В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

Чреда трагических социальных, военных и гуманитарных потрясений вот уже год преследует Украину, невольно ставшую участником (или жертвой?) весьма своеобразного гибридного эксперимента соседней «братской» страны. Майдан, потеря Крыма, выборы президента, эскалация военных действий и, по сути, стирание с лица Донецко-Луганской земли всего того, что было создано не только при СССР, но и за последние 23 года независимости тружениками и «элитами» Востока.

Нынешнее, наступившее перемирие – «режим якобы прекращения огня» – это всего лишь «затишье» перед парламентскими выборами или же «консервация» до весны тлеющего очага кровавого противостояния? Сколько времени есть у Украины, чтобы найти ответы на вопросы – как исчерпать конфликт на Востоке, и каким образом «сшить», объединить разорванную на части страну? На каких основаниях? По каким ключевым вопросам возможен консенсус между гражданами Украины, оказавшимися по разные стороны цивилизационного разлома? Что сможет предложить уставшим от войны миллионам людей украинская власть, и получим ли мы, наконец, ответы на вопросы, ЗАЧЕМ и КАК нам жить ВМЕСТЕ?

От этих ответов и будут зависеть перспективы окончания войны в Украине.

А пока страна застыла между миром и войною, между ожиданием нового витка «гибридной» войны со стороны России и призрачной надеждой на то, что самое страшное уже позади. И что можно оглядеться по сторонам и сделать, наконец, ВЫБОР МЕЖДУ НАСТОЯЩИМ И БУДУЩИМ.

Казалось бы, еще один шаг и все – выбор сделан. Однако Украина шагает уже почти год, но так и не может УЙТИ ОТ ПРОШЛОГО. Хотя для многих уже давно очевидно, что и будущее обретет, и войну выиграет та сторона, модель развития которой опирается на более жизнеспособные ценности.

К сожалению, украинские «верхи», оседлав Майдан и прикрываясь войной на востоке, так и не решаются на реформы, воссоздавая новые империи «а-ля-семья» только уже под своими фамилиями. Нынешние лидеры стараются как можно реже вспоминать, что в протесте, который накапливался в Украине, была не только демократическая и европейская повестка дня, но и давно перезревший в нашей стране вопрос социальной справедливости. Люди, которые поддерживали Майдан, выступали не только за гражданские свободы, справедливый суд, ответственность депутатов, отсутствие коррупции. Они выступали также за то, чтобы Украина перестала быть одной из стран, с огромным разрывом между бедными и богатыми, с громадным, и ставшим еще большим после восточной войны количеством людей, едва сводящих концы с концами.

На сегодня основной конфликт в Украине находится не на Востоке, а тщательно скрывается в Киеве. Это конфликт между «европейскими» и «советскими» ценностями. Между «старыми элитами» и «молодым гражданским обществом». Между центром, который уже не может управлять страною, и регионами (причем, не только восточными), которые уже не хотят жить по-старому. Это конфликт между старым и новым экономическими укладами, которые требуют совершенно иных подходов и принципиально новых ресурсов. Все это, и множество других накопившихся за прошедшие 23 года независимости Украины проблем лишь усугубляют положение нашей страны в этой войне.

Пора бы власти и Украине в целом понять, что «вернуть, как было», «обнулить и начать сначала» уже не удастся. Это просто невозможно. Мы переживаем тектонические изменения, имеющие совершенно необратимый характер. Именно поэтому мир в Украине установится лишь тогда, когда придет это осознание, а также понимание, что означает «начать с нуля», зафиксировать этот «нулевой меридиан» и начать создавать новую страну. И лепта в это созидание должна быть внесена каждым по мере его возможностей.

Лишь когда каждый поступится частью своих интересов, причем, не всегда ради общего выигрыша, но и ради того, чтобы уменьшить общий проигрыш, только тогда у Украины появится шанс не только на демократию, не только на будущее, но и на справедливость.

