В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

Вопросы безопасности как никогда актуальны и для Украины, и для Европы в целом. Попытки дискредитации действующей международно-правовой базы и пересмотра границ послевоенной Европы, нарушение суверенитета и территориальной целостности украинского государства, возникновение реальной угрозы безопасности для стран Центральной Европы, Балтийского и Черноморского регионов со стороны Российской Федерации – все эти факты на фоне глубокого кризиса международных институтов, призванных защищать их участников от внешней агрессии, засвидетельствовали кризис всей системы европейской безопасности, сложившейся после Второй мировой войны.

По сути, украинский кризис просигналил всей планете о попытке разрушения старого мироустройства. «Право силы» (даже если эту силу представляют «вежливые зеленые человечки») для нашего северного соседа оказалось более действенным аргументом, чем принципы и нормы международного права.

Мир встал перед необходимостью начать процесс создания новых международных правил игры, где совершенно по-новому будут «написаны» условия формирования политики безопасности на глобальном и региональном уровнях, усилятся требования к эффективности функционирования международных институтов безопасности, роли международного военного сотрудничества.

Ситуация осложняется еще и тем, что Украина была втянута в конфликт, в котором внешнему наблюдателю не всегда ясно, где черное, а где белое. Наша страна вынуждена наравне с традиционной вести еще и «гибридную войну», в которой противник использует разное, чаще всего уникальное сочетание гибридных угроз и тактик, нацеленных на различные аспекты уязвимости украинского государства.

События в Крыму и на Востоке Украины требуют от нашей страны осознания новых проблем в секторе национальной безопасности, смены представлений об угрозах и рисках. Системы выстраивания стабильности во внутренней и внешней политике устаревают на глазах. Украина может иметь сильный инструментарий для защиты своих интересов, но он оказывается неприменимым в новой обстановке.

Сегодня мы находимся только в начале осмысления этого процесса. Любая страна, борющаяся с гибридными угрозами, должна опираться на крепкую профессиональную армию, но она также должна иметь когнитивные способности, чтобы быстро адаптироваться к столкновению с неизвестным. Подобно древним спартанцам, нам придется учитывать постоянно изменяющиеся планы наших врагов и адаптироваться к все более сложным условиям и способам ведения войны, о которых мы не знали и на которые не рассчитывали.

Традиционное представление о национальной безопасности с точки зрения реальной политики не только устарело, но оно даже не хочет признать сложности проблем безопасности информационной эпохи 21-го века. Освоение новых технологий, выработка консолидированной позиции о системе угроз в сфере безопасности позволит выработать и реализовать наиболее адекватные времени ответы на вызовы.

Кроме того, украинское руководство должно не только осознать, но и принять как неизбежность, что в сложившихся условиях каждое государство должно само защищать свои границы от внешних и внутренних врагов. В переворачиваемом с ног на голову мире рассчитывать на союзников и гарантов, к сожалению, не приходится. И именно на Украину волею судеб возложена непростая миссия: выступить инициатором построения новой системы безопасности в Европе и, возможно, во всем мире.

В такой ситуации «Диалог.UА» считает необходимым освещение всего спектра наиболее актуальных проблем национальной безопасности, которые следует решать незамедлительно. Ибо снижение внутренней напряженности, достижение мира и создание эффективной системы национальной безопасности в Украине должно стать основным приоритетом развития нашего государства.

Свернуть

Вопросы безопасности как никогда актуальны и для Украины, и для Европы в целом. Попытки дискредитации действующей международно-правовой базы и пересмотра границ послевоенной Европы, нарушение суверенитета и территориальной целостности украинского государства, возникновение реальной угрозы безопасности для стран Центральной Европы, Балтийского и Черноморского регионов со стороны Российской Федерации – все эти факты на фоне глубокого кризиса международных институтов, призванных защищать их участников от внешней агрессии, засвидетельствовали кризис всей системы европейской безопасности, сложившейся после Второй мировой войны. Мир встал перед необходимостью начать процесс создания новых международных правил игры, где совершенно по-новому будут «написаны» условия формирования политики безопасности на глобальном и региональном уровнях, усилятся требования к эффективности функционирования международных институтов безопасности, роли международного военного сотрудничества.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Найскладніша проблема України - з мисленням найвищого державного керівництва

1 сен 2014 года

Поняття безпеки можна тлумачити у дуже широкому сенсі, тим більше зараз, коли ситуація змінюється дуже швидко, і все ж: які проблеми та небезпеки сьогодні найбільш актуальні для України? І друге питання: як їх вирішувати?

