В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Недавнее исследование брейн-дрейна (англ. brain drain — утечка умов) из 24 стран, проведенное Мировым Банком, показало, что если бы развивающиеся страны способны были дать образование мирового уровня, а также обеспечить выпускникам возможности для работы и карьерного роста, то миграцию удалось бы снизить. Однако до сих пор этого не происходило. Конечно, можно только приветствовать то, что за рубежом молодые специалисты получают ценные навыки и знания, которые не могут обрести у себя на родине. Но, с другой стороны, обладатели этих знаний и способностей практически никогда не возвращаются на родину...

В то же время, те, кто остается, из-за постоянно нарастающего имущественного разрыва лишаются возможности продвижения по жизни, теряют социальную мобильность. Большие различия в доходах ведут к окостенению социальных структур и снижают шансы людей на улучшение своего социального статуса. В связи с этим многие эксперты даже фиксируют проблему бессмысленности подготовки активных и образованных людей, потому что, оставшись в Украине, они станут маргиналами или, в противном случае, заполнят вакансии за рубежом.

Там, где господствует имущественное неравенство, реализация возможностей становится все более труднодостижимой целью. Не потому ли стала очевидной некомпетентность нынешней украинской политической и бизнес-элиты, неспособных решить основные проблемы страны? И не отсюда ли вымывание людей инициативных, способных к самоорганизации и принятию ответственных решений, имеющих гражданскую позицию в обществе? Если общество не препятствует процессу имущественной сегрегации, нарастающее имущественное неравенство ведет к катастрофическому снижению шансов на самореализацию следующего поколения украинских детей.

И это проблема не только Украины. Даже в Британии правящая элита, похоже, утрачивает «ген компетентности». Все более важной частью британской жизни становится социальный класс и классовая принадлежность. Сегодня классовая принадлежность здесь более важна, чем раса и религиозные взгляды – это разделение можно наблюдать уже среди маленьких детей.

По многим признакам социальная мобильность сейчас в упадке. В обществах с сильным неравенством ступени социальной лестницы становятся круче, либо дальше отстоят друг от друга. А поскольку в Украине большинство политиков, судей, руководителей корпораций и столоначальников имеют схожее происхождение, украинские органы власти, корпорации и учреждения все больше рискуют оказаться оторванными от большинства населения, поскольку перестают работать в интересах общества в целом.

Однако подлинное бедствие – даже не слом «социальных эскалаторов» или социальное расслоение, а моральное разложение элиты, не способной больше предложить адекватную государственную политику. В Украине снова возродилась система родства, появилось разделение на «своих» и «чужих». Соответственно, социальные лифты ориентируются на «своих», а не на отбор лучших. Отсюда деинтеллектуализация всех сфер жизни, нехватка/дефицит профессиональных кадров – классного специалиста найти уже практически невозможно, не хватает даже рабочих, не говоря уже об инженерах. В крайне упрощенных системах управления нет места сложным стратегическим решениям, нет работы на будущее, нет работы даже на ближайшее развитие.

Следуя старой поговорке, люди всегда ищут, где лучше. Но правительство для того и существует, чтобы координировать данные процессы. Если оно заинтересовано в процветании своего государства и своего народа, то оно позаботится о том, чтобы интеллектуальный потенциал страны был реализован на ее территории. У нас же за 21 год в этом направлении не было сделано ни шагу. Более того, множество шагов направлено в обратную сторону, на выдавливание «мозгов» из Украины.

В последнее время распространенным является мнение, что победителем из экономического кризиса выйдет тот, кому удастся достичь пятого или – тем более – шестого технологического уклада, что означает создание и внедрение наиновейших, наиболее эффективных технологий. Те же страны, где живут в основном добычей сырья, потреблением природных ресурсов и выплавкой стали, не имеют будущего. Также нужно принять во внимание, что трудовой вклад – это не просто сумма равноценных усилий, и что очень талантливые люди крайне важны для развития технологий, предпринимательства, для эффективной работы в сфере управления. Следовательно, потеря лучших умов и рук более драматична, чем «просто» демографический кризис, причем этот ущерб трудно сегодня даже оценить должным образом.

