В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Мультикультурализм VS национализм

Распад «социальной связности» (social bond, social cohesion), наблюдаемый сегодня во множестве стран мира, способствует непрекращающемуся переформатированию коллективных идентичностей и возникновению конфликтов между ними в новом глобальном контексте. И если для Украины наиболее острым является вопрос языка, то для большинства европейских стран – наиболее серьезным вопросом становится мультикультурализм, а точнее –политика, которая проводилась под его лозунгами и которая признана в последнее время несостоятельной, такой, что начала разрушаться под натиском масштабных процессов внутренней и международной миграции.

Сегодняшние миграционные смещения затрагивают прежде всего самые передовые слои среднего и низшего эшелонов традиционных экономических групп, встроенных в до недавнего времени стабильные социально-экономические и культурные структуры или ниши. Данные смещения затрагивают также еще и различные группы в высшей степени мобильных «современных» образованных людей – профессионалов, выпускников лучших университетов. Только Германию ежегодно покидают около 150 тысяч этнических немцев и оседают они в основном в странах англосаксонского мира, где иммиграционная политика ориентирована на высококвалифицированных кандидатов, которые идут нарасхват на рынке труда. Более того, по данным социологических опросов, около 52% молодых немцев хотели бы покинуть Европу и переехать в США, Австралию, Новую Зеландию и другие англосаксонские страны. То же положение во Франции и Голландии. Конечно, не все уедут, но уже само их желание весьма красноречиво. Подобные же цифры и тенденции можно найти в социологических опросах, имеющих место и в Украине.

Все эти вопросы существенно обострились на фоне экономического кризиса. Но когда речь заходит об экономическом кризисе, мало кто задумывается еще об одном, сопровождающем его кризисе – демографическом. Европа вплотную подходит к демографическому кризису и едва ли лучше подготовлена к этой медленной катастрофе, чем к потенциальному обрушению собственной валюты. Аналогичная ситуация складывается и в Украине, с той лишь разницей, что Европа как магнит притягивает множество квалифицированных рабочих рук и еще долго будет оставаться притягательной для ближних и дальних соседей своими доходами и демократическими ценностями. А как Украина будет решать эти вопросы, оставаясь зоной накопления мигрантов, в силу различных причин не реализовавших себя в Европе?

Интегрировать вновь прибывших и бороться с дискриминацией можно только в том случае, если общество принимающей страны убеждено, что приток иммигрантов – это благо, если население приветствует культурное разнообразие, поскольку считает, что оно способствует более динамичному развитию и раскрытию творческого потенциала страны.

Таким образом, возникает то, что может быть названо «идеологией мультикультурализма». Идеология мультикультурализма – это представление о том, что общество обладает способностью приветствовать и интегрировать различия. Само это слово происходит от английского «multiculturalism» и появилось оно в 60-е годы в политическом лексиконе Канады, где эта идеология и поныне очень сильна, а затем «прижилось» в США, Австралии и других странах со значительным уровнем иммиграции. В Германию понятие «мультикультурное общество» пришло в 1970-е годы и мгновенно стало ключом к иммиграционной политике и одновременно лозунгом, объединяющим все антинационалистические силы и течения. Общество считается мультикультурным, когда оно состоит из мирно сосуществующих людей, говорящих на разных языках, следующих разным традициям и исповедующих разные религии. Это «хорошее» общественное состояние, отвечающее идеалам свободного, открытого, плюралистического общества. Считается, что от этого свободного сожительства разнообразных групп выигрывают все.