З початку зроблю декілька зауважень, щоб прояснити контекст подій. Ні після Майдану, ні після 1991-го року в Україні не відбулось ніякої революції. Насправді, тоді була спецоперація комуністичної партії та КДБ. Тобто, ніяких змін не відбулося. Не було люстрації і, скажімо, за партійною ознакою, у той час партія, яка фактично є аналогом фашистської націонал-демократичної партії Гітлера, такою і залишилася. Вона є і зараз, але можливо її заборонять.

Тож до чого я веду, по-перше: не була проведена люстрація служб безпеки, по – друге не була проведена люстрація армії , і, насамкінець, за часів Кучми, ми не знали куди ми йдемо, не була визначена військова доктрина. Тобто все це висіло в повітрі, воно росло і росло. Ніхто не думав що прийде зима і потрібно буде щось робити. Це продовжувалось безкінечно, скажімо, стратегія, яка була у РНБО та стратегії національної безпеки – це були лише ``бумажки``, які не вартували того паперу на якому вони були написані.

Коли почалася ситуація з Кримом ми виявили масу парадоксів. Навіть зараз, під час проведення АТО, ми маємо найбільше проблем не лише з армією, як такою, а взагалі, у нас проблема з мисленням найвищого державного керівництва.

Всі 20 років ми прекрасно розуміли, що ніхто на нас нападати не буде. Навпаки, система захисту від нас на кордонах робилася все складнішою і більш досконалою. Наприклад, коли Євросоюз розширився в 2004 році і Польща стала його членом, він дуже серйозно укріпив свої кордони. Їздили автомобілі з супутниковим зв’язком які могли зловити будь-кого і одразу ж перевірити його паспортні дані. А ми в цей час продовжували охороняти кордон, ставити колючі дроти, тобто іншими словами, робили за європейців їхню роботу. Тобто європейці думали так, якщо ви не хочете аби ми туди йшли то потрібно щось робити, самі бережіть свій кордон.

На мою думку, на даний час найкращим кроком було б забрати з кордону всіх прикордонників і кинути їх на схід. Це перше. На кінець, найбільш боєздатні частини були зосереджені на заході тому що навіть після того, як ми прийняли доктрину, ще за Кучми у 2003 році, про вступ до НАТО ніхто нічого не робив, і при чому це стосується не лише армії, а й всього оборонного комплексу, зокрема, Луганський завод, що виробляє патрони зараз спалений і патрони не виробляє, танки у нас виробляють у Харкові, турбіни для літаків і гелікоптерів ми робимо в Запоріжжі, ракети виготовляють в Дніпропетровську, найбільші збройові склади в нас зосереджені в Донецькій області і т. д.

Тобто найбільша небезпека в нас не в тому, що армія в нас погана, а в тому що її цілеспрямовано і систематично знищували. Натомість розбудовували міліцію, яка складалась з 350 000 міліціонерів, які фактично були карателями, котрі не виконували свої безпосередні функції, не захищали народ тощо. Тобто ми мали 350 000 карателів і 180 000 військових у армії, яку просто розкрадали систематично і цілеспрямовано. І результат цього розруха, котра як казав професор Преображенський, в нас не в армії, а в головах. Це найбільша наша проблема.

Тобто концептуально треба називати речі своїми іменами. В нас зараз, знаєте, на латентному рівні всі прекрасно розуміють що ворог – це Росія. При чому якщо ми навіть виграємо, а я не сумніваюся що нам цю ситуацію в Донецьку і Луганську вдасться приборкати, це не означає що диверсанти російські, братської держави, православної, не будуть у нас їздити і підривати поїзда, мости, автомобілі і т. д.

Значить, для початку треба це вербалізувати. Звідки до нас йде загроза, від Польщі, яка на нас нападе, чи від Румунії? Зрозуміло, що якщо ми будемо ослаблені, то вони захочуть відхопити собі шматок. Доктрина повинна бути сформульована, що ворог, який загрожує нашій територіальній цілісності і, взагалі, існуванню держави – це Росія. І відповідно має бути перебудована система освіти, і історія, засоби масової інформації та кримінальний кодекс. Це, так би мовити, основне питання, а далі йдуть вже побічні.


Чому не спрацював Будапештський меморандум, який нібито давав нам певні гарантії? І взагалі – чи дієздатна зараз система міжнародної безпеки?

