В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Гражданские выступления на киевском Майдане происходят не впервые. Только за годы независимости можно вспомнить и студенческие голодовки 1990-х, и акцию «Украину без Кучмы», и помаранчевую революцию, и налоговый майдан… Более того, майдан перестал быть только киевским феноменом, он стал феноменом украинским. Не зря, видимо, еще Тычина предрек: «На Майдані коло церкви революція іде…».

Что такое украинский Майдан? Можно ли реально влиять на судьбы страны и изменить ее будущее при помощи подобных массовых акций-Майданов? Или Майдан – это не прописанный в украинских законах способ смены власти или принуждения ее к проведению давно назревших реформ? Или это всего лишь удачная политическая технология внутренних и внешних манипуляторов?

Ответы на эти вопросы дает сам Майдан. Сегодня – это не территория и не площадь. Это качественно новое социальное пространство с высокой степенью гражданской самоорганизации, сильной мотивацией. Две его составляющие: политическая – общенациональное стремление к демократии, утверждению свободы, верховенства права и подотчетности власти и социальная – требование справедливости, прозрачности экономики и судебной системы, участия граждан в принятии решений, касающихся их повседневной жизни, тесно переплелись в лозунгах и символах Майдана.

Жестокость и неуступчивость власти приводит к тому, что изменяются состав и настроения участников Майдана. Для многих это стало настоящей школой борьбы – буквально за свою жизнь, жизнь своих семей и друзей.

Государственный патернализм по отношению к гражданам, отсутствие легальных форм оппозиционной борьбы и искоренение «инакомыслия» в Советском Союзе ослабили навыки сопротивления у людей. И было необходимо время, пока эти навыки, свойственные украинскому народу не просто восстановятся, но разовьются и усилятся.

Демократия – шумная дама по определению, однако выступления последних лет раскрывают перед нами более широкое явление, которое происходит на площадях по всему миру. Недовольство – это уже глобальный феномен, хотя и с национальным привкусом. И украинские майданы – лишь одна из составных частей нарастающего протестного движения во всем мире. Несмотря на различия в требованиях демонстрантов, массовые протестные выступления в разных странах имеют общие причины: политику жесткой экономии, коррупцию и вопиющее социальное неравенство. А все эти явления не что иное, как следствия неолиберальной экономической политики последних десятилетий. Более того, поскольку эти протесты в своем подавляющем большинстве направлены на политиков и стремятся изменить политический пейзаж той или иной страны, многие эксперты считают, что «брачный союз между демократией и капитализмом давно закончен».

Нарастающие протесты, прежде всего, высветили несовершенство представительской демократии. Мы живем в эпоху «текучей современности», как назвал ее социолог Зигмунд Бауман, описавший эфемерную природу современных общественных коммуникаций. Бауман говорит, что сегодня общество, подобно жидкости, принимает разные нестабильные формы при очень небольшом внешнем давлении. Оно не способно обрести постоянную форму, что ведет к самым разным последствиям для общественных отношений и политики. Тем временем политические партии, бюрократия и политические институты, похоже, надежно застряли в 17-м веке.

Кризис представительской демократии сам сигнализирует о его причинах. Народ хочет напрямую контактировать с органами власти, а не просто участвовать в выборах. Легитимность власти должна подтверждаться ежедневно, а не раз в четыре года. Даже формальные консультации с народом исключают зашедший так далеко антагонизм в отношениях «власть-народ». Но проявления этого антагонизма будут в большей или меньшей степени продолжаться бесконечно, пока выборы и работа по найму политиков и представителей власти, их обязательность и ответственность не разовьются в постоянное сотрудничество между властью и народом, между политиками и гражданским обществом.

Как далеко может зайти власть, желающая сохранить свои полномочия и привилегии любой ценой, можно увидеть на примере многих государств, переживших революционные перемены в последнее десятилетие. И количество таких стран постоянно растет. Мы живем во время мощного революционного подъема, поскольку народы осознают свое положение, которое становится все хуже и хуже, что заметно во всех странах Запада, в Азии, в Латинской Америке, да и на всем постсоветском пространстве.

Уличные манифестации, которые в каждой отдельной стране кажутся сугубо национальным явлением, в действительности являются частью глобального политического подъема; при этом все больше его участников начинают понимать, что уличных выступлений недостаточно – необходимо установление контроля над государством.

Очень трудно предсказывать будущее украинского Майдана. Но чем больше людей в Украине выходит на улицы, выражая свое недовольство системой, сбросившей маску «представительской демократии», тем больше вероятность построения реальной демократии, а не ее имитации. Чем больше протестующих против политической коррупции, политики жесткой экономии для всех и роскошного потребления для избранных, против экологической деградации и многих других пороков изжившей себя системы отношений между властью и обществом, тем больше шансов реализовать запрос на давно назревшие перемены.

