В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

На протяжении всех лет независимости Украина так и не смогла ни четко сформулировать национальную идею, ни создать пусть даже эскизный проект своего развития. Хотя дебаты по этим вопросам велись весьма ожесточенные («Диалог.UA» также принимал участие в этих интеллектуальных боях на всех направлениях – от поисков определения украинской идентичности и ответа на вопрос «Камо грядеши, Украина?», до попытки сформулировать «Проект Украина» устами наших экспертов). Впрочем, чаще всего дискуссии сводились не к обсуждению моделей развития страны и реформирования наследия советского прошлого, а к признанию что «Украина – не Россия». Хотя это и не мешало определенным кругам политического бомонда сознательно и планомерно раздувать конфликт между украинским и русским, причем не от большой любви к русскому, а от ненависти к украинскому. Поводов для конфликтов создавалось множество: между советским и украинским, имперским и украинским, авторитарным и украинским. И в дело шли не только русский язык, но и культура, история, выбор модели развития, наконец… Лишь бы не политика с экономикой и социальные вопросы!

Дискуссии рано или поздно заводились в тупик стремлением заменить многоцветные акварели возможных компромиссов черно-белыми набросками грядущих скандалов. Куда и зачем мы идем? От чего бежим? Что строим, а что разрушаем? Копируем чужое или создаем свое? И когда, наконец, Украина перейдет от стадии «независимости» к стадии «самостийности»?

Ни для кого не является секретом, что наше общество консервативно и в большинстве своем не ожидает обретения счастья, а надеется, что беда минует. Более того, общество уже привыкло жить плохо, и все, чего оно до недавних пор хотело – чтобы не было хуже. Таким образом, основным лейтмотивом предыдущих лет была «консервация существовавшего положение дел, слабого развития, застывания в доставшемся от СССР состоянии на десятилетия, и это считалось естественным порядком вещей.

У нас боялись даже ситуативного ухудшения, необходимого для перехода к лучшему. В Польше, разработчик экономических реформ вице-премьер Л.Бальцерович когда-то сказал, «на этот год нам придется затянуть пояса, но зато потом будет значительно лучше». Скажет ли об этом новый президент и будет ли понят такой призыв нынешним обществом?

Традиционно элита страны, в которой мы живем, считает народ объектом управления и покровительства. Возможно ли следование этой традиции после Майдана, показавшего, что демократия – это система, в которой народ является субъектом, а не объектом политической жизни.

После Майдана-2013-2014 для большинства украинских граждан стало очевидным, что модель функционирования нашего государства, сформированная на протяжении последних лет (и даже десятилетий), основанная на коррупции, безответственности верхов и бесправии масс, на системе «смотрящих» и нео-феодалов, требует существенного пересмотра.

Очень многое будет зависеть от ответа на вопрос, будет ли новый президент предпринимать какие-то шаги, чтобы выйти из сложившегося порочного круга, или по-прежнему будет полагаться на «авось пронесет», что многое не так уж и плохо, и пусть останется таким, как есть.

Идеология «разделяй и властвуй» известна с незапамятных времен, и она опять может стать востребованной украинской элитой, пришедшей к власти. Но, быть может, настало время для новой Идеи, которая будет предложена всей Украине? Ради каких ценностей и целей понадобилась Украине смена политической системы?

Для чего Украине президент? Для чего свое суверенное государство? На что – только ли на содержание бесполезной армии чиновников – собираются налоги? Какую страну мы строим? Какими хотели бы видеть себя лет через 20–30 и что для этого нужно менять? И какую цену за эти перемены нам предстоит заплатить? А сколько придется заплатить, если ничего не менять?

Наша страна однозначно входит в Новое время, что дает Украине шанс построить новые общественные отношения. Как нам не упустить этот шанс, и использовать появившиеся у нашей страны возможности?

Свернуть

Наша страна однозначно входит в Новое время, что дает Украине шанс построить новые общественные отношения. Как нам не упустить этот шанс, и использовать появившиеся у нашей страны возможности? Быть может, настало время для новой Идеи, которая будет предложена всей Украине? Ради каких ценностей и целей понадобилась Украине смена политической системы?

Для чего Украине президент? Для чего свое суверенное государство? На что – только ли на содержание бесполезной армии чиновников – собираются налоги? Какую страну мы строим? Какими хотели бы видеть себя лет через 20–30 и что для этого нужно менять? И какую цену за эти перемены нам предстоит заплатить? А сколько придется заплатить, если ничего не менять?

