В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска

Государственное управление: нужен ли «капитальный ремонт власти»?

Как известно, одним из ключевых требований Майдана-2014, да и всего украинского общества, требующего реформ, являлось изменение Системы – системы управления страной. Частично это уже произошло, Украина вернулась к Конституции 2004 года, но, как отмечают эксперты, проблем меньше не стало. Более того, одного лишь юридического возврата к прежней системе управления оказалось недостаточно, ибо новая власть и дальше занимается перетягиванием каната полномочий, играет в свои собственные, давно опостылевшие народу игры. Стало очевидным, что перераспределение полномочий в верхах не дает возможности выйти из кризиса, в котором оказалась Украина. Украине давно пора решиться на реформы, в том числе и на «капитальный ремонт власти». А этот капитальный ремонт, кроме всего прочего, предполагает конституционную реформу, переход от жесткой вертикали времен Януковича к демократичной горизонтали управления, реформы судов и правоохранительных органов.

Однако все чаще приходится слышать, что законы военного времени требуют совершенно иного подхода к управлению, что потребность в единоначалии вступает в противоречие с мирным, демократическим развитием самоуправления. Поэтому война очень весомый аргумент для сохранения старых властных конструкций; фактически, она выгодна новой власти Украины, которая не меняет систему управления, оправдывая это военными действиями на востоке страны. Война стала универсальной индульгенцией для оправдания вакуума реформ.

Да, слабая центральная власть во время войны обрекает страну на поражение, а всякие «игры в демократию» затягивают принятие решений и многократно увеличивают потери – и на полях сражений, и в экономике. Поэтому вопросы взаимоотношений Центр – регионы перестали даже обсуждаться. За прошедший год Украина так и не предложила своего видения этих отношений, дабы не провоцировать рецидивы навязываемой извне «федерализации».

Еще одним риском при переходе к горизонтали управления является вероятность потери страной управляемости. Ослабление центральной власти на фоне усиления (особенно по мере нарастания экономического кризиса) центробежных тенденций в регионах чревато параличом работы органов власти, нарастанием дисбаланса полномочий и ответственности на разных уровнях и в разных ветвях власти. А ведь Украине как никогда необходимо сохранить целостность и единство!

Все это так, однако «не навреди» вовсе не означает «бездействуй»! Не дошли руки новой власти до обещанного радикального сокращения чиновников с полным пересмотром функциональных обязанностей оставшихся. Как и не проявились реальные контуры стратегии действий украинской власти ВНУТРИ страны. Вместо реальных реформ украинским гражданам опять предложено уже пережеванное блюдо – их имитация. Поэтому доверие народа к власти и тает как снег на весеннем солнце.

Способна ли Украина найти свою, оптимальную конструкцию власти? В чем состоит реальная проблема управления украинским обществом – власть плоха или народ «не такой»?

Каковы возможности власти провести реформы? Что этому способствует, а что мешает? Кто сегодня должен быть ведущим, а кто ведомым в этой неразрывной связке власть–народ? И, наконец, от кого и от чего зависит рост эффективности управления Украиной?

Пытаясь найти ответы на давно назревшие и не терпящие отлагательства вопросы, «Диалог.UA» предложил ответить на эти вопросы украинским экспертам.

Свернуть

Как известно, одним из ключевых требований Майдана-2014, да и всего украинского общества, требующего реформ, являлось изменение Системы – системы управления страной. Частично это уже произошло, Украина вернулась к Конституции 2004 года, но, как отмечают эксперты, проблем меньше не стало. Более того, одного лишь юридического возврата к прежней системе управления оказалось недостаточно, ибо новая власть и дальше занимается перетягиванием каната полномочий, играет в свои собственные, давно опостылевшие народу игры. Стало очевидным, что перераспределение полномочий в верхах не дает возможности выйти из кризиса, в котором оказалась Украина. Украине давно пора решиться на реформы, в том числе и на «капитальный ремонт власти».

Развернуть

Мнение эксперта
Другие диалоги:
Версия для печати

Між заколотом і грою в реформи

7 апр 2015 года
«Те, що бракує українській ідеї, це "цілком новий дух". Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї, і сотки туманних, замість однієї, яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям». (Дмитро Донцов. НАЦІОНАЛІЗМ. Вінниця, ДПДКФ, 2006, с. 204).