В чем же заключается феномен украинского Майдана? Что отличает его от десятков массовых выступлений людей на площадях и улицах в далеких и близких странах? Какое будущее ждет идеи и лозунги Майдана? Каким будет наше общество, получившее прививку «майданной демократии»? На эти и многие другие вопросы мы будем искать ответ в нашем новом диалоге.

Свернуть

Гражданские выступления на киевском Майдане происходят не впервые. Только за годы независимости можно вспомнить и студенческие голодовки 1990-х, и акцию «Украину без Кучмы», и помаранчевую революцию, и налоговый майдан… Более того, майдан перестал быть только киевским феноменом, он стал феноменом украинским. Не зря, видимо, еще Тычина предрек: «На Майдані коло церкви революція іде…».

Что такое украинский Майдан? Можно ли реально влиять на судьбы страны и изменить ее будущее при помощи подобных массовых акций-Майданов? Или Майдан – это не прописанный в украинских законах способ смены власти или принуждения ее к проведению давно назревших реформ? Или это всего лишь удачная политическая технология внутренних и внешних манипуляторов?

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

«З журбою радість обнялася»

14 мар 2014 года
У будь-якому випадку, Майдан – унікальне явище, але в чому саме його унікальність?

Про феномен Майдану можна сказати словами поета Олександра Олеся: «З журбою радість обнялася», бо він має у собі водночас чимало позитивного, але також і очевидні слабинки. З одного боку, Майдан – це виразна ознака глибинної демократичності українського народу. У Швейцарії є традиція референдумів, які проводяться доволі часто. У нас Майдан – це «референдум по-українськи». Наша зародкова демократія завжди була вічевою – це вже закріпилося у нашій етнопсихології. І зауважте: зі східнословʼянських народів – лише в нашій. Скільки великодержавної зверхності у традиційному здивуванні великороса: «Киев – мать городов русских. При чем здесь Украина?». Але як тільки справа доходить до того, щоб отак масово і спонтанно відтворити культурні особливості давнього Києва, вся ота імперська мішура відразу ж спадає, і на передній план виходить справжній носій родових ознак– нащадки давніх русичів.

Не менш важливий для мене феномен Майдану, щоб опонувати версії про радикальну іншість (чи, як колись казали, відрубність) галичан від іншої частини українського народу. Мовляв, основна природа народу – мирна, супокійна. Лише ті «навіжені» галичани, зіпсовані поляками й австріяками, колотять воду й «работать не дают». Але ж нема у поляків та австріяків живої традиції віча. А той «навіжений» галичанин почувається на Майдані однаково як козак на Січі. Добрий генетик тут розкодує ще й до монгольські київські гени!

Утім, на феномен Майдану можна подивитися і з точки зору управлінської сторони. Кожен гетьман правив по-своєму, інколи навіть дуже твердою рукою, але час від часу таки виходив на віче і на знак поваги до народу ставав перед ним на коліно. Так досягалася двояка мета. З одного боку, гетьман вшановував суб’єктність народу та його гідність; з іншого – самі люди здійснювали акт делегування влади, при цьому утверджуючи своє право бути визначальним її джерелом – право, яке лише згодом буде записане у ст. 5 Конституції України.

Проте була за віче (або майданами) й інша, тіньова сторона. Адже вони ніби сигналізували, що в період поміж ними правителі вирішували далеко не всі важливі питання. Проблеми накопичувалися, суспільна напруга зростала, аж поки не проривалася новим вибухом Майдану. Отож у цьому феномені закладено не лише волелюбність українців, а й їхні історичні прорахунки у правильному розв’язанні формули «керівник–підлеглий». Як тільки гонор князівський/гетьманський зашкалював, а норов – артачився, відразу ж гору брав принцип «нульової суми». Вимоги плебсу чи козацьких низів видавалися нікчемними, надуманими, а своя ясновельможна «правда» – єдино можливою. Тому й треба було простому людові скликати раду, щоб таки упокорити свого правителя чи ватажка.

Зрештою, є ще одна думка, яка ставить під сумнів універсальну прийнятність майданів. Рано чи пізно українському суспільству слід буде пережити «шокову терапію» абсолютно неминучих і дуже непопулярних реформ. Іншими словами, треба буде «підтягати паски» так, як це робили наприкінці 1980-х поляки, проклинаючи і Бальцеровича, і «Солідарність». Чи не потягне нас тоді назад у «тихий затишок» єгипетського рабства? Чи не скличемо ми Майдани з гаслом: «Геть від Європи!»? Крім того, нинішнє цивілізоване управління економікою – це тонкі технології, які не витримають майданної риторики. Як би тоді не уподібнитися львівській «Свободі», яка на початках свого правління у цьому місті виносила важливі питання на вирішення масових зборів мешканців. Бо ні тепер, ні в часи пролетарських експериментів це нічого доброго не дало. Ще ж ми не забули, що «зборами трудових колективів» можна було схвалити навіть переселення половини країни в Сибір.