Украине как никогда нужны мир и восстановление экономики. Если страна живет на грани выживания, то о какой свободе, справедливости и других ценностях мы можем говорить? Мы мало знаем о реальных возможностях духа свободы и энтузиазма сознательных масс. Но в истории Украины есть немало примеров, когда после исчерпания ресурсов выживания ее народ был обречен на рабство, безмолвное прозябание и даже гибель.

«Диалог.UA» приглашает обсудить наболевшие вопросы, от решения которых будет зависеть будущее каждого из нас, мирное или военное небо над головою…

Свернуть

Нынешнее, наступившее перемирие – «режим якобы прекращения огня» – это всего лишь «затишье» перед парламентскими выборами или же «консервация» до весны тлеющего очага кровавого противостояния? Сколько времени есть у Украины, чтобы найти ответы на вопросы – как исчерпать конфликт на Востоке, и каким образом «сшить», объединить разорванную на части страну? На каких основаниях? По каким ключевым вопросам возможен консенсус между гражданами Украины, оказавшимися по разные стороны цивилизационного разлома? Что сможет предложить уставшим от войны миллионам людей украинская власть, и получим ли мы, наконец, ответы на вопросы, ЗАЧЕМ и КАК нам жить ВМЕСТЕ?

От этих ответов и будут зависеть перспективы окончания войны в Украине.

А пока страна застыла между миром и войною, между ожиданием нового витка «гибридной» войны со стороны России и призрачной надеждой на то, что самое страшное уже позади. И что можно оглядеться по сторонам и сделать, наконец, ВЫБОР МЕЖДУ НАСТОЯЩИМ И БУДУЩИМ, войной или миром.

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Єдиним виходом є докорінна зміна суспільно-економічного ладу

24 окт 2014 года
Які умови вичерпання конфлікту на сході України? Коли і як все це має закінчитися?

Умовами вичерпання конфлікту на сході, на мій погляд, можуть бути дві речі.

Перша – впровадження Заходом реальних санкцій, в першу чергу в енергетичній та фінансовій сферах. Це настільки дестабілізує економічну ситуацію в Росії, що владна верхівка на чолі з Путіним буде вимушена відступити під страхом повалення свого режиму внаслідок наростаючого хаосу.

Друга – це зміна перших осіб внаслідок чергового характерного для історії Росії «підкилимного» перевороту всередині самого олігархічного клану, що вже давно повністю інтегрований в західний світ як фінансово, так і за способом приватного життя.

Але, на превеликий жаль, розвинені країни, лідери яких по відношенню до України споконвічно діяли гранично прагматично, за великим рахунком мало зацікавлені у форсуванні такого сценарію, оскільки Росія, втягнута у конфлікт і ресурсні витрати на утримання Криму все більше виснажують її.

З іншого боку, надто швидка дестабілізація у величезній країні, що має другий у світі ядерний потенціал – річ дуже небезпечна. Розвинені країни можуть, ігноруючи власні фінансові економічні втрати, запровадити справді жорсткі санкції хіба що у випадку намагань Кремля дійсно реалізувати обіцяний сценарій повномасштабного «збирання земель» (свого часу до складу Російської імперії входили не тільки Прибалтика, а й Фінляндія і Польща).

Але особисто я в такий путінський сценарій не вірю, для нього Росія занадто слабка. Інше питання, що Росія, в якій розпочався економічний і соціальний занепад, довго не витримає і вже запроваджених санкцій. Але чи витримає цей період дій «тихою сапою» сама Україна?


Що ви маєте на увазі – можливість окупації чи розпад внаслідок соціального вибуху?