Одним з гасел Майдану було гасло щодо зміни всієї Системи, зокрема, системи управління України. Які «метаморфози» переживає нині українська влада?

Сподівання на оновлення і реформу державної системи з’явилися на українських теренах після Другої світової війни і після викривального ХХ з’їзду КПРС, коли на руїнах визвольного руху вітчизняних патріотів сформувався наївний і компромісний рух (чи умонастрій?) т.зв. молодокомуністів, тобто відбулося повернення до ідеалів парареліґійної філософії марксизму в ленінській інтерпретації. Відтак поступова громадська думка коливалася між угодовством молодокомуністів і запізнілим ригоризмом донцовського типу. У цей діапазон вписується і дисидентський рух, який, проте, не став масовим і локалізувався лише в кількох більших містах. Дисидентський рух також не був одностайним, належним чином організаційно оформленим; він зосереджувався передусім на протестному опорі більшовицькій диктатурі та на культурно-просвітницьких програмах. Така ситуація тривала до початку в країні перебудови, що на її хвилі всенародний протест проти економічного колапсу вирішено було каналізувати в створення Руху, провід якого був різнобарвний. До його складу входили і комуністи, і угодовці, і націоналісти на чолі з видатним українським дисидентом і пасіонарієм В’ячеславом Чорноволом. З розвалом Союзу, який стався через недопрацювання московських сценаристів і оголошенням Незалежності України, Рух не скористався настроями в країні й не взяв владу в свої руки. Цим скористалися комуністичні реваншисти, і країна на довгі роки опинилася під владою строкатих груп пасіонаріїв, що походили як з партійних єрархій, так і з репресивних органів – переважно з КДБ. Демократичну опозицію вдалося порівняно швидко розпорошити, а діяльність її звести до гучних заяв, протестів і верховнорадної ворохобні. Зрештою, боротьба у Верховній раді перетворилась на блазенаду, що стало додатковим каталізатором протестних настроїв окремих шарів населення у деяких реґіонах країни.

Непротестні реґіони залишались або під тиском російської пропаганди (Крим з базуванням російського флоту), або в обіймах криміналу, який об’єднався з КПУ і Партією реґіонів, котра представляла і представляє низку криміналізованих промислових кластерів. Між протестними і непротестними, провладними реґіонами загострилась напруженість, якою професійно маніпулювала Росія, котра упродовж української незалежності готувалася й шукала приводу до інтервенції, та криміналізована влада, яка готувалася здати Україну інтервентам.

На цьому політичному тлі й вибухнув Майдан. Майдан – це спільна назва для різних форм дійового протесту, що відбувався у діапазоні від «стояння», пасивної демонстрації й до фізичного протистояння.

Я навів цю схематичну періодизацію для того, аби пояснити, що «вимоги Майдану» ніколи не були формалізовані, як не було ні єдиної ідеї Майдану, ні єдиної партії чи руху. Був потужний протест, який відбувався на тлі загального бажання змін. І демонстранти, і бійці Майдану бажали різних ступенів зміни ладу, трансформації життя в Країні, бо більшість українців прийшла до висновку, що далі жити під орудою неадекватного кримінального уряду неможливо.

Поволі мілітантні пасіонарії Майдану опинилися в меншості, бо їм не вдалося вчасно формалізуватися й взяти владу в свої руки. Вони просто не були готові до цього ні ідейно, ні ресурсно. Влада опинилася в руках патріотично налаштованих угодовців, котрі за своїм політичним прямуванням є конституційними демократами. У них не було й досі нема ніякої об’єднавчої ідеї, і їм не йшлося й не йдеться про зміну ладу, тобто про революцію. Вони одержали зруйновану економіку, розвалені силові структури, зональне протистояння реґіонів і потужного інтервента на кордоні. Їхнє наріжне завдання полягало в тому, щоб «втримати ситуацію» і в конституційний спосіб та демократичним шляхом провести реформи всіх елементів державної системи за умов неготовності до реформ одних реґіонів, і запеклого опору інших, що спиралися й спираються на оружну допомогу російської держави.

Тому гасла про зміну системи залишилися тим часом історичними гаслами, але єдине – і це суперважливо! – владі досі вдалося коштом величезних втрат «втримати ситуацію», стримати російський бліцкриґ, зупинити віртуальний розвал держави.

