говорящих на разных языках, следующих разным традициям и исповедующих разные религии. Это «хорошее» общественное состояние, отвечающее идеалам свободного, открытого, плюралистического общества. Считается, что от этого свободного сожительства разнообразных групп выигрывают все.

В Европе, США и даже в Австралии государственная политика мультикультурализма, более или менее успешно решив на определенном историческом этапе ряд экономико-демографических и социальных вопросов, связанных с иммиграцией, не смогла обеспечить интеграцию общества и формирование (сохранение) гражданской нации. В обществе образовались барьеры, которые, в сущности, поддерживаются с обеих сторон. Иммигранты заинтересованы в сохранении и подчеркивании своей «отличительности», поскольку имеют с этого своего рода ренту в виде разных форм поддержки со стороны государства. Большая часть основного (коренного) населения в свою очередь не заинтересована в том, чтобы признать полноценными «своими» тех людей, которые не являются таковыми ни по месту рождения, ни по культуре, ни по фенотипу, да еще, вдобавок, нередко имеют некие льготы и привилегии перед коренными «своими». По подсчетам экспертов, если взять 100 граждан Франции или Германии, то внутри этой сотни 70 французов или немцев своими собственными трудами и талантами должны через посредство социальных институтов кормить 30 иммигрантов своего возраста.

В результате, растет конкуренция и напряженность не только между основным населением и этническими диаспорами, но и между самими диаспорами. Ксенофобия, конфликты на религиозной почве становятся заботой не только политиков, но и полиции. Все чаще политике мультикультурализма противоставляется национализм.

Два года назад Ангела Меркель одной из первых среди европейских политиков высшего ранга признала несостоятельность политики мультикультурализма, которая в большинстве стран континента вместо углубленной интеграции мусульман привела к их жёсткой сегрегации. «Установка на то, что мы строим мультикультурное общество, живем рядом и радуемся друг другу, эта установка полностью провалилась», – заявила госпожа канцлер на съезде молодёжного крыла Христианско-демократического союза (ХДС) в октябре 2010 года.

Сложно, даже опасно говорить сегодня в Европе о «мультикультурализме». Откровенность в высказывании своего отношения к этому феномену ограничена в лучшем случае обвинениями в «нечувствительности», в худшем случае – в «расизме». Иначе говоря, те институты и ценности, которые еще недавно казались незыблемыми, например ценности мультикультурализма, становятся проблемными. Что мы наблюдаем – «закат мультикультурализма»? Тогда какая политика может оказаться более успешной, чем политика мультикультурализма, если последняя действительно провалилась? Возрождение национализма? Что послужит основой для новой «социальной связности»?

Свернуть

Распад «социальной связности» (social bond, social cohesion), наблюдаемый сегодня во множестве стран мира, способствует непрекращающемуся переформатированию коллективных идентичностей и возникновению конфликтов между ними в новом глобальном контексте. И если для Украины наиболее острым является вопрос языка, то для большинства европейских стран – наиболее серьезным вопросом становится мультикультурализм, а точнее –политика, которая проводилась под его лозунгами и которая признана в последнее время несостоятельной, такой, что начала разрушаться под натиском масштабных процессов внутренней и международной миграции.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Кожна країна шукає свій механізм забезпечення прав національних меншин

12 окт 2012 года

Про що говорить відмова від політики мультикультуралізму, яка останнім часом набирає все більше прихильників у Європі?