На жаль, не тільки форсування путінською клікою військових дій через необхідність окупації південних областей України задля економічного утримання Криму в зимовий період. Сама внутрішньополітична та економічна ситуації в Україні, де все ще продовжується епоха «Великого Блефу», гранично заохочує Путіна продовжувати і поширювати агресію. Адже поки що жоден з українських політиків по-справжньому не демонструє ані розуміння реальних шляхів відродження держави, ані навіть політичної волі мобілізувати суспільство на загальнонаціональний супротив. А намагання під тиском ЄС на чолі з Німеччиною (еліти якої вочевидь достатньо «матеріально зацікавлені» Путіним, а товарообіг з Росією сягає сотень мільярдів доларів) добитись миру шляхом «одностороннього припинення вогню» призводить лише до зайвих втрат і відчуття безвиході в суспільстві.

Підтверджується на практиці геніальний вислів У.Черчіля з приводу «політики умиротворення» Гітлера: «Англія і Франція прагнули купити мир ціною приниження. Спочатку вони зазнали приниження, а потім отримають війну».

Що ж до нашої неготовності воювати з російською потугою, про яку весь час чомусь говорить П.Порошенко, який за своїм президентським статусом одночасно є верховним головнокомандувачем збройних сил, то сама рішучість, ініціативність військового опору, адекватність керівництва бойовими діями вже є достатнім протверезним чинником для агресора. А у нас все навпаки. Чого лишень варта в наш час гранично мобільних бойових дій і так званої «гібридної війни» ідея створення по периметру кордону з Росією так званої «української лінії Маннергейма» (яку, за її примарну неприступність, виходячи з історичних прецедентів правильніше було б назвати нашою лінією Мажіно)?

На тлі всіх наших негараздів, зокрема гризні між «старими товаришами» у владі, Путіну залишається продовжувати тиск, небезпідставно сподіваючись на остаточний розпад країни.


Чи є з обох сторін сили, які зацікавлені в мирному розв’язанні конфлікту?

В Україні це переважна більшість громадян і правлячого істеблішменту – навіть на Сході, який вже запізнав, що таке путінські «миротворці». В Росії невелика частина ліберальної інтелігенції і умовно середнього класу, які, втім, не мають реальної програми національного відродження і повалення злочинного режиму, постійно повторюючи «зади» гайдарівської пропаганди про необхідність «жити нормально як всі цивілізовані країни» шляхом запозичення на Заході (незрозуміло, яким чином) економічної та політичної демократії. І це за умови, що і США, і ЄС насправді вже давно переживають масштабу цивілізаційну кризу через втрату консолідуючої національної ідентичності, яка вже декілька років супроводжується також економічним занепадом (чого не може не враховувати Путін) з одночасними абсолютно жалюгідними намаганнями її подолати.

Також, за великим рахунком, у війні не зацікавлений в сутності компрадорський російський правлячий клан, до якого належить і сам Путін. Але з іншого боку цей клан влаштовує, що «самодержець» прагне відволікти населення від їх власної відповідальності за небачене пограбування ресурсів країни і повну професійну імпотенцію.

Згадаймо гасло російської опозиції під час попередньої президентської кампанії: «Путин – вор!». Нині у масовій свідомості воно майстерно підмінене на «Путін – «божий помазаник», рятівник, творець «Русского мира»».

Міфологізації масової свідомості дуже сприяє факт стратегічно безнадійної для Росії геополітичної ситуації. Адже багато століть, попри постійні «смутні часи» економічних та військових катастроф (вже за Нового часу програні Кримська, Російсько-Японська і Перша Світова війни, а безпрецедентні масштаби втрат роблять дуже сумнівною і перемогу у Другій світовій), Росія продовжувала не тільки існувати, а й стрімко просторово розширятись.


Якщо це було можливо в минулому, чому це неможливо зараз? Адже Європа, принаймні, у військовому відношенні, виглядає доволі слабкою…

В минулому це було можливо через відсутність запиту на географічний простір цієї наддержави. Причина – виключно важкі кліматичні умови (майже третина території за Полярним колом), нерозвіданість і непотрібність за відсутністю відповідних технологій багатьох корисних копалин, стагнаційний стан цивілізаційних реліктів на суходільних кордонах Далекого Сходу (Китай) і Середньої Азії. А Європа скоріше прагнула відгородитись відтак званої Тартарії, як називали Росію, і використовувати її задля придушення національно-визвольних рухів у Східній Європі в якості «жандарма Європи».