Тепер, згідно із заявами очільників держави, буде здійснено спробу демократичними й конституційними засобами здійснити реструктуризацію державного управління й поволі реформувати не готові до реформування елементи державної цілісності. Треба визнати, що спроба реформувати не готову до реформування систему – вельми сміливий український експеримент. Якби справді йшлося про революцію1, то за революційними законами (при надзвичайно великих жертвах) систему можна було б швидко реформувати при загрозі громадянської війни й російської інтервенції, а оскільки ми маємо угодовство й спроби конституційних та демократичних еволюцій на тлі саботажу Верховної ради й відсутності місцевої самоуправи, то гаданий результат може виявитися неадекватним задумові. Усе в черговий раз в українській історії може потонути в багнюці чиновницького адміністрування. І все це тепер на тлі загрози реваншизму, який обдурює людей лівацькими казками про безхмарне майбуття.


Існує думка, що українське суспільство більш зріле, ніж влада. А верхи не можуть, тобто не справляються з управлінням нашою країною: вони «не можуть відстояти Крим», «не можуть повернути Донбас», «не справляються з економічною ситуацією». У чому проблема управління українським суспільством - влада погана чи народ «не такий»? Чи існує в Україні готовність (у «верхів» та «низів») до складних та болючих реформ?

Зрілість суспільства визначається не тільки тим, що колективний розум завжди тямковитіший за ґроно відчайдухів-управлінців, ще й не готових – з різних причин – до радикальних дій. Зрілість – це готовність цей колективний розум боронити. Якщо цей колективний розум прагне одного й того самого на всьому терені зруйнованої і ще не відбудованої держави. Річ у тім, що формульно про верхи й низи може йтися лише в добре структурованому суспільстві, а Україна цим похвалитися за останні 25 років не може. У нашій державі наразі може йтися хіба про орієнтацію навіть не прошарків, а груп дедалі більш мобільного населення на ті чи інші кластери інтересів.

Говорити про реформи елементів державної структури, котра не має ні чітко вибудованої вертикалі і горизонталі, важко, тим більше що реформи потребують значних ресурсів, котрих нема на сьогодні. А на додачу в державі нема ні загальної стратегії реформування, ні детально опрацьованих галузевих тактик.

Отож, проблема управління українським суспільством полягає не в тому, що влада погана чи народ «не такий», а тому, що українське суспільство, котрим треба керувати, досі не параметризоване, не вивчене. Бракує відповіді на всі питання про дійсну мету управління, реальні цілі при здійсненні тих чи інших кроків. А надто відкритими залишається низка кардинальних питань: ми працюємо в ім’я України в колишніх чи в реальних нових межах. Якщо в колишніх, то яка хронометрія цього завдання – покоління, два… безрік? Світла ідея? Яким реальним ресурсом це робитиметься? Хто має ці межі відновлювати та яким коштом і в якому вигляді? А якщо в нових… То це теж треба сказати вже сьогодні. Бо не можна управляти тим – не знати чим і в ім’я того – не знати чого.


Ослаблення центральної влади на фоні посилення (особливо в умовах економічної кризи) відцентрових тенденцій в регіонах – спровокує параліч роботи органів влади і зростання некерованості країни?

Мені здається, що аж настільки катастрофічно справа не виглядає. Хоча ми насправді й схожі на малоефективну клієнтелістську (Жижек) державу. Надія є. І насамперед ось чому. Протягом всієї своєї історії – і давньої, і недавньої – Україна виробила свої способи стосунків із владою і виживання у скруті. Ми маємо сьогодні в країні не одну, обліковану економіку, а ще й другу, необліковану, котра в рази більша за своїм обсягом. Ця тіньова або сіра (з різними ґрадаціями цієї сірості) економіка пов’язана і з макроекономікою, і з мікроекономікою. Держава сьогодні реально без неї існувати не може, бо в більшості своїй саме ця економіка задовольняє повсякденні потреби населення: харчі, одяг, ремонт, реальна медицина, предмети домашнього вжитку, обслуговування пристроїв і т.д. Вона також є тим амортизатором, котрий пом’якшує загальнодержавні економічні удари.