Так какое же будущее ожидает Украину в связи с депрофессионализацией кадров и потерей своего интеллектуального, творческого и инновационного потенциала? Где те «грядки», на которых прорастают ростки новых креативных политической и экономической элит? И не является ли несостоятельность украинской управленческой элиты основанием для все более расширяющего свои ареалы внешнего управления?

Эти и многие другие вопросы «Диалог.UA» предлагает обсудить на своих страницах украинским и зарубежным профессионалам – экспертам в области кадрового обеспечения больших и малых проектов.

Свернуть

Мы становимся свидетелями двойственного процесса – с одной стороны, идет «утечка мозгов» за рубеж. Наша система образования ещё не совсем разрушена, поэтому многим украинцам удаётся найти работу в чужих землях, с достойной оплатой за свой интеллектуальный и физический труд. С другой стороны, те, кто остается прежде всего из-за нарастающего имущественного разрыва теряют возможность продвижения по жизни, возможность социальной мобильности. Большие различия в доходах ведут к окостенению социальных структур и снижают шансы людей на улучшение своего социального статуса, т.е. снижается вертикальная мобильность. Имущественная сегрегация богатых и бедных усиливается, когда усиливается имущественное неравенство, если общество не препятствует этому процессу, это приведет к катастрофическому снижению шансов самореализации следующего поколения украинских детей.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

І крешем, і кришим, і крушим як стій

5 дек 2012 года

Чи відбувається останнім часом де-інтелектуалізація менеджменту (політичного, корпоративного, культурного)? Чи стають професіонали новою меншістю в нашій країні?

Термін «інтелектуалізм» у різні часи і в різних суспільствах означав різні речі, і тому від початку годилося б з’ясувати, що саме ми сьогодні в Україні означуємо цим терміном. Я підозрюю, що у нас здебільшого йдеться просто про підвищення фаховості в галузі управління чи менеджменту інтелектуальної власності. І далі проблема знову розпадається на низку інших проблем: фахове управління в царині політики, в царині корпоративних об’єднань і в царині культури. Нерозуміння цієї відмінності й на рівні постановки задач, і на рівні їх розв’язання призводить до катастрофічних наслідків. Два яскраві останні приклади – це експерименти міністерства культури з лаврським керівництвом і наказ освітянського міністерства про вимоги до захисту дисертацій, котрий, якщо його негайно не скасувати, знищить або завдасть непоправної шкоди цілій низці гуманітарних наук в Україні. Бо самі засади управління культурою (власне, це тоталітарна постановка питання) відрізняються від управління кіоском чи політичною партією. Якщо в тій чи іншій партії в нас є хоч якийсь ідеологічний доробок, який можна було б зарахувати до інтелектуальної сфери…

Власне, якщо вже ми стали на мову про культуру, то слід зауважити, що їй потрібний не прямий менеджмент, тобто втручання в її процеси, а менеджмент ресурсів, необхідних для її нормального існування, як от літературно-мистецької освіти й пропаганди, сприяння організації діяльності книгозбірень, музеїв, виставкових залів, театрів, кінотеатрів, засобів утривалення й трансляції інформації, міжнародного співробітництва тощо. Важливо налагодити на фаховій основі чітке співробітництво культурних інститутів з бізнесом, який займається туризмом, реалізацією культурних продуктів та ін.

Фаховість у культурі визначається не участю в політичних заходах тих чи інших партій, а особистим внеском в національну й світову культуру, рівнем особистої інтелектуальної підготовки. Це здебільшого гуманітарії розуміють, а тому й самі мали б обирати собі провід для координації праці в своєму щоденні… Україна заслуговує на те, щоб її культурні інститути очолювали не просто гарні хлопці чи перед кимось вислужені люди, а інтелектуали й спадкові інтелігенти світового рівня. Так, були часи, коли інститут літератури в Києві очолював академік Олександр Білецький. Він знав кілька десятків іноземних мов, написав сотні книжок, був винятково цікавим прозаїком, збагатив науку проривними ідеями в галузі компаративістики, психології творчості, перший в Україні застосував до вітчизняного давнього письменства різні новітні засоби дослідження, властиві раніше тільки нашим зарубіжникам (це те, чим у Росії відомий Лихачов). Були часи, коли вважалося, що кандидат наук – це людина, яка дослідила якусь проблему, доктор – давав картину комплексу явищ, академік – творець нового напряму в науці. А тепер спробуймо пригадати, хто сьогодні в Україні відповідає усім цим характеристикам… Тому, коли йдеться про фаховість цілих наукових інститутів, то передусім треба дуже добре думати над відповіддю. І в кожному разі про досить високий рівень фаховості в українських культурних інститутах говорити стає дедалі важче.