Зрозуміло, що сьогодні загальносвітова геополітична та геоекономічна ситуація докорінно змінилася. По периметру російського кордону розташовані агресивні військові потуги, які мають достатньо переконливі (особливо зважаючи на путінські аргументи у виправдання анексії Криму) територіальні претензії до самої Росії.

Крім того, існує величезний запит на природні ресурси та життєвий простір цього штучного державного утворення, яке раніше підтримувалося своєрідним «обручем пасивності» ззовні. Якщо додати до цього тотально бюрократичну управлінську вертикаль, спрямовану «згори донизу» (гранично неефективну і протилежну базовому принципу організації нації-держави європейського типу «знизу вгору»), то стратегічна перспектива існування Росії вимальовується як безнадійна. Ситуацію ускладнює повне нерозуміння правлячою елітою реальних механізмів політичної самоорганізації, які забезпечують мобілізаційний креативний розвиток.

Недаремно російська «про-дугінська» псевдополітологія взагалі заперечує поняття «нація» на користь «імперії», внаслідок чого, з позицій євразійської та візантійської міфології «Третього Риму», постійно робляться спроби відродити в оновленому вигляді реакційне гасло «Православ’я, самодержавство, народність». Але в Росії ніколи насправді не переймалися народом – завжди було лише «за державу обидно», а це, повторюю, шлях у нікуди.

З точки ж зору системного аналізу, «збирання земель» смертельно небезпечне. Росія – це країна, яка і так має величезну малозаселену територію на тлі прогресуючої депопуляції, строкату етнічну структуру, монструозний мегаполіс Москву (фактично своєрідну внутрішню метрополію для решти Росії, що пожирає її ресурси).

Додаткове її розширення, за рахунок того ж Криму, та ще й за умови архаїчної аморфної політико-територіальної структури, неминуче призведе до руйнування імперії під власною вагою. Невипадково відомий західний дослідник Російської Імперії, українець за походженням Р.Шпорлюк справедливо зазначав, що розповсюдження радянського впливу на Східну Європу після Другої світової війни підштовхнуло і прискорило розпад СРСР. Схожі думки висловлював і Л.Берія.

Між іншим, від часто підсвідомого передчуття незворотності подібного роду катастроф походить страшний потяг російської масової свідомості до пошуку «месії-рятівника» і створення різного роду псевдонаукових примар на зразок: «Росія – це птаха Фенікс, яка, попри всі свої катастрофи, завжди відроджується з попелу».

Показником цього відродження, в кращих традиціях екстенсивного розуміння розвитку, слугує не справжня велич, а «великість», просторові обсяги. На цей момент звернув увагу ще у 1918р. видатний російський філософ українського походження М.Бердяєв, який у книзі «Доля Росії. Досліди з психології війни і національності» писав про те, що росіяни «ушиблены пространством», про «вечно бабье в русской душе», тобто, про готовність рабськи коритися владі за знаменитим домостроївським гаслом «Бъёт – значит, любит»!


Так можливо, Путін справді є вищим проявом «исконной русскости», месією, який вийшов з народної гущі?

Насправді, я глибоко переконаний, що сіра кагебістьська ментальність є гранично цинічно-прагматичною. Вона абсолютно несумісна з будь-якими справжніми національними духовними ідеалами. Більше того, як не дивно і, на жаль, сумно це звучить, Путін з його мафіозно-компрадорським кланом міліардерів під умовною назвою «Кооператив «Озеро»» багато в чому є жахливим породженням стратегії Заходу не тільки відносно Росії та України, а й всієї так званої неоколоніальної периферії. Адже економічна та соціальна катастрофа і Росії, і України значною мірою була спричинена реалізацією тієї моделі псевдоліберальних «реформ», яку зараз визнали руйнівною такі її затяті в минулому прибічники-радники, як Фрідман, Сакс, Сорос, Фукуяма.