Насправді Європа не відмовлялася від цієї політики. Було кілька заяв, включаючи заяви провідних німецьких політиків на чолі з Ангелою Меркель, про те, що ця політика виявилася неефективною. Частково ці заяви правильні, тому що досвід останніх 50-ти років, коли Європа активно залучала із Африки та Азії робочу силу, в першу чергу, з Північно-африканських і Азіатських країн мусульманського походження, а загалом не лише мусульманського, але й індуїстського походження, – з Індії і сусідніх країн Південно-Східної Азії, був негативним. Виявилося, що ці групи населення дуже погано інтегруються до західного світу на відміну від Сполучених Штатів Америки, де спрацював так званий «плавильний котел», де із різних націй сформована держава мігрантів, де вони переплавилися у єдину американську націю. І хоча в останні роки і там цей процес буксує, але в основному за рахунок латиноамериканців, які залишають собі свою власну ідентичність і не хочуть інтегруватися в англомовне суспільство. Так от, в Європі ця політика взагалі привела до того, що створилося дуже багато громад, які так і не інтегрувалися за ці 50 років у європейське суспільство. І не лише вони самі, але й їхні діти.

У Франції – це проблема арабських верств населення із різних країн Африки і Азії. У Німеччині – це проблема тюркського і інших груп населення. В Англії – ще більш строката картина, як і в Швеції та інших північноєвропейських країнах. Ці групи населення не інтегрувалися, вони фактично залишилися мусульманами, залишилися зі своєю ментальністю, вони зберігають свою мову і вимагають будівництва своїх храмів – мечетей та іншого, відповідно до своєї релігійної віри. Вони погано інтегруються в Західне ліберальне суспільство, тому що культури дуже різні.

Тих, хто асимілювався в Англосакських країнах, переважно у Франції, теж дуже мало. І це створює відповідні проблеми, тому що потреба у некваліфікованій робочій силі в Західних країнах зменшується, потреба в мігрантах теж зменшується. В цих сім’ях дуже велика народжуваність, а оскільки вони не інтегровані в суспільство – часто виникають різні конфлікти (у суспільства з цими групами населення). Але справа в тому, що ліберальне західне законодавство може лише частково обмежити приплив нових мігрантів, але не може обмежити у правах вже існуючих мігрантів, які десятиліттями проживають в цих країнах, зберегли свою культуру та ментальність. Їхні діти хоча і ходять до загальноосвітніх шкіл разом з іншими дітьми – на відміну від мігрантів ромського походження у багатьох західних країнах і країнах Східної Європи, які практично до школи не ходять, – але все одно культура у них формується різна, і це створює проблеми, як у школах, так і після досягнення цими дітьми дорослого віку.


І все ж, чи є у політики мультикультуралізму майбутнє?

Справа в тому, що багато запитань залишається без відповіді, – як геополітичних, так і соціокультурних. Спроба американців насадити в мусульманських країнах демократію західного зразка в жодній країні не призвела до навіть подібності до демократії, навіть у більш-менш ліберальних режимах, навіть у таких країнах, як Туреччина чи Туніс, фактично, гарантом демократії виступає армія, що в західному суспільстві розглядається, як нонсенс. Армія взагалі не повинна втручатися у політику, згідно з культурою західних країн, вона має стояти поза політикою, а там вона – єдина реальна сила в суспільстві, яка може протистояти радикальному ісламу, тому що громадських сил для цього не існує і тому західна демократія в суспільствах, де «Алах-акбар» неможлива, тому що це фактично знищує плюралізм суспільства, а демократія без плюралізму, без рівності всіх вір – неможлива. І цю культуру вони приносять на захід, проживаючи в західних країнах вони залишаються в цій культурі.

Фактично, серед емігрантських груп немає того розподілу на різні політичні сили, який є у корінного населення. Корінне населення ділиться на різні політичні сили, які борються за політичну владу, а певні емігрантські громади, як правило, – залишаються єдиними і примикають до тієї чи іншої політичної сили в залежності від кон’юнктури, усім загалом, а не індивідуально, в залежності від власних уподобань. Ця проблема є і вона залишається, хоча мультикультуралізм стосується не тільки цих груп.