Я оце навів приклад з літературознавства, а ви, шановний читачу, можете й свій експеримент зробити. Зайдіть до нашої любої згасаючої академки, візьміть з полиці будь-який тлумачний словник української мови й розгорніть його на столі поруч із оксфордським академічним словником англійської мови. Коментарі зайві…

В Україні є чимало путящих (хоч і методологічно здебільшого застарілих) публікацій по історії вітчизняного образотворчого мистецтва, архітектури, але жодної справді сучасної роботи з філософії й естетики сьогоденного мистецтва, що відкриває необмежені можливості для шарлатанів, котрі мелють у цій галузі все, що слина на язик приносить. У кращому разі це переспіви зарубіжних ідей у російському кривотлумаченні.

Або ось приклад із театрально-музичного мистецтва: мені на зламі 60х і 70х років минулого сторіччя випадало працювати (і співпрацювати в реалізації деяких проектів, як нині висловлюються) в столичному театрі опери та балету. І от тоді існували певні норми: щороку чотири нових оперних і балетних постави, дві поновлюваних вистави, певна кількість великих концертів – ґала-концертів. Все це залишилось в імлі минулого, а чимало працівників балету, опери, композиторів, музик-виконавців виїхали за межі рідної Вітчизни. Ще гірші справи з великими хоровими, фольклорними колективами, периферійними музичними установами. Рівень наших симфонічних оркестрів, забезпечення їх не тільки «саморобними» музичними інструментами, котрі мають хоч якесь пристойне звучання, репертуар… Такий перелік можна продовжувати донесхочу.

І справа тут далеко не в тому, що малоосвічена або освічена в інших галузях діяльності влада певного рівня виділяє на субкультуру, вогневі роботи на свята та ін. мільйони й мільйони, ні копійки не даючи на здешевлення квитків на річні абонементи класичної музики для дітей. Через прицюцькувате районування культурної діяльності, цілі райони, починаючи зі столиці, просто не «охоплені» культурно-музичними заходами. Натомість пропагується блатна попса в маршрутках і приміському транспорті, виступи виплеканих владою лояльних діячів, котрі не мають (і ніколи не мали) голосу, не мають вокальної підготовки, грають на пристойному інструменті на рівні якогось міністра, не вміють рухатись на кону й не зовсім обізнані з проблемами сценічної естетики.

Насправді ця проблема набагато складніша за часті звинувачення влади в тому, що вона існує у вимірі власних уявлень про культурні характеристики суперетносу і формування ноосфери культури. Якщо вона чула, що це таке. Проблема в тому, що попит на справжню культуру, професійні твори мистецтва й літератури, а звідси й запит на фахівців у цій царині, зазнав за останні десятиріччя разючих змін. Загальноукраїнське падіння запиту на цих фахівців свідчить на глибинну переорієнтацію етнічного космосу: чимало фахівців виїхало, значно зросла роль реліґії в суспільстві, яка здебільшого вирішує проблеми етосу, інтелектуальної реорієнтації, просто переключається на церковні бізнес-проекти, ґлобальні зміни в освітньому процесі – від школи до позашкільних організацій, обвальна деґрадація суспільного життя під впливом політичних маніпуляцій на потребу цюхвилинних потреб особистого збагачення партійних чільників, реструктурування економіки й економічного життя на догоду здебільшого неефективним провладним кластерам інтересів…

Усе це та багато іншого не створює в суспільстві попиту на фаховість у культурній царині, а отже й на фахове менеджерство. На зміну фаховим менеджерам приходять менеджери загального плану, яким байдуже чим займатись – чи організовувати роботу м’ясників на ринку, чи вирішувати проблеми зміни архітектурного обличчя українських міст. Ці фахівці бачать не сутність процесу, до якого їх призначено, а гроші, котрі стоять за ним. У цьому випадку навіть ітися про інтелектуальний менеджмент не може.