А що загальноекономічна ситуація не катастрофічна, то й потужні відцентрові тенденції, котрі розпалюються сьогодні вітчизняними й замежними реваншистами та окупантами, які оплачують їхню діяльність, особливо не простежуються. Люди більше переймаються проблемами тіньового виживання в умовах перерозподілу влади між керівними структурами і зміни поколінь в адміністративних інститутах.

Що ж до «відцентрових тенденцій в реґіонах», то, на мою думку, то насправді не стільки реґіони схильні до відцентровості, а окуповані росіянами українські терени, на яких залишки банди Януковича прагнуть виторгувати собі політико-економічні преференції. Їм відверто або притаєно допомагають у цьому реваншисти, що маскуються під різними опозиційними й лівими гаслами.


Центральне управління - це єдиний спосіб зберегти країну цілісною? Яка роль громадянського суспільства в цьому?

Цілісність країни зберігає не центральне, навіть тоталітарне, управління, а бажання всіх елементів суперетносу жити на цій території, зберігаючи свою самість і забезпечуючи своє спільне майбутнє. Звичайно, це важко зробити в умовах мозаїчної структури суперетносу і відсутності якоїсь цементуючої ідеології, але можна, якщо державці зрозуміють, що народ, тобто виборці найняли їх виконувати бажання виборців, а не бачення тих або інших владних індивідуалів, які поїли всі розуми. Якщо урядники існуватимуть із народом на рівні відкритого партнерства, то цілісність країни збережеться. Щоправда, ще за однієї умови: якщо буде обумовлено (на референдумі?), про яку цілісність ідеться – Україну в колишніх межах чи в межах поокупаційних.


Чи здатна Україна знайти свою конструкцію влади? Чи реально її побудувати в наших умовах, коли і з чого варто починати таку реформу, і як довго вона може втілюватися?

Насправді конструкція влади – це не щось, що придумують мудраґелі в затишку кабінетів чи офісів, а оптимізація стосунків у межах цивілізації конкретного суперетносу. Як от у містобудівництві: нікому не спаде на думку запросити аматора, котрий муруватиме що і де йому заманеться. Натомість приходять фахівці, з’ясовують, що саме треба, навіщо воно потрібне й де воно має розташовуватись. З’ясовують характер, кількість, якість приміщень, уточнюють рамця фінансування, терміни тощо. Те саме і з характером влади, яка має бути припасована до потреб і зручностей населення, бо метою життя людей є не влада, а продовження і облагородження роду, удосконалення й вивищення співіснування соціумів. Була б воля, а зробити це можна. Бо якщо цього насправді не зробити, то український супертетнос може спостигнути справжня цивілізаційна й культурна трагедія.

Не стільки реформи, скільки ремонт політико-економічних реалій в країні потрібно розпочинати невідкладно, ще й починати з дуже простої речі, яка не потребує додаткового фінансування: з жорсткого і безоглядного, безумовного виконання положень чинної Конституції та чинних законів. А рівнобіжно – удосконалювати систему судочинства, економічного контролю. Передусім треба подбати про можливість відкликання депутатів і розширення можливостей гарячих ліній та електронних контактів виборців з обраними та їхніми зверхниками. Питання тактики і стратегії всіх цих справ добре описані у вітчизняній і замежній літературі. Тобто ускладнень на цьому напрямі не видко, бо потрібна лише така «дрібниця», як бажання. Хоча саме бажання й може виявитися проблемою.


Від чого залежить зростання ефективності управління Україною і в чому це може проявлятися?

Якщо ми визнаємо, що найвищою цінністю в державі є людина і її життя, то ефективність управління вимірюється якістю людського життя. Це не абстрактне поняття, бо вчені віддавна навчились якість життя параметризувати. Цю проблему в Україні вміють затуманювати або й відверто нехтувати нею.

До чого призводить нехтування цією проблемою? – Воно призводить до різних форм ескапізму, внутрішньої та зовнішньої еміґрації, втечі мізків.

Тобто зростання ефективності управління державою буде залежати від того, наскільки механізм управління буде орієнтований на людину і її потреби. Управлінці мусять моніторити настрої в соціумі та його стан і негайно реаґувати на всі гарячі виклики.

Чиновники повинні зрозуміти, що проблеми якості життя – це не тільки якість життя працездатного населення, але й освіта, особливо позашкільна, індивідуальна робота з дітьми, а також забезпечення людських умов існування для малозахищених верств, інвалідів, недужих. З цієї галузі гуманізм в нас, за рідкісними винятками, вже кілька десятиріч, як вивітрився.