Після того, як відбулася зміна політичної влади в Китаї, В’єтнамі та в інших пост соціалістичних країнах Азії, де й досі правлять компартії, але режими стали дещо іншими, і міграції вони не заважають, ці великі нації створили нову велику міграцію на Захід. Більш того, уряди цих країн спонукають своїх людей їхати вчитися за кордон, і, відповідно, частина їх там і залишається, займається бізнесом, а не повертається, заробивши первісний капітал, щоб на батьківщині займатися бізнесом. І, як мені здається, ці національні групи краще піддаються акультурації, як і японці.

Справа в тому, що китайці взагалі у прямому сенсі цього слова завжди залишалися безбожними – у людей немає релігії. Конфуціанство і даосизм – це не релігії, це певні правила поведінки, бога як такого у них немає. І ці групи більш сприйнятливі до Західної демократії, – це показав досвід Японії. І я думаю, що цим же шляхом піде і Китай, і інші країни Південно-Східної Азії. Ці групи краще інтегруються у суспільство, принаймні, через кілька поколінь, бо перші покоління будь-яких мігрантів, незалежно від того чи вони мігрували до Європи та США із мусульманських, чи не мусульманських країн, вони тримаються гуртом. Бо, щоб вижити у чужому суспільстві треба мати якусь солідарність, інакше не виживеш. Але потім йде інтеграція, це показав досвід різних європейських громад у Сполучених Штатах Америки, хоча частково вони залишають свою ідентичність, і німці в США, де німецька мова не вживається, і поляки, і українці, і представники греків – усі вони залишаються ідентичними, але їхні діти, а тим більше онуки, – вже є справжніми американцями.


Чи існує альтернатива мультикультуралізму?

Так, звичайно. Альтернативою мультикультуралізму є монокультуралізм. Але оскільки і релігії, і мови уніфікувалися в Європі в 18-19 століттях «вогнем і мечем», в сучасному суспільстві реалізувати цю політику, принаймні, в Європі чи в Америці стає важче. Завдяки міжнародним організаціям, завдяки глобалізації, засобам масової інформації, політика явної дискримінації всіх інших, крім корінних народів не має особливої перспективи. За виключенням деяких регіонів, де демократії ніколи не було, і де ця політика може бути ефективною і зараз, але встановити її можна тільки через насильство – «вогнем і мечем».


Якими мають бути механізми турботи держави про великі національні меншини в ситуації «нестабільного світу»?

Кожна країна шукає свій механізм по-своєму, і відносно різних націй діє по-різному. Скажімо, Франція може дозволити собі румунських чи болгарських ромів садити в ешелони чи автобуси і відправляти додому, а, скажімо, по відношенню до різних арабських націй – вона цього не робить і не може зробити, тому що їх на території країни дуже багато, і це викличе дуже великий протест. Тобто, держава розуміє, що вона може зробити і що не викличе великих протестів в середині країни, і що вона зробити не може.

Тим більше, що перманентні спроби обмежити міграцію в ці європейські країни в останні 10–15 років значно звужують можливості для міграції. Оскільки потреба в некваліфікованій робочій силі зменшується, таке обмеження не викликає обурення і не завдає шкоди економіці, на відміну від 1960–80-х років, коли робітників не вистачало, особливо некваліфікованих, і провідні європейські нації, чия економіка була на підйомі, вимушені були їх залучати. І хоча це теж викликало невдоволення у суспільстві, але уряди розуміли, що без цього буде ще гірше. Зараз і в країнах, де є певні обмеження, і там, де їх немає, міграція все одно зростатиме. Різниця в рівні життя між різними континентами залишається дуже великою, а там, де є така різниця, там є і бажання будь-яким шляхом, навіть ризикуючи життям, пробитися туди, де краще місце під сонцем.


В останні роки націоналістичні (включаючи крайні) настрої в Європі і навіть в багатонаціональній РФ стали куди більш помітними. На тлі «офіційного» визнання Британією та Німеччиною, що концепції мультикультуралізму провалилися, широке поширення набувають вкрай-праві ідеї, гасла, прихильники яких спираються на націоналістичну риторику. Чи мають ці тенденції під собою більш стійку базу і довгострокову перспективу?