Чого ж стосувався Будапештський меморандум? На той час ми ядерну зброю вже практично віддали. Боєголовки ми познімали, демонтували останні стратегічні ракети. Проте літаки ми не віддали, тобто, на скликаннях 1994-го і 1998-го року вони пробували переправити ці літаки в Росію нелегально, але по-перше, піднявся крик, деякі генерали просто перегородили бензовозами смугу і ніхто їх не забрав. Їх почали частково продавати Росії за борги вже після 2000-го року. Частину порубали, адже вони їм не потрібні були, вони важкі і т. д.

Але що стосується меморандуму, то ракет вже практично не було. Нас практично змусили. Ходили і заступники міністрів і директори управлінь міністерства оборони, міністерства закордонних справ аби переконувати депутатів проголосувати за це. Одинадцять чоловік не проголосувало, і я в тому числі. Це була взагалі огидна сцена. Вже мабуть ніхто не пам’ятає як командуючий 40-ю ракетною армією переконував нас підписати цей меморандум. Я йому сказав що ви все життя взагалі-то служили щоб ці ракети були боєздатні, і життя приклали, і академію скінчили, тобто, ви цього не повинні робити.

Як наслідок цього меморандуму, якщо ми відмовляємося від розповсюдження зброї, тобто якщо ми самі не виробляємо, не надаємо допомогу у виробництві, не поширюємо технології створення ядерної зброї, то у випадку якщо хтось на нас нападе, країни-учасники цього меморандуму повинні провести з нами консультацію, і це не підлягало ратифікації тими ж американцями чи росіянами.

Вони просто-напросто обвели нас навколо пальця. Для чого це зробив Кучма, я не розумію. В нас тоді взагалі була така ситуація, що ми мали передати іранцям турбіни для Бушеру, для АЕС аби заробити гроші, оскільки вони воювали на той час, американці. Вони надавили, а наші відмовилися. Пообіцяли Харкову якісь нові заробітки. Це закінчилось нічим, тому там і не було якихось зобов’язань.

Інша річ, що чисто моральні речі, коли на нас напали, відійшли на другий план. І Британія, і США зобов’язані були якось реагувати, і не так як це робить Євросоюз. Фактично, Європа більше дбає про те, щоб Путін не втратив авторитет, а не про те, аби ми збереглись як держава. Англосакси, безумовно, поводяться більш гідно, але не так, як вони мали б діяти згідно з меморандумом.


Чи вже настала епоха гоббсівської «війни всіх проти всіх»?

Ні. Це може бути на території, скажімо, якогось невеликого анклаву коли там місцеві банди воюють одна проти одної і завдання кожного вбити якомога більше конкурентів. Тут такого не буває. Завжди є держави які домінують. В даний момент це, безумовно, Сполучені Штати, після них йде Китай.

Тут у фокусі не лише військовий, а й економічний аспект, і от Росія до цих супердержав зовсім не належить ані у військовому, ані в економічному аспекті. Так, вони мають величезний потенціал у виготовленні ядерної зброї, але я не впевнений що ці ядерні ракети здатні ефективно літати.

Зараз чітко утворився Російсько-Китайський альянс навколо якого тулиться Європа. Дуже їм хочеться щоб нас заковтнули, так би мовити, і приєднатися до величезного ринку який тягнеться від Лісабона до Владивостока і плюс Китай. І Європа більше стурбована, щоб Росія не завалилася, щоб у неї все було нормально, щоб там працювали Німецькі капітали – це перший суб’єкт.

Другий суб’єкт – це англосаксонський світ: британці, американці, канадці, австралійці, новозеландці. Зараз, після цієї авіакатастрофи, туди ще асоціативно примкнуть голландців та малайзійців, і ще я думаю мусульман.

Тобто маємо таку картину. Це не є війна. Я гадаю, якщо ця війна й почнеться, то себе не дуже добре почуватимуть німці, та й європейці взагалі. Вони до цього часу робили вигляд що нічого не відбувається, і якби в тому літаку було 300 українців, то ніякого шуму й не було.

Тобто, це не є війна всіх проти всіх, а є війна, фактично, двох полюсів. Скритий полюс – це Китай. Він ніколи не піде на відкриту війну з Росією, так само, як і американці не підуть на війну з тим же Китаєм, адже це божевілля. Але вони намагатимуться все робити чужими руками, як це було під час холодної війни, коли росіяни надавали радників, гроші і зброю Ефіопії, Алжиру, Єгипту, а американці допомагали своїм союзникам.


Як Україні адаптуватися до нових викликів? Які основні напрямки реформування?

