В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

Вопросы безопасности как никогда актуальны и для Украины, и для Европы в целом. Попытки дискредитации действующей международно-правовой базы и пересмотра границ послевоенной Европы, нарушение суверенитета и территориальной целостности украинского государства, возникновение реальной угрозы безопасности для стран Центральной Европы, Балтийского и Черноморского регионов со стороны Российской Федерации – все эти факты на фоне глубокого кризиса международных институтов, призванных защищать их участников от внешней агрессии, засвидетельствовали кризис всей системы европейской безопасности, сложившейся после Второй мировой войны.

По сути, украинский кризис просигналил всей планете о попытке разрушения старого мироустройства. «Право силы» (даже если эту силу представляют «вежливые зеленые человечки») для нашего северного соседа оказалось более действенным аргументом, чем принципы и нормы международного права.

Мир встал перед необходимостью начать процесс создания новых международных правил игры, где совершенно по-новому будут «написаны» условия формирования политики безопасности на глобальном и региональном уровнях, усилятся требования к эффективности функционирования международных институтов безопасности, роли международного военного сотрудничества.

Ситуация осложняется еще и тем, что Украина была втянута в конфликт, в котором внешнему наблюдателю не всегда ясно, где черное, а где белое. Наша страна вынуждена наравне с традиционной вести еще и «гибридную войну», в которой противник использует разное, чаще всего уникальное сочетание гибридных угроз и тактик, нацеленных на различные аспекты уязвимости украинского государства.

События в Крыму и на Востоке Украины требуют от нашей страны осознания новых проблем в секторе национальной безопасности, смены представлений об угрозах и рисках. Системы выстраивания стабильности во внутренней и внешней политике устаревают на глазах. Украина может иметь сильный инструментарий для защиты своих интересов, но он оказывается неприменимым в новой обстановке.

Сегодня мы находимся только в начале осмысления этого процесса. Любая страна, борющаяся с гибридными угрозами, должна опираться на крепкую профессиональную армию, но она также должна иметь когнитивные способности, чтобы быстро адаптироваться к столкновению с неизвестным. Подобно древним спартанцам, нам придется учитывать постоянно изменяющиеся планы наших врагов и адаптироваться к все более сложным условиям и способам ведения войны, о которых мы не знали и на которые не рассчитывали.

Традиционное представление о национальной безопасности с точки зрения реальной политики не только устарело, но оно даже не хочет признать сложности проблем безопасности информационной эпохи 21-го века. Освоение новых технологий, выработка консолидированной позиции о системе угроз в сфере безопасности позволит выработать и реализовать наиболее адекватные времени ответы на вызовы.

Кроме того, украинское руководство должно не только осознать, но и принять как неизбежность, что в сложившихся условиях каждое государство должно само защищать свои границы от внешних и внутренних врагов. В переворачиваемом с ног на голову мире рассчитывать на союзников и гарантов, к сожалению, не приходится. И именно на Украину волею судеб возложена непростая миссия: выступить инициатором построения новой системы безопасности в Европе и, возможно, во всем мире.

В такой ситуации «Диалог.UА» считает необходимым освещение всего спектра наиболее актуальных проблем национальной безопасности, которые следует решать незамедлительно. Ибо снижение внутренней напряженности, достижение мира и создание эффективной системы национальной безопасности в Украине должно стать основным приоритетом развития нашего государства.

Свернуть

Вопросы безопасности как никогда актуальны и для Украины, и для Европы в целом. Попытки дискредитации действующей международно-правовой базы и пересмотра границ послевоенной Европы, нарушение суверенитета и территориальной целостности украинского государства, возникновение реальной угрозы безопасности для стран Центральной Европы, Балтийского и Черноморского регионов со стороны Российской Федерации – все эти факты на фоне глубокого кризиса международных институтов, призванных защищать их участников от внешней агрессии, засвидетельствовали кризис всей системы европейской безопасности, сложившейся после Второй мировой войны. Мир встал перед необходимостью начать процесс создания новых международных правил игры, где совершенно по-новому будут «написаны» условия формирования политики безопасности на глобальном и региональном уровнях, усилятся требования к эффективности функционирования международных институтов безопасности, роли международного военного сотрудничества.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Якщо Росії вдасться зруйнувати існуючу систему міжнародних відносин, то без масштабної війни - і швидше за все світової - не обійтися

8 окт 2014 года

Які проблеми в секторі безпеки висвітили події в Криму та на Сході України? Могли б Ви назвати найбільш актуальні проблеми національної безпеки, які необхідно вирішувати негайно?