Хоча насправді руйнівні наслідки форсованої приватизації та фінансової лібералізації проявилися в Латинській Америці вже у 70-ті рр. минулого століття. Це одна з причин проросійської позиції великої кількості латиноамериканських країн. І що особливо прикро, праві партії в Європі підтримують Путіна в українсько-російському конфлікті через свою затяту опозицію глобалістському неоліберальному курсу ЄС і США.

Причинно-наслідковий ланцюг становлення путінського режиму достатньо простий. Спочатку під безпосереднім впливом Заходу, який руйнував радянську супердержаву, було створено суто компрадорський режим Єльцина, ідеологами якого стали ті ж Чубайс та Гайдар. А потім «сім’ї» вкрай знадобилася людина, яка могла б гарантувати її безпеку та збереження нещадно награбованого.

Власне, так і з’явився нинішній «рятівник Росії» В.Путін, який у своїй здатності реалізовувати гасло «Всё вокруг народное – всё вокруг моё» перевершив попередніх «демократів» принаймні на порядок. Фактично, Путін майстерно грає на «струнах народної душі», розпалюючи шовіністичні настрої зі старою, як світ, метою «переведення стрілок» і пошуку зовнішнього ворога, водночас намагаючись довести Заходу своє право на рівне партнерство у розподілі світових неоколоніальних зон впливу.

До речі, нинішня небачена люмпенізація та відродження найархаїчніших реакційних, фактично, протонацистських настроїв та дикунське антиукраїнство не в останню чергу спричинене деградацією, страшним і швидким зубожінням мільйонів людей в Росії, небаченою їх масовою декваліфікацією через ті ж самі руйнівні «реформи» дев’яностих.


До чого потрібно готуватись Україні, дивлячись на нинішню ситуацію? До «замороженого конфлікту», що інколи стає гарячим, до російської навали, чи до відключення центрального опалення, що саме?

Давайте на секунду уявімо, що не було б путінської агресії, що після перемоги Майдану всі діючі особи прийшли б до влади і почали б керувати знесиленою, вщент розграбованою країною абсолютно без перешкод з боку Росії. Чи можна гарантувати успішне подолання цієї Руїни? Адже наша держава з її багатомільйонною еміграцією, епідеміями, безпритульністю, наркоманією, деіндустріалізацією, одним словом – гуманітарною катастрофою, сьогодні справді вкрай потребує реальних реформ та величезної допомоги з боку розвинених країн.

Ось і наш президент Порошенко сказав, що якщо реформи будуть зупинені, то це означатиме катастрофу для України. Але про які реформи йдеться? Найрадикальніша партія у своїй передвиборчій програмі вимагає зменшити податки, щоб стимулювати економіку, хоча без комплексних антикризових дій і наявності політичної волі ніяке зниження податків не призведе до виходу економіки з тіні та її розвитку. Що ж до програми президента «Стратегія 2020», яка, між іншим, «чомусь» для своєї реалізації передбачає переобрання чинного Президента як мінімум на другий термін, то таких загальнодекларативних, «програм» в Україні вже було написано безліч, і жодна досі не реалізована. А поки що всі дії влади закінчувались і закінчуються лише черговим зубожінням громадян.

Але насправді нам потрібні не чергові «ринкові реформи», а демонтаж всього існуючого суспільно-економічного ладу. А це потребує радикальної зміни стосунків праці і капіталу. Йдеться про антикризову мобілізаційну модель державного устрою. Японська корпорація часів «економічного дива» – це приклад того, як не тільки рядові представники, а й керівники жертвували своїм матеріальним статком заради того, щоб їх підприємство було конкурентоздатним, в тому числі і на міжнародній арені.