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Революція і Республіка в Україні

11 июн 2014 года
Події Майдану, анексія Криму, військове протистояння з Росією – все це свідчить про певні негаразди в країні. Очевидно, що модель функціонування нашої держави вимагає перегляду.

Ми переживаємо момент, коли можливе встановлення демократичного республіканського ладу в Україні. Якщо цей момент буде втрачено, ми потрапимо у новий революційний цикл, що завершиться за кілька років новим повстанням і громадянською війною, і ще раз поставить існування України як незалежної держави під сумнів.

Історія Другої української Республіки (1991-2014) складалася з двох революційних циклів. Кожен з цих циклів починався з великих очікувань, породжених революційною ситуацією; продовжувався спробами революційних перетворень у публічній сфері; за ними йшла поразка перетворень публічності і перемога олігархів над спільною справою республіки; правління в інтересах кількадесят родин приводило до повстання, повалення олігархічного уряду та спроби перезаснування української республіки.

Перший такий цикл відбувався у буремний час у проміжку між 1991 та 2004 роками. На початку періоду незалежності, Україна переживала справжній революційний період.

Тут мені йдеться про радикальне визначення революції, запропоноване Ханною Арендт: не глибока зміна розвитку (чи то в марксистському соціально-економічному, чи то в лістівському етнонаціональному, чи в мінімалістичному режимному розуміннях), а заснування нового простору для публічної та індивідуальної дії (Ханна Арендт, Про революцію). На початку 1990-х ми переживали диференціацію публічного та приватного просторів, знищених у хіазмі соціалістичного експерименту. Новий експеримент на теренах України призвів до спроби створити функціональні демократичні інститути в публічній політиці та підзабуті практики приватного життя, включно з бізнесом, релігією та громадою. Революція 1991 року відбувалася з метою встановлення демократії та вільного ринку.

Диференціація сфер та революції на початку 1990-х мали неоднакову інтенсивність та успішність. Етатистські ідеологічні шори нового політичного класу були пов’язані з етнонаціональним романтизмом Руху та залишками радянської марксистської освіти. Бачення етнічного колективу як основи для "розбудові держави" обмежувало політичну креативність громадян і громад, зводило їх у непродуктивному конфлікті ідентичностей, що відвертав увагу від боротьби нових політичних угруповань за реальну владу. Зверненість на політичний досвід початку ХХ ст., імітація моделей Заходу та нецікавість до приватної сфери привела націонал-демократів та націонал-комуністів до стратегічної поразки в побудові ефективного парламенту та місцевого самоврядування. А з ними зазнала краху і неінституалізована, занедбана романтиками публічність.

Натомість у приватному секторі відбулося започаткування нових форм життя. Це стосувалося інтимної сторони життя людини (сексуальна революція з усіма її елементами (сексуальна свобода, зміна гендерних стереотипів, камін-аут гомосексуальної спільноти, планування родини, криза інституту сім’ї, планування сім’ї, зменшення народжуваності тощо). Це стосувалося релігійного життя (реалізація свободи віросповідання, поява нових релігійних організацій, конкуренція конфесій та церков, відновлення заборонених церков, повернення церковного ритуалу до сімейного та громадського життя тощо). Це стосувалося й приватної власності та підприємництва.

Бізнес-революція на початках встановила цінність грошей і логіку накопичення через захоплення радянської власності. Найуспішніші стратегії передбачали захоплення публічних постів задля приватизації та унебезпечення захопленого майна. Сміливі та нахабні переможці у бізнес-революції виграли конкуренцію з романтиками публічності. Водорозділом став 1994 рік, коли “шукаючи ренти” поставили Юхима Звягільського прем’єром. Олігархічний камін-аут дав сигнал про згортання спроб інституалізації публічної політики і розбудови того, що називають “системною корупцією”.

Будівничим олігархічної України став Леонід Кучма, який дожив і до моменту повалення олігархічного режиму. Однак “помаранчева революція” не привела до встановлення республіки як спільної справи громадян. Можливості започаткування сильних демократичних інститутів не були використані. На осінь 2005 року олігархічний інституційний примус та конфлікт лідерів запустив революційний цикл наново.

З другими прем’єрствами Віктора Януковича та Юлії Тимошенко Україна досягла нового розквіту олігархічного правління. Вони ж репрезентували авторитарний крен у настроях українців на початок 2010 року. В другому турі президентських виборів 2010 років українці обирали між двома типами авторитаризму. І попри всі трагедії 2010-2014 років я не певен, що вибір на користь іншого авторитаризму привів би до іншого результату.