Навряд чи така політика має перспективу. Тим більше, що за умови існування супутникового телебачення і Інтернету обмежити поширення тих чи інших настроїв повністю неможливо. Можна, скажімо, в Росії всі телеканали перекласти російською мовою, можна російським сайтам заборонити спілкуватися іншими мовами, навіть мовами корінних російських народів, – видавати ліцензії лише російськомовним сайтам, але тоді всі інші сайти будуть просто переходити на домени інших країн. Тоді ці телеканали прийматимуть через супутники із інших країн, тому що обмежити це вже неможливо. Якщо людина хоче знайти інформацію, вона її знайде.

Мені доводилося кілька разів бувати в Єгипті, це дуже бідна країна, особливо в провінції. Там у селах стоять будинки, які не мають ні вікон, ні дверей, немає навіть рам, куди можна поставити вікна чи двері. Там мазанки, але на дахах цих мазанок стоять по дві супутникові антени. Без вікон і дверей, але з двома супутниковими антенами! Тому що місцеве телебачення не дуже розвинуте, а арабська мова – єдина для багатьох країн. Люди знають цю мову, і через супутник можуть дивитися ще телеканали трьох десятків арабських країн. І люди находять кошти для цього, хоча навіть на вікна і двері – не знайшли.

Теж саме стосується і більш розвинутих націй. Знайдуть кошти – поставлять Інтернет і все одно задовольнять свої культурні потреби, просто тоді всю політичну і іншу інформацію вони отримуватимуть тільки з-за кордону, а не з власної країни. Якщо уряд країни задоволений, що формуванням свідомості громадян його країни – корінних чи не корінних, але малих народів, – займатимуться інші, то це його проблема.

Скажімо, курдської держави не існує. І курди – це найбільша нація, яка не має своєї держави, хоча має близько 30 мільйонів людей, які проживають у 4-х країнах Близького Сходу і розпорошені по Сполученим Штатам, Європі та по іншим країнам. Але, не маючи власної країни, курди мають три супутникові телеканали, які транслюють свої програми на ті країни, де вони проживають. Ці канали робляться в Європі, а не в Іраку, Ірані, Сирії чи інших країнах, де проживає більшість курдського населення. Те ж саме буде і в Україні, і в Росії з регіональними меншинами, які сприйматимуть інформацію рідною мовою через супутник чи Інтернет з інших країн.

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Ситник Світлана Володимирівна, кандидат політичних наук, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України

У період економічної кризи спрацьовують механізми пошуку винних у ситуації

Лесь Герасимчук, культуролог

Розбрат замість згоди

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні

Інтелектуальний «секонд-хенд» української еліти

Сергій Дацюк, философ

После мультикультурализма

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Україні не слід лякатися ані мультикультуралізму, ані націоналізму

Юлія Тищенко, політолог, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень

Україні бракує дискусій про сприйняття «іншого»

Галина Яворська, головний науковий співробітник НІСД, доктор наук, професор

Принцип мультикультуралізму заснований на повазі до Іншого

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

Українській національній ідентичності загрожує продовження політики русифікаці

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Мультикультуралізм себе віджив і настає нова доба національної ідентичності

Максим Розумний, завідувач відділу стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень

Коли світлі ідеали затьмарюються, пробуджуються демони колективного підсвідомого

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Націоналізм і ксенофобія не є якимись новими проблемами

Виктор Катигоренко, доктор политических наук, профессор

По мере модернизации экономики, экстремистские партии будут терять поддержку населения

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Я думаю, що Західна Європа, Сполучені Штати, Канада, не відійдуть від того, щоб їхні країни приймали іммігрантів, від своєї в цілому толерантної політики, від цього відходу не буде

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Світ буде сегментуватися, хочемо ми того чи ні

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Если Запад не будет решать проблемы Третьего мира, то Третий мир "поможет" решить все проблемы Западу

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,083