Цікаво, що самі японці визнавали співзвучність свого бачення відродження національної економіки з прусськими реформами Бісмарка, а пізніше ці ж ідеї втілювали творці німецького «економічного дива» Л.Ергард та К.Аденауер.

Під назвою недирективного «дирижизму» та «системи співучасті» ту ж модель корпоративного солідаризму запроваджував під час небаченого економічного і соціального підйому Ш.де Голль. Але справжня корпоративна система можлива лише у випадку, якщо єдиною корпорацією стає вся держава. Тобто вся країна має бути консолідована на духовно-патріотичних засадах. Адже жертвувати мають всі. Аналогічні ідеї були реалізовані в США під час реалізації антикризового «нового курсу». І тут також працював принцип, пізніше блискуче сформульований Дж.Кеннеді під час інавгураційної промови: «не питай, що твоя Батьківщина може зробити для тебе, - запитай, що ти можеш зробити для своєї Батьківщини».


То чи може нам допоможе вирішити це завдання процес подальшої євроінтеграції і наростаюча допомога Заходу?

Поки що відбулось погашення двохмільярдного боргу за кредитами МВФ. Буквально недавно ми також виклали 1,5 млрд. євро за єврооблігації. Тобто країни, які гарантували нашу територіальну цілісність в обмін на ядерне роззброєння і, здавалося б, справді допомагають нам своїми санкціями перемогти у війні з російським агресором, займають позицію абсолютно незрозумілу з точки зору якогось здорового глузду.

Невже правлячі світові фінансові еліти, які, немов маріонетками, керують функціонерами з МВФ, не розуміють, що втягування України в нові борги та її економічне знесилення через виплату відсотків за кредитами, а також постійні вимоги щодо підвищення вартості комунальних послуг з одночасним заморожуванням розмірів пенсій та заробітної платні, як мінімум, різко знижують обороноздатність нашої держави? І водночас невже нинішні урядовці, зокрема А.Яценюк та П.Порошенко, не знають, що умови кредитування МВФ, спрямованого переважно на так звану «фінансову стабілізацію», в принципі виключають модернізацію економіки, а, заохочуючи імпорт, придушують національного виробника, стимулюють вивезення золотовалютних резервів, витрачених на валютні інтервенції за кордон? Що суто штучне укріплення гривні неминуче закінчується її стрімким падінням, інфляцією і зростанням вартості життя, що є нічим іншим, як тихим «цивілізованим» геноцидом по відношенню до власного народу? Інакше чому вони погодились на запропоновані умови кредитування, хоч мали всі підстави вимагати скасування заборгованості за минулими кредитами (наданими завідомо злочинним антиукраїнським режимам). Це, до речі, приводить до зростання для Сходу та Центру України привабливості Росії, соціальні стандарти якої поки що є вищими.

А поки що у нашій Верховній Раді неготовність запроваджувати військовий стан в Україні пояснюють тим, що на це не погоджується МВФ. І це зрозуміло, адже у разі його введення важче буде здійснювати подальшу політику «затягування пасків» і, одночасно, боргового зашморгу.

Надію вселяє, як це не дивно, той факт, що єдиним виходом зі світової економічної кризи є докорінна зміна суспільно-економічного ладу, абсолютно ідентична як для України, так і для Заходу та Сходу.

Причому ця трансформація потребує одночасного «повернення до себе», відродження ідентичності майже «денаціоналізованих» європейських та американської націй. А такі реформи з необхідністю передбачають демонтаж всієї сучасної системи «фінансового імперіалізму», за якого країни-позичальники вже заборгували десятки трильйонів доларів, а країни-кредитори, і перш за все США, також мають мало не 20-трильйонний зовнішній державний борг.


Чи здатна нинішня влада, чи та, що буде сформована після виборів, до поєднання країни та вирішення її стратегічних проблем?