Головна проблема в тому, що системи безпеки фактично не існувало. Тобто всі складові національної безпеки: військова, політична, інформаційна, економічна та інші були відсутні – їх просто не було. Або їм не приділялося достатньо уваги, або вони були просто зруйновані. Зруйновані всіма, я не буду перераховувати, хто був - президентами, міністрами оборони, головами СБУ.

Україна була беззахисною перед будь-яким ворогом, перед загрозами економічними, військовими, всіма іншими, а інформаційними – в першу чергу. Почнемо з того, що не був визначений навіть термін «потенційний ворог». Будь-яка країна має концепцію національної безпеки, вона може по-різному називатися, але там завжди визначаються потенційні і явні загрози, від чого треба будувати систему захисту. Наприклад, коли будуєш бомбосховище, то треба розуміти від чого – від стрілецької зброї, від гранат, від артилерії, проти бомб чи від ядерної збої – проти всіх цих загроз потрібні різні бомбосховища. У нас же ні явних, ні потенційних агресорів не було названо.

Я пам’ятаю, коли розроблялася перша концепція національної безпеки на початку 90-х років, то навіть таке визначення, в якому не називалася країна, але говорилося про умови, за яких вона може називатися агресором - «потенційною загрозою є будь-яка країна, яка посягає на цілісність держави чи висловлює сумніви в законності існування держави» - не було прийняте.

Відповідно до цього і стала можливою війна, на початку якої була відсутня армія, відсутні органи безпеки, бо всі наші силові структури «заточувалися» на захист політичного режиму. Так, рада міністрів Автономної республіки Крим була захоплена 120-ма бойовиками чи російськими військовослужбовцями – зараз важко вже сказати. 120 людей на дві будівлі, а поруч, поблизу Сімферополя, стояла частина спеціального призначення, в якій було, здається, 1400 військовослужбовців, навчених для проведення спецоперацій. Але вони нічого не робили, тому що вони тренувалися на протидію кримським татарам, раптом би кримські татари (такі варіанти подій роздувалися Москвою) почали бунтувати, а оскільки це були не вони, тому наявні можливості не були використані, як і можливості інших наших силових структур. Варто згадати Майдан, – там було чітко і ясно, проти кого вчили силовиків. Щодо фінансування збройних сил – на оборону, а про це я писав ще в 2009 році, в бюджеті було закладено стільки, скільки на оборону Естонії, але територія і кількість мешканців там в рази менші, плюс Естонія перебуває під захистом НАТО. Якщо до цього додати розкрадання бюджетних коштів в системі Міноборони, кадрову депрофесіоналізацію та денаціоналізацію – то стан нашої недавньої військової безпорадності стане гранично зрозумілим.

Тому весь цей час Україна була фактично беззбройною. При цьому, абсолютно недостатньо фінансуючи оборону, в 2010-му вона відмовляється від членства в НАТО, тобто фактичне самороззброєння країни підкріпилося ще й тим, що її вже ніхто не міг захищати із-зовні. Все було зроблено і підготовлене.

І от третє. Навіть у цих умовах можна було убезпечити Україну, якби не була зруйнована система цивільної оборони, – її можна і потрібно було відкоригувати відповідно до досвіду Швейцарії, Ізраїлю, Естонії – це коли в кожному місті, населеному пункті формуються загони самооборони із людей призивного віку. Сама людина пише заяву, що вступає до загону і готова боронити батьківщину від будь-якого агресора. Загони формуються, їхні учасники навчаються за різними напрямками: це або стрілецька зброя, або протитанкові та протиповітряні гранатомети, або партизанські дії. І якби такі загони були створені, – а відповідний проект указу лежав на столі Ющенка, наскільки мені відомо, але не був прийнятий, – то якби така система працювала у нас, то вона б не потребувала великих коштів для її розгортання. Єдина відмінність від швейцарської моделі була в тому, що зброя повинна була зберігатися не у кожного громадянина, а там, де є командир загону – у військкоматі, припустімо, чи в сільраді, чи будь-де в іншому захищеному місці. І в разі «години Ч» народ в один момент збирався б на своїх місцях, люди одразу групувалися, за 24 години мобілізувалися, і виставляли свій загін самооборони. Якби це було у нас, то тієї б російської агресії не було, бо ніхто не буде воювати з цілим народом. Будь-яка сучасна армія безсила проти добре навчених бійців, які воюють на своїй території.