Чому в Україні професіоналізм залишається за дужками політичних та економічних процесів? Чому популізм і спрощення витісняють інтелект?

Політична та економічна царина істотно відрізняються від царини культури, котра є сферою духу суперетносу, етносів та субетносів, котрі входять до його складу. Українська економіка сьогодні не є ні продовженням, ні реформованим різновидом, ні новим винаходом, що з’явився внаслідок господарського життя суспільства. Зміна кодів і орієнтирів функціонування суспільства з настанням незалежності відбулась у нас не на основі якоїсь політичної боротьби чи теоретичних розробок, а звичайного провалу сценарію переформатування більшовицької імперії. Суспільство опинилось віч-на-віч з незнайомою реальністю й відразу почали діяти не напрацьовані тоталітарною державою механізми чи новаторські ідеї економістів і філософів, а елементарні чинники виживання мозаїчного соціуму. На чолі держави ще деякий час трималася середня ланка більшовицької партії, комсомолу й КДБ, але при цілковитій демагогії й театралізованих заходах національних і інших опозиційних сил до влади швидко прийшли представники кластерів інтересів, які відтоді й до сьогодні єдиною метою своєї діяльності бачать утримання важелів керування в своїх руках задля власного збагачення. Те, що в інших правових державах називається економікою, у нас є джерелом перерозподілу зиску на користь ворогуючих господарських кластерів.

Ці кластери створили захисні суспільні структури, котрі умовно називаються партіями, а також призначили метких, більш вправних діловарів організовувати справне перенаправлення грошових плинів. Перших (партійців) називають політиками, інших – економістами. Безпечна діяльність політиків і економістів забезпечується кишеньковою судовою системою і прирученими силовими структурами. Для дозвілля існує Верховна Рада – всесвітня соромота, коли на екрані порожньою залою бігає жменька сивочолих обранців народу й тисне якісь кнопки під дириґування призначеного корифея. Потім, позичаючи в сірка очі, Голова оголошує, скільки духів «за», скільки духів «проти»… Зрозуміло, що цю санкціоновану й нездоланну блазенаду парламентом назвати не можна, як не можна назвати притомними економістами діловарів, які довели Україну до фінансового урвища, а політиками – демагогів, котрі не змигнувши наговорюють людям щоразу сім мішків гречаної вовни й ні за віщо в світі насправді не відповідають. Хіба людина з економічною освітою може підготувати у відомстві Каськіва аферу на 1.1 млрд. дол., а потім подати світовий скандал, як невинну дитячу забавку? Хіба в нормальній країні можливе безкарне використання чужої інтелектуальної власності? Ні! З чим же ми маємо діло? З умисним державним злодіянням? Анітрохи. В культурології цей тип блазенади відомий був і в Римі, і в Константинополі, і в Росії. Здебільшого, щоправда, в криміналізованій ситуації.

Тому, звичайно, професіоналізм і перебуває у нас за дужками і економіки, і політики, що економіки, захищеної працями тямущих економістів, і офіційної політики, представленої рукопотисними політиками, в нас тимчасово нема.

Найчастіше доводиться стикатися з такими поняттями, як "ієрархічні кордони", які не рекомендується порушувати, і "корпоративні стандарти", яких неодмінно треба дотримуватися. "Все це сильно пригнічує творчий початок і стримує мотивацію співробітників. Те, що «ініціатива карається» – … відомо ще з радянських часів, а як стоять справи зараз?