В Европе, США и даже в Австралии государственная политика мультикультурализма, более или менее успешно решив на определенном историческом этапе ряд экономико-демографических и социальных вопросов, связанных с иммиграцией, не смогла обеспечить интеграцию общества и формирование (сохранение) гражданской нации. В обществе образовались барьеры, которые, в сущности, поддерживаются с обеих сторон. Иммигранты заинтересованы в сохранении и подчеркивании своей «отличительности», поскольку имеют с этого своего рода ренту в виде разных форм поддержки со стороны государства. Большая часть основного (коренного) населения в свою очередь не заинтересована в том, чтобы признать полноценными «своими» тех людей, которые не являются таковыми ни по месту рождения, ни по культуре, ни по фенотипу, да еще, вдобавок, нередко имеют некие льготы и привилегии перед коренными «своими». По подсчетам экспертов, если взять 100 граждан Франции или Германии, то внутри этой сотни 70 французов или немцев своими собственными трудами и талантами должны через посредство социальных институтов кормить 30 иммигрантов своего возраста.

В результате, растет конкуренция и напряженность не только между основным населением и этническими диаспорами, но и между самими диаспорами. Ксенофобия, конфликты на религиозной почве становятся заботой не только политиков, но и полиции. Все чаще политике мультикультурализма противоставляется национализм.

Два года назад Ангела Меркель одной из первых среди европейских политиков высшего ранга признала несостоятельность политики мультикультурализма, которая в большинстве стран континента вместо углубленной интеграции мусульман привела к их жёсткой сегрегации. «Установка на то, что мы строим мультикультурное общество, живем рядом и радуемся друг другу, эта установка полностью провалилась», – заявила госпожа канцлер на съезде молодёжного крыла Христианско-демократического союза (ХДС) в октябре 2010 года.

Сложно, даже опасно говорить сегодня в Европе о «мультикультурализме». Откровенность в высказывании своего отношения к этому феномену ограничена в лучшем случае обвинениями в «нечувствительности», в худшем случае – в «расизме». Иначе говоря, те институты и ценности, которые еще недавно казались незыблемыми, например ценности мультикультурализма, становятся проблемными. Что мы наблюдаем – «закат мультикультурализма»? Тогда какая политика может оказаться более успешной, чем политика мультикультурализма, если последняя действительно провалилась? Возрождение национализма? Что послужит основой для новой «социальной связности»?

Свернуть

Распад «социальной связности» (social bond, social cohesion), наблюдаемый сегодня во множестве стран мира, способствует непрекращающемуся переформатированию коллективных идентичностей и возникновению конфликтов между ними в новом глобальном контексте. И если для Украины наиболее острым является вопрос языка, то для большинства европейских стран – наиболее серьезным вопросом становится мультикультурализм, а точнее –политика, которая проводилась под его лозунгами и которая признана в последнее время несостоятельной, такой, что начала разрушаться под натиском масштабных процессов внутренней и международной миграции.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

У період економічної кризи спрацьовують механізми пошуку винних у ситуації

15 окт 2012 года
Ліберальна демократія відкриває двері великому переміщенню народів до кращого життя. Міграції, новітні зміни етнічної картини за рахунок припливу переселенців - створюють нові проблеми для України? Чи чекають нас великі етнічні, культурні та релігійні конфлікти на грунті міграції?

Хоч Україна позиціонує себе, і це закріплено в Конституції, як багатонаціональна держава (що до речі засвідчує достатньо високу ступінь толерантності до всіх національних меншин), проте, у її національному складі більше 70% населення є етнічними українцями, а це достатньо високий показник для сучасних держав, тому Україна цілком може вважатись гомогенною за своїм національним складом. Чи піддається ця гомогенність серйозним випробуванням? Статистика засвідчує, навпаки, посилення гомогенності. Так, якщо порівняти два останніх переписи населення, проведених у 1989 році, у тодішній УРСР, та у 2001 році – першого Всеукраїнського перепису,- то при загальному скороченні населення, питома вага етнічних українців серед усіх мешканців зросла на 5,1%. Навряд чи якісь радикальні зміни продемонструє нам наступний 2013 рік - рік перепису.