Я років із 5 тому спілкувався з військовим у Швейцарії, кажу йому, ну, у вас добре з вашими загонами самооборони, тому що у вас немає сусіда, який би хотів захопити Швейцарію, на що він мені сказав: Німеччина при Гітлері не хотіла? Франція при Наполеоні не хотіла? Вони просто знали, що ціна перемоги може бути такою великою, що вона просто не варта тих зусиль. У них, у швейцарців, це було організовано сотні років тому, як тільки Швейцарська конфедерація з’явилася. Саме Швейцарія вважається однією з кращих країн-військовиків, і навіть охорона Папи римського у Ватикані – це швейцарці, за всіх часів.


Якими мають бути найближчі кроки відбудови нашої армії, системи національної безпеки? Якою має бути надалі роль держави?

Держава має займатися інформаційною політикою, це дуже важлива складова. Ми не програли інформаційну війну Росії, тому що програти можна те, що ти ведеш, а до останнього часу ми просто не брали в цьому участь. Я знаю, що нова Рада національної безпеки і оборони ще в лютому обіцяла, що протягом місяця буде створена програма чи концепція інформаційної безпеки України, але вона до цього часу не створена. Формально війна ведеться волонтерами, у нас фактично вже є волонтерські само організовані «загони інформаційної оборони» в Інтернеті, в соціальних мережах, тобто люди, які користуються Інтернетом, які дивляться новини, – вони одразу реагують на все, і це дуже позитивно сприяє перемозі над тим монстром, яким є російська пропаганда.

Чому я кажу монстра? Тому що в 2011 році до бюджету Росії на інформацію було закладено втричі більше коштів, ніж на культуру, освіту і науку разом взяті. Зараз відбувається те, про що Геббельс і Гітлер казали: спочатку йде інформаційна війна, а потім вступає у бій артилерія. А з тих часів можливості поширення інформації, інформаційних ресурсів, ЗМІ – значно підвищилися. Тому часто спецслужби називають свої служби «Служби інформації», «Відділ інформації». І зараз ми бачимо, як на Сході і Півдні України діє інформація, а точніше – дезінформація і маніпуляції свідомістю, як вдалося зомбувати людей. Тому, що все це досить давно описано в підручниках з психології і психологічних воєн, – засновуючись на особливостях людського організму, особливостях сприйняття інформації і некритичності переважної більшості населення, ще за радянських часів, коли люди звикли, що те, що написано в газеті – це правда, вірять тому, що трупи в літаках літають, не звертають уваги на розриви у прямій мові і таке інше. А тут ще на потік поставлена російська хуцпа. Хуцпа – це єврейське слово, яке означає ступінь крайнього нахабства в подачі інформації, тобто класикою цієї хуцпи є приклад, коли син вбив своїх батьків і на суді просить, щоб йому дали менше покарання, тому що він круглий сирота. І ось тут така сама тема – Росія звинувачує Україну в тому, що робить сама. Лякаючи східняків «Правим сектором», який «ось-ось захопить органи місцевої влади» вони ці органи захопили самі. Коли ми чули про розрізані животи, – це те, що вони робили в Чечні. Коли вони говорять про стрільбу по мирному населенню, – це те, що роблять вони. Коли вони сказали про те, що Україна обстрілює російську територію, – це дезінформаційне прикриття їхніх обстрілів нашої території.

Схема проста: вони перед тим, як стріляти з «Градів» по українській території, роблять самі цей обстріл руками своїх найманців по своїй власній. Але бойовики б’ють по полях, а Росія – вже по конкретних військових і цивільних об’єктах наших. І звичайний споживач інформації на Заході дивиться: то Україна обстріляла Росію, тепер Росія – Україну, ну, баш на баш, а фактично відбувається зовсім інше.