Другий революційний цикл розпочався із загрозою фінансової кризи 2013 року. У намаганні уникнути кризи, уряд Януковича вагався між варіантами зовнішніх запозичень для підтримки стабільності України. Загроза стабільності передусім була пов’язана із перетворенням держави на механізм збору готівки.

Інституційне будівництво системної корупції та витіснення на маргінес колишні партнерські фінансово-політичні угрупування, що були акціонерами Партії регіонів, підірвали внутрішню сталість режиму і посилили спротив різних фрагментів українського суспільства. Авантюрний підхід до співпраці із зовнішньополітичними гравцями та нерозуміння важливості політичної комунікації з громадянами створив умови для солідарності різних груп і дав привід для повстання громадян.

Внаслідок неефективних каральних заходів влади та глибоких суперечностей між фінансово-політичними групами повстанці перемогли у Києві. Влада від президента-ізгоя Віктора Януковича перейшла до напівлегітимного уряду олігархів та націоналістів.


Заради яких цінностей і цілей України знадобилася зміна політичної системи? На який парадигмі Україні слід було б будувати нову модель держави?

Перезавантаження політичної системи сталося – чи ба, досі відбувається. Щоправда, ці зміни відбуваються в аж ніяк неочікуваних на Євромайдані та/чи Антимайдані напрямах. Плюралістична «революція гідності» засновувалася на протестній солідарності, тобто об’єднувала групи з різними довготерміновими цілями, але спільними у завданні повалення авторитарного керівника.

Євромайдан був плюралістичною революцією. Я згоден із цим визначенням останнього Майдану Тімоті Снайдера (http://www.newrepublic.com/article/117692/fascism-returns-ukraine). Йдеться про те, що панування Віктора Януковича на кінець 2013 року консолідувало проти того надто велику кількість громадян і непоєднувані раніше групи в одному протиурядовому русі. Соціал-націоналісти і проєвропейські ліберали, праві й ліві, активісти протестних рухів і байдужі (до листопада 2013) вимушено об’єдналися. Кожен з них мав свої раціональні цілі та свою геополітичну утопію (http://www1.ku-eichstaett.de/ZIMOS/forum/docs/forumruss20/06Minakov.pdf). Як і «Помаранчева революція», Євромайдан був громадянським повстанням проти надто егоїстичного правління.

З огляду на таку негативну солідарність Євромайдану, об’єднувальним запитом для його ідеологічного, політичного та громадського розмаїття були вимоги відновлення представницького правління та утримання від зовнішнього втручання авторитарного інтернаціоналу Митного Союзу. Асоціація з ЄС в цьому річищі, неочікувано для тих, хто читав цей документ, виявився символом надії на демократичне майбутнє. Утопічне уявлення про “європейське майбутнє” стало об’єднувальним гаслом для протестувальників.

Натомість Антимайдан мав подвійну природу. З одного боку, він має ту ж природу громадського протестного активізму, що й Євромайдан. Активізм Антимайдану пов’язаний із двічі негативною солідарністю. З одного боку, різні групи населення, для яких Київ символізує не тільки несправедливе, неефективне та ексклюзивне правління (як і для про-майданних протестувальників), але й джерело символічного насилля, яке проявлялося в мовній та культурній політиці щодо російськомовних громадян.

Попри те, що групи населення всіх регіонів однаково експлуатовані, додатковий елемент приниження і відчуження присутній серед російськомовного населення; цей ресентимент управно використовують фінансово-політичні групи владних еліт зі Сходу та Півдня. Хоч соціальні, економічні та, здебільшого, політичні права українських громадян однаково порушуються, цей додатковий символічний елемент каналізував спротив мешканців стрімко занепадаючих міст Сходу і Заходу у антикиївський центробіжний активізм. І команді Януковича вдалося каналізувати цей протест у своїх інтересах.

З іншого боку, Антимайдан мав значний елемент «керованого активізму», коли мережі антисоціальних, часто кримінальних груп залучалися до боротьби із активістами Євромайдану.

У боротьбі двох майданів було викшталтовано несприйняття одне одного. Активісти обох рухів не вважали за іншими людської гідності і власного інтересу. Серед представників обох таборів було створено образ іншого як задуреного, зомбованого чи проплаченого. Відповідно, інтереси іншого ставали несправжніми і не вартими уваги.