Чи став майдан маркером зміни покоління? Адже часто порівнюють зі «щепленням цілому поколінню» того чи іншого (в залежності від майдану)?

Так, Євромайдан став таким маркером, оскільки заговорив радикально іншою мовою, ніж говорили попередні покоління. В мові цих останніх – суто політична лексика: «здобуття влади», «політична ідеологія», «вибори». Молоде покоління Євромайдану заговорило мовою цінностей: «гідність людини», «повага до іншого», «справедливість», «подолання корупції». Це засвідчило, що молодь стала на крок попереду від нинішніх політиків. Якщо їх не корумпують наші обставини, через десяток років Україна матиме якісно іншу управлінську еліту.


Майдан асоціюється із громадянським суспільством і т. п. Куди дівається громадянське суспільство після Майдану?

Це – саме той виклик, що його Майдан готовий тепер прийняти. Бо всі пам’ятають прикрий досвід «помаранчевого» Майдану, коли з часом його енергія якось зовсім розсмокталася в суспільстві. Проте не все тут так просто.

З одного боку, упродовж зими 2013-14 рр. Майдан постав не лише в одному Києві – Євромайдани стали загальноукраїнським феноменом. І часом напруга жертовності по регіонах – особливо на сході України – ні в чому не поступалася жертовності київського Майдану. Ті «майдани гідності» стали кузнею нової інтегральної української ідентичності, так що глупота й жорстокість Януковича і його кліки (а тепер іще й Путіна) зробили те, чого не вдавалося досягти сотням політичних декларацій, а саме: об’єднати український народ в одну націю.

З іншого боку, саме учасники київського Майдану, повертаючись додому, відчувають сильну психологічну кризу. Там, у Києві, вони жили в умовах гранично оголеної щирості та жертовності; там вони сягали душею найвищих регістрів людського духу. Повертаючись додому, вони знову поринають у застигле, егоїстичне й далі корумповане «болото», яке шокує їх, оскільки на цьому тлі висока жертва Майдану виглядає даремною.

Проте ця реакція, будучи неминучою, все-таки є хворобливою. Душевні рани майданівців слід дбайливо гоїти та лікувати, вивільнюючи з-під болю головне: спроможність реагувати на кривду і несправедливість. Тому недарма кажуть, що єдиний Майдан, який не сміє ніколи закритися, – це майдани наших душ. Енергія протестного Майдану має перевтілитися в енергію громадянського суспільства – отієї щоденної праці задля очищення суспільства. Адже слушно кажуть, що демократія – це щоденний плебісцит, це щоденний вибір на користь добра.


Майдан в силах реалізувати запит на зміни?

Майдан не може втілити зміни в життя – він лише сигналізує всім, що жити по-старому стає нестерпним. Майдан дає енергію для змін, у кращому випадку – головні напрями змін (як-от європейський вибір України). Але розробка стратегії змін – це справа професіоналів. І в цьому закладено великий виклик для Майдану, адже він має надихати професіоналів, проте не сміє нав’язувати суспільству непрофесійні рішення, які випливають з революційної доцільності чи емоцій.


Як ви вважаєте, чи можуть співпадати цінності, змісти і цілі тих, хто стоїть на майдані, з програмами тих, хто за допомогою Майдану отримує владу?

Тут ми приречені на постійну діалектику відмінностей. Змісти і цілі можуть і повинні бути різними, бо рівна й «одностайна» лінія кардіограми – це ознака смерті. Відмінність думок і позицій є передумовою суспільного руху, а напруга поміж ними є рушієм прогресу. Натомість що повинно бути однаковим – це сприйняття базових цінностей. «Не убий», «не кради» й усі інші Божі заповіді, що лежать в основі розгалуженої системи світового морального порядку, – без цього неможлива людська цивілізація. Суспільство мусить виробити консенсус довкола таких цінностей, і регіональні Майдани по всій Україні є яскравим свідченням того, що такий консенсус у нашому народі існує і тепер – увиразнюється.

Логіка влади неминуче буде іншою, ніж логіка суспільства. Так логіка керівництва будь-якої установи неминуче відрізняється від логіки низового колективу. Проте якщо і одні, і другі поважають людську гідність і визнають право людини думати інакше – всі протиріччя можна достатньо легко залагодити.


Яка роль інтелектуалів у створенні змістів майдану?

Нинішній Євромайдан взагалі дуже інтелектуальний: свою гідність пішли захищати люди з вищою освітою, а то й доктори наук. Пораненими самовіддано опікувалися висококваліфіковані медики. Професіоналізм і жертовність журналістів просто вражали. Без цього впливу інтелектуалів Майдан не зміг би бути так довго і так осмислено ненасильницьким.