Що робити? Треба працювати на всіх напрямках: створювати заново армію – вона зараз якраз відновлюється, а коли вона відновлюється, ставиться питання про керівництво. У суспільства багато претензій до генерального штабу і в мережах є пропозиції навіть про те, щоб створити «пузатий батальйон» і всіх цих «спеціалістів» відправити на передову – в тому самому спорядженні, що вони посилали солдатам, в тих самих бронежилетах, які пробиваються виделкою, у тій самій благенькій уніформі, яка сідає на 3 розміри після першого прання. А кого ж ставити керівниками – ставиться питання? Все просто, тут нічого нового немає: якщо взяти з історії приклади екстремальних ситуацій. Громадянська війна 1918–21-го років. Чому червоні перемогли? У них були нормальні воєначальники? Ні, не було, вони просто бачили добровольців, і тих, хто себе проявляв, вони тут же ставили командирами полків, навіть дивізій. У нас таких прикладів що немає? Є. Згадайте хлопця, який у середині квітня біля Краматорська вхопив гранату, коли нашу бронетехніку не пропускало «цивільне населення», витягнув чеку і сказав: «Або зараз себе з вами підірву, або ви нас пропускаєте», – і таки пропустили. От цього хлопця треба ставити командиром полку одразу ж. Мамчур себе проявив? Ставити міністром оборони чи начальником генштабу. Це дасть можливість поставити саме тих людей, яких потребує ситуація, тобто безстрашних, не обтяжених непотрібними знаннями досвіду воєн минулого тисячоліття, і вони для солдатів будуть прикладом. Їх поставили через власний приклад, а не по дзвінку – це дасть можливість кожному мати перспективу, це подвоїть, а той подесятерить героїзм кожного бійця, коли люди почнуть бачити, що саме від них залежить зростання по службовій сходинці. А це реально, протягом місяця-двох вирости від рядового до полковника, що в цивільних умовах неможливо і це простий шлях, який не потребує грошей.

По озброєнню – у нас військово-промислова база більш-менш нормальна, вона простоювала і працювала на експорт, а зараз є можливість стати задіяною для наших військових.

Фінанси? Фінансування повинне бути, на мій погляд, з бюджету – саме собою, але є ще джерела. Припустімо, той же податок для олігархів на оборону, я б увів також додатковий податок для компаній агресора, – весь бізнес російський, що працює тут, окрім того, що він платить, має внести 10% до фонду оборони України, і не треба закривати нічого, вони або платитимуть, або самі позакриваються.

Далі. Україна повинна подавати позови до міжнародних судів щодо компенсації шкоди від російської агресії в Криму і на Сході. Не просто балачками, а конкретно домагатися цього. ЮКОС показав приклад, коли у Росії відсудили значні кошти. В України зараз більш, ніж достатньо шансів для цього. І, звичайно, отримати гроші від тих, хто підтримує сепаратизм. Починаючи від олігархів, місцевих чиновників і навіть від тих бабусь, які приходили блокувати наші танки, – у останніх небагато грошей, але і вони, й інші повинні розуміти, що якщо ти виступав проти України, ти маєш понести кару, саджати навряд чи кого будуть, тоді слід покарати фінансово – одну пенсію знімуть, і наступного разу буде думати перед тим, як своїх блокувати.


А от щодо Будапештського меморандуму, чому він не спрацював у ситуації з Кримом? І взагалі, чи можна тепер ставити питання щодо оновлення системи колективної безпеки?

Будапештський меморандум не має відношення до системи колективної безпеки. Я можу показати документи, які підтверджують те, що я зараз скажу. Я практично автор ідеї цього меморандуму. Я тоді працював радником голови парламентської Комісії у закордонних справах – тоді ще не було комітетів у Верховній Раді. Був шалений тиск на Україну, що треба віддати ядерну зброю, причому тиск був з боку Сполучених Штатів не менший, ніж із Росії.

Я розумію чому, тому що американці завжди, щоб вирішити якусь проблему, – вони максимально спрощують її. Адже, чим менше невідомих x, y, z, чим простіша ситуація, там простіше її можна розв’язати.