Всі суспільства мають складну, часто «розколоту» структуру. Українське суспільство пов’язало свій «розкол» із політичними інститутами (в нашому випадку, окремі фінансово-політичні групи зуміли нав’язати переконання великим групам населення, що вони, може й не представляють їхні інтереси, але мають спільну ідентичність). В моменти політичної кризи партії спромагаються мобілізувати різномовні групи у конфлікті. Це сталося й у лютому – травні 2014 року. Однак цього разу, запустивши конфлікт, партії втратили за ним контроль. Почасти в цьому винно втручання Росії, почасти сама логіка громадянської війни, коли отаманщина нейтралізує будь-яку координацію автономними воєнізованими групами.


Чи потрібно Україні питання децентралізації влади? Чи є воно? Що саме децентралізація України може змінити?

Як показує досвід розвитку України та ряду інших пострадянських країн, де відбулися «кольорові революції», результати Євромайдану, скоріше за все, не відповідатимуть тим очікуванням, які мали активісти Євромайдану.

За великим рахунком, ми стоїмо перед двома альтернативними шляхами розвитку країни.

Перший, це – запуск третього революційного циклу. Олігархічні групи захопили неадекватно багато влади в Україні. Ми вже маємо приватизовані області та приватні армії, що ведуть активну війну з отаманськими загонами на Донбасі та Приазов’ї. Відновлюється олігархічне управління міністерствами і галузями. Будучи реальними громадянами олігархічної «рес прівати» (на відміну від республіки), українські олігархи ведуть відчайдушну боротьбу за відновлення політичного порядку та суверенітету України. Зважаючи на дедалі більшу присутність у владних та економічних структурах кількох фінансово-політичних угрупувань, шанс на перемогу олігархічного циклу збільшується щодня.

Друга альтернатива – реалізація бодай найголовніших очікувань Євромайдану і створення більш-менш інклюзивної (в соціально-економічних та етнокультурних термінах) політичної системи. Повернення права на самоуправління місцевим громадам, скасування «податкового ірраціоналізму», дистанціювання влади і церков, зменшення корупції в публічному секторі, повернення доступності і справедливості судочинству хоча у низовій ланці, більша інтегрованість у спільні європейські процеси – цілком можливий компроміс владних еліт та населення, що може створити більш сталий політичний режим і припинить ніщивні революційні цикли.

Обидві альтернативи реалізовуватимуться в дещо нових умовах.

Передусім, неорадянський імперіалістичний проект Володимира Путіна створює нові умови для функціонування України. Неефективність «м’якої сили» Кремля у контролі за ближнім зарубіжжям веде до радикальніших форм втручання в справи суверенних народів Європи та Євразії. Військове захоплення Криму, напівприхована участь у «новоросійській війні», мережування радикальних угрупувань на територіях невизнаних пострадянських держав, створення потужної глобальної мережі бойової пропаганди – ці заходи свідчать про радикалізацію зовнішньої політики Москви.

Для путінських проектів «Консервативної Європи» та «Перегляду результатів холодної війни» Україна є важливим плацдармом. До моменту зміни влади в Кремлі, Україна буде перебувати під постійним дипломатичним, економічним та військовим тиском з боку Росії.

Внаслідок територіальних втрат та громадянської війни, населення України матиме досить радикальні уподобання. Відтепер виборців із проросійськими симпатіями буде менше. Почасти, це пов’язано із втратою 1,5 млн. виборців-кримчан. Почасти, це буде пов’язано із травмою, яку українокультурні громадяни отримали внаслідок військового втручання Росії в цьогорічну українську кризу. Це може призвести і до погіршення стану російськокультурних українців, та радикалізації їхніх симпатій. Так чи інакше, а радикальні націоналістичні та неорадянські партії тепер мають посилити свою присутність в парламенті, також, імовірно, у силових структурах країни. Таке ідеологічне напруження позначиться на зменшенні можливостей для перезаснування Третьої Республіки на європейських засадах і посилить можливості для втручання зовнішньополітичних гравців у внутрішні українські справи. Травма 2014 року ще довго даватиметься взнаки у зміні і дисбалансі політичної екології України.

Також, у результаті розвитку радикальних груп, що належали до Євромайдану та Антимайдану, виникли сталі воєнізовані угрупування. Після участі у вуличних боях у Києві та в громадянській війні на Сході, певна частина цих груп законсервується як своєрідні терористичні команди. Їхні акції також упливатимуть на примирення українців та консолідацію еліт.