Тобто ефективність управління категорично не повинна вимірюватися іншими критеріями, ніж якість життя людини.

1 "Абсолютно помилково та антиісторично уявляти собі законодавчі реформи як тривалу революцію, а революцію - як конденсовану реформу. Соціальний переворот і законодавча реформа -- це моменти, різні не за тривалістю, а за суттю. Вся таємниця історичних переворотів, учинених політичною владою, і полягає саме в перетворенні простих кількісних змін у нову якість, у переході одного історичного періоду, тобто одного громадського порядку - в іншій.

Отже, хто висловлюється за законний шлях реформ замість і на противагу завоюванню політичної влади і громадському перевороту, той вибирає насправді не більш спокійний, не більш надійний і повільний шлях до тієї ж мети, а має зовсім іншу мету, а саме - замість здійснення нового громадського порядку пропонує тільки незначні зміни у старому". Див.: Р. ЛЮКСЕМБУРГ. СОЦИАЛЬНАЯ РЕФОРМА ИЛИ РЕВОЛЮЦИЯ. ГОСУДАРСТВЕННОЕ ИЗДАТЕЛЬСТВО ПОЛИТИЧЕСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ, МОСКВ А. 1959, с.70-71.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Испытание рутиной

Эйфория от институциональных прорывов в интеграционных процессах России, Белоруссии и Казахстана развеялась. Пришло время тщательной притирки друг к другу наших непохожих хозяйственных комплексов

Читать далее

 

Мнения других экспертов

Володимир Лупацій, виконавчий директор ЦСД «Софія», радник ІСД «Нова Україна»

Гібридна криза управління – криза державності та суспільної самоорганізації

Анатолій Ткачук, народний депутат 1-го скликання

Система управління в Україні поступово стає більш ефективною

Валентин Малиновський, професор, начальник Управління державної служби України у Волинській області

Мета цієї реформи – посилення впливу громади

Виталий Дудин, политолог

Пока власть находится в руках крупного капитала, успешных реформ ждать не приходится

Олег Соскин, директор Института трансформации общества

Вся система направлена на утилизацию человека, а не на его саморазвитие

Александр Стегний, доктор социологических наук, исполнительный директор Центра социальных и маркетинговых исследований «Социс», ведущий научный сотрудник Института социологии НАНУ

Несовпадение интересов общества и государства наблюдается уже лет 15

Андрій Єременко, засновник дослідницької кампанії «ACTIVE GROUP»

Сьогодні саме під впливом громадськості відбувається значне очищення влади

Юлія Тищенко, голова Ради, керівник Програми підтримки демократичних процесів Українського незалежного центру політичних досліджень

Децентралізація може потенційно бути одним з запобіжників конфліктів в майбутньому

Сергій Таран, голова Правління Центру соціологічних і політологічних досліджень «Соціовимір» директор Міжнародного інституту демократії

Вертикаль тепер будується між кількома групами впливу

Владимир Золоторев, журналист

Дать в громады деньги – ключ к решению всех проблем

Михайло Мінаков, доктор філософських наук, директор Фонду якісної політики, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Наші Майдани щоразу прагнуть політичних та економічних свобод, і завжди приводять до відновлення олігархії

Ігор Коліушко, експерт з публічного права, голова правління ГО "Центр політико-правових реформ"

Запорука успіху реформ – це непорушна політична воля і боротьба з корупцією

Безсмертний Роман, український громадський діяч, віце-прем`єр уряду Тимошенко та Єханурова

В Україні однаково хворі і суспільство, і влада

 

Другие диалоги

Украина в Европе – контуры и формат будущих взаимоотношений

ЕСТЬ ЛИ БУДУЩЕЕ У «ЛЕВОГО ДВИЖЕНИЯ» в УКРАИНЕ?

МИР В ВОЙНЕ или ВОЙНА В МИРУ?

НОВАЯ МЕЖДУНАРОДНАЯ СИСТЕМА БЕЗОПАСНОСТИ родится в Украине?

УКРАИНСКИЙ ПРОЕКТ – реформирование, перезагрузка, создание нового?

Будущее ТВ и Интернета – слияние, поглощение, сосуществование?