Отже, вони спрощували таким чином. Розпався радянський Союз – із однієї ядерної держави стало чотири. «Ні, повинна залишитися одна», – так вони казали. В міжнародному праві є порядок утворення нових держав на місці тих, що розпалися, за яким всі суб’єкти колишньої спільної держави, які стали незалежними, збираються і домовляться про те, яким чином борги віддавати, яким чином розподіляти майно, хто саме правонаступник. За міжнародним правом, усі країни, що утворилися на території тієї чи іншої держави, є правонаступницями цієї держави, якщо вони не вирішили по-іншому. Тоді право Росії на правонаступництво дали тільки на членство ООН, тобто замість СРСР вона залишилася і членом Ради Безпеки в Організації Об’єднаних Націй.

Що стосувалося ядерної зброї, цієї домовленості спочатку не було. І коли ми говорили про те, чому Україна мала віддавати ядерну зброю Росії і чому саме Росії - ми ж 300 років були її колонією? Не Франції, скажімо, чи Великобританії, а саме Росії? Відповідь була: «А тому що». Тоді ми ще не підписали договір про розповсюдження ядерної зброї, тобто ми були вільні в тому, що робити. Ми пропонували її виставити на тендер, і хто хоче той купує. Саддам викладає 42 млрд., якщо не хочете, щоб він купив, платіть 43 і забирайте. Відповідь була однозначно негативною.

Тоді я питав, а які гарантії матиме Україна, віддавши зброю Росії? Збіґнєв Бжезинський сказав, що США нікому гарантій не давали і не дадуть. Єдиний виняток – Ізраїль, тому що був голокост, була створена держава Ізраїль і Штати зобов’язалися її захищати. Я знайшов прецедент – так званий австрійський державний договір 1955-го року, коли Австрія була окупована, так само як Німеччина після Другої Світової, і там було 4 зони – радянська, американська, англійська і французька. І от яким чином вивели всі війська? Дійшли до компромісу, що Австрія залишається нейтральною, демократичною країною, всі виводять свої війська, і ці країни є гарантами того, що не буде аншлюсу з боку Німеччини. Я написав про це Бжезинському, що можна цю модель використати й стосовно України. Він відповів, що вважає ідею продуктивною і трохи згодом вже в рамках Українсько-Американського Консультативного Комітету Борис Іванович Тарасюк і я написали проект договору, який був практично ідентичний підписаному в грудні 1994р у Будапешті і відрізнявся від нього всього одним несуттєвим абзацем і словом "запевнення" замість "гарантії".

Так от, там немає колективної безпеки, тому що колективна безпека – це коли країни підписують пункт, що коли хтось порушить – всі спільно діють проти порушника. У Будапештському меморандумі такого немає. Є пункт, що ми підписали це, поважаємо і зобов’язуємось поважати суверенітет, територіальну цілісність і утримуватися від економічного, політичного, військового і іншого тиску. Кожна з країн, яка підписала, зобов’язується це робити, а в разі порушення – проводитимуться консультації.

Тобто перше, там немає колективної безпеки, а друге – там закладений механізм консультацій, але Україна його не використовувала практично ніколи. Навіть коли до Тузли будували дамбу, коли були газові конфлікти, хоча це економічний тиск. А Україна не використовувала їх, «сором`язливою» Україна була, Москви боялася, на газовій голці сиділа, на грошах від газу і все інше. І тому гарантією безпеки може бути лише членство в НАТО або оті от загони територіальної оборони, або і те, й інше.


Чи зміниться місце України в системі міжнародних відносин?

В принципі, система міжнародних відносин є нормальною. Її Росія намагається зруйнувати, але якщо світ піде цим шляхом, якщо дозволить руйнацію міжнародної системи стримування, то тоді без війни, причому без масштабної, не обійдеться. Тому що будь-яка нова система міжнародної безпеки створюється за результатами війни. От була Перша світова війна, після неї була створена перша система міжнародної безпеки – це була Ліга Націй, вона не спрацювала. Бо коли гітлерівська Німеччина вийшла з Ліги Націй, а Радянський Союз виключили з неї за напад на Фінляндію, то обидві ці країни були звільнені від відповідальності за подальші агресії. У Ліги Націй не було механізму покарання і ці агресори почали війну між собою і всім світом.