Мені здається, що це доволі просте питання. По-перше, треба діяти відповідно до тих викликів, які абсолютно чітко артикулював Майдан. Влада повинна бути відповідальною перед народом. А фраза, яка звучить у Конституції, про те що джерелом усілякої влади – є народ, має бути не декларативною, не риторичною, а реальною.

Фактично ми зараз маємо такий стан, коли народ не може ще різко сказати владі, що ви повинні робити те і те. Але ми бачимо, що влада не має сили. Тобто, зараз всі зусилля влади спрямовані на те, щоб не з’явилась якась політична партія, яка б це все консолідувала. Наша влада не має авторитету, можна так сказати.

Я доволі критично ставлюся до Порошенка, але він зараз веде себе доволі адекватно. Він попікся на цьому перемир’ї, де намолотили людей, і російські інженери збудували укріплення, що коштувало нам десятків і сотень життів, але зараз він веде себе адекватно.

Але, на жаль, він одинак. У нас зазвичай все будувалось на телевізійній картинці. От вийшов Ляшко з вилами на телевізорі і вже всі кажуть, що він наш президент. На жаль, так і було. Тобто клас мислячий, клас інтелектуалів, клас інтелігенції він безголосий. А преса, як правило, завжди приватизована якимись політичними структурами, або просто служить владі.

Я веду до того, що народ обманути не можна і він чітко розуміє, що красти вже не можна, бо вкрали все і в результаті розкрадена армія – це перше. Народ зрозумів, що потрібно платити за армію. Донецьк нам чітко показав, що армія була зруйнована і потрібно модернізувати спецслужби, треба провести люстрацію.


Один із важливих моментів – децентралізація влади. Схоже, що утворився консенсус щодо цього. Наскільки потрібна децентралізація саме зараз?

Я не впевнений, що в цей час потрібно робити децентралізацію влади, тому що це означатиме втрату управлінського керівництва. Але інша річ це те що, безумовно, фінансова децентралізація має відбутися. При цьому формуються місцеві бюджети, бо зараз з цим у нас повний ідіотизм. Чоловік живе у селі і кожен день їздить у район на роботу. Він купує бензин як і всі інші, при цьому оплачуючи податок який у нас входить у ціну бензину, але він їде по розбитій дорозі. Натомість той хто живе у місті, або їздить, наприклад, з Києва до Львова або з Києва до Харкова, їде по прекрасним дорогам. Тобто чоловік який живе в селі оплачує дорогу бізнесменам. Такого бути не може. Бюджет має бути сформований знизу.

Той, хто платить гроші, має жити гідно, а той хто на службі, буде їздити на велосипеді так як і їздив міністр оборони Польщі Онишкевич. Це базові речі. І насамкінець, ми повинні зрозуміти, що якщо ми знаходимося між двома геополітичними платформами, між Євросоюзом і Росією, а тепер відповідно і Китай, то ми повинні до когось примкнути, інакше нас просто розірве. Це базова річ, це основа і класика теперішньої геополітики, макросоціології, конфліктології. Тому ми повинні це розуміти.

На кінець, здоровий націоналізм або ж здоровий патріотизм, який показує що наша армія найкраща, наші дівчата найкращі, потрібно купувати товари наших виробників, дивитися наше телебачення і т. д., є зброєю. Починаючи від мови, кінчаючи культурою.

Мені взагалі не цікаво, хто якої національності і хто якою мовою вдома говорить. У нас були якісь єврейські сотні на майдані та росіяни з Донецьку. Мені діла до цього не має, адже для держави як інституту це не має ніякого значення.


Що робити з озброєними бандитами на сході країни - зрозуміло. Але що робити з мирними, але нелояльними громадянами, яких набагато більше за кількістю?

Їх потрібно виховувати. Є певна межа, коли нелояльність називається руйнуванням держави, як такої. Державно, конституційно це називається закликами до повалення конституційного ладу. Тобто, якщо чоловік не хоче вчити українську мову, то це його проблеми, але при цьому він не зможе працювати в державній установі.

В деяких наших законодавчих актах знання української мови є прямою вимогою. Наприклад, секретар комісії на виборах не може ним бути якщо він не володіє державною мовою. Державний чиновник не може не знати української мови, адже він не зможе навіть документ прочитати. Суддя аналогічно.

Це означає, що є деяка кількість певних моментів, за якими якщо ти не хочеш говорити державною мовою, то будь-ласка але ти не зможеш працювати в публічній державній адміністрації. А якщо ти закликаєш спалити українські школи, ти повинен сидіти в тюрмі.