Ліберальна демократія вивела в апогей права і свободи людини, вона заставила держави «спокутувати провину», якщо так можна сказати, за колоніальну історію, адже країни, які найактивніше приймали мігрантів, це колишні метрополії (Англія, Франція, Німеччина) і міграційні потоки йшли саме з колись підлеглих ним територій. Звернути всю провину на ліберальну демократію було б несправедливо. Сьогодні тема міграції набуває негативного емоційного відтінку. Хоча ці процеси набагато складніші, ніж просто сказати добре це чи погано. Міграційні процеси які створюють проблеми в одних ситуаціях, їх вирішують – в інших. Взяти для прикладу Україну, достатньо потужні еміграційні хвилі зменшили тиск на ринок праці та забезпечили грошові перекази в Україну. Покинувши країну, якби це цинічно не звучало, емігранти знизили показники безробіття в країні, відповідно, і соціальну напругу. Чому немає на сьогодні результатів державної політики щодо створення робочих місць – це вже інше питання. Україна має негативне співвідношення економічно активного та економічно неактивного населення, що може загострити соціальну напругу. В цій ситуації використання імміграційного потенціалу не може не розглядатися як варіант розв’язання проблеми. Не думаю, що найближчим часом радикально зміниться етнополітична картина. На сьогодні еміграційні потоки переважають над імміграційними, до того ж іммігранти у переважній своїй більшості з країн СНД, відповідно вони поповнюють національні меншини, які є для України традиційними. Важливо відслідковувати збільшення питомої ваги і процеси зростання їх політичної активності.

Щодо конфліктів, то хочеться відзначити, що ми дійсно маємо, безперечно, потужну за кількістю групу титульного етносу - українців, але ми не можемо стверджувати, що вони контролюють владу і ресурси в державі. Етнополітичні конфлікти ж виникають тоді, коли меншість ставить під сумнів справедливість розподілу ресурсів та суспільних благ при цьому вбачає етнічну складову як одну з головних причин. Етнічні конфлікти, що мають спонтанну природу, наприклад, представники однієї етнічної групи нанесли тілесні пошкодження представникові іншої, є піддатливими контролю і, не допускаючи розростання криміногенної ситуації в країні, можна себе убезпечити від них.

Варто пам’ятати, що масову міграцію зумовлює відсутність чи недостатність засобів до існування, неможливість реалізації людини. Саме така міграція несе в собі достатній потенціал загроз. Чи в однаковій мірі є актуальними ці загрози, для європейських країн, який їх характер – питання що потребують аналізу конкретної ситуації. Так, наприклад, іммігранти з африканського та азійського континенту зумовлюють проблеми інтегрування у середовище європейських держав. Іммігранти з країн колишнього Радянського Союзу найчастіше сприймаються як загрози, пов’язані з побоюванням зростання кількості правопорушень, у тому числі і кримінального характеру.

Чи може бути вирішена проблема націоналізму і ксенофобії в рамках національних держав?

Мабуть, все-таки, не варто націоналізм і ксенофобію об’єднувати в одну проблему. Поняття «націоналізм» не є науковим терміном, жоден науковець не дасть універсального його визначення. Навіть як політико-ідеологічна доктрина він не може бути чітко означеним. Маємо справу з ситуацією, коли, якщо можна так сказати, текст визначає контекст. Цей контекст може бути різним і позитивним, як то культурне, духовне відродження нації, так і негативним – на кшталт «Україна для українців, Росія для росіян». У сучасному світі залишилося не так багато проблем, які можуть вирішуватися лише в межах національних держав.

Сучасні держави є державами націями, етнічними чи політичними, не суть важливо, національна ідентичність доповнює поняття суверенності держави. Наскільки виявилися готовими ділитися власним суверенітетом європейські країни, ми можемо спостерігати на прикладах зростання протиріч, що мають місце в Європейському Союзі.

Наразі збереження власної національної ідентичності - це сигнал до прагнення зберегти державний суверенітет внаслідок того, що спільний політичний проект не вирішує на сьогодні економічні та соціальні проблеми, з якими зіткнулися держави-члени. Але це одна із складових національних питань, інша – полягає в тому, що причини, які зумовлюють спалахи націоналізму у його негативних проявах в розвинутих країнах, дійсно пов’язані з міграційними проблемами і вони є характерними для всіх.