Майдан стихійно віднаходив концептуальні формули, які ставали визначальними для нього, як-от «Люблю Пушкіна – ненавиджу Путіна» чи навіть оте простонародне: «Поймите, задолбали». Повістка дня формувалася стихійно: кожен відгукувався на конкретну потребу моменту, і в цьому якраз і проявлялося живе буяння майданного інтелекту та його духу.


Останній Євромайдан– у чому його відмінність від попередніх?

Про одну особливість я вже говорив: нинішній Євромайдан – не лише київський, а загальноукраїнський феномен. Другою і до певної міри визначальною особливістю є небажання Євромайдану покладати надію на одного політичного «месію». Помилка «помаранчевого» Майдану стала потужним щепленням проти політичного месіанізму і суспільного патерналізму.

Майдан від самого початку був тверезо критичним щодо опозиційних політиків, хоча водночас і залишався з ними в одному протестному полі.

Третьою його особливістю було те, що Євромайдан об’єднав у собі етнічне, віросповідне та регіональне розмаїття України. Нема цьому більш промовистого доказу, як біографії героїв Небесної сотні. Це – «зліпок» нової України, це її повпреди біля Божого престолу.


Де межа, за яку владі і суспільству краще не заходити?

Ненасильницький спротив – це не пасивне нічого-не-роблення, а активна дія, це наявність чіткої програми спротиву. Принаймні, таким був ненасильницький спротив епохи Махатми Ґанді.

Слабинкою Євромайдану саме й було те, що енергія суспільного протесту не була очолена дійовим політичним проводом. Політичні гасла не були доповнені конкретною програмою дій. В таких умовах мусив настати бунт прихильників «твердої руки» й мусили запалати шини.

Я все своє життя був і залишаюся прихильником ненасильницького спротиву, проте мені не повертається язик дорікнути тим на Майдані, у кого 19 січня 2014 року здали нерви і хто пішов у прорив на Грушевського. В цьому я бачу не хибність тактики ненасильницького спротиву, а брак належного політичного проводу.

При цьому я віддаю належне людям радикального наставлення, що вони впродовж двох місяців намагалися не порушити принцип ненасильства і діяти разом із більшістю Майдану. Та й під час силової фази спротиву вони залишалися діалогічними й готові були координувати свої дії з іншими флангами Майдану.

Чи не вперше в українській історії тактичні відмінності між позиціями різних груп не призвели до сліпої отаманщини, за що всім сегментам Майдану належиться наша шана і вдячність.


Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Лесь Герасимчук, культуролог

Україна у небезпеці!

Тантели РАТУВУХЕРИ, кандидат политических наук, политолог

Майдан живет наивным представлением о том, что все решается в Киеве

Валерій Пекар, співзасновник Центру стратегій ГОШ

Майдан – це готовність стояти за власну гідність

Денис Богуш, президент «Богуш комьюникейшнз».

Майдан дал миру пример, как народ может отстаивать свою волю

Володимир Фесенко, директор Центру прикладних політичних досліджень "Пента"

Революції повторюються, коли їх цілі не реалізовані повністю.

Володимир Чемерис, Голова Інституту Республіка, правозахисник

Революція має піти вглиб

Вікторія Черевко, заступник голови політичної Партії Демократичний Альянс

Майдан починається з тебе

Володимир Золотарьов, журналіст

Постійною є формула - виходь на майдан

Геннадий Балашов, предприниматель, лидер партии «5/10»

У Майдана забрали победу

Оксана Мельничук, историк, советник по культурной политике Национального института стратегических исследований

Мы переживаем что-то новое, чего не переживало человечество

Сергій Таран, голова Правління Центру соціологічних і політологічних досліджень «Соціовимір» директор Міжнародного інституту демократії

Майдан назавжди звільнив Україну від ностальгії за радянською імперією

Максим Розумний, завідувач відділу стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень.

«Євромайдан» ще не до кінця усвідомив себе та свої цілі

Михайло Мінаков, доктор філософських наук, директор Фонду якісної політики, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Майдан став частиною сучасної політичної культури України

Юрій Макаров, журналіст, літератор

Право на спротив

Олександр Шморгун, канд. філос. наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України

Є об’єктивні потужні чинники, які будуть каталізувати докорінні зміни

Петро Петриченко, Голова Громадської палати України, генеральний секретар Національної конфедерації профспілок

Проблема нашої держави – серед опозиції і влади ніхто не займається вирішенням проблем людей

Олег Верник, председатель Всеукраинского независимого профсоюза "Захист праці"

Никто не предложил Майдану внятный план действий, и как его реализовывать

Владимир Никитин, доктор культурологии, эксперт Международного центра перспективных исследований

Майдан еще не предложил понятный всем смысл новой Украины.

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,103