Переважна більшість, тих хто рветься до влади, безумовно, нездатна вирішувати ці завдання. Йде величезна примітивна імітація... Коли я чую від деяких депутатів, що їх економічна програма полягає в тому, щоб знизити податки і стимулювати виробництво, то це популізм чистої води. Жодне зниження податків, без комплексної реформи, не дасть жодного ефекту окрім спустошення казни наполовину.

Єдиний позитив, який я поки що бачу, це те, що в другому ешелоні депутатів є достатньо цікаві особистості, які можуть перерости в справжніх українських лідерів.

Але - вирішення всіх цих проблем потребує величезних інтелектуальних і моральних ресурсів.

Чи зможуть правлячі верхівки і тут і там наступити на горло власній пісні, висікти самі себе подібно до гоголівської унтер-офіцерської вдови? Принаймні грім вже точно прогримів, сподіватимемося, що невдовзі мужик все ж таки перехреститься.


Бесіду вів А. Маклаков

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Испытание рутиной

Эйфория от институциональных прорывов в интеграционных процессах России, Белоруссии и Казахстана развеялась. Пришло время тщательной притирки друг к другу наших непохожих хозяйственных комплексов

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Украине необходимы глубокие качественные изменения

Валерій Пекар, співзасновник Центру стратегій ГОШ

Треба розуміти, що Донбас залишиться «радянським», не модерним, ще довго після своєї реінтеграції в Україну

Артем Біденко, політолог

Однозначно модель функціонування України вимагає перегляду

Шевченко Ольга, завідувач сектору вирівнювання регіонального розвитку відділу регіональної політики Національного інституту стратегічних досліджень

Ми маємо очікування стосовно появи нової регіональної реальності – нових післявоєнних бідних територій

Сергій Таран, голова Правління Центру соціологічних і політологічних досліджень «Соціовимір» директор Міжнародного інституту демократії

В Україні багато що змінилося

Тарас Загородній, керуючий партнер Національної антикризової групи

Україна не може зупинити конфлікт на Сході, але має можливість його стримувати

Володимир Фесенко, директор Центру прикладних політичних досліджень "Пента"

Немає сенсу зараз ділити країну на Схід та іншу територію

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

Варіант «замороженого конфлікту» а-ля Придністров’я на території України є неприйнятним

Владимир Головко, кандидат исторических наук, Центр политического анализа

Сейчас хорошее время делать непопулярные экономические шаги

Володимир Дубровський, старший економіст Центру «САSE-Україна»

Для Путіна дестабілізація України – питання виживання і його режиму, і його особисто

Юрій Буздуган, голова Соціал-Демократичної Партії України

Обладая свободой, мы имеем системное преимущество перед Россией

Святослав Денисенко, эксперт Института стратегических исследований «Новая Украина»

Украине крайне необходимо сформулировать свое видение будущего

Владимир Золоторев, журналист

Если война будет продолжаться, то государству придется меняться, либо его сметут его же граждане

Олексій Їжак, заступник директора Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень в м. Дніпропетровськ

Україна потребує нового життя – втілення надії Майдану, вже другого у новітній історії

Олег Саакян, політолог, лідер Єдиного координаційного центру «Донбас», та руху “Донецьк - це Україна”

В України сьогодні немає іншого шляху, окрім як розвиватися

Олег Верник, председатель Всеукраинского независимого профсоюза "Захист праці"

Обе стороны военных действий пытаются в значительной степени переложить расходы на войну на плечи трудящихся

Олена Стяжкіна, історик та літераторка

Всі ці "Схід та Захід" - риторика минулого. Кремлівська, московська. Вона в’їлась в український дискурс не без допомоги політиків

Михайло Мінаков, доктор філософських наук, директор Фонду якісної політики, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Перспективи гібридної політики

Андрей Ермолаев, директор Института стратегических исследований «Новая Украина»

Сегодня перед нами встала задача создания новой украинской государственности

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,079