Згадуваний лібералізм сформував у сучасного європейця свідомість власника, який, сплачуючи податки, прагне впливати на механізм розподілу благ. Утримання мігранта відноситься до сфери видатків, відповідно, у період економічної кризи посилюється впевненість, що погіршення добробуту європейця, з поміж різних проблем, відбувається також через реалізацію програм державної підтримки іммігрантів. Посилюються егоцентричні уявлення за лінією «свій-чужий», а це, в свою чергу, популяризує націоналістичні настрої в суспільстві.

Це характерні тенденції для розвинутих країн і, відповідно, заходи, які застосовуються національними урядами, є подібними. Європейці визнають, що в свій час була допущена велика помилка, щодо дозволу на компактне поселення іммігрантів в певних місцях, в результаті чого сформувалися своєрідні іммігрантські анклави, які на сьогодні демонструють політичну активність. Механізми, що передбачають більш жорсткий режим міграційних квот, проведення політики розпорошення поселень іммігрантів зі спрямуванням на їх подальшу асиміляцію, посилення візових режимів стають традиційними інструментами зниження етнополітичної напруги.

Націоналізм у його крайніх формах може породжувати ксенофобію як на побутовому рівні, так і в масовій свідомості. Політична та економічна стабільність є обов’язковою передумовою подолання ксенофобії. Вирішити дане питання - означає досягти політичної та економічної стабільності. Ксенофобія є наслідком, а потрібно боротися з причинами. Джерела нестабільності в глобалізованому світі не мають чітко визначеної державними кордонами локалізацію.

У сучасному світі було вироблено численні механізми турботи про меншини. Якими мають бути механізми турботи про велику національну меншину в ситуації «нестабільного світу»?

Термін «монокультура» у суспільних та гуманітарних науках відсутній. Мультикультуралізм – явище, яке характеризує наявність в межах одного суспільства багатьох культур, мультикультуралізм швидше не якість, а кількість. Мова може йти про національну культуру і відмінну від неї масову культуру. Ось елементи масової культури цілком можуть набувати особливих національних ознак.

Як не парадоксально, кращим механізмом захисту національних меншин та і етнічних груп у період нестабільності є досягнення стабільності та вихід з економічної кризи. Захист національних меншин – це не лише декларативні заяви, а й реальні дії, державні програми, реалізація яких потребує матеріальних, фінансових, організаційних та інших ресурсів. Де взяти кошти – це одне з найактуальніших питань сьогодення.

Не треба забувати, що розвиток культури, духовності, мови національної меншини – це особиста справа громадян, а не держави. Кожен з нас одноосібно визначає ступінь власної відповідальності за розвиток культури, мови своєї етнічної групи, нації. Громадянське суспільство і його інститути повинні виробляти механізми захисту меншин у плані збереження їх самобутності та ідентичності.

Нестабільність світу може породжувати питання правового захисту національних і етнічних меншин. Більшість держав керуються загальною системою прав людини і не мають детальної регламентації прав національних меншин з визначеним механізмом їх реалізації, тому правовий захист був і буде залишатися основним механізмом захисту меншин.

В останні роки націоналістичні (включаючи крайніх) настрої в Європі і навіть в багатонаціональній РФ стали куди більш помітними. На тлі «офіційного» визнання Британією та Німеччиною, що концепція мультикультуралізму провалилася, широке поширення набувають вкрай-праві ідеї. Націоналістична риторика у виступах представників політичних партій пов`язана з суто електоральними міркуваннями або вона має під собою більш стійку базу та довгострокову перспективу?

Емоційність, демонстрація рішучості, жорсткості стають сьогодні невід’ємними характерними рисами іміджу політика, державного діяча, політичної сили. У такий спосіб суспільству робиться посил, що саме вони здатні вирішувати сьогоднішні проблеми. Минулорічна промова Девіда Кемерона, у якій він піддав критиці «державний мультикультуралізм», є одним із найбільш яскравих зразків еклектичних промов, де політик і державний діяч сам собі суперечить у своїх висловлюваннях. Як може бути лібералізм силовим? Як можна було протиставити мультикультуралізм і права людини. Ще раз повторюся, права етнічних і національних меншин переважної більшості європейських країн представлені через систему прав людини, лише Австрія, Італія, Угорщина мають чітко визначену регламентацію прав національних меншин. Мультикультуралізм є проявом реалізації прав людини. Виступити проти мультикультуралізму – це все одно, що проголосити себе прихильником тоталітаризму.