Коли війна закінчилася, почали думати про те, щоб створити нову систему міжнародної безпеки, тому що попередня не спрацювала. Створили ООН, і ця система працює вже понад 60 років, війни не було ні в Європі, ні глобальної. Хтось ООН засуджує, каже, що вона погана, але ніхто не дасть об`єктивної відповіді, що було б, якби не було Організації Об’єднаних Націй. Я більш, ніж впевнений, що була б і четверта, якби хтось залишився живий після третьої світової війни.

Здавалося б, сидять у Нью-Йорку, Женеві, Відні – про щось говорять, проїдають гроші тисячі службовців, але вони реально під час розмов з’ясовують потенційні проблеми, нівелюють їх, мінімізують ризики, зважують плюси, мінуси та ціну, яку треба буде заплатити за перехід конфлікту з латентної в активну фазу. І це працює.

Тому, на мій погляд, руйнація міжнародної системи можлива, але яка нова система буде – стане відомо лише після війни. Як тільки відбудеться руйнація існуючої системи – масштабна війна розпочнеться автоматично.


Бесіду вела Євгенія Тхор

Версия для печати
Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України

Роками сектор безпеки України розвивався дуже диспропорційно

Вячеслав Потапенко, главный советник Института стратегических исследований «Нова Україна»

Главная проблема безопасности – бессистемность

Константин Машовец, эксперт Центра военно-политических исследований, подполковник Вооруженных сил Украины

Реформировать нужно все – от штатов подразделений до основ военной политики государства

Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова

Стратегія національної безпеки і воєнна доктрина мають бути прийняті лише після комплексного огляду сектору безпеки

Тарас Жовтенко, експерт з проблем національної безпеки, автор суспільно-політичних видань

Будапештський меморандум не спрацював тому, що він був, власне, ТІЛЬКИ меморандумом – без будь-якого натяку на конкретні механізми реагування на його порушення

Микола Cунгуровський, директор військових програм Центру ім. Разумкова

Неготовою виявилася не лише Україна, але й уся міжнародна безпекова спільнота

Василь Мокан, кандидат політичних наук, експерт Аналітичної групи «Левіафан»

Події в Україні реанімували єдину Європу і НАТО

Ярослав Матійчик, виконавчий директор ГНДО "Група стратегічних та безпекових студій" (Київ, Україна)

Світ ризикує зануритися у пітьму епохи «права сили»…

Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень, історик, політолог

Війна пришвидшує формування нової української ідентичності, але не можна все пускати на самоплив

Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007 - 2009 рр.)

У нас немає сектору безпеки

Олександр Палій, політолог, кандидат політичних наук

Росія в будь-якому випадку націлена атакувати Україну

Віктор Чумак, голова Комітету ВР з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, кандидат юридичних наук, доцент, генерал-майор юстиції

«Насправді нинішня війна – це реальна реформа силового блоку України»

Леонид Поляков, главный советник Института стратегических исследований «Новая Украина»

Лучший друг Украины – сильная и современная армия

Олексій Куроп`ятник, експерт з питань національної безпеки "Майдану закордонних справ"

Має реалізуватися принцип, що основне завдання муніципальної поліції – запобігання та попередження злочинам

Оксана Маркеева, главный советник Института стратегических исследований «Новая Украина».

Обуздание коррупции – ключевая задача национальной безопасности

Михайло Георгійович Вербенський, спікер – начальник Головного штабу МВС України

Характерною рисою сучасних поліцейських систем, є їх певне відокремлення від системи органів виконавчої влади

Олег Мартыненко, эксперт-полицеист, доктор юридических наук, директор Центра исследований правоохранительной деятельности

Люстрация должна касаться только тех лиц, которые принимали решения, противоречившие Конституции и духу закона

Богдан Яременко, дипломат, голова правління фонду «Майдан закордонних справ»

Існування демократичної України, непідконтрольної керівництву Росії, не сумісне з його життєвою філософією

Валентин Бадрак, директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння

Сьогодні у нас створилися унікальні умови для того, щоб створити і розбудувати нову армію сучасного типу

Євген Жеребецький, експерт з питань державної та міжнародної безпеки.

Найскладніша проблема України - з мисленням найвищого державного керівництва

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,065