На жаль у нас такі злочини проти держави не вважаються небезпечними. Ловлять якогось сепаратиста, який відкрито закликає вбивати українських солдат. В Росії, Британії чи в Америці він спокійно дістав би 10 років в’язниці, а в нас він отримує 2 роки умовно. Тобто його в тюрму ніхто не садить.

Розумієте, якщо, скажімо, «донецькі» щиро переконані зараз, що прийде якийсь там «правий сектор» і виріже весь Донбас, чи вони переконані, що тут фільтраційні табори, що всіх чекає тюрма і українізація, і колючий дріт, то це ж вина української держави, бо в нас не працювали з цими людьми.

Наша держава дозволила, щоб сусідня країна повністю завербувала їх. Російських диверсантів що прийшли сюди, треба або арештовувати або просто знищувати. Тим більше, що російська держава від цих же диверсантів відмовляється. Це бандити, це диверсанти, і з ними має бути просто війна.

Що стосується наших громадян, які воюють на боці сепаратистів, то до них має бути особливий підхід. Ніхто своїх громадян просто так не віддає, бо їх заберуть в Росію, перевиховають і закинуть зі зброєю сюди.

Ті, які справді вбивали людей, і які є садистами, мають сидіти в тюрмі. Натомість, ті, хто мав зброю, але не брав участь у насильстві, або не був запідозрений у чомусь подібному, може підлягати амністії.

Бесіду вів А.Маклаков.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

Роками сектор безпеки України розвивався дуже диспропорційно

Вячеслав Потапенко, главный советник Института стратегических исследований «Нова Україна»

Главная проблема безопасности – бессистемность

Константин Машовец, эксперт Центра военно-политических исследований, подполковник Вооруженных сил Украины

Реформировать нужно все – от штатов подразделений до основ военной политики государства

Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова

Стратегія національної безпеки і воєнна доктрина мають бути прийняті лише після комплексного огляду сектору безпеки

Тарас Жовтенко, експерт з проблем національної безпеки, автор суспільно-політичних видань

Будапештський меморандум не спрацював тому, що він був, власне, ТІЛЬКИ меморандумом – без будь-якого натяку на конкретні механізми реагування на його порушення

Жовніренко Павло, голова правління Центру стратегічних досліджень

Якщо Росії вдасться зруйнувати існуючу систему міжнародних відносин, то без масштабної війни - і швидше за все світової - не обійтися

Микола Cунгуровський, директор військових програм Центру ім. Разумкова

Неготовою виявилася не лише Україна, але й уся міжнародна безпекова спільнота

Василь Мокан, кандидат політичних наук, експерт Аналітичної групи «Левіафан»

Події в Україні реанімували єдину Європу і НАТО

Ярослав Матійчик, виконавчий директор ГНДО "Група стратегічних та безпекових студій" (Київ, Україна)

Світ ризикує зануритися у пітьму епохи «права сили»…

Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень, історик, політолог

Війна пришвидшує формування нової української ідентичності, але не можна все пускати на самоплив

Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007 - 2009 рр.)

У нас немає сектору безпеки

Олександр Палій, політолог, кандидат політичних наук

Росія в будь-якому випадку націлена атакувати Україну

Віктор Чумак, голова Комітету ВР з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, кандидат юридичних наук, доцент, генерал-майор юстиції

«Насправді нинішня війна – це реальна реформа силового блоку України»

Леонид Поляков, главный советник Института стратегических исследований «Новая Украина»

Лучший друг Украины – сильная и современная армия

Олексій Куроп`ятник, експерт з питань національної безпеки "Майдану закордонних справ"

Має реалізуватися принцип, що основне завдання муніципальної поліції – запобігання та попередження злочинам

Оксана Маркеева, главный советник Института стратегических исследований «Новая Украина».

Обуздание коррупции – ключевая задача национальной безопасности

Михайло Георгійович Вербенський, спікер – начальник Головного штабу МВС України

Характерною рисою сучасних поліцейських систем, є їх певне відокремлення від системи органів виконавчої влади

Олег Мартыненко, эксперт-полицеист, доктор юридических наук, директор Центра исследований правоохранительной деятельности

Люстрация должна касаться только тех лиц, которые принимали решения, противоречившие Конституции и духу закона

Богдан Яременко, дипломат, голова правління фонду «Майдан закордонних справ»

Існування демократичної України, непідконтрольної керівництву Росії, не сумісне з його життєвою філософією

Валентин Бадрак, директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння

Сьогодні у нас створилися унікальні умови для того, щоб створити і розбудувати нову армію сучасного типу

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,078