І перше, і друге – запозичення з закордонних підручників з ведення корпоративного бізнесу, котрі досить поверхово вивчали колишні комсомольці, котрих Горбачов напучував пізнавати тонкощі примітивного капіталізму. Ці засади витримуються у нас лише у великих структурах, де для їхнього підтримання існують економічні та інші важелі. У західних країнах і в Японії пропагується дух корпоративізму, відданості фірми. І це все справді важливо за умов стабільного й нормального структурованого суспільства. В нашому нестабільному, криміналізованому суспільстві, де існує абсолютно неймовірне розшарування населення й рекордна тонізація господарського життя, ці схеми працюють погано й на практиці замінюються просто схемами залякування з одного боку й демонстрування тимчасової відданості авторитетам з другого. Та й то у верхніх ешелонах бізнесових структур. В нижчих ешелонах цієї схеми майже нема, бо через мінімізацію й невиплату зарплати кваліфіковані кадри просто не зацікавлені віддаватися структурі, яка не компенсує їм витрати фізичної й розумової енергії, а некваліфіковані дуже часто опиняються на вулиці через провал у роботі без вихідної допомоги.

А щодо «ініціатива карається»… Про яку ініціативу йдеться? Колишня партійно-комсомольська ініціатива не потрібна, бо нема у нас партій, а є ситуативні утворення для забезпечення функціонування кластерів інтересів. Ініціатива винахідників не потрібна, бо в криміналізованій і тонізованій економіці її нема як реалізувати, бо наш бізнес під тиском кримінального визиску або працює з примітивними знаряддями задля елементарного виживання, або дістає імпортні технології й верстати й чимшвидше прагне повернути витрачені кошти й прискаржити якийсь гріш. Тим більше, що імпортовані технології не передбачають використання домашніх інновацій.

Всі колишні структури раціоналізаторства й винахідництва давно і успішно знищені. Помалу, передусім у гуманітарній галузі, завмирає проривча наукова діяльність.


«Розпорядники» і «наглядачі» затребувані в куди більшій мірі, ніж „креативщики” або творчі люди. Чи можуть бути Професіоналами (з великої літери) піддані олігархів? «Государеві» люди (як в РФ, наприклад)? Опричники?

І т.зв. олігархи (а насправді просто люди, відповідальні за роботу на певній ділянці по обслуговуванню тіньового й кримінального капіталу), і державні чільники насправді творчих людей не потребують. Вони просто хочуть бачити біля себе людей, котрі виконують їхні господарські чи псевдоестетичні завдання. Забудова Києва культовими, розважальними, офісними спорудами свідчить про погану освіченість виконавців, які просто копіюють ті чи інші – вітчизняні чи імпортовані – рішення. При цьому вони припускаються неймовірної кількості містобудівних прорахунків, як от бездарний за внутрішнім плануванням лівобережний Мультиплекс чи офісний комплекс біля м. Лівобережна, який унеможливив всі майбутні спроби дати раду вічним автомобільним затором під мостом. Комплекс споруджений майже впритул до мосту, і тепер його треба або знести, або змиритися з зупином автотранспорту.

Сучасні церкви – здебільшого бездарні варіації на псевдовізантійські теми, купецький стиль архітектури Межигір’я свідчить про незнання архітектором останніх досягнень у світі презентаційного дизайну.

Щодо «креативників» в економіці, то вся нинішня діяльність останнього голови Нацбанку – це демонстрація відданості конкретній системі, вибудуваній особисто Президентом країни. Весь Кабмін – це віддані виконавці наказів, реалізатори політики Януковича у відповідній галузі. В нинішній літературі або ЗМІ – і в провладних, і в опозиційних – мені не випадало читати про якісь поважні «креативи» під орудою Партії реґіонів.

Є деякі спроби в олігархічних мистецьких фондах, але, по-перше, це надто молоді структури, що поза рекламним галасом доки нічого поважного не створили, а по-друге, це здебільшого інтернаціонально-орієнтовані структури, котрі випадають з царини, власне, національного розвитку. Тобто доля цього олігархічного напряму доки не зовсім зрозуміла: то все тим часом або молодіжна віп-тусовка (у Ахметова), або кола колишнього молодокомунізму (у Пінчука; наприклад фундаментальні публікації Бориса Олійника чи Івана Дзюби). Політичні ініціативи Пінчука останнім часом зазнали кілька поразок через особливості нашої державної політики. Існують єврейські центри культурного впливу (цікаві передусім у видавничій і просвітницькій галузі). Зростає голос мусульманських об’єднань. Гадаю вплив цих центрів з іноземними інвестиціями в оглядному майбутньому буде вельми відчутний.