Нарешті, політична та економічна криза в Україні, зважаючи на інстинкти нашої політичної еліти, може призвести до ще більшої централізації влади. На всі негаразди в нашій країні еліти відповідали дедалі більшою концентрацією можливостей і ресурсів у центральних органах влади. Це – один з вимірів надмірної ексклюзивності української політичної системи. Переважна більшість людей із українським паспортом не брала участі у відправленні владних повноважень, тож не має ані громадянського досвіду, ані можливості його отримати. Децентралізація на засадах субсидіарності змінить цю ситуацію, однак лише в довгій перспективі. Перехід від не децентралізованого стану публічного управління до самоврядування має бути здійснений у такий спосіб, щоб і залучити громадян до побудови Республіки, і зменшити ризики розпаду. Досвіду таких дій в українських керівників немає. І на цьому шляху нас чекає чимало загроз.

Перезаснування Республіки – надзвичайно складне завдання. Однак можливість для цього є. Республіка потребує завершення громадянської війни із найменшими можливими людськими та територіальними втратами, заснування нових політичних рухів, створення умов для унезалежнення політичних партій та державних органів від олігархів, радикальної децентралізації влади з передачею повноважень не обласним структурам, а місцевим громадам, а також застосування моделей модернізації, перевірених на посткомуністичних країнах. Революція 2014 року ще можлива. Євромайдан відкрив простір для політичної креативності громадян України. Цим шансом необхідно скористатися й перемінити на протилежне авторитарний тренд Західної Євразії.


Бесіду вела Євгенія Тхор

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Земля. NET»

З 1 січня 2013 року в Україні відкриють для публічного доступу електронний Державний земельний кадастр. Старт віртуального кадастру вчора підтвердив під час презентації тестового режиму даної системи голова Державного агентства земельних ресурсів України (Держземагентство) Сергій Тимченко.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Лесь Герасимчук, культуролог

Знати й бути

Даниил Пасько, советник по вопросам дерегуляции и либерализации экономики Министра экономического развития и торговли Украины, Президент Гарвардского Клуба Украины

Хотелось бы, чтобы Украина переходила к мышлению длинными горизонтами

Галина Зеленько, доктор політичних наук, професор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України

Запровадження механізмів для формування політично відповідальної влади призведе до якісних змін усіх сфер суспільства

Олександр Жолудь, старший аналітик Міжнародного Центру Перспективних Досліджень

Майбутнє в України є, але на шляху до нього слід подолати досить потужні загрози

Андрей Маклаков, журналист "Диалог.UA"

Мир пришел в движение

Євген Жеребецький, експерт з питань державної та міжнародної безпеки.

Завдання номер один для нас – зробити так, щоб народ почав сам себе поважати

Володимир Дубровський, старший економіст Центру «САSE-Україна»

Повсякденна робота може бути тяжчою за короткочасний вияв героїзму

Олексій Молдован, к.е.н., завідувач сектору грошово-фінансової стратегії Національного інституту стратегічних досліджень при Президенті України

Критично важливо, щоб суспільство сьогодні мобілізувалося і активізувалося

Андрій Єременко, засновник дослідницької кампанії «ACTIVE GROUP»

Завдяки децентралізації, на національну владу з часом перестануть звертати увагу

Валерій Пекар, співзасновник Центру стратегій ГОШ

Країна, що дихає вільно

Володимир Фесенко, директор Центру прикладних політичних досліджень "Пента"

Ще один найближчий Майдан просто зруйнує Україну

Олексій Їжак, заступник директора Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень в м. Дніпропетровськ

Перезавантаження треба розуміти як швидку еволюцію

Александр Фисун, доктор политических наук, профессор, зав.кафедры политологии Харьковского национального университета имени В.Н. Каразина

Украина нуждается в смешанной гибридной политической системе

Вячеслав Потапенко, главный советник Института стратегических исследований «Нова Україна»

Срок эксплуатации Украинской ССР исчерпан

Ігор Когут, голова Ради громадської організації «Лабораторія Законодавчих Ініціатив», директор Української школи політичних студій

Майдан показав, що Україна має величезний шанс і перспективи побудувати політичну націю і не зупинитись виключно на питаннях етнічних чи мовних

Ігор Коліушко, експерт з публічного права, голова правління ГО "Центр політико-правових реформ"

Україні потрібні децентралізація та створення системи якісного публічного урядування

Владимир Золоторев, журналист

Демонтаж государства – достойная цель

Вильям Задорский, доктор технических наук, профессор Украинского государственного химико-технологического университета, академик Украинской экологической академии наук 

Украина была страной 4Н – «Никому Ничего Не Надо». Очень надеюсь, что Майдан все изменит, если перейдет с площадей в сердца и души граждан Украины

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,077