Праворадикальна риторика дійсно має місце у багатьох політичних проектах. Вона є експресивною формою демонстрації невдоволення, критики влади за відсутність адекватних рішень з боку влади щодо вирішення гострих економічних, соціальних, політичних проблем. Політичний праворадикалізм, позиціонує себе як реальну альтернативу традиційним ліберальним, соціал-демократичним та консервативним силам, які не запропонували на сьогодні якихось ефективних методів подолання кризових явищ. Відповідно, праворадикальні партії та рухи знаходять свою соціальну базу, яка складається з невдоволених своїм нинішнім станом. Вони чинять тиск на уряди і схиляють їх до більш жорсткої політики. Ліберальні та консервативні уряди вже можуть дозволити собі «не розкланюватися в реверансах», уже можна без зайвих пояснень депортувати з країни якусь групу іммігрантів, понизити міграційні квоти, заборонити мусульманські класи у школах тощо. По суті, через праворадикальний тиск легітимізується жорстка політика урядів ліберально-демократичної Європи. Радикалізм виникає у суспільствах, для яких характерний кризовий стан, та у тих, які потребують змін суспільних стосунків. Популярність праворадикалізму залежить від швидкості та ефективного розв’язання існуючих у суспільстві протиріч.

Чи існує залежність між зростанням ксенофобії, націоналізму, право-радикальних настроїв і глибиною економічної кризи?

Безперечно. У період економічної кризи спрацьовують механізми пошуку винних у ситуації, яка викликає незадоволення. При цьому одночасно активізується і мобілізується етнічна група, як група захисту. Чим глибшою стає економічна криза та більше знижується добробут громадян, чим нижчим є рівень культури міжнаціонального спілкування, тим вищою є ймовірність зростання ксенофобії і праворадикальних настроїв. Праворадикалізм, ксенофобія є наслідками кризи та, водночас, інструментами її поглиблення.

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, директор фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

Кожна країна шукає свій механізм забезпечення прав національних меншин

Лесь Герасимчук, культуролог

Розбрат замість згоди

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні

Інтелектуальний «секонд-хенд» української еліти

Сергій Дацюк, философ

После мультикультурализма

Александр Майборода, доктор исторических наук, профессор

Україні не слід лякатися ані мультикультуралізму, ані націоналізму

Юлія Тищенко, політолог, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень

Україні бракує дискусій про сприйняття «іншого»

Галина Яворська, головний науковий співробітник НІСД, доктор наук, професор

Принцип мультикультуралізму заснований на повазі до Іншого

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

Українській національній ідентичності загрожує продовження політики русифікаці

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Мультикультуралізм себе віджив і настає нова доба національної ідентичності

Максим Розумний, завідувач відділу стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень

Коли світлі ідеали затьмарюються, пробуджуються демони колективного підсвідомого

Владимир Фесенко, директор Центра прикладных политических исследований «Пента»

Націоналізм і ксенофобія не є якимись новими проблемами

Виктор Катигоренко, доктор политических наук, профессор

По мере модернизации экономики, экстремистские партии будут терять поддержку населения

Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, науковий директор Школи Політичної Аналітики

Я думаю, що Західна Європа, Сполучені Штати, Канада, не відійдуть від того, щоб їхні країни приймали іммігрантів, від своєї в цілому толерантної політики, від цього відходу не буде

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

Світ буде сегментуватися, хочемо ми того чи ні

Виктория Подгорная, к.ф.н., директор Центра социально-политического проектирования

Если Запад не будет решать проблемы Третьего мира, то Третий мир "поможет" решить все проблемы Западу

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,062