Тобто в усіх цих галузях є попит лише на відданих і надійних виконавців, а не мрійників, яких більше полюбляв попередній наш Президент.

Ну і щодо опричників, як у Путіна… Існують звичайно збирачі громадської думки, провокатори і т.д. А щодо безпосередніх опричників, то хіба що нинішній владі доведеться вдаватись до якихось екстраординарних заходів задля втримання у кріслі, котре починає хитатися дедалі помітніше.


Останнім часом поширеною є думка, що переможцем з економічної кризи вийде той, кому вдасться досягти п`ятого і - тим більше - шостого технологічного укладу, що означає створення та впровадження найновіших, найефективніших технологій. Ті ж країни, де живуть, в основному, видобутком сировини, споживанням природних ресурсів і виплавкою сталі не мають майбутнього. Яке майбутнє України у зв`язку з депрофесіоналізацією кадрів і втратою свого інтелектуального, творчого та інноваційного потенціалу? Чи можна стверджувати, що якість менеджменту (як державного, так і корпоративного) є проекцією якості майбутнього?

Сьогодні термін «криза» набуває особливої ваги: ним намагаються приховати чисто всі прорахунки урядування. Ну як, скажіть ви мені, може криза в Греції впливати на відсутність молока у згущеному молоці або на заміну на етикетках назви «сирний продукт» на просто «сир»? Як профспілкові протести в кризовій Іспанії впливають на те, що проектується магістраль на Дарницю в столиці, цим шляхом суне хмара машин і упирається в брак розв’язки, котру треба було збудувати раніше? Як банківські махінації у Великій Британії впливають на те, що в новобудовах забувають прокладати каналізацію? Або що на офіційний український ринок електроніки потрапляють пристрої, в котрих наша з вами державна мова не передбачена? На мою думку, в більшості випадків у нас не криза, а бездарність керівництва.

Проблема з видобутком і використанням сировинних ресурсів, переробною промисловістю, звичайно, народилася не сьогодні. Її гострота почала відчуватися ще в 60-ті роки минулого століття. Але тоді партійна демагогія не дозволяла використовувати світовий досвід, а за незалежності – і що далі, то більше – в ситуації перманентних виборів ніхто не наважуються на радикальні реформи, котрі потягнуть за собою революційні зрушення у провінції, передовсім соціального характеру. Об’єктивна логіка нинішнього розвитку світових економічних процесів, одначе, призведе до закриття всіх нереформованих виробництв у найближче десятиріччя.

Думки чиновництва, знову ж таки, скеровані насамперед на винайдення і перерозподіл коштів, а не на оптимізацію реальної економічної ситуації. Ось простий приклад: сьогодні одна з пекучих проблем у країні – це заборгованість населення при оплаті за користування газом. Чиновники кажуть, що треба оплату збільшити в 2-4 рази. Звідки ці цифри? Хто знає, скільки я споживаю газу? У 50-ті роки в Києві в кожній квартирі, де був дашавський газ, висіли такі чималі барабани-лічильники на кухні. Ми платили за лічильником. А тепер – маємо кимось виведену півстоліття тому умовно усереднену цифру, яку кладуть в основу державних розрахунків. І навіть не припускають, що в технологіях за півстоліття могло змінитися. Частина їжі готується, наприклад, за допомогою електричних пристроїв. З’явилося економніше кухонне начиння… Тобто вся справа упирається в лічильник, встановлення котрого блокують ті, кому перерозподіляється неспожитий ресурс.

Схожа проблема є в гуманітарній галузі, де всі ЗМІ реґулярно пишуть про трагедію з книговиданням, котрої насправді нема, чи – точніше – вона лежить трохи в іншій площині: 1 – максимізація витрат на поліграфію поліграфічним лобі, 2 – недостатня взаємодія видавців з читачем, бо за умов ринку йому треба давати його мовою те, що він хоче, а не те, що вважає за потрібне покласти на прилавки та чи інша група людей. Навмисне блокування багатьма суспільними групами сучасних електронних ресурсів, які оптимізують роботу з текстами, веде до падіння інтересу до обігу гуманітарних текстів у суспільстві і т.д.