ФЕНОМЕН УКРАИНСКОГО МАЙДАНА

Поляризация общества - источник перманентной нестабильности. Найдет ли Украина социальный компромисс?

Партнерство Украина-Евросоюз: вызовы и возможности

МАЛЫЕ ГОРОДА – богатство разнообразия или бедность упадка

Права или только обязанности? (О состоянии соблюдения прав человека в Украине и мире на протяжении последних 65 лет)

Виртуальная реальность и нетократия: новые штрихи к портрету Украины

Таможня или Союз?

ДЕНЬГИ БУДУЩЕГО: валюты локальные, национальные, глобальные? Бумажные или электронные?

Кадры решают все? Или почему из Украины утекают мозги?

Мультикультурализм VS национализм

Религия в социально-политическом контексте Украины

Гуманитарная политика в Украине – а есть ли будущее?

Новый мировой экономический порядок

Рынок земли и будущее аграрной Украины

ДЕМОКРАТИИ КОНЕЦ? или ОНА ВРЕМЕННО СДАЕТ ПОЗИЦИИ?

Судьба реформ в Украине или Реформировать нереформируемое?!

20 наших лет

Будущее без будущего? или Почему Украина теряет образованное общество?

Украинский характер – твердыня или разрушающаяся крепость?

ПЕНСИОННАЯ РЕФОРМА В УКРАИНЕ: куда дует ветер перемен

20 лет независимости Украины – мифы и реалии

Поход Украины в Европу: остановка или смена курса?

Местные выборы 2010: прощание с самоуправлением?

Республика: «де-юре» или «де-факто»?

Каков капитал, таков и труд

Идеология умерла. Да здравствует новая идеология?!

Повестка дня нового Президента – стабилизация или развитие?

Соблазн и искушение диктатурой

Реформа украинского здравоохранения или ее отсутствие: причины и следствия

Выборы-2010: готова ли Украина к переменам?

Неосознанный сталкер. Или. Скрытые и явные угрозы жизни Украины и возможности их предотвращения

Новый общественный договор – быть или не быть?

КАК СПАСТИ СТРАНУ? или Приговор вынесен. Обжалованию подлежит?!

Человеческий капитал в топке экономического кризиса

Украинское общество в условиях кризиса: социальные вызовы и мистификации.

Большой договор между Украиной и Россией: от проекта влияния к проекту развития

Украинская власть: царствует, господствует или руководит?

Украина: нация для государства или государство для нации?

„Социальный капитал” и проблемы формирования гражданского общества в Украине

«Социальные мифологемы массового сознания и политическое мифотворчество»

Гражданин и власть: патерналистские и авторитарные настроения в Украине.

В зеркале украинского культурного продукта

Есть ли «свет» в конце регионального «туннеля» или кого интересуют проблемы местного самоуправления?

Национальная идея: от украинской мечты к новой парадигме развития

Досрочные выборы: политическое представление к завершению сезона

Кризис ценностей: что такое хорошо, и что такое плохо?

Реформы в экономике Украины: причины, следствия, перспективы

Информационное пространство – кривое зеркало Украинской действительности

Постсоветское поколение – здравствуй! (или некоторые подробности из жизни молодежи)

Проект Україна: українська самосвідомість і етнонаціональні трансформації

„Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України

Феноменологія української корупції та її специфічні риси

Українській Конституції 10 років: від «однієї з найкращих в Європі» до правового хаосу

Украина в геополитических играх 2006-2025 гг. или Очередное обновление внешней политики

Яку Україну пропонують Україні чи Програми та реальні практики політичних партій України

Парламентський злам: проблеми взаємодії владних гілок

Майдан, рік по тому

Вызовы или стимулы глобализации?

Демографический кризис или последний украинец

Адміністративно-територіальна реформа – тест на ефективність нової влади

Ролевые игры: социодрама Украина – ЕС

Славянские миры: цивилизационный выбор

Повестка дня будущего президента

Новое украинское Просвещение

„Внутрішня геополітика” України.

Чи готова Україна „мислити глобально, діяти локально”?

Демократия по-украински

Какая Россия нужна Украине?

Українська національна еліта – становлення чи занепад?

Середній клас в Україні : майбутнє народжується сьогодні

Україна шукає свою ідентичність

Камо грядеши, Украина?

page generation time:0,205