І такий стан у більшості галузей.

Єдиний висновок з усього цього – це не стільки потреба в напруженому й негайному пошуку інтелектуалів для роботи в менеджменті, а п е р е о с м и с л е н н я всієї системи державного управління та його завдань на різні рівні перспективи.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Вооруженные негосударственные силы: тенденции и вызовы

Когда государство не справляется с охраной общественной безопасности, эту лакуну заполняют негосударственные вооруженные силы – инсургенты, банды, частные охранные фирмы; значение этих формирований в мире неуклонно растет. Наиболее тревожным, пожалуй, является то, что процесс приватизации госструктур безопасности происходит «как бы легитимно», когда группировки, описанные выше, не стремятся свергнуть само государство, и действуют якобы на законных основаниях. В самом деле, несмотря на аполитичный характер некоторых вооруженных групп, они разрушительны для государства, в особенности, когда криминальные элементы получают власть и расширяют сферу влияния посредством подпольной деятельности.

Незаконные, негосударственные вооруженные формирования – как и их законные «братья», они формируют сложную сеть безопасности для решения различных задач, первая из которых – их собственное выживание. Приватизация органов охраны общественного порядка разрушительно сказывается на общественной безопасности, так как ответственность переходит в частные руки. Гарантированная безопасность, в конечном счете, становиться доступной только тем, кто располагает средствами для содержания частной охраны, либо рискует довериться нелегальным группировкам и бандам. Это подрывает и без того низкую репутацию государственного правового режима.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Ольга Балакирева, кандидат социологических наук, доцент, Глава Правления Украинского института социальных исследований им. Александра Яременко

Мы не должны потерять новое поколение, которое идет за нами

Тарас Владимирович Фиников, Президент Международного фонда исследований образовательной политики

Если не поднимется градус социального оптимизма, то на что-то лучшее можно не надеяться

Наталія Юріївна Кривда, Академічний Директор Единбурзької бізнес-школи у Східній Європі

Саме менеджмент компанії має бути носієм основних цінностей, що сповідує компанія

Валерий Вакарюк, вице-президент Фонда Виктора Пинчука

В Украине нет субъекта, который бы хотел управлять страной

Юрій Буздуган, голова Соціал-Демократичної Партії України

Нам вкрай необхідна реіндустріалізація України

Олена Кочемировская, заведующая сектором проблем трудовых отношений и человеческого потенциала НИСИ

Мы уже находимся на уровне стран, зависимых от экспорта технологий

Татьяна Мокротоварова, главный редактор интернет-портала «Комментарии»

Управленцев, нуждающихся в обучении, намного больше, чем институтов, которые могут их обучать

Евгений Фёдоров, депутат Государственной Думы России

Причина миграции – колониальная система управления

Ярослав Рущишин, сенатор Українського Католицького Університету

Конкуренцію в Україні необхідно наповнити новим змістом

Людмила Калита, директор по персоналу АО «Банкомсвязь»

Выбор мы всегда делаем сами

Дмитро Потєхін, директор Групи європейської стратегії

Якість приватного менеджменту — це проекція майбутніх виборців Європарламенту

Юрій Ковбасюк, президент Національної академії державного управління при Президентові України

Українська освіта сьогодні перестає грати роль реально працюючого соціального «ліфта»

Марина Ткаченко, эксперт по вопросам социального проектирования Института Горшенина, писатель

Мы называем управлением то, что управлением не является

Владимир Головко, кандидат исторических наук, Центр политического анализа

У элиты одно будущее, у общества другое, а у страны третье

Владимир Балабанович, председатель Профсоюза работников сферы предпринимательства

«Заробитчане» - это мощный коллективный инвестор

Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук

У державі сьогодні діють потужні механізми «негативної селекції»

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Україна стає «інкубатором сірості»

Владимир Никитин, доктор культурологии, эксперт Международного центра перспективных исследований

В Украине профессионалы и интеллектуалы просто не